Олександр Олесь. 1. Невмирущі айстри

У Празі 22 липня 1944 р. схилився і вмер Олександр Олесь, український письменник, поет, драматург, представник символізму...

І сонце одразу чомусь не засяяло. Бо доконали негаразди: самотність на чужині, тяжко хвора печінка, остогидла війна, що крові людської ніяк не нап’ється, звістка про погибель єдиного сина.

Нестерпними виявились останні роки життя витонченого лірика.

У ніч із 29 на 30 вересня 1938 р. у Мюнхені Гітлер остаточно колесував Чехо-Словаччину, де притулок прагнув знайти Олександр Олесь. За три дні угорські фашисти в крові потопили державність Карпатської України, проголошену 15 березня 1939 р. А 1 вересня 1939 р. спалахнула Друга світова війна.

Поета не полишали тривожні думи про сина, Олега Ольжича – непосидючого учасника українського руху Опору. Восени 1941 р. активіст побував у Києві, де під наглядом німецьких окупаційних військ деякі гарячі голови, як і в 1918 р., взялися марити відновленням… української державності.

Як один з організаторів політично-громадського центру – Української Національної Ради – Олег Ольжич доклав чимало зусиль, аби 5 жовтня 1941 р. на київському Подолі відбулися Перші Збори нової, омріяної УНР.

Майнули якихось три з половиною роки, і 25 травня 1944 р. у м.Львові гестапо заарештувало вченого-археолога й талановитого поета Олега Ольжича, і в ніч із 9 на 10 червня 1944 р., під час чергового допиту, бранця, голову Проводу українських націоналістів ОУН, у концтаборі Заксенхаузен під м.Оранієнбурґом закатували.

*   *   *

Олександра Олеся негаразди доконали гамузом: самотність, чужина, печінка, війна, Олежчина смерть. Поховали поета не пишно, не у вінку з айстр, а майже мовчки на Ольшанському цвинтарі (Olšanské hřbitovy), де після вигнання з батьківщини та поневірянь на чужині спокій знайшли члени Директорії Української Народної Республіки, уряду гетьмана Скоропадського, воїни армій УНР та Української галицької армії, науковці й митці.

Сонце засяяло на якусь хвильку, та знову зникло за мовчазними хмарами.

Крім поезії, драматичних творів у творчій спадщині митця самотньо лишилися проза, публіцистика, літературно-критичні статті, переклади з російської, білоруської, польської, сербської, болгарської, німецької, англійської, арабської мов.

Однак, не тільки герої, але й поети не вмирають.

У національній культурі вони залишаються, мов непорушні скелі. Зі шкільної лави пам’ятаю Олесеву мініатюру “Скелі” (1906):

- В обіймах хмар мовчали скелі... / І хмари так казали їм: / “О любі сестри, полетім / В краї щасливі і веселі...”/ В обіймах хмар мовчали скелі. / І хмари тихо полетіли... / І сльози сріблились на них... / І, ніби сльози, з скель німих / Каміння, котячись, сіріли... / І хмари тихо полетіли.

*   *   *

Олександр Іванович Кандиба (літературний псевдонім – Олександр Олесь) народився 23 листопада (5 грудня) 1878 р. в с.Крига (Білопілля) Лебединського повіту на Слобожанщині; за сучасним адміністративно-територіальним поділом, тепер це Сумська область. Охрестили малого в місцевій Покровській церкві.

Дехто красиво пише, мовляв, і та чумацько-кріпацька родина Кандиб од віку злидарювала, як і десятки тисяч інших українських сімей; із тією, хіба що, різницею, що тут вродився поет. Дурниця то.

Так, непосидючий батько, Іван Федорович Кандиба (1842-1889), чий родовід сягав корсунського полковника, згодом – ніжинського полковника обозного, Федора Кандиби, свято беріг у собі волелюбний дух предків, простих чумаків.

