Доки «наші» – в Європі, Україна чекає на африканців…
Польські роботодавці занепокоєні потенційним відпливом українців на ринки праці інших європейських країн. Приміром, уже зараз чимало наших заробітчан перебралися із Польщі до Чехії та Словаччини. Декому вдається працевлаштуватися навіть в «омріяній» заможній Німеччині. Про це повідомляє Rzeczpospolita. Як пише видання, кількість українців, які платять страхові внески у Польщі, у третьому кварталі сягнула 426 тисяч. Загалом же, за різними підрахунками, в сусідній країні працюють понад мільйон українців. «Іноземці і надалі будуть підтримкою для національного ринку праці, однак міграційний потенціал України вичерпується», - стверджують аналітики PKO BP. Більше того, наступного року Німеччина планує лібералізувати умови працевлаштування для трудових мігрантів із-за меж ЄС. Тоді із Польщі на захід можуть виїхати одразу 59% українських заробітчан, - прогнозують польські експерти.
Погодьтеся, з точки зору українського трудового мігранта, ситуація доволі оптимістична. Адже рівень заробітків в Німеччині набагато вищий. Приміром, мінімальна зарплатня українця у Польщі – 12 тисяч гривень (у перерахунку), середня - 15-20 тисяч. Мінімум у Чехії – 27 тисяч, в Німеччині - 30-35! Фахівці окремих спеціальностей мають набагато більше. Приміром, водії-далекобійники - 30-40 тисяч гривень (у Польщі) та понад 50 тисяч – в Німеччині. Те ж стосується і «айтішників», інженерів, висококваліфікованих слюсарів. А «вузькопрофільні» лікарі можуть розраховувати і на 100 та більше тисяч! Вочевидь, така «переорієнтація» заробітчан буде вигідною і для нашої країни. Адже чим вищі заробітки – тим більше коштів українці перекажуть на Батьківщину. Вже зараз остарбайтери щороку надсилають в Україну понад 7,5 мільярдів доларів. Таким чином вони впливають на курс гривні набагато більше, аніж інвестори та банкіри. Але ж, із іншого боку - країна втрачає власний трудовий ресурс. В принципі, Україна далеко не єдина в такому становищі, ті ж вакансії у Польщі виникають переважно через те, що самі поляки їдуть працювати західніше. Але тут є проблема: демографічна ситуація у нас така, що навіть при порівняно незначному економічному зростанні вже у найближчому майбутньому може виникнути суттєвий «кадровий голод». Де ж тоді Україні шукати «трудові резерви», як приймуть заробітчан українці?
Коли в Україні настане «кадровий голод»?
«Шансів на те, що абсолютна більшість українських заробітчан колись повернеться на Батьківщину, на жаль, небагато, - прогнозує завідувач відділу міграційних досліджень Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ Олексій Позняк, - Частина цих людей не повернеться за жодних умов, обравши для себе життя за кордоном. Частина може повернутися лише якщо окрім стрімкого розвитку економіки існуватиме продумана державна політика із залучення їх до внутрішніх економічних процесів. При цьому, навіть, теоретичне повернення на Батьківщину усіх мігрантів не врятує нас від нестачі робочої сили. Незважаючи на вражаючі показники чисельності української трудової діаспори, повністю проблему ці люди не розв’яжуть. Для повноцінного функціонування оновленої економіки такої великої за європейськими мірками країни знадобиться додатковий ресурс – кілька мільйонів людей», - вважає експерт.
Олексій Позняк не береться прогнозувати, коли це станеться. Адже у нинішній період «турбулентності» зробити відповідні розрахунки неможливо. Але, згідно із дослідженнями, які фахівці проводили до війни, період нестачі робочої сили в Україні прогнозувався, починаючи з 2025 року, По тому потреба в кадрах мала зростати доволі стрімкими темпами. Війна і пов’язане з нею економічне падіння, вочевидь, відтермінували «кадровий апокаліпсис». Наскільки, учений прогнозувати не береться:
«Велика кількість невизначеностей заважає об’єктивним оцінкам, - каже Олексій Позняк. - Зокрема, складно спрогнозувати, яким буде після повернення в Україну один із її промислових центрів - Донбас. Адже усі погоджуються, що таким, як раніше (із домінуванням видобувної промисловості і масштабним виробництвом сировинної й напівсировинної продукції з низькою доданою вартістю) він уже не залишиться. Тож потреби регіону у трудових ресурсах будуть іншими. А це позначиться і на загальній ситуації в Україні»…
На вулицях буде більше азіатів і африканців. Та обійдеться без «чайна-таунів»
Хай там як, але за 7-10-15 років наша країна потребуватиме додаткових робочих рук. Потенційно розв’язати проблему допоможе активна трудова міграція із бідних країн Азії та Африки, а також – із таких колишніх республік СРСР як Киргизстан чи Таджикистан.
