Прямий нащадок останнього гетьмана України Кирила Розумовського – Грегор Розумовський – зараз живе у Відні. Йому 54 роки, він історик за фахом і спеціаліст по Східній Європі (зокрема, Україні), працював журналістом, співробітником аналітичного центру у Відні, експертом в підрозділі Єврокомісії з питань розширення ЄС, володіє консалтинговою компанією.

Незважаючи на те, що рід Розумовських давно був змушений покинути Україну, пан Грегор активно цікавиться українськими подіями, співпереживає, відчуваючи сильну емоційну прив’язаність до батьківщини свого славного пращура. За його словами, він завжди вважав Розумовських українцями, "хоча і в дещо архаїчному сенсі". На відміну від деяких громадян України, він також чітко розуміє, що на Донбасі – "не якесь повстання, а війна, яку Росія веде проти України". Як європейцю, йому також неприйнятні танці Путіна з Кнайсль чи ж його "туристичні" подорожі в деякі країни Європи, як і "політика замирення" Європи в цілому. Ірраціональну поведінку очільника Кремля він списує на його старість, і вважає, що нинішнє керівництво РФ веде власну країну до розвалу. Поруч із цим, він переконаний, що гібридна агресія Кремля відкриває для України "вікно можливостей" та дає низку фахових порад з поліпшення іміджу України в Австрії зокрема, та ЄС у цілому.

Про це та багато іншого Грегор Розумовський розповів в інтерв’ю власному кореспонденту Укрінформу в Австрії.

РОЗУМОВСЬКІ ЗАВДЖИ БУЛИ УКРАЇНСЬКИМ РОДОМ

- Пане Грегоре, з боку російських істориків неодноразово лунають твердження про те, що ваш пращур Кирило Розумовський і весь ваш рід мають вважатися російськими. Чи не могли б ви, як головний представник Дому Розумовських, внести ясність щодо цього питання?

- Передусім давайте спробуємо зрозуміти, чому саме росіяни так прагнуть асимілювати Розумовських. Я гадаю, це спрямовано не проти нашої родини, а має на меті стерти півсторіччя української історії. Це лише черговий із безлічі прикладів поступового знищення фактів з української національної пам’яті. Історія переписується, пам’ять розмивається, національна ідентичність втрачається. Це – складові одного плану проти України, який російські правителі реалізовують з 1654 року. Як саме, а головне – чому – зникли всі оригінали документів Переяславської угоди? Лише незначна кількість українців знають про війну під проводом Івана Виговського проти Московії, чому це так? Чому російські підручники з історії повністю оминають Гадяцький мирний договір 1658 року, або ж подають інформацію про нього, як про зраду?

Після Полтави, після поразки Івана Мазепи і знищення Батурина Меншиковим, він продовжував знищувати все українське, до чого тільки міг дотягнутися. Так було знищено майже весь архітектурний період козацького бароко в Гетьманщині. І тут мова йде про 1712-1713 роки – це півстоліття до Кирила Розумовського.

Обмеженням Розумовських до двох імперських фаворитів-везунчиків, які не мають особливих політичних інтересів і реальних зв'язків з батьківщиною, і досягається потрібний росіянам ефект. Мета – звести історію "золотої осені" Гетьманщини з 1750 по 1764 роки на щось несуттєве, як і стерти весь період з 1713 по 1764 роки.

Гадаю, це дає відповідь на ваше запитання, чи не так? Ми завжди були українським родом, і ніяким більше. Тим більше мене дратує, коли так звані патріоти, українці, говорять, що моя родина ­– російська. Такі заяви повторюють російську пропаганду, сфабриковану ще з 1764 року.

Підсумовуючи: ніхто з тих, хто залишився серед живих від нашого українського походження, починаючи з Кирила, через його сина Григорія і до мене, не служив Росії й не ідентифікував себе росіянином. Але, звісно, це не означає, що всі члени нашої родини завжди були і завжди будуть вірними пам’яті свого предка Кирила.

- Отже, ми маємо чітко говорити про українське коріння вашої родини?