Зокрема, у своєму автобіографічному творі Олександр Олесь пригадував ось що:

- Наш батько був незвичайної доброти людиною; наприклад, колись місцевий купець Балащенко прийшов до тата, впав на коліна і повідомив, що його будинок продають з аукціону. Тож Іван Федорович вийняв, скільки мав рублів, і дав прохачеві.

Допомагав він бідним грошима, дровами, соломою. Раз звернувся до батька один бідняк із проханням дати, бодай, старі чоботи. Ні, Іван Федорович зняв із ноги власні та й віддав. Сусіда пішов, а господар сам взув старе взуття, що припадало пилом на горищі. Коли батько помер, то всі вбогі, що користувались його доброчинністю, дуже шкодували й скидали мені маленькому шапки на ознаку пошани до батька, так що в мене лились сльози.

Про шляхетного ґазду Івана Кандибу написала й українська письменниця американського походження Галина Ростиславівна Лащенко (1911-1999):

- Про нього на селі збереглася пам’ять, як про людину чесну, непідкупну, до того ж дуже здібну. Так казали люди, які близько знали Івана Федоровича. Він ніжно любив дружину, від якої був набагато старший.

Із неприхованою любов’ю та ніжністю молодша сестра поета, Галина Іванівна Кандиба-Грекова й собі пригадувала далекі, але незабутні часи:

- Пам’ятаю, що батько знайшов роботу на Волзі, в колишньому Царицині, в повітовому містечку Саратовської губернії в одного знайомого рибопромисловця. Тож він вимушено покинув сім’ю. Батько регулярно надсилав гроші, а на свята приїздив сам. Пам’ятаю щасливі дні, коли він, запорошений снігом, ступав до хати. Які привабливі речі нам привозив - опудала звірів, іграшки! Батько мав надзвичайно ніжне серце, щедрою рукою він скрізь сіяв добро. Нас, дітей, тато дуже любив.

У тій триклятій Волзі, під Царицином, одного буденного дня чоловік упав із човна у крижану воду та й утопився. Не порятувала завідувача промислових робіт Канонова артіль, що стояла того дня в Чорному Яру, над Каспійським морем, – просто не встигла. Доречною тут мені здається поезія “Безсмертники” (1904):

- Вони давно вже втратили життя, / В них згасло все, що тільки малось, / Умерли всі і думи, і чуття, / І тільки форма Їх такою ще зосталась... / Але   вони сміються, мов вві сні, / І погляд свій приковують до себе, / Нагадують розкоші весняні / І кажуть про тепло, про радощі, про тебе. / Ці квіти -спогади про світлі дні... / І хай відносин наших світ погасне, / А спогади все ж будуть жить в мені, / Нагадувать про дні, про ночі теплі, ясні ...

*   *   *

Відтак ізнову старшим у родині Кандиб виявися… дід за материнською лінією Василь Пархомович Грищенко родом із села Товстої Лебединського повіту, чий рід походив із кріпаків графа Толстого. У сімнадцять років хлопцеві пощастило викупитись на волю і замешкати в селі Верхосулля (Вища Верхосулка) Лебединського повіту. Навчений ходити біля землі, той завзятий хлібороб згодом навіть узявся орендувати у предводителя повітового дворянства, місцевого поміщика Павла Григоровича Башкирцева (1798-1871), батька відомої художниці Марії Костянтинівни Башкирцевої (1858-1884), весь великий маєток із хутором у селі Верхогулля.

Більшу частину життя українська майстриня прожила за кордоном, зокрема – у Парижі, де від 1877 р. вивчала малярство: спочатку – у приватній Академії Рудольфа Жуліана (Académie Julian), затим – у професора Тоні Робер-Флері (Tony Robert-Fleury; 1837-1911), потім – у Жюля Бастьєн-Лепажа (Jules Bastien-Lepage).

Отже, Василь Пархомович Грищенко вів господарство у панському маєтку, а гроші справно пересилав за кордон українській художниці, творчість якої високо цінували освічені сучасники… Анатоль Франс та Еміль Золя, а в палких прихильницях ходила молода Марина Цвєтаєва.

