Євген Чепелянський: “Війна влітку 2014 була схожа на махновщину”
Активіст Євген Чепелянський в 2014 році був членом столичної правозахисної організації “Синдикат” - однієї з численних невеликих патріотичних організацій України. Члени “Синдикату” активно діяли на Майдані під час Революції гідності, а з початком війни прийняли рішення своїми силами підготувати групу бійців-добровольців для відправки на Схід. Діяльність бойової групи Євгена припала на “дикий” період війни, коли недосвідчені, але вмотивовані добровольці стали головною опорою України в Донбасі
Про зародження добровольчого руху та “споконвічний” конфлікт між вільнодумством добробатів і армійським офіціозом в історії добровольця Василя Ютовця читайте в частині першій.
Євген Чепелянський: “З самого початку російської агресії в Криму ми вирішили тут в Києві розпочати відкриті тренування для всіх бажаючих. Хоч самі не багато вміли, але ділилися, хто чим міг. Тому що невідомо було, де і як розгоряться військові дії. Потім до нашої ініціативи начебто “долучився” і військкомат Деснянського району. Ми створили загін громадської оборони в районі. Втім, реального сприяння з боку військомату, по суті, не було — скоріш формальна легалізація. Допомога держадміністрації полягала хіба що в наданні макетів озброєнь, що зберігалися в школах району в якості навчального обладнання. Проблемою була також відсутність нормальних інструкторів. Я, наприклад, строкову службу взагалі на флоті проходив, на кораблі - тобто особливо сухопутної тактики не знав. А саме цьому потрібно було навчати. Пізніше з’явилися знайомі, які воювали в Грузії, що і допомогли організувати більш-менш нормальний вишкіл”.
Вже в травні 2014 року група Євгена почала шукати шляхи, як потрапити на фронт. Хлопці хотіли легалізуватися і воювати власне своїм підрозділом, зі своїми побратимами. Втім, перемовини з офіційними підрозділами, зокрема Національної гвардії, успіху не принесли. Також тривали переговори з добровольчими підрозділами, і саме в “Айдарі” погодились прийняти бійців “Синдикату.
Є.Ч.: “Головною ціллю було, щоб нашу групу прийняли як цілісний підрозділ і щоб якомога швидше потрапити в зону бойових дій. Було дуже чітке розуміння, що на Сході потрібно негайно давати відсіч ворогу, інакше завтра війна буде скрізь. На той момент, як ми вже сьогодні розуміємо, так і було. Зрештою, влітку 2014-го нам вдалося разом з “Айдаром” попасти в зону бойових дій. Якогось офіційного оформлення нашої присутності на фронті, як такого, не існувало. Хоча за існуючою на той час процедурою потрібно було звертатися у військкомат за місцем прописки, а там вже, як пощастить – або їдеш у підрозділ, з яким домовлявся, або куди відправлять”.
Бої на Сході України влітку 2014 року були дуже специфічними і тоді ще не набули окопного характеру. З одного боку, Росія ще не встигла в повній мірі перекинути на Донбас своїх військових та техніку, а підрозділи так званих “сепаратистів” були відносно слабко озброєними та неорганізованими. З іншого, Збройні Сили України також перебували в стані хаосу і мали дуже погане постачання. Тому дуже важливу роль на фронті виконували “нелегальні”, але вмотивовані та організовані українські добровольці.
Є.Ч.: “Тоді на фронті було багато таких не легалізованих добровольців. Озброєння нам передавали трофейне, або “зайве” з підрозділів ЗСУ. В червні-липні повноформатна війна ще тільки розпалювалась. Спочатку воєнні дії були більше схожі на якусь махновщину - Дике поле. Потім з’явилася вже яка-не-яка лінія фронту, де точилася переважно війна мінометів. Увесь цей час тренування наших груп в Києві не припинялися. Тут, в тилу, люди могли приходити до нас на вишколи, і з них потім відбирали бійців у бойову групу. В цій схемі, як я вважаю, був великий плюс. Ми не брали на фронт кого завгодно, бо могли поповнити групу тільки, коли з’являлася можливість. А вона залежала від кількості “вільної” зброї на фронті. Ми проводили ретельний відбір і саме тому виходили доволі дисципліновані та злагоджені підрозділи, принаймні в порівнянні з багатьма “регулярними”, з якими ми перетиналися”.
