Андрій Кураєв: Залишки УПЦ МП доречно буде передати Нью-Йоркському синоду
Пропагандисти Путіна засудили саму ідею автокефалії Української православної церкви як ворожу РФ. А яка думка тих росіян, хто ще здатний мислити самостійно?
Ті, хто вважає себе лібералами і клянеться у дружбі, ви знаєте, – не здивували. Єдину Українську помісну церкву вони називають «гіпотетичною», наводять приклад католиків, які «цілком обходяться однією церквою на всіх», нарікають «неканонічністю» та постаттю Філарета, який є «досить серйозною канонічною перешкодою для об'єднання» і закликають «не наламати дров у революційному пориві». Причому, деякі з цих росіян, які «закликають», мають українські корені.
Втім, все це не дивно. Росіяни проєвропейського спрямування, в силу того, що вірять у загальне цивілізаційне (європейське) майбутнє України та Росії, через ті самі загальні корені не помічають ментальних відмінностей між українцями та росіянами. А ось ті, хто глибоко загруз в «русском мире», їх прекрасно бачать, спостерігають, як ці відмінності з кожним роком стають все більш незворотніми, і вже змирилися з думкою про неминуче, остаточне«розлучення».
Написане розумним ворогом іноді корисніше читати, ніж риторику самоназваного друга. Андрій Кураєв, протодиякон РПЦ, відомий письменник, філософ і богослов і є – якщо не прямим ворогом, то опонентом вже точно. Фундаменталіст у багатьох питаннях віри, відчайдушний прихильник "русского мира" (у нас його часом прямо називають «агентом ФСБ»), він в той же час не менш завзятий критик московського патріарха Кіріла і його продажного кліру.
Останніми днями він кілька своїх статей, блогів і постів у ФБ присвятив перспективам української православної автокефалії. І деякі його аргументи заслуговують на увагу.
1. БАТЮШКИ, ТАНКИ І ГЕОРГІЇВСЬКІ ПРАПОРИ
«Кому в России, в РПЦ станет плохо, если в Киеве будет автокефалия? – Задається питанням Кураєв. – И отчего этому православному станет плохо? Разве что затруднятся переходы священникам. Плохо станет только группе кремлевских мечтателей-геополитиков. В их планах "единство Церкви" нужно для их сценария».
Що ж це за такий сценарій? Кураєв охоче ділиться версією:
«Однажды (на думку Кіріла і його поплічників – ред.) бандеровский режим осточертеет киевлянам. Они устроят про-российский майдан. Позовут Януковича на царство. И вот когда русские танки помчатся освобождать братьев, православные прихожане и батюшки выстроятся вдоль дорог, станут махать георгиевскими флагами и приветствовать долгожданных освободителей и воссоединителей. И на очередной Переяславской Раде выйдет киевский митрополит и благословит нового Богдана.
То есть, единство Церкви – это та последняя виртуальная ниточка, вокруг которой при случае нарастет плоть реального военно-государственного единства. Все ссылки "воссоединителей" на каноны – не более чем прикрытие их собственных вполне земных и политических амбиций».
Як бачимо, відомий російський богослов майже прямим текстом («русские танки помчатся освобождать братьев») напоумляє і священиків, і віруючих УПЦ МП: ви потрібні Кремлю лише для однієї мети – «освятить» можливу подальшу окупацію території України. І вся відмінність від інших путінських стратегій лише в одному – «российские военные будут стоять позади» не просто жінок і дітей, а «верующих женщин, детей, а также священников и монахинь».
Жодних інших причин для збереження Статусу Кво у відносинах РПЦ та українського православ'я не існує, вважає Кураєв: «За исключением малоадекватной группы имперцев, в России автокефалия УПЦ никого особо не потревожит».
2. «Я НЕ ТАКИЙ, Я КАНОНІЧНИЙ»
Друге питання, яке ставить собі і українським православним МП Кураєв, таке: «А на самой Украине кому она (автокефалія – ред.) навредит? Что имеет обычный украинский священник или прихожанин от видимости единства с МП? Ничего. Только проблемы. Ну и ощущение "я не такой, как другие; я каноничный". Но если появится каноническая автокефалия – то ему будет куда унести это свое чувство избранности».
«И здесь очень важно понимать, – пише протодиякон, – на Украине никакой личной харизмы патриарха Кирилла не существует. Если единство и сохраняется, то не потому, что его там любят и ценят, а потому, что не видят иного способа избежать попадания в канонический тупик. Поэтому если Константинополь предложит какой-то вариант легитимации украинской автокефалии, то я думаю, что большинство украинского епископата и духовенства с радостью этот вариант примут».
«Большинство епископата с радостью примут». Остання заява Кураєва виглядає сміливіше, ніж прогнози інших вітчизняних експертів, які пророкують непростий шлях кліру МП в національну церкву. Але, як кажуть, – їм там, у Москві, видніше...
3. «САБОДАН НАПЛЮВАВ НА ПРОХАННЯ МОСКОВСЬКОГО ПАТРІАРХА
Хоча, на думку Андрія Кураєва, процес виходу православних християн України з московського полону очевидний, і вже давно. «Единство (УПЦ – ред.) с Московским патриархатом в достаточной степени фиктивное, – отмечает он. – Так, решения московских Архиерейских соборов зачастую просто не исполняются на Украине. В свое время митрополит Климент, тогда управляющий делами Московской патриархии, специально летал втайне в Киев, уговаривая – по личной просьбе патриарха Алексия II – митрополита Киевского не рукополагать своего секретаря Александра Драбинко в епископы. Но митрополит Владимир Сабодан наплевал на эту просьбу патриарха и все-таки сделал его епископом, а потом и митрополитом».
Про Володимира Сабодана Кураєв пише багато. І не в кращих виразах. Колишній предстоятель УПЦ МП був досить незалежною людиною і прагнув об'єднати українську церкву. Кураєв (не кажучи вже про Кіріла) не може йому цього пробачити. Версії про те, що непокірного владику намагалися отруїти, сьогодні, в світлі того, що сталося у Солсбері, не виглядають такими вже фантастичними.
4. ВИГРАШНА ПОЗИЦІЯ ФІЛАРЕТА
А ось до предстоятеля УПЦ КП Філарета Кураєв (що здавалося б, повинно дивувати) ставиться з повагою.
«Как ни странно, единственный, кто сегодня пытается если не разрушать баррикады, то хотя бы докричаться через них до оппонентов, это предстоятель неканонической Украинской православной церкви Киевского патриархата Филарет. В отличие от своих критиков со стороны Московской патриархии, он не имеет к нам никаких претензий и декларирует это: я признаю вас церковью, я признаю вашу благодатность и каноничность, не отрицаю ваше право на существование, целуюсь с вами. Даже готов просить у вас прощения на условиях взаимности. Так что с точки зрения пиара, с точки зрения политики – это, несомненно, выигрышная позиция».
Звичайно, і словами «политика», і «пиар» протодиякон РПЦ хоче дещо принизити авторитет Філарета, він, мовляв, просто розумний політик. Але чи не заздрість за всім цим криється? Чи не ревнощі?
5. А ЯКЩО ПРЯМО НА БРАЙТОН-БІЧ?
А тепер несподівана порада Андрія Кураєва світській владі Росії: «Мне кажется, московской дипломатии надо сейчас бороться не против автокефалии как таковой, а за статус тех прихожан, приходов, монастырей, которые пожелают остаться именно в МП. Может, уместно их передать в РПЦЗ (російська православна церква за кордоном – ред.). Наличие Синода в Нью-Йорке избавит их от многих подозрений. (Гарна ідея!) А для кого-то создать статус прямых патриарших ставропигий…»
Можна похвалити протодиякона за далекоглядність. Бо рано чи пізно, наприкінці травня або якогось іншого місяця, але УПЦ МП припинить своє існування. Розрізнені залишки прихильників Кіріла будуть деморалізовані і принижені. Якщо до того часу у російській владі не відбудеться змін і будуть тривати і війна, і окупація, доля їхня стане незавидною. Кремль (через Кіріла) буде вимагати від промосковської церкви продовження пропагандистської (по суті –підривної роботи, чим далі – тим більше наражаючи її співробітників на небезпеку бути заарештованими СБУ і засудженими за антиукраїнську діяльність.
Ідея перепідпорядкування парафій і монастирів МП в Україні, а особливо найбільш кондових ретроградів-єпископів якомусь Нью-йоркському Синоду Зарубіжної РПЦ, виглядає досить цікавою та навіть веселою. Але, якщо задуматися, іншого виходу у Кіріла просто не буде.