Після наглої смерті чоловіка, Івана Кандиби, у 1889 р. мати Олександра Василівна (у дівоцтві – Грищенко; 1862-?) залишилась одна з трьома дітьми, яких виховувала в любові. Крім сина Сашка підростали дві молодші дочки – Марія (Кандиба-Голубєва; 1882-1958) та Галина (Кандиба-Грекова). Аби мати надійний прихисток, літувала Олександра Василівна з дітьми у дідовій хаті.

Ось чому Олександр Олесь писав у спогадах:

- Дитинство мені уявляється одним золотим днем. І все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці (Сулі), здавалося іноді суцільною казкою природи.

Жили вони наче в Бога за пазухою. Чому?

Бо замолоду колишній кріпак графа Толстого, роботящий селянин Василь Пархомович Грищенко став на ноги, навіть власній дочці винайняв… гувернантку Вассу Іванівну, отож Олександра прекрасно зналася на творчості Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, Миколи Некрасова, Івана Козлова.

А ви кажете – злидарювали…

Насправді кожне покоління підхоплює та несе далі Божу іскру.

Про це сяє Олесева “Іскра” (1904), теж із ранніх творів:

- Вона б ще жевріти могла, / Та більше жевріть не схотіла, / Ураз всю міць свою взяла, / Всю ніч осяяла і - стліла... / Погасла іскронька мала, / Рожеве світло більш не ллється... / І шкода сяйва і тепла, / І ніч темнішою здається... / Дарма! лишивсь від тебе слід... / Заб'є бенкет колись горою, / І на йому згадає світ / Про ніч, осяяну тобою!

*   *   *

Є свідчення, що єдиний онук, Сашко, дуже любив діда Василя, котрий чуйно ставився до знедоленого селянства, допомагав, чим міг, убогим людям. Часто Василь Пархомович Грищенко їздив до пана клопотати, аби той збільшив наділи для селян. Із часом дід добряче нахазяйнував, та крім хлібного поля надбав собі впорядкований садок, величезний город, бурякові плантації. Худоби стояло в хлівах чималенько: вісім коней виїзних, 12 – робочих, до 60 пар волів, двадцять корів, безліч домашньої птиці: павичі, цісарки, індички, кури, гуски, качки.

А ще в користуванні Василь Пархомович Грищенко мав будівлі поміщицькі, бо належним чином слідкував за обома будинками на хуторі: “панським” та другим, перетвореним на контору, тобто хату з меблями.

Найбільше меткого Сашка захоплювали дві дідові пасіки: на 700 та 300 колодок, куди тямущого онука Василь Пархомович, знай, посилав стежити за роюванням.

Більшість денного часу чоловіки були разом. Тож від діда хлопчина дізнався багацько українських легенд і оповідей про козацькі часи, почув безліч казок та пісень. Народна мудрість і український фольклор стали двома криницями з живою водою, вони надихнули малого на власну творчість – у дев’ять років Сашко Кандиба написав перший вірш, щоправда – російською мовою.

Схожий на матір не тільки зовнішністю, а й душею, малий мрійник любив природу, мандрівки, тягнувся до науки. Якось легко, у чотири рочки він навчився читати – так перед Сашком почав відкриватися чарівний світ Шевченкового “Кобзаря”. Уявляєте, малий не тільки вголос читав Тараса, а й… співав.

Матері серцем відчувають і таланти, і потреби дитини.

Тож одного дня Олександра Василівна рушила на острів Кронштадт, що неподалік Санкт-Петербурга. Жінка взяла з собою в мандрівку сина.

Чимало українських матерів їздило тоді до отця Іоанна Кронштадського (у миру – Іван Ілліч Сєрґієв, 1829-1908), якого в народі вважали пророком. Подивившись на хлопчину, подвижник та чудотворець, котрий любив дітей, оголосив:

- Великою буде людиною.