- Сам гетьман Кирило, як зазначає у своїх спогадах княгиня Дашкова, розмовляв лише "малоросійською говіркою". Це – типовий для російського дворянства і багатьох росіян-сучасників вираз, що застосовується по відношенню до української мови. Отже, якщо вірити вищезгаданому свідченню, Кирило не розмовляв російською, а спілкувався українською. Хоча я не можу сказати, наскільки добре він нею писав. Значна частина його дипломатичного спілкування велася французькою, однак він також вивчив і німецьку мову.

П'ятий син Кирила, Григорій – наш предок – був змушений залишити Російську імперію через свою ревну критику на адресу царської системи і корупції Петербурга та Москви. Нащадки Григорія залишилися в Західній Європі. Онук Григорія, мій прадід Камілло старший, поїхав на машині з Чехословаччини до Батурина, де спланував і профінансував реконструкцію гетьманського палацу. Його син, мій дід Андреас старший, розмовляв українською. Невдовзі після початку Першої світової війни його взяли в полон росіяни і він провів майже два роки в російському таборі для військовополонених.

Мій батько, Андреас молодший, був, певно, найвідомішим членом нашої родини в минулому столітті. Але, як і в його батька, першою слов'янською мовою в нього була насправді чеська, навіть при тому, що він себе не ідентифікував як чеха. Він зробив собі ім’я як політичний оглядач, пишучи для Frankfurter Allgemeine Zeitung, на сторінках якого активно попереджав про загрозу, яку Радянський союз становив для вільного світу.

Що стосується мене, то зростаючи в Голландії, Белграді, Франції та Південній Африці, я завжди вважав нас по суті "українцями", хоча і в дещо архаїчному сенсі. І я зрозумію, якщо деякі з ваших читачів знайдуть це трохи дивним, враховуючи, як давно наша сім'я змушена була залишити свою батьківщину. Можливо, наша сім'я просто має інше бачення історії.

РАЗУМОВСЬКИЙ ЧИ РОЗУМОВСЬКИЙ

- Поруч із цим, зараз ваше прізвище пишеться в російській транслітерації Razumovsky, а не в українській – Rozumovsky.

- Так, це питання постає час від часу. Власне, я сам не до кінця впевнений з цього приводу. Григорій під час подорожей по Західній Європі, в основному, використовував латинську транслітерацію через "а", як і його брати та їхній батько. Гадаю, це сталося тому, що у свідоцтві, що засвідчувало титул Олексія Розума як графа Священної Римської імперії, використовувалося написання "Rasumoffski", через "а". Свідоцтво було видане у Франкфурті 27 квітня 1744 року, у період правління імператора Карла VII.

Хоча, все трохи складніше: мій предок Григорій продовжував підписуватися "Rozoumovsky" – з другим "о" після "z" – аж доки не оселився у Богемії, в теперішній Чехії. Після цього всі папери підписані у версії латинської транслітерації як "Razumovsky", яку наша сім’я й використовує з 1811 року. Але кирилична версія, як вона була надрукована Михайлом Козачинським у 1745 році в його панегірику для нашої сім'ї, була "Розумовський" ("Rozumovskyi"). І це показує, що обидві версії прізвища правильні.

УКРАЇНСЬКОЮ ХОТІЛОСЯ Б ГОВОРИТИ КРАЩЕ

- Ви вільно розмовляєте трьома мовами: англійською, німецькою та французькою. Як щодо української? “Ви говорите українською?"

(Інтерв’ю проходить англійською мовою, пан Грегор місцями тут відповідає українською).

- "Не дуже багато"... Хотілося б говорити краще. Я вивчаю її, періодично, але "не можу дуже багато говорити... Ну так, розумію трохи, так". Насправді, я чудово усвідомлюю, наскільки абсурдним є те, що моя українська настільки жахлива.

- Ви, певно, як історик, добре обізнані з ситуацією довкола історії розвитку української мови, яка вижила, незважаючи на постійні утиски й навіть у певний час заборону. Наскільки важливою ви вбачаєте українську мову як одну з основ для існування незалежної та суверенної Української держави?

- Усі ці речі я давно говорю про українську культуру та ідентичність. Поруч із цим, я вважаю, що можна мати українську ідентичність і, водночас, розмовляти російською чи будь-якою іншою мовою. Я переконаний, що це є дійсно важливим – ототожнювати себе зі своєю країною і всім її народом, відчувати справжню повагу до держави і поважати закони. А відчуття себе частиною культури – це набагато важливіше, аніж мова, якою ви розмовляєте, оскільки ваші батьки, бабусі й дідусі, з професійних причин або внаслідок радянської ідеології, у якийсь момент перейшли на російську.