В середині літа група “Синдикату” залишила “Айдар”. Сформованому і “обстріляному” підрозділу надійшла пропозиція від Миколи Коханівського, який на той час саме формував добровольчий батальйон ОУН. І вже в кінці літа Євген з побратимами вирушив в Піски. На жаль, в ОУНі та ж проблема дефіциту озброєння залишалася.
Євген зазначає: “Коли ми приїхали перший раз в Піски, у нас на 15 чоловік було два автомати і німецький “маузер” 1942-го року. Ми зайняли хатинку метрів за 200 від передових позицій. Тоді в Пісках стріляли з усіх сторін і все “прилітало” чомусь саме до цієї хатинки - а у нас толком не було чим відповісти. Як виходили з ситуації? Хтось із вояк (словом “вояки” в добровольчих підрозділах називали військовослужбовців ЗСУ – мобілізованих, або контрактників – Авт.) наприклад, у відпустку йшов, десь з’являлася ще якась зброя, трофейна і т.д. Тому за досить короткий час вдалося укомплектувати зброєю весь підрозділ”.
Важливою перевагою бійців групи Євгена було те, що вони мало залежали від батальйону ОУН в плані постачання. “Тиловим” структурам “Синдикату” вдалося вибудувати власну систему збору коштів та закупівлі спорядження для своїх бійців. Активісти організації, у тому числі знайомі і близькі бійців, проводили різноманітні акції, благодійні концерти тощо для збору коштів, щоб забезпечити “своїх”. Від ОУНу група отримувала тільки харчування та зброю. Втім, серед добровольців завжди панувала взаємовиручка – хто б не приходив у батальйон, усі ділилися спорядженням з побратимами.
Неоформленим добровольцям в Пісках по факту довелося сидіти в одних окопах з регулярною армією, і звісно, підпорядковуватись армійському командуванню.
Є.Ч.: “Про відносини з вояками можна написати цілу книгу, чи зняти фільм – прикольний, смішний і водночас трагічний. Але я не буду всі подробиці того періоду розголошувати, а скажу лише, що бійці на фронті спілкувалися нормально і взаємодіяли, підстраховуючи один одного. Тим паче військові на той час були мобілізовані і, ясна річ, багато хто з них не відрізнявся “супер” вмотивованістю. І тому вони самі дуже раділи, коли їх підстраховували добровольці, або й взагалі виконували за них роботу. Бувало доводилося й дисципліну наводити на певних позиціях – люди ж різні траплялися. Але загалом всі більш-менш усвідомлювали ситуацію, тому підтримували нормальні стосунки. Інша справа, що мало відчувалась позиція держави по відношенню до армії. Якогось централізованого державного забезпечення я тоді особливо не бачив. Поламані танки, БТРи, що теж постійно ламались... На жаль, державні структури на той час показали себе не настільки вмотивованими, як суспільство”.
Втім, відсутність будь-якого офіційного статусу для добровольців все ж давалася взнаки. Особливо ризикували хлопці у випадку поранення, адже розраховувати на державну підтримку в такому разі не могли.
Є.Ч.: “Звісно, в разі чого, нас лікували у військових госпіталях, але це не означало, що поранена особа отримає відповідний статус пораненого саме на війні. На жаль, дехто з наших побратимів й досі не мають жодного статусу.
В середині жовтня 2014 року група Євгена була відправлена на ротацію в тил. І під час святкування Дня Захисника України 14 жовтня стався прикрий для “Синдикату” інцидент, що зробив неможливим повернення групи в Піски.
Є.Ч.: “Ми брали участь у святкових мітингах в Києві, і в той час тут відбулися незрозумілі сутички, незрозуміло ким і навіщо спровоковані. В результаті чого частина нашої організації виявилася затриманою та арештованою. Тим, хто взагалі не брав участь у всьому цьому, довелося протягом довгого часу визволяти наших побратимів з-за ґрат. Я не знаю навіщо це було зроблено, але ручаюся, що ніхто з наших не міг свідомо брати участь в таких справах”.
