Мертва Прип`ять, що ожила на одну ніч
Мертве місто Прип'ять уже 32 роки стоїть темне і спустошене. В'їзд до нього перекривають шлагбаум і паркан із колючого дроту, для відвідувачів діє комендантська година. І хоч удень тут часто вештаються натовпи туристів, вночі жодна жива душа, крім диких тварин, не порушує вічного спокою міста.
ОЛЕКСАНДР СИРОТА: ЧЕРЕЗ 6 РОКІВ ПІСЛЯ АВАРІЇ Я ПРИЇХАВ У ПРИП'ЯТЬ І ЗРОЗУМІВ, ЩО НАЗАД ВОРОТТЯ НЕМАЄ
Організаторові акції "Чорнобиль-32. Запали свою свічку" Олександрові Сироті спало на думку на одну ніч знову запалити вогні у колишній столиці енергетиків у річницю аварії на Чорнобльській АЕС. За задумкою Олександра, рівно о 1.23 ночі на центральній площі міста мало запалати 32 свічки у пам'ять про загиблих ліквідаторів, людей, чиї життя були зламані через евакуацію, тих, хто внаслідок катастрофи так і не народився... Підготовка акції зайняла два місяці й була справою не найлегшою, адже такий захід проводився у мертвому місті вперше.
- Те, що ми тут уночі, це взагалі унікально. Скільки років я працюю у цій темі, однак я також тут уперше о цій порі. Ми зібралися, щоб запалити 32 свічки у пам'ять про Чорнобильську катастрофу та про всіх тих людей, чия доля була змінена чи зламана унаслідок цього. Серед цих людей – і я, мені було менше 10 років, коли я був евакуйований. Зараз тут присутні й жителі Прип'яті, й ліквідатори аварії. Ми зібралися, адже вважаємо, що це потрібно. Акція "Запали свічу" відбувається щорічно протягом уже більше 10 років, зазвичай вона ніяк не афішується, ми просто виходимо та запалюємо свічки. Але у Прип'яті ми вперше. Захотілося зробити тут. Організаційно це виявилося страшенно складно, – розповідає Олександр.
Він пригадує, що у попередні роки провести подібну акцію у 50 містах світу йому було простіше, ніж привезти півсотні людей на одну ніч у Прип'ять. Це місце для Олександра має особливе значення, тому він пов'язав із Зоною відчуження своє життя та професійну діяльність. Десять років тому він з родиною переїхав із Києва у село Дитятки, що є останнім населеним пунктом перед кордоном Зони.
- Я вперше повернувся у Прип'ять після аварії у 1992 році. Мені було 16 років. Це було дуже складно влаштувати, крім того, моя мама була категорично проти. Я її вмовляв багато років, розповідав, що для мене це важливо. Вона домовилася зі своїм колишнім колегою з БК "Енергетик", керівником прип'ятської дискотеки Сашею Демидовим. На той час він став керівником місцевого телебачення у м. Славутич. Вони їхали взимку знімати сюжет на станцію. Не маю уявлення, як вирішувалося питання з міліцією, але на КПП мене просто не помічали. Так я проходив містом протягом п'яти годин. До цього я ще вірив і мав надію, що ми повернемося. Однак розуміння прийшло: більше нікуди. Але я знайшов свій спосіб вертатися.
З ВАГІТНИМИ ЖІНКАМИ, ЕВАКУЙОВАНИМИ З ПРИП'ЯТІ, ПРОВОДИЛИ БЕСІДИ ПРО АБОРТ
Олександр та інші організатори готувалися у Прип'яті з 10 ранку: встановлювали стійку зі свічками, проектор, що транслюватиме кадри з радянської хроніки в момент акції, а ще – розмістили 500 електричних лампочок у вікнах міста. В момент, коли запалають свічки, лампочки мають автоматично увімкнутися, наче мініатюрна свічечка горить у кожному давно мертвому вікні.
У решти ж – виїзд із Києва о дев'ятій вечора. За кілька днів до акції усіх учасників суворо попереджають: це не екскурсія й не огляд об'єктів Чорнобильської зони, дії кожного контролюватимуться правоохоронними органами. Дорога туди й назад займе близько чотирьох годин, однак сама акція триватиме не більше 30 хвилин.