Не забуваймо, що Радянський Союз був в'язницею народів. І що тиск русифікації був величезний. Будемо толерантними і щедрими. Зрештою, це дві хороші риси, притаманні українцям.

- Але без української мови як державної, чи може Україна бути Українською державою?

- Українська мова повинна бути основною офіційною державною мовою, вона також повинна бути мовою викладання в університетах. І для цього її треба викладати у всіх школах, оскільки молоді російськомовні українці можуть бути позбавлені доступу до вищої освіти та робочих місць. Але це не означає, що не повинно бути можливості, особливо для людей похилого віку, спілкуватися з державними службовцями російською мовою, у т.ч. в офіційних документах. Швейцарія легко справляється з трьома мовами; навіть у Німеччині є датська та сорбська мови, використання яких дозволене на регіональному рівні. Чому Україна має бути менш гнучкою, аніж Швейцарія?

ВИБОРИ ЗАСВІДЧИЛИ ДЕМОКРАТИЧНІСТЬ УКРАЇНИ

- Тепер питання до вас, як дослідника, глибоко зацікавленого в українських питаннях. Як ви сприйняли президентські вибори в Україні, які висновки з їхніх результатів могли б зробити щодо української нації та демократії?

- Власне, я був дуже вражений і задоволений тим, що вибори відбулися так, як вони пройшли. Вони засвідчили, що в Україні гарантовано реальний демократичний процес, якого ми прагнемо досягти в усіх європейських країнах. Україна є не менш європейською, аніж Іспанія, Франція чи Німеччина. І саме це було продемонстроване всьому світові на цих виборах. Не було масових заворушень, як і масштабного підкупу виборців кандидатами. Цим ми маємо завдячувати панові Порошенку, оскільки це, значною мірою, саме його заслуга.

Обрання пана Зеленського президентом означає прихід до влади людини іншого віку, і навіть з іншої ери, аніж його попередник. Пан Зеленський молодий і політично "недосвідчений", як його характеризують критики. Я, якщо чесно, вважаю це однією з його головних позитивних якостей. Особи мого віку і старше росли й навчалися в часи "холодної війни". Багато хто, якщо не більшість, так і не встигли пристосуватися до світу, яким він є сьогодні. Людині, якій зараз 41 рік, було 13, коли Радянський союз розпався. Ця людина виросла вже в новому світі.

- Вірите в те, що новий президент досягне успіху в своїй роботі?

- Лише, якщо йому вдасться зробити, принаймні, одну ключову річ – зменшити кількість ментально-орієнтованих на Радянський союз людей у парламенті. Думаю, зараз це найголовніше – очистити та омолодити Раду.

Я не знайомий особисто із Зеленським, ми ніколи не зустрічалися, тому не можу судити про нього. Але є речі видимі: він динамічний, він зосереджений на своїй роботі, він серйозно сприймає її, і, здається, він дійсно зацікавлений у політичній стороні, в обов'язку насправді покращувати, а не просто керувати ситуацією, зберігаючи статус-кво і владу. Так, я оптиміст.

НА ДОНБАСІ – ВІЙНА РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ

- Українці протягом століть боролися за створення незалежної та суверенної держави, останні спроби щодо чого були зроблені й вашим предком Кирилом Розумовським. Однак, постійно ці спроби обривалися імперськими амбіціями Росії. Чи не розглядаєте ви нинішню російську агресію проти України як черговий виток цього історичного протистояння та як наслідок постійного прагнення Москви зберегти свій вплив, контроль над українськими територіями?

- Так. І я вкрай розчарований тим, як західний світ реагує на агресивні дії Путіна. Ми постійно стикаємося з новими загрозами з боку Кремля. Можливо, я неправильно трактую ситуацію, але для мене є тільки одне пояснення, чому Путін оголосив про видачу російських паспортів громадянам України на Донбасі: прокласти шлях до військової інтервенції, щоб "урятувати" своїх російських "співвітчизників", як це було в Грузії у 2008 році. Або ж погрожувати зробити це, знаючи, що українці зможуть провести паралелі, навіть якщо західні ЗМІ та політики їх не помічають.