Кажуть, що мозок спотворює картини дитинства, малюючи минуле більш радісним, безжурним, у всякому разі – більш цікавим, аніж воно було насправді.

Не знаю… Може, воно й так. Але точно знаю, що вірші, написані колись, минувшину ніколи не редагують, а емоційно констатують. Як оця поезія – “На гори високі...” (1906), з якої видно, чого саме прагнув знайти в житті Олександр Олесь:

- На гори високі, на срібло снігів! / На саму далеку вершину! / З якої, раніше крилатих орлів, / Вітаючи, ранок я стріну... / За хмари! де сонце блискуче жиє, / Не томлячись сяєво лити... / Де світу набрав би я в серце своє / І сам уже зміг би світити.

*   *   *

Отож снагу він мав, а звідки брав сили?

Майже неможливо зцілитися від нещасного дитинства, а від безтурботного дитинства лікує саме життя. Утім, щемні почуття, винесені з дитинства, які ще інколи називають батьківською любов’ю, є, як на мене, кращим вихованням і найефективнішою протиотрутою проти безсилля й розпуки.

Не один раз у зрілому віці, переконаний, Олександр Олесь подумки викликав ті теплі спомини, раз у раз запитуючи себе:

- А як же тоді велося в Кризі Лебединського повіту на Слобожанщині нашій великій родині? (Білопіллям село стали дражнили тільки після Другої світової війни).

За старшого брата пізніше пригадувала молодша сестра, Галина Кандиба-Грекова:

- Батьки напрацювали невеличкий будинок, очевидно, перероблений із звичайної хати. Потім він слугував нам кухнею, а суміжна з нею спальня звалася кімнатою. Дві кімнати добудували пізніше, там жив батьків брат, людина похилого віку, на той час удівець. Наші діди й батьки були добрі ґазди, про що свідчить порядок, який скрізь панував. Зокрема, чого тільки не росло в нашому садку! Груші, яблуні, сливи, волоські горіхи, абрикоси. Пригадую, двоє вікон кімнати виходили у садок, а одне - на вулицю, на захід. Там, через дорогу, ріс столітній дуб. Під ним стояла криниця. За дубом завжди сідало сонце, на вечірньому прузі освітлюючи кімнату червоним промінням. Вони падали на стіни, на підлогу, на ліжка.

Ідилія! Бажаючи потрапити за хмари, де сонце блискуче жиє, хлопчина бігав до початкової школі у рідному селі, потім – відвідував двокласне училище.

Та несподівано помер кремезний, мов столітній дуб, дід Василь.

Знову з’ясувалося, що справжній український господар нічого не надбав, аби забезпечити власну родину та гарантувати безбідну старість. Так і не помер багатієм Василь Пархомович Грищенко: по собі дід не полишив ні власності, ні грошей – тільки добре ім'я чуйної, роботящої людини.

Не розгубилася розумна та енергійна дочка, у якої за душею виявилося… три рублі асигнаціями. Незламна, сильна натура, з бадьорим поглядом на життя, Олександра Василівна набрала квартирантів, варила обіди та столувала винаймачів.

На ті скромні кошти, зароблені власними мозолями, вона виховала та дала освіту всім трьом дітям – синові Сашку і дочкам Марії та Галині.

Дві останні закінчили Бестужевські курси аж у Санкт-Петербурзі.

Нагадаю, то був один із перших жіночих вищих навчальних закладів у Російській імперії, відкритий у Північній Пальмірі ще 20 вересня 1878 р. у приміщенні Олександрівської жіночої гімназії на вул. Гороховій, 20.

Платня на рік тут була чимала – 200 рублів; плюс додайте ще й (!!!) конкурс – дві особи на місце! Окрім того, на Бестужевські курси приймали тільки тих абітурієнток, які закінчили жіночі гімназії та мали про це відповідні атестати.