На КПП "Дитятки" виявляється, що з нами в автобусі їдуть не лише журналісти, а й "діти" Прип'яті – ті, хто був евакуйований у дитинстві. Знайомлюся з телеведучою Лейлою Мамедовою та її подругою Іриною Ковбич. Вони показують свої паспорти, де у графі "місце народження" зазначене місто Прип'ять. Лейла жартує, що китайці під час зйомок фільму про Зону роздивлялися її документи, наче якесь диво. Будучи дітьми, дівчата жили в одному будинку. Після евакуації також лишилися сусідками, коли їхнім батькам виділили житло на Троєщині.
- Тато працював на станції, ми все знали одразу. Сиділи вдома, усе було зачинене. Ми чекали на евакуацію. Нас вивезли через день чи два... Поїхали відразу до родичів. Якщо були якісь речі, які перевищували рівень радіації, там перевіряли при виїзді, то казали знімати – і в купу, в купу, в купу... Я пам'ятаю, на мамі моїй був піджак, його попросили зняти й викинути. Ми викинули», – розповідає Ірина.
Жінка пригадує, що під час евакуації її мама була на третьому тижні вагітності. Лікарі у Києві відмовлялися ставити її на облік, пропонували зробити аборт. Розмови проводилися з усіма жінками, що покидали радіаційно забруднені території.
- Казали, що дитина може народитися з вадами. Мама відмовилася, але лікарі тиснули. Слава богу, сестра народилася абсолютно здоровою, – поділилася Ірина.
Поки проходимо паспортний контроль на КПП, Лейла встигає розповісти, як вона повернулася до Прип'яті через 29 років після аварії. Жінці пощастило побувати у своїй колишній квартирі, яку вона впізнала, виявивши на балконі скляні полиці для квітів, які її мама продовжувала вішати і у квартирі в Києві.
- Мені показують дві квартири і питають – яка моя. Двері зняті з петель і лежать на підлозі, зрозуміти не можливо... – Вона показує фотографії на телефоні, – Ось це була наша зала, ось це – моя дитяча. На вікні лишився наш дід мороз, знайшла свою металеву заколку... У квартирах добряче помародерили. Таких речей мало, але вони є.
Нарешті після майже годинної стоянки на КПП ми рушаємо. На годиннику – майже дванадцята. Автобус прямує прямо до місця проведення акції. Десь удалині проглядаються поодинокі ліхтарі, трохи згодом на горизонті стає видно червоні проблискові маячки нового безпечного конфайнменту, насунутого над зруйнованим реактором. Уночі під зорями здається, що споруда світиться у темряві. О 00.20 ми наближаємося впритул до станції. Наш супроводжуючий, Максим Кригін, пояснює, що аварія насправді сталася 26 квітня саме о 00.24. Однак усім відома інша цифра, названа за московським часом: двадцять чотири хвилини на другу. Усі розмови у автобусі на хвилину стихають.
Перед заїздом у Прип'ять ми знову зупиняємося для чергової перевірки. Здається, що у радіусі багатьох кілометрів немає жодної живої душі, окрім охоронця та чорно-білої кицьки, що сидить біля паркану і байдуже роздивляється автобус. Нарешті за десять хвилин до першої ми опиняємося на площі Прип'яті. Я показую колезі, що вперше у місті, де розташовані готель Полісся, парк атракціонів, БК "Енергетик". Ми йдемо за Олександром Сиротою, опиняємося якраз біля будинку культури. Я вирішую приєднатися до лав тих, хто запалюватиме свічки. Процес запалювання триває для кожного з нас лише кілька секунд. Присутні гасять усе світло, окрім свічок площу більше нічого не освітлює...
Ми, так само як і Олександр, не знаємо, скільки ще людей у світі приєдналося до акції пам'яті цього року. Однак кожна мить, кожне зусилля, що витрачені на акцію пам'яті, не минуть даремно – прийдешні покоління пам'ятають тих, кто віддав своє життя, щоб приборкати найгіршу катастрофу людства.
Руслана Чечуліна, Київ–Прип'ять
Фото: Паша Флореску/Chornobyl.32