При цьому, я побоююся, що Україна стала розмінною фігурою у Великій грі між великими державами: Росією, що хапається за ілюзорний статус наддержави – з одного боку, Європейським Союзом та Сполученими Штатами – з іншого. Питання, чи зможе Україна стати членом ЄС, чи повинна вона стати членом НАТО – грають вирішальну роль. Тому що доти, доки в Україні існує будь-який військовий конфлікт, їй не буде дозволено вступати ані в ЄС, ані в НАТО. І це одна з переваг від цієї війни для Кремля.

Давайте називати речі своїми іменами: те, що відбувається на Донбасі – це не якесь повстання, а війна, яку Росія веде проти України, а весь світ відводить очі й запрошує Путіна на вечірки й весілля, як, наприклад, до міністра закордонних справ Австрії Карін Кнайсль. Дипломатична традиція та міжнародні конвенції гарантують главам держав можливість вільного в'їзду та виїзду, коли їх запрошують у міжнародних або державних справах. Але чому Путін, відповідальний за вбивства на території ЄС і загарбницькі війни проти сусідніх країн, отримує таке ж ставлення, як і звичайний турист? Одним із аспектів санкцій, на мою думку, має бути саме така заборона.

ПУТІН СТАРІЄ І ВЕДЕ СЕБЕ ІРРАЦІОНАЛЬНО

- Як ви описали б нинішній політичний режим у Російській Федерації, чи розумієте ви спосіб мислення його керівництва?

- Я не поділяю думку багатьох інших аналітиків стосовно того, що Путін все особисто контролює настільки сильно, як прийнято вважати. У минулому, в перші роки свого президентства, він мав стратегічне бачення своєї країни, і сьогодні він, здається, діє все більш реакційно.

Думаю, що Путін уже відчуває, однак іще не здатний прийняти ряд речей. Він старіє. Після того гігантського поштовху, що нафта і газ дали економіці Росії, коли Путін знаходився на піку розумової й фізичної форми, він раптом опиняється президентом економічно слабкої країни і водночас починає відчувати свій вік. Це пояснює його гнів, його параною і його розчарування. І, як і багато вкрай амбітних лідерів, що прийшли на зміну слабкому попереднику, він нікого не підготував на роль свого наступника. Нікого, хто в потенційно демократичній майбутній Росії гарантував би йому недоторканність, або дозволив би йому зберегти всі багатства, які він нібито накопичував, якщо не для себе, то для своїх дітей, крадучи в російського народу.

Тому я бачу людину, яка хотіла знову зробити Росію великою, а себе – впливовим і багатим. Але тепер він усвідомлює, що йому вдалося зруйнувати економіку країни і спричинити катастрофу в довгострокових відносинах з Україною. На мою думку, Путін став ірраціональним, про що свідчать його непотрібні військові витрати в той час, коли його люди дійсно мають інші проблеми. Саме ця ірраціональність робить його таким небезпечним. Саме тоді, коли люди зазнають невдачі, треба дуже уважно за ними стежити.

ЧОМУ ПУТІН ХОЧЕ ІЗОЛЮВАТИ СВОЮ КРАЇНУ?

- Чи не вважаєте ви, що гібридну війну з використанням військових інструментів, яку путінська Росія почала проти України, слід розглядати в більш широкому контексті тіньової війни з використанням різноманітних невійськових засобів проти західних ліберальних демократій, метою якої є підірвати всі ці країни політично і дестабілізувати ситуацію в них?

- Власне, і передусім, так. Я абсолютно впевнений, що наміри саме такі. Думаю, що концепція демократії та сама думка про неї в Росії є нічним жахіттям для Путіна і його банди. З таким настроєм, Росія не лише просто здійснює вплив на населення західних країн, зловживаючи використанням соціальних медіа. Вона, здається, успішно завербувала чимало політиків і журналістів, які представляють інтереси правих партій і видань, щоб поширювати кремлівську пропаганду.