Поетам зоріє просте правило:

- Якщо ти вмієш брати, мусиш вчитися віддавати.

В Олександра Олеся воно більш вишукано, ритмо-інтонаційно вгорнуте:

- Жита з волошками, і луки, і гаї, / І всі розкоші весняні, / Всю вроду, всю красу безкраю, / Як втілити її, не знаю, / В слова, в пісні мої. / Де взяти кольорів стобарвних живих / Для трав і квітів весняних, / Де взять мелодій, слів і звуків / Для всіх пісень гаїв і луків / І шуму хвиль річних?! / Ах, знаю де! / Я в казку дивную свою / Усю фантазію ввіллю, / Зроблю усе живим, чудовним, / Таємності, розкошів повним,- / І в казці дійсність відіб'ю.

*   *   *

Вимушено старшому братові довелося продовжувати хліборобську традицію, бо залишився хлопець єдиним мужчиною серед домашнього жіноцтва.

За непроголошеною домовленістю, на гімназію гроші мати відкладала… тільки для дівчат. Син вчився віддавати, бо на ділі, вчинками прагнув походити на дідів та батька. Тож 1893 р. Сашко Кандиба вступив до… безкоштовної хліборобської школи у м.Дергач, що за 20 км від Харкова.

Саме на русифікованій Слобідській Україні 15-річний підліток узявся… видавати журнали “Комета” та “Первоцвіт”. Там і друкувалися перші вірші початківця, написані російською та українською мовами. Яке то велике щастя, коли не вмієш скніти! Не дарма ж із-посеред навчителів своїх школяр-хлібороб бачив Тараса Шевченка, Генріха Гейне, Валерія Брюсова, Федора Сологуба, Андрія Бєлого.

Ось як про культурологічний бекграунд згадував сам поет:

- Був у мене товаришем мій кузен Петро Радченко, свідомий українець, який писав по-українськи повісті. Певно, він кинув у мене перші лучі національної свідомості (дома говорив переважно по-українськи). Дядько мав книжки Шевченка, Куліша, Марка Вовчка й інших. Невдовзі я вже виступав на вечірках зі своїми віршами… Познайомився з російською літературою, любив Некрасова, Нікітіна, Кольцова, Лєрмонтова, Надсона, А.Шеншина. Пушкін здавався чужим. Пізніше читав Байрона, Шеллі, Альфреда де Мюссе. Найсимпатичніше враження на мене робили Артур Шопенгауер і Герхарт Гауптман. З українських поетів знав Михайла Старицького, Лесю Українку, Миколу Чернявського…

На безнадійних та інфантильних дорослих перетворює дітей принишкле оточення.

А Сашко змалку ріс пристрасною, жагуче пристрасною людиною, як і належить поетові. Зокрема, навчаючись у хліборобській школі, він не на жарт захопився театром: аби побачити виставу українською мовою, взимку хлопець чимчикував пішки 15 км. В один бік.

- Наукою я тоді не захоплювався, учився мало, аби тільки скінчити. Бо ж перебував великі злидні. Мусив бути письменником. Тож товаришував я здебільшого із селянськими хлопцями, прислухаючись до їхньої мови, а ще – записував пісні.

*   *   *

Життя – не водевіль на три дії; антракту й буфету не буває. Слідом за дідом Василем померла й мати. Раптово. Отож, на продовження навчання у сироти зовсім забракло коштів. Як і решта бідних студентів, юнак заробляв на життя приватними уроками.

Звісно, кортіло продовжити навчання, але по закінченні хліборобської школи випускники… не мали юридичного права вступати до університету; буцімто, рівень не той. Дівчатам у царській Росії ще складніше було здобути освіту, і це брат завжди пам’ятав.

Тож зі шкільної лави хлопець заходився самотужки вивчати болгарську, сербську, польську мови, пробував – навіть хінді. Самостійно юнак опановував європейську літературу і філософію. Склавши іспит із латини, яку він також освоїв за підручником, Олександр Кандиба опинився у вільних слухачах агрономічного відділення Київського політехнічного інституту. Та життя – не водевіль на три дії, антракту й буфету не буде...