Зрештою, ситуацію вдалося “розрулити”, і “синдикатівці” почали готуватися до повернення на фронт. Так як був уже лютий 2015-го і бої в Пісках згасали, бойова група вирішила їхати під Дебальцево. Але виїзду мали передувати переговори з військовими.
Є.Ч.: “Ми напряму домовлялися з 128-ю бригадою, і була певна домовленість “прикомандирувати” наших добровольців, щоб координуватися з бригадою, як було з ОУНом. На жаль, самі знаєте, що потім сталося в Дебальцевому. Я на сто відсотків упевнений, що наших бійців там просто покинули. Ще до початку наступу “сєпарів” ми не змогли доїхати до самого Дебальцева всього сім кілометрів. Там уже настільки прострілювалася дорога, що підрозділи були повністю відрізані. На перехресті Миронівське також все було під постійним вогнем. Я, як очевидець, скажу, що ми вивозили людей із позицій, на яких не було жодної серйозної протитанкової зброї, навіть банальних “Мух” (легкий протитанковий гранатомет. – Авт.), і ворожі танки просто безперешкодно обстрілювали людей, що сиділи там лише з одними автоматами”.
Та найбільше Євгена та побратимів обурив контраст між побаченими ними реаліями фронту та словами командування і керівництва держави...
Є.Ч.: “Ми в ті часи допомагали госпіталю в Артемівському. І от по новинах кажуть, що сьогодні на лінії фронту поранено 25 осіб, а лише в нашому госпіталі в той день близько 50 осіб поранених! Звісно, в умовах війни держава має право приховувати певну інформацію - стратегічну, тактичну, плани операцій тощо. Однак відносно Дебальцево, я вважаю, це було не приховування стратегічної інформації, а просто якась політична брехня для того, щоб уникнути відповідальності”.
Також багато питань у хлопців викликала державна політика тиску на добровольчі підрозділи. Навесні 2015 року армія силою роззброїла батальйон ОУН, з фронту поступово витіснялися підрозділи Правого Сектору, велися активні розмови взагалі про виведення з лінію фронту добровольчих підрозділів.
Є.Ч.: “Я не розумію, як і з самого початку не розумів такі дії нашої держави. Це якийсь радянський спадок у мізках командирів і військового начальства. Чому люди, які пройшли бойовий шлях разом, які готові воювати навіть трофейною зброєю, без будь-якого забезпечення, без статусу, не допускаються на фронт? Чому не використовують такий потенціал для участі в бойових діях? Це абсолютно совкова позиція”.
Можливості стати частиною якогось легального добровольчого підрозділу у групи Євгена в 2015 році вже не було. А знову зв’язуватися з офіційними структурами навчені гірким досвідом хлопці вже не хотіли.
Є.Ч.: “Усі спроби якось домовитись, зокрема, з МВС і Національною гвардією, закінчилися тим, що через пару днів наші особисті дані “висіли” на ворожих сайтах. “Сєпари” почали телефонувати нашим рідним, погрожувати. “Зачєм он убіваєт свой народ?”. І тому жодного іншого варіанту, окрім “вільних” добробатів, ми відтоді взагалі не розглядали”.
Сьогодні Євген Чепелянський тверезо оцінює реалії добровольчого руху в Україні і зберігає оптимізм щодо його майбутнього.
Є.Ч.: Я думаю, що сьогодні у добровольцях зразка 2014-го року, ясна річ, вже немає гострої потреби. Але, якщо б держава хотіла побудувати боєздатну армію, вона б надала можливість створення добровольчих підрозділів. Тільки вже не махновського “штибу”, а саме організованих з державним забезпеченням, з можливістю нормального вишколу, з державним плануванням, з усіма гарантіями і т.д. В такому форматі добровольці потрібні і зараз – на п’ятому році війни. Зокрема, і у вигляді територіальної оборони, тому що в будь-який момент ситуація на Сході може змінитися. На жаль, цього всього не робиться. Водночас, є хороша риса українського народу – самоорганізовуватися. Я вірю, що в разі чого, корисна “махновщина” відновиться. Незважаючи на те, що держава чомусь погано ставиться до самої ідеї добровольчого руху, він продовжує існувати. Добровольці можуть не перебувати нині на позиціях, але в разі чого всі будуть готові одразу виступити в бій”.
В’ячеслав Масний. Київ