«Ймовірно, триватиме й подальша міграція в Україну китайського населення, - каже заввідділу Інституту демографії та соціальних досліджень Олексій Позняк. - Адже, незважаючи на стрімкий розвиток цієї країни, вищим аніж у нас рівнем життя можуть похвалитися лише мешканці індустріальних районів Піднебесної. У більшості ж сільських регіонів, особливо – в гірській місцевості, - і рівень життя невисокий, і надлишок робочої сили – через перенаселення. Таким чином, сотні мільйонів китайців залучаються до процесів внутрішньої і зовнішньої міграції. Частина цих людей може осісти і в Україні – приміром, у родичів, які вже адаптувалися до нашого життя. Але така міграція навряд чи буде масовою. І кількість «українських» китайців навряд чи суттєво перевищить чисельність інших етнічних груп. Тож існування «чайна-таунів» Україні не загрожує», - заспокоїв експерт.
Зараз «їх» - понад чверть мільйона…
Іноземців, які постійно мешкають в Україні, порівняно небагато. За даними Державної міграційної служби, дозвіл на постійне проживання нині мають не більше 250 тисяч іммігрантів. При цьому, не всі вони, власне, мешкають в Україні – хтось скористався нашою територією так би мовити «для транзиту» до інших країн, хтось повернувся на Батьківщину, поки що не відмовившись від українських дозвільних документів. Також в Україні є трохи більше двох тисяч людей, які мають офіційний статус біженця (переважно вихідці з Афганістану, сирійців - небагато). І трохи менше тисячі людей зі статусом «шукачів притулку». Представники цих категорій користуються такими ж правами у сфері трудових відносин, як і громадяни України. Також є приблизно 80 тисяч людей, які мають дозвіл на тимчасове проживання у нашій країні. Але право на роботу автоматично їм не надається. Аби офіційно працевлаштуватися, такі люди повинні отримати додатковий дозвіл.
Найбільше іноземців працює у будівництві (це, зокрема, і вихідці із таких відносно «благополучних» країн як Туреччина чи колишні республіки Югославії, але останнім часом «балканців» поменшало). Чимало іноземних працівників у сфері торгівлі та у сільському господарстві.
Серед основних центрів, де, зазвичай, осідають іноземці, - Київ, Харків та Одеса. «Це великі освітні осередки, де раніше, аніж в інших регіонах країни сформувалися емігрантські діаспори, які, так би мовити, «притягують» до себе усе нових і нових співвітчизників, - пояснює Олексій Позняк, - Адже найінтенсивніше зростання спільнот іноземців відбувається саме завдяки принципу «земляцтва»...».
«Загалом наша країна не дуже приваблива для трудових мігрантів, - продовжує Олексій Позняк, - Якщо до російської агресії рівень такої привабливості можна було оцінити як «середній», то зараз він «низький». До того ж, вітчизняне законодавство щодо працевлаштування іноземців, отримання дозволів на постійне або тимчасове проживання, тим більше - на прийняття в українське громадянство, навряд чи можна назвати ліберальним. І якщо ми хочемо у майбутньому уникнути проблем із нестачею робочих рук, маємо думати про відповідні зміни уже зараз», - закликає експерт.
За взірець Україна може використати досвід Польщі, де для залучення іноземних працівників зроблено багато. Лібералізує законодавство і Чехія. Зокрема, наприкінці минулого року країна збільшила «трудові квоти» для українців. Про плани лібералізації у Німеччині ми вже згадували…
Не повторити помилок європейського «мультикультуралізму»
За словами експертів, «широко відчиняючи двері» для іноземних працівників, Україна стикнеться з проблемами, яких поки що вдалося уникнути більш успішній Польщі. Адже наші заробітчани, на яких так сподіваються у сусідній країні, чи остарбайтери із Білорусі, Молдови, Росії, на кого розраховані нещодавно затверджені у Варшаві програми додаткового залучення трудового ресурсу, ментально, а також за мовою, релігією, зрештою – зовнішністю - ближчі, аніж еритрейці, камбоджійці чи жителі М’янми, які потенційно можуть поповнити ринок праці в Україні.
«Про те, як адаптувати таких людей до життя у незвичних для них умовах, також треба думати уже зараз, - закликає Олексій Позняк, - тим паче, що доки іноземців у нас небагато, інтегрувати їх у суспільство набагато легше. Маємо зробити так, щоб при зростанні міграційних потоків вихідці з інших країн контактували з уже інтегрованими своїми колишніми співвітчизниками. А це прискорить ї їхню інтеграцію. Інакше – великі групи мігрантів (особливо, з якоїсь однієї країни) інтегрувати буде фактично неможливо. Це призведе до створення своєрідних національних анклавів, які житимуть самі по собі, по-суті - поза правовим полем України», - вважає експерт.
Саме до таких наслідків, за його словами, свого часу призвела політика мультикультуралізму, яку втілювали найбільші країни ЄС. І тепер Європа пожинає іноді доволі неприємні «плоди» такого підходу. Надто багато мігрантів, котрі уже десятиліттями живуть у Німеччині чи Франції, не володіють мовами цих країн, не знають найелементарніших норм місцевого законодавства і, головне, усе ще не поділяють європейських суспільних цінностей. А це призводить до «добровільного затворництва» десятків тисяч людей у рамках етнічних гетто, що стали невід’ємною частиною багатьох європейських мегаполісів. Такі розрізнені спільноти не співпрацюють між собою і не усвідомлюють себе частиною єдиної держави.
Владислав Обух. Київ