Через скрутне становище у 1903 р. хлопцеві довелося залишити вподобаний виш та вступити до Харківського ветеринарного інституту.

- Не маючи змоги заплатити за “право слухання лекцій”, я покинув інститут і поступив практикантом в маєток Харитоненка. На Миколаївському заводі був одним із організаторів театру, навіть виступав у різних п’єсах.

Ясна річ, він снив і бачив себе грамотним філологом – вірші Олександр уже доладно складав і українською, і російською мовами – але на те потрібні були чималі кошти.

Тож вступати юнакові довелося туди, де випускник хліборобської школи мав… пільги. Паралельно до навчання він заробляв, де тільки міг: служив у Харківському земстві статистиком, проливав піт у херсонських степах, вчителював, приватно викладаючи паничам арифметику.

- Він жив один в своїй пустелі, / В краю думок і мрій своїх, / На мить одну злітав на скелі / І знов для неба кидав Їх. / “Самотній він,- юрба казала,  / Як жаль його...” і далі йшла, / І в повній щирості бажала / Зробить посмітюху з орла.

*   *   *

Визначальним дороговказом у житті стала для Олександра Кандиби мандрівка на урочистості з нагоди відкриття пам’ятника І.П.Котляревському в Полтаві, що відбулися 30 серпня 1903 р. Тут 25-річний поет познайомився з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою, Оленою Пчілкою, Василем Стефаником, Панасом Мирним, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким, Володимиром Самійленком та іншими митцями.

У багатьох знаних літераторів на очах бриніли сльози.

Розбуджений враженнями молодий літератор потім записав:

- Шо я пережив – важко сказати! Знаю лиш одне: сидів я, говорив, слухав, сміявся з тими, творчість яких так само дорога і рідна мені, як колискова пісня матері.

Почесним гостем свята стала 111-річна полтавська міщанка Варвара Федорівна Лелечиха (у дівоцтві – Красноштанова), котра замолоду була кріпачкою та працювала служницею в Івана Петровича, а потім через усе життя несла про батька перелицьованої “Енеїди” теплі спогади.

Як годиться, російський уряд заборонив виголошувати промови українською мовою, але вони звучали, а до підніжжя пам’ятника І.П.Котляревському, поставленого на народні кошти (12 тисяч рублів), було покладено добрих зо три десятки вінків.

Зібравшись із духом, Олександр Кандиба показав власні твори метрам.

У приватних розмовах початківець почув від Бориса Грінченка, Михайла Коцюбинського та Лесі Українки теплі відгуки про свої вірші.

Лише тоді молодий поет зважився щось публічно видрукувати.

Так стали зорі, що на урочистостях з нагоди вшанування батька української літературної мови Олександр Кандиба познайомився не тільки з метрами красного письменства. Він особисто зазнав відомого в Україні просвітянина, одного з засновників таємного товариства “Братство тарасівців” І.Л.Липу (1865-1923), батька майбутнього письменника та літературознавця Юрія Липи (1900-1944).

Так ось, почитавши вірші аматора, Іван Львович, котрий мешкав в Одесі під наглядом поліції та займався лікарською практикою, відзначив природні здібності Олександра. Більше того, пан Липа завів з ним активне листування, всіляко переконуючи молодого автора стати виключно українським письменником.

Виваживши рядок за рядком, Олександр Кандиба зважився і, врешті-решт, передав добірку творів для україномовного альманаху “Багаття”, який упорядковував разом із дружиною Іван Львович Липа. У друкарні Штабу (!) Одеського військового округу у березні 1905 р. альманах видавала Одеська Літературна Спілка.

*   *   *

Минув якийсь рік – і невідомість, невизначеність змінилась на глибоку віру та активні дії. Не вірилося, але ще у 1904 р. Олександр Кандиба писав… гумористичні оповідання й вагався: чи вертатися знову до поезії? Чому все змінилося?

- Я познайомився з українською громадою. Часто почав бувати у Алчевських, де на вечірках читав власні вірші. Згодом я зазнав відомого історика та етнографа, викладачку Бестужевських жіночих курсів Олександру Яківну Єфименкову (у дівоцтві – Ставровська; 1848-1918). Саме вона загріла в мені віру й заохотила до праці.

Не забуваймо це останнє прізвище!

Відкрите світові серце тонко відчувало вікозламні процеси.

Передреволюційні події 1905 р. поет сприймав, як невідворотне оновлення. Тож з-під пера в той період потекли здебільшого… бойові пісні. Саме такими настроями пояснюються авторські переклади з російської “Марсельєзи” (“Над залитою кров’ю землею”) та “Варшав’янки” (“Хмари зловіще нависли над нами…”).

- Із товаришами-революціонерами я розкидав прокламації, брав живу участь у студентському громадському житті.

Отже, сталося важливіше: одеський альманах “Багаття” вперше видрукував оригінальні поезії Олександра Олеся. Постали поетичні гімни: “Ми не кинемо зброї своєї”, “З військом за волю боролися ми”, “Жалібна пісня”.

Глибокого символічного значення набуває в тому контексті вірш “Айстри” (1905).

Якщо їх розглядати в контексті суспільно-політичних подій, всі чекали змін, “рожевого ранку”, мріяли про “сонячні дні”, уявляючи світ, “де вічна весна”.

- Опівночі айстри в саду розцвіли... / Умились росою, вінки одягли, / І стали рожевого ранку чекать, / І в райдугу барвів життя убирать... / І марили айстри в розкішнім півсні / Про трави шовкові, про сонячні дні, / І в мріях ввижалась їм казка ясна, / Де квіти не в'януть, де вічна весна.., / Так марили айстри в саду восени, / Так марили айстри і ждали весни... / А ранок стрівав іх холодним дощем, / І плакав десь вітер в саду за кущем... / І вгледіли айстри, що вколо – тюрма... / І вгледіли айстри, що жити дарма, / Схилились і вмерли... І тут, як на сміх, / Засяяло сонце над трупами їх!..

Цікаво, але попри те, що з боку української громади, близьких знайомих та друзів вірші молодого автора знаходили увагу та прихильність, видати дебютну збірку йому не вдалося. Як пригадував сам літератор:

- Усі спроби знайти видавця або позичити десь на видання 300 карбованців не дали в Харкові ніяких наслідків. Я зневірився в можливість побачити свої вірші в друку.

*   *   *

Лірика лірикою, розпач розпачем, та повернімося до чоловічої вдачі Олександра Кандиби – тут саме місце. Пам’ятаєте, порадившись із матір'ю, юнак вирішив самотужки здобувати освіту, аби молодші сестри мали можливість відвідувати гімназії та врешті-решт вступили на Бестужевські курси у Санкт-Петербурзі?

Даючи нам долю, Бог усе бачить, як ми таланом розпоряджаємося, і все враховує.

Здобуваючи освіту на історико-філологічному відділі Вищих жіночих (бестужевських) курсів, Марія Кандиба познайомилася та заприятелювала з іншою курсанткою з України. Нею виявилася Віра Свадковська (1881-1948), дочка голови з'їзду мирових посередників, чиновника в селянських справах із Житомира, надвірного радника Антона Юхимовича Свадковського.

Дівчата дружили, мешкали разом у гуртожитку. Марія Кандиба навіть гостювала у подруги в Житомирі, зупиняючись у придбаному родиною Свадковських будинку на розі Старої і Малої Вільської (тепер – вулиця Олега Ольжича); щоправда, дивні люди українці – не так давно ту історичну пам’ятку, як віджилу своє, знесли.