І тут я, звісно, кажу про німецьку партію "Альтернатива для Німеччини" (AfD), або про ймовірну фінансову підтримку французького "Національного фронту" чи ж відомі особисті стосунки з "Австрійською партією свободи". Якщо це правда, то такі дії можна вважати просто непрофесійними, оскільки вони недалекоглядні. Так само не на користь довгостроковим інтересам Росії є й війна на Донбасі.

Навіщо всі ці психологічні операції проти деяких найпотужніших держав ЄС? Чому, зрештою, Москва інвестує стільки зусиль у лобіювання, щоб зняти санкції проти Росії, одночасно здійснюючи такі агресивні кроки? Невже ж Путін справді вірив, що все це з часом не стане загальновідомим? Чи він дійсно вірить, що ЄС є ворогом Росії, і йому просто байдуже, чи ж він активно прагне протистояння із Заходом? Це страшні думки.

Так чи інакше, зараз Москва заявила про те, що вона виходить з ДРСМД від 1987 року, додавши до вищеописаного ще й ядерну загрозу. Шанси на відновлення довіри до ЄС, довгострокове співробітництво між ЄС та Російською Федерацією з кожним днем тануть. Навіщо, чому Путін хоче ізолювати свою країну?

Це приводить нас до питання відносин Росії з її "братською країною" Україною. Пробачте за цинізм, але якщо хтось дійсно хоче мати хороші стосунки зі своїм "братом", то він не буде вбивати його дітей. Якщо Путін був незадоволений Євромайданом і невдачею свого Євразійського економічного союзу, то він, хоч і з сумом, але мав би з цим погодитися. Знову ж таки, ви не вбиваєте дітей вашого брата, тому що ви незадоволені їхньою поведінкою. Це не просто питання етики, це питання формування альянсів.

Кремлю завжди добре вдавалося грати в шахи з іншими народами, як і зі своїм власним. Культивування незгоди і ворожнечі; поділ і панування. Таким чином Кремль століттями домінував над Україною. Він все ще грає в ті ж ігри, але тепер – зі збоями в системі – один за одним. Спроба вбивства Скрипаля в Солсбері минулого року є хорошим прикладом для такої анахронічної поведінки. Уряди цивілізованих країн не направляють кілерів, щоб убити когось у дружній країні: це жахливо контрпродуктивно.

- Так, може, ми наближаємося до нового типу так званої "холодної війни"?

- Я сподіваюся, що ні. Але може бути, що ми й вже у ній. Іноді я боюся, що саме так і є. Діалог між Росією та рештою світу – жахливо порушений, і без взаємної довіри відновити його – як це було, коли Путін уперше посів пост президента, – буде неможливо.

КРЕМЛЬ СЛІПО ВИГАДУЄ РЕЦЕПТИ РОЗВАЛУ ВЛАСНОЇ КРАЇНИ

- Чи погоджуєтеся ви з тим, що всебічне завершення війни на Донбасі буде можливим лише тоді, коли РФ прийме політичне рішення припинити свою агресію і вивести свої збройні сили й збройні формування з суверенної території України?

- Так, звичайно, безумовно. Росія воює з Україною, це однобічна і асиметрична війна великої агресивної країни, яка вторглася до меншого сусіда з метою територіальної експансії. Давайте визнаємо це.

Донбас є частиною України – як історично, так і відповідно до міжнародних договорів. Панівна еліта РФ, здається, не розуміє одного: те, що відбувається сьогодні на Донбасі, може легко статися завтра – або через 10-20 років – у Саха чи в будь-якому іншому регіоні Російської Федерації. Повстання не завжди інспіровані з-за кордону.

Насправді, я вважаю, що Кремль сліпо вигадує рецепти розвалу власної ж країни. Можна припускати, що це все ж не є в намірах російського уряду. Але чому тоді він так бавиться з вогнем?

ПОТРІБНО ПОСИЛЕННЯ МЕДІЙНОЇ РОБОТИ

- У багатьох експертних колах вважають, що чим менше Путіну протидіяти, тим агресивнішими ставатимуть його дії. Чи повинна міжнародна спільнота збільшити свій тиск на Росію, у тому числі шляхом посилення санкційного режиму, щоб стримати її агресивність і змусити дотримуватися своїх міжнародних зобов'язань?

- По-перше, дозвольте мені зазначити, що я не знаю, як діють чинні санкції, чи мають вони політичний вплив, