Андрій Єрмоленко – педагог, науковець, художник, відомий своїми оригінальними мистецькими проектами. Його “відгук” на Чемпіонат світу з футболу, який має відбутися у країні-агресорі, – викривальні плакати – збурили соціальні мережі й навіть викликали заборонну реакцію у Facebook. Кореспондент Укрінформу зустрілася з автором “крамоли” у Львові, куди він переїхав зі столиці.

- Пане Андрію, знаю, що ви корінний киянин. Яким чином “отаборились” у Львові?

- Он іде моя дружина з дитиною, ось так і опинився тут – одружився із львів`янкою...

- Але живете у Києві?

- Ні, перебрався до Львова остаточно, хоч працювати продовжую у столиці.

- Де працюєте?

- У журналі “Український тиждень”. Не буду робити цьому виданню рекламу, але вважаю, що це найбільш нормальний, крутий європейський журнал в Україні. Плюс до того, він не є ні під однією партією, ні під одним олігархом чи владцем і висвітлює все, як воно є. Був і залишається україномовним. Дуже радий, що я – саме там.

- Крім цієї основної роботи маєте ще якісь проекти?

- Зараз робимо великий проект – ”Анна-Київ Фест”. Це театральне дійство, перформанс-шоу, присвячений святій Едігні – онучці Ярослава Мудрого і дочці Анни Київської. Вона відреклась від свого трону, жила в дуплі липового дерева і проповідувала Ісуса Христа, стала святою.

Цього ніхто не знає в Україні. Але завдяки проекту, фундатором якого виступає Федір Баландін, і завдяки фестивалю, що присвячений Анні Київській, про це знатимуть усі. Автори проекту знаходять ще жінок, долі яких відомі в усьому світі, й роблять їх відомими в Україні. Адже наш північний сусід усе забирає під себе. Вони й матроса Кішку – героя Севастополя намагалися собі забрати, ще одну історичну особу “загребли” – Катерину – принцесу Сіаму, яка народилася в Луцьку, жила в Києві, потім поїхала навчатися в Петербург, де познайомилася із принцом Сіаму, вийшла за нього заміж і згодом стала королевою цієї країни. Цього також в Україні ніхто не знає, і таких історій багато. Ми їх розкручуємо і показуємо. Це дуже цікаві, пізнавальні українські проекти. Ми з ними хочемо з`їздити у Францію та інші країни й донести людям – хто це і чиє це...

У Києві 21 червня біля МЗС під відкритим небом відбудеться перформанс, у якому я займаюся сценографією: малюю, малюю, малюю. У виставі залучені Ірма Вітовська, інші відомі актори.

- Наскільки я розумію, Ірма ваша подруга?

- Так, але плюс до всього – вона свята людина, велика і дуже крута. Вона стільки робить для України, мені пощастило, що у мене такі друзі. На кожного з них дивлюся – вони такі різні. Наприклад, Вова Регеша – командир добровольчого батальйону, воює на Сході. Це така постать, брила. Я закоханий у кожного свого друга, це щастя мати таких людей у житті.

- Звідки народилася ідея антибанерів до ЧС із футболу у Росії? Це як протест проти чемпіонату на крові, чи пересторога для співвітчизників, які збираються там вболівати?

- Усе разом. Взагалі це народилося з того, що я долучився до розробки плакатів для акції, пов`язаної із голодуванням Олега Сенцова. І коли я почав їх малювати, усвідомив, що ми сидимо і рахуємо дні до смерті людини. Це жахливо. А його треба витягувати. І один із важелів, які досі не залучені (і мене це шокує) – це Чемпіонат світу з футболу. Якби лідери інших держав сказали: “Випускайте на волю політичних в'язнів з України, а тоді дамо вам можливість провести чемпіонат”, – то можливо, все було б по-іншому. Я зрозумів, що втрачається час. І захотілось привернути увагу і не тільки показати, що цей чемпіонат – на крові, але й зробити щось для хлопців у застінках.

- Погроз не отримували?

- Телефоном ні, а у Facebook було. Позавчора було багато листів незрозумілих, швидше всього – “вірусняки”, але я не відкривав їх, учора Facebook забанив мене, але я кинув клич друзям – і через велику кількість скарг від них мою сторінку розблокували (під час нашої розмови до Андрія телефонував один із друзів і цікавився, чи його плакати вже “вийшли на волю” у соцмережах – Авт.). І я зрозумів, що ми можемо зробити так, аби наші в'язні вийшли на свободу.

Я не проводжу паралелі, але розумію, що коли ми зберемося, то зможемо багато що зробити. На жаль, зараз дуже багато людей зневірені. І це мене шокує. Замість того, щоб закачати рукави і щось почати робити... Хоча, правду кажучи, я сам був таким. Був момент зневіри, але тепер досить – треба щось робити. Будемо довго плакати – нічого не зробимо. А треба починати змінювати світ довкола себе.

- Ви вірите, що можна щось змінити?

- Звичайно. Довкола стільки прикладів.

- Але ж Росія не реагує ні на що.

- У мене було два вибори: або сказати, що Росія не реагує і не малювати, або намалювати – і потім сказати, що Росія не реагує. Але створити хоча б якийсь прецедент. І тепер мені телефонують навіть із-за кордону і питають про ці плакати...

- Хто уже телефонував?

- Із Чехії, з Данії, інших країн журналісти цікавилися, нащо я це зробив.

На даний момент у нас у полі зору має бути не Чемпіонат світу з футболу, а Олег Сенцов. У будь-якому випадку потрібно на цьому наголошувати і витягати Олега та інших хлопців із московських мурів. От закінчиться ЧС-18, що мені, – складати руки? Ні. Багато хто проводить паралелі з Надею Савченко. Та по***ть мені. Головне – витягти хлопців звідтіля, а що тут станеться – будемо вирішувати. Треба своїх забирати.

- На захист нашого укрінформівського колеги Романа Сущенка теж виступаєте?

- Сущенко – те саме. Зараз планую робити і про Сущенка, і про багатьох інших плакати. Адже, за великим рахунком, на їхньому місці може опинитися кожен із нас, і для цього не обов`язково їхати з України. І ще я зрозумів, що ніхто нічого не зробить для вашого визволення. Реально Путіну ніхто нічого не зробить. І навіть коли його не стане, все одно нічого не зміниться. Ми перебуваємо у парадигмі існування цього “руского міра” вже дуже давно.

Але українці інші. Нас так сотворив Бог, що ми більш анархічні. У нас ніколи не було “єдіновластія”. Ми дружили з багатьма і жили в різних імперіях. Але самі по собі, в хорошому розумінні, – без царя в голові. Ми гетьманів вибирали, з ними було цікавіше жити. А для росіян Путін – цар-батюшка. Подивіться, що відбувається. Сталін – розвінчання культу особи. І всі потім заявляють: а ми знали, казали на кухнях, що він наволоч. І вся країна, виявляється, знала, що на її чолі стояла наволоч, гад, убивця. Знали – і мовчали. А українці, вибачте мені, і УПА було, і при Брежнєві – Гельсінська спілка, і дуже багато проводилось проукраїнських акцій. І Стус, і Симоненко, й Івасюк, і дисиденти, і шістдесятники... Ми не можемо навіть порівнювати Україну з Росією. Нас завжди хочуть загнати туди, нам кажуть, що ми браття, – не зрозуміло, щоправда, від якої матері... А це ідіотизм, і ми не повинні вестися на цю шизофренію.

Справа не в Путіні, а в усій Росії. Росію ми не переробимо, і росіян теж. Вони завжди будуть пхатися сюди, на нашу територію – і качати тут права, і розказувати, що ми неправі, що треба йти в їхньому фарватері й весь час плакати, і мучитися, і каратися, незрозуміло – навіщо, і вірити, що в нас не було ніякої ні писемності, ні літератури, нічого взагалі, а завдячуємо всім лише російському.

- Зокрема, літературою...

- Це жахливо, розмовляєш з українцем, і начебто він розуміє все, але – “куди ж діти російську літературу?”

Тоді я запитую: а китайська література гірша? Але ми не знаємо її, а французька, якої ми теж не знаємо?..

Заперечують: але ж там, мовляв, є Достоєвський...

Достоєвський – скиглій. І до речі, в нього теж є частка української крові, мав діда-українця. Та справа не в російськості чи українськості. Питання в тому, що ми маємо жити в українській, європейській парадигмі існування. Ми маємо вивчати класичну європейську літературу, музику, бачити ці взірці й говорити про це. Нікуди не подінеться від нас Чайковський, бо він теж українець. Нам своє треба відстоювати. А в нас намагаються усе забрати. Мене дуже гнітить те, що багато людей комплексують і готові віддати загарбникам усе, мовляв, віддайте їм Гоголя, нехай вони ним подавляться.

Ні, Гоголь – український письменник, хоч і писав російською мовою. Але його твори – українська література. Є американська франкомовна література, в Англії є франкомовні письменники, але це англійські письменники і поети. Нам треба за кожного свого битися, і навіть за кожного свого негативного персонажа. Все одно потрібно говорити, що він був українцем. Хоч він і покидьок!

Ми маємо відсікти всі російські мацаки, які простягаються до наших персонажів, – як позитивних, так і негативних.

- А як ви ставитесь до того, що 5 тисяч наших співвітчизників їдуть на ЧС-18?

- Наволочі, зрадники і гади! У мене є дуже багато друзів, які воювали і продовжують воювати. Дуже багато з них – фанати, ультраси. І саме вони у 2014-му стали на захист Батьківщини, багато з них вийшли на Майдан і відстоювали й незалежність, і державність, вони зупинили цю пошесть. А ці – їдуть “патамушо футбол внє політікі”. Та йдіть ви в с**ку! Згадайте 1980 рік, Олімпіада в Радянському Союзі. Фактично, – один в один те, що робиться зараз у Росії. Але тоді весь цивілізований світ відмовився бути на цій Олімпіаді.

Зараз ми зіштовхнулися з протилежним: цивілізований світ не зміг протидіяти Росії. Фактично, третя світова війна вже є, і її поки що виграє Росія. Бо дуже багато російського бізнесу є за кордоном, дуже багато нерухомості, банків і т.д. скуплено росіянами. І оці європейські білі комірці розводять руками: а що ми можемо зробити? Тобто до твоєї хати прийшли, валять посеред килима купу, а ці кивають пальчиком – “а-я-яй!” і кажуть, що більше нічого не можуть зробити. От це найгірше. Найгірше, що відбулась заміна поняття честі, достоїнства, совісті. Ви хочете сказати, що в Європі не знають про Сенцова, Сущенка? Та знають, а чого не говорять? Про це кричати треба! Вводити нормальні санкції – не такі, як зараз. Богу дякувати, що Німеччина не скасувала санкції. Я цього дуже боявся. Але все одно Північний потік буде... Тому я дуже злий на сучасний європейський і український політикум. І хоч є багато гарних людей, до яких я з повагою ставлюсь, але депутатів серед них нема.

- Яку політичну силу ви підтримуєте?

- Ніяку. На даний момент ніякої не можу підтримувати. Маю друзів із різних політичних сил, але...

- У чому відчуваєте бар`єр?

- У мене таке враження, що коли людина туди потрапляє, її кусають й інфікують. І вона перетворюється незрозуміло на кого. Нормальні хлопці йшли в депутати. Раз, – і з ними щось трапилося. Коли говориш із ними окремо, кажуть: “Ну, ми все намагаємось зробити, але воно не виходить”...

Думаєш: “Якось же цей хребет можна зламати, але незрозуміло – як?” Як писав Лесь Подерв`янський, зараз потрібна не сила слова, а сила “п**дюлів”, вибачте. Адже ці свинорила від корита не відсунуться. Дуже багато хто грає у договірняки – і це продовжується досі.

Війна не закінчується, наші хлопці гинуть, це страшно. Кожного дня дякую їм, що дають мені можливість малювати, але такою ціною... І хлопці там також утомилися, багато хто. Вони воюють, але вони втомилися. Коли дивишся, як багато людей страждають посттравматичним синдромом, не мають куди себе подіти – це страшно. І потім ти дивишся на ці морди... Елітою суспільства мають бути вчені, лікарі, військові. А в країні, де вчені, лікарі живуть на мізер... У нас усе поставлено з ніг на голову. Депутати, які проголосили себе “вершками” суспільства, – бариги, покидьки. А найжахливіше – вони за гроші продають нашу державу. Не важливо, на схід чи на захід, – вони тупо продають державу, наші землі, наших людей і все інше.

Я фанат Шевченка, але я мрію, щоби Шевченко в Україні став неактуальним, щоб люди казали: не зрозуміло, про що він писав. А зараз те, що він писав 200 років тому: "людей у ярма запрягли, латану свитину з каліки знімають, (...) бо нічим обуть княжат недорослих; (...) а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають”... Я мрію, щоб це закінчилось. По-іншому боротись не можу, тому беру до рук пензля.

- Андрію, чому ви Шевченка зобразили чи то Буддою, чи Далай-ламою?

- Він учитель-пророк. Ця історія про Шевченка виникла спонтанно. Я колись придумав, а потім ми з Антіном Мухарським обговорили її й дійшли до того, що Шевченко став у нас Леніним на український штиб. У кожного є “Кобзар”, бюстик або портрет, але ніхто не знає жодного вірша. А треба все міняти. Збити все, що наліплено на ньому, і показати його нормальним чоловіком. І зробити його шокуючим навіть для українців. У Шевченка є “Світе ясний, світе тихий” – це ж він писав не тільки про себе, а й про Ісуса Христа. А ми зробили з Шевченком те, проти чого він виступав: “Щоб ми з тебе насміялись, воно так і сталось”. З його треба зробити людину, не ідола. І тому ми подали його в різних іпостасях, зрозумілих для всіх. Це людина з українського села біля трактора сидить, обпершись. До речі, там я малював хату і двір своєї бабусі, куди приїжджав щоліта... І міліціонером-даішником зобразив, що викликало немало суперечок та нарікань. Але потім я зустрічав молодих людей, які казали, що якби не оця Шевченкіана, не строфи під портретами, то й не почали б читати Кобзаря. А це – найголовніше – щоб його читали. Не пам’ятники ліпили і квіти носили, а читали... І річниці Шевченка не потрібно святкувати, а витратити ті гроші на нормальні бібліотеки у селах, на хороші українські книги, особливо у “сірій” зоні, щоб люди туди ходили і вчились. Оце було би кльово!

- Що вас спонукало створити емблеми “Укропу” та інших політичних сил?

- “Укроп” – це був не політичний проект. Це в мене украли, а потім я сказав: “А-я-яй!” – і вони познімали з рекламних щитів. І я їм розробив новий логотип. У 2014-у сепаратисти почали називати нас “укропами”, і я зрозумів, що треба зробити щось таке, щоб із негативу це переросло у позитив. Врешті-решт, хлопці, які воювали в УПА, не казали про себе – “ми бандерівці”, це їх так охрестили московити. Тому нам терміново треба було зробити слово “укроп” необразливим для українців. І нині це вже не образливе слово, і його вороги майже не вживають. Правду кажучи, зараз цей партійний логотип я б не розробляв. Для мене тоді то було як жарт, а хлопці, які воюють, до цього ставляться серйозніше.

- Які задуми є у вас зараз, як народжуються нові ідеї?

- Спонтанно. Є, звісно, цікаві ідеї, але говорити про них не хочеться, бо в мене є прикмета: якщо про щось говорю, воно не збувається. Варто проговорити, і тут Бог каже: “А, ти вже розляпав? Буде з тебе”... Тому волію тримати у себе в голові. От зараз святу Едігну зробили. Нам у цьому дуже допоміг МЗС України, це наш спільний проект. До речі, наше Міністерство закордонних справ започаткувало відкриту політику, почало возити за кордон художників, письменників, поетів, музикантів, щоб вони розказували про Україну навіть на самітах, економічних зустрічах.

- Вам не пощастило бути серед таких представників культурної дипломатії?

- Ні, але ж це – питання часу. До того ж, треба вивчити англійську (сміється – авт.).

- І проекти є?

- Повно. Деякі заморожені, але буду розморожувати. Дуже багато змінило те, що я переїхав до Львова. Багато залишилося в Києві. Тут почати важко, бо тут інша пульсація міста. Воно по-іншому влаштоване. Інколи мене питають: де краще – тут чи в Києві? І там, і тут класно, але порівнювати їх не можна. Київ більш динамічний, і я за натурою киянин. Але попри те, мені комфортно й тут.

- Ви вже нав`язали якісь творчі контакти?

- Ні. Не виходить у мене зі львівським бомондом. У мене і з київським не виходить. Я одинак більше, люблю наодинці думати-придумувати...

- Але ж реалізуєте свої задуми в команді...

- Дивлячись що. Коли робиш театральний проект, по-іншому не виходить. А якщо творчий, скажімо, плакати, картини – тоді сам. Тут треба знову ж таки вчитися співпраці. Нам треба вчитися делегувати роботу найкращим професіоналам. Оте “та я сам усе зроблю” в сучасному світі не працює.

- Як ви перейшли від педагогіки до малярства?

- Було не так. Я перейшов від педагогіки до науки, а потім з науки – в малярство. Я писав кандидатську дисертацію, фактично зробив її, усі експерименти були поставлені, а потім в один прекрасний вечір, сидячи в лабораторії, зрозумів, що це мій склеп, отут я й помру і нічого мені не світить, наступних 20-30 років я сидітиму тут. І зрозумів, що мені не подобається наука. Став чесним перед собою. Перестав займатись тим, що мені не подобається. Я кілька разів міняв своє життя – і це був такий крок, якого вдома ніхто не сприйняв, особливо батько – він мріяв, щоб я був науковцем.

А в школі – навпаки – мені дуже подобалось учителювати. Але я бачив, що молоді люди, які там працюють, дуже швидко старіють – це страшно, бо немає можливості нормального кар`єрного росту, немає можливості нормально заробляти гроші, а не виживати від зарплати до зарплати, нема можливості для самореалізації. І хоч мені дуже подобалась ця робота, я пішов. А малював я з дитинства. Навіть, коли сидів у лабораторії – щось малював, писав... І коли пішов, якось разом усе стало на свої місця. Я люблю свою роботу, люблю співпрацювати зі своїм журналом. Навіть якщо у мене є якісь “тертя” з головним редактором чи ще з якимись співробітниками, вони для мене не стають поганими людьми. А коли працював в інституті, деяких співробітників не любив, але не тому, що вони погані люди, а тому, що був незадоволений собою. І перекладав те, що мене не влаштовувало, на когось. Я зараз щаслива людина, хоч бувають перебої із зарплатою, переїхав до Львова – стало важко, бо дохід сильно впав.

- У якому віці ви зробили такий різкий крок?

- Уже важко пригадати, здається, у 2003 році, мені тоді був 31 рік. Зараз я не слідкую за своїми роками, слідкую за дитячими.

- Ким би ви хотіли бачити своїх дітей?

- Людьми, гарними людьми. Чим би вони не займалися. Я не хочу повторювати помилок свого батька, хоча у мене геніальний батько, найкращий у світі. І мама – найкраща у світі, й сестра. Це люди, без яких я ніколи в житті не був би таким, яким є. Вони у мене вклали найкраще. Хоч у мене є дуже багато поганого. Я намагаюсь його позбутись, але воно в мені є. То якраз не від них. А зараз я єдиного боюся: якимось чином недодати любові дітям і передати їм щось погане (у Андрія Єрмоленка – двоє синів, один із них з’явився на світ зовсім недавно – ред.). Це дуже важко – намагатися бути взірцем, а я не такий – не білий і пухнастий. Тож зараз діти – це неймовірне випробовування. Згадую, як ще навчаючись в університеті, начитався Ніцше, Сартра, Макіавеллі – такий мудрий, що капець, – і кажу до батька, мовляв, чому ти не можеш зі мною поговорити про Ніцше?

Він у відповідь: – А нащо?
- Ти що, не читав?
- Синку, я читав, але все це забув, воно мені не треба. Мені найголовніше – вас на ноги поставити.

Я аж тепер зрозумів, про що він говорив. Усі Ніцше, разом узяті, не варті однієї казки, яку я маю розказати на ніч дитині, щоб вона стала добрішою і мудрішою.

Я по життю завдав багато болю іншим людям. Ненавмисно, декому по дурості своїй, сам себе ненавидів за це. От я не хочу повернутися в цей стан і завдати кривди моїй родині, людям, які мене люблять і оточують. І зараз прошу пробачення у тих людей, яких скривдив. Щиро каюсь, бо знаю, що за це можуть розплатитися мої діти, а я цього не хочу. І тому доводиться кожного дня прокидатися, братися до роботи і творити щось хороше.

Нінель Кисілевська, Львів
Фото Альони Николаєвич
Ілюстрації Андрія Єрмоленка