Так ось. Листуючись із братом Миколою, що жив тоді у місті Слов’янську, Віра Свадковська довідалась: він – це ж треба такому трапитися! – знайомий із старшим братом її подруги, Олександром Кандибою.

Коли влітку 1902 р. Віра вирушила провідати брата в м.Слов’янськ, там вона вперше побачила… свого судженого, котрий жив з її родичем в одній кімнаті.

*   *   *

На рівні сімейної бувальщини переказують таку собі історію знайомства.

- Ви надовго приїхали до нас? – мабуть, оберігаючи власну творчу свободу, запитав незнайомець і довгим поглядом подивився на дівчину.

- Все залежить від того, як мене будуть приймати, – пролунало у відповідь.

Наступного ранку Сашко прокинувся геть стурбованим і за сніданком запитав Віру:

- Перепрошую, пані, чи, бува, ви не кликали мене вночі?

Поетові наснилося, що дівчина йде від нього, а він її кличе, кличе, з усіх сил. ...

Згодом у розмові з’ясувалося: курсантка Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі й собі побачила уві сні, як Олександр просив її… піти за нього заміж.

21-річна Віра Свадковська повірила в Божу ласку і більше ніколи не бачила себе без Олександра. Молоді люди швидко зблизилися. Улітку 1906 р. разом із майбутньою нареченою та її молодшою сестрою Ольгою Свадковською (1883) поет попрямував до Криму.

Відтоді Віра ніжно називала його… Олесем.

Послухаємо стислий виклад подальших подій:

- У 1906 році влітку я виїхав в Ялту підлікуватись, побачити море, відпочити. На другий чи на третій день я написав в “Русской Ривьере” фейлетон, який мав великий успіх у курортної публіки і зблизив мене з редакцією. За декілька днів мене змусили читати в більшому товаристві літераторів. Поезії мої, не дивлячись на те, що були писані по-українськи, мали несподіваний успіх у російських письменників. Усі почали наполягати, що мені слід видати книжку, що вони самі вжиють заходів, аби збірка була видана. Я дав телеграму матері, і вона вислала два зшитки з моїми поезіями, з яких там, ще в Криму, я склав першу мою книжку.

*   *   *

За рік, коли автор влітку 1907 р. друком видав першу збірку – “З журбою радість обнялась” – він підписав збірку дорогим серцю псевдонімом: Олександр Олесь.

Видання побачило світ за активного сприяння першої в царській Росії жінки-професора, викладачки Бестужевських жіночих курсів Олександри Яківни Єфименкової, котра високо оцінила здібності молодого автора та залучила кошти українського громадського діяча, вченого та публіциста Петра Януарійовича Стебницького (1862-1923). Той меценат позичив (!) авторові 300 рублів на видання, хоча очолював українську громаду Санкт-Петербурга та її видавничу інституцію – “Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книг”.

До речі, народився А.Я.Стебницький на Київщині, у мальовничому селі Гореничі у священицькій родині Януарія Стебницького. Майже щороку керівник комерційного відділу редакції “Торгово-телеграфного агентства” пан Стебницький із Північної столиці приїздив до Києва – на з’їзди… Товариства українських поступовців.

Але 300 рублів для поета – позичив.

Отже, творами талановитого віршара О.Олеся захопилася освічена громадськість.

І книга здобула чимало схвальних рецензій – айстри буяли.

Зокрема, про ніжного лірика поет, перекладач і літературознавець Микола Зеров (1890-1937) написав так:

- Олесю не довелося завоювати своєї поетичної слави.

*   *   *

Що цікаво, по закінченні історико-філологічному відділу Бестужевських курсів дружина літератора, Віра Антонівна Свадковська-Кандиба тривалий час викладала… іноземні мови. Утім, за спогадами сучасників, “українською вона до пуття так і не оволоділа, що завжди залишалося предметом родинних жартів”.

Тому існувало пояснення: Віра Антонівна походила з… українсько-білорусько-грецької родини, де глибші лінгвістичні традиції мали… інші мови.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко. Київ