6. РОСІЯНИ ЯК МЕНШІСТЬ
Розвиваючи думку про західний вибір для МП в Україні, Кураєв робить несподіваний, навіть єретичний з точки зору РПЦ, висновок:
«Украинская церковь может дать нам очень важный пример – если пойдет путем своего рода «евроинтеграции» раньше нас. Если освоит язык, пробивавшийся у нас в 90-е годы, но напрочь забытый патриархом Кириллом – язык разговора с точки зрения меньшинства. Не от имени большинства: мы – русские, мы большинство и поэтому дайте нам то, то и вон то, а всем остальным запретите, а напротив – мы русские, православные, в глобальной деревне это меньшинство, и как меньшинство мы просим соблюдать европейские нормы».
Тут, правда, є і певне лукавство: мовляв, якщо ви такі європейці там, в Україні, то дозвольте орієнтованій на Росію церковній меншості, яка залишиться після масової втечі єпископів в КП, який отримав автокефалію, існувати на вашій території.
Ну що ж, це можна. Мабуть, дозволимо.
7. ЕРДОГАН ВЖЕ НЕ ДОПОМОЖЕ
Відкрив Кураєв і «велику таємницю» з приводу того, чому оголошення автокефалії УПЦ не відбулося у 2008 році.
«В ОВЦС (відділі зовнішніх церковних зносин – ред.) МП поговаривали, что Варфоломей уже в 2008 году по ходу своего визита в Киев планировал объявить об автокефалии УПЦ. Удержал его жесткий звонок из МИД Турции прямо в киевский отель. А этот звонок стал следствием другого не менее жесткого звонка из МИД РФ. Мол, Россия введет визы для граждан Турции – Турция вынуждена будет ответить тем же – и конец вашему туристическому бизнесу».
Самим росіянам подобається ця версія. Мовляв, у нас все схвачено. Але висновок Кураєва сумний: «Прошли 10 лет. Сирийская авантюра привела к тому, что Россия теперь зависит от Турции больше, чем раньше – и отнюдь не в помидорах. И опыт жизни без российских туристов у турецкого бизнеса уже есть…Предположим, что у стамбульского патриарха есть договоренность с Эрдоганом, и тот не будет вмешиваться в разборки православных между собой».
"Не все коту масленица", як кажуть росіяни.
8. «РУССКИЙ МИР КАК ПОШЛЫЙ ИНСТРУМЕНТ»
На початку публікації я писав, що Кураєв – запеклий прихильник ідеї «русского мира». Додам – великий ідеаліст у цьому питанні. В одному з блогів він домріявся до того, що «концепция Русского мира имела аналоги – такие как институты Гёте, которые Германия открывала в самых разных странах мира, для того, чтобы напоминать о лучших образцах своей национальной культуры…» і так далі.
Але навіть його послідовного і відданого – схоже, дратує (прошу вибачення за таке слово щодо священика) цинізм, з яким Московська влада маніпулює цим поняттям.
«Сегодняшний «Русский мир», – роздратовано пише Кураєв, – воспринимается как пошлый инструмент сиюминутной и далеко не всегда продуманной политики кремлевских башен. Пошлый – потому что профанирующий действительно высокие слова и имена. Посему люди – и даже соотечественники, живущие в других странах – зачастую отшатываются, отказываются от того, чтобы в этом участвовать. В известном смысле теперь это уже «токсичный» актив. И для православной церкви тоже».
Тут, правда, протодиякон потрапляє в ідеологічну пастку, розставлену ще Тютчевим і Достоєвським. Це вони першими (а потім їх підтримав російський самодержець) проголосили вселенську місію «русского мира» – нести світло високої моралі Заходу, який загруз у гріхах, виховувати його, а якщо не захоче – покарати.
Нещасні російські інтелігенти досі вважають, що провина Путіна в тому, що він «извратил идею русского мира» (так колись писали, що Сталін викривив ідеї Жовтневої революції). У цілому світі тільки вони одні ще й вірять в цю всесвітню місію. «Если русский язык перестанут знать во всем мире, Россия погибнет», – написала у ФБ одна передова російська письменниця.
9. НЕ ГРЕБУЮЧИ ФЕЙКАМИ
Сьогодні від РПЦ звучать звинувачення української влади в «політизації церковного питання», мовляв, церква повинна бути поза політикою і відділена від держави.
Цю тезу можна було б сприйняти, якби сам Кіріл «старательно следил за тем, чтобы держаться вне политики. Но он же этого не делает, – пише Кураєв. – Напротив, он демонстративно, публично награждает церковными орденами людей, наиболее ненавидимых Украиной – Киселева и еще кого-то из руководителей российского телевидения. Причем он сделал это в конце самого конфликтного 2014 года, тогда, когда эти каналы еще брались на Украине и нагнетали волну ненависти, не гнушаясь при этом и фэйками».
Відкриття, зроблене Кураєвим, для нас – зовсім не відкриття. Але те, що РПЦ перетворилася на ідеологічний відділ при путінському генералітеті, не можуть не помічати вже і церковники самої РПЦ. Попи, які опановують військову справу, спритно розбирають і збирають калаші, проповідують очисну ядерну війну (як Всеволод Чаплін) – це ж кірілівський винахід.
10. РЕЧНИКИ УПЦ ВИБИРАЮТЬ МОВУ ВІЙНИ
«Конструктивный диалог между различными конфессиями на Украине, – пише Андрій Кураєв, – в теории возможен – вопрос лишь в том, кто и когда поставит себе такую цель. Возьмем, например, свежий скандал зимы 2017-18 гг. в Запорожье. Там священник отказался отпевать мальчика, который был крещен в Киевском патриархате. В поддержку этого решения местного священника выступил и его митрополит, и даже Москва».
«С точки зрения канонов, отмечает богослов, крещение, совершаемое даже в расколах, признается нашей церковью. Поэтому даже католиков и униатов православие не перекрещивает. Даже мирянин может крестить».
Чому ж тоді УПЦ МП за підтримки Москви пішла на конфронтацію навіть у цьому, здавалося б, незначному епізоді? А тому, впевнений Кураєв, «что спикеры УПЦ (мається на увазі УПЦ Московського патріархату – ред.) сознательно сейчас выбирают язык войны, максимальной демонизации оппонентов, максимального углубления пропасти между религиозными группами. Приносит ли это им какие-то тактические плюсы, я не могу сказать, но со временем, очевидно, это обернется только минусами».
Тут, по суті, названі справжні автори церковного розколу, в якому так часто звинувачують Україну з Москви.
11. УСІ МИ ПОРУШУЄМО КАНОНИ
І ще про канони, в які, як кажуть противники української автокефалії, все впирається. Що таке канонічність? Чи є взагалі у світі церкви, які в усьому дотримуються канонів?
Кураєв зазіхнув навіть на цей міф, століттями культивований РПЦ. «
Церковь, которая претендует на то, чтобы быть каноничной, на самом деле такой не является, – вважає він, – ни Московская патриархия, ни любая другая. Все мы так или иначе нарушаем каноны тысячелетней давности – не одни, так другие.
И по мере того, как это становится все более и более очевидным – по мере роста уровня богословско-исторического сознания людей – все труднее становится рассказывать популярные в 80-х гг. сказки о том, что святые апостолы постановили нам все каноны, и мы с той поры ничего не меняем и так и живем.
Сегодня, по мере распространения богословской литературы, культуры становится понятно, что на самом деле не было ни одного десятилетия в жизни церкви за все двадцать веков, когда она строго соответствовала бы своим собственным канонам. И в этих условиях упрек в том, что тот или иной человек или вот эта группа нарушила вот такой-то канон, мгновенно парируется встречным упреком от мало-мальски эрудированного человека: простите, но вы сами нарушаете вот такой-то канон, такой и такой. Есть в этом что-то от фарисейства».
12. НАШИМИ ГРІХАМИ СИЛЬНІ НАШІ ВОРОГИ
І наостанок – про долю України та Української церкви. До цих слів Андрія Кураєва, розумного і нестандартно мислячого нашого опонента (а, може, і ворога), треба уважно прислухатися. Ігнорувати їх небезпечно.
«В целом же очень сложно прогнозировать то, что будет происходить на Украине. Поскольку многое зависит не от России, а от самой Украины. Это и есть самая большая неизвестность. Нынешний Русский мир развивается и расширяется не благодаря своим заслугам, а благодаря ошибкам своих соседей. Украинцы сами прекрасно умеют рвать чубы друг у друга, прекрасно умеют сами себя загонят в кризис – Русский мир в его нынешнем изводе получит такой повод для экспансии, от которого просто не сможет отказаться».
Євген Якунов. Київ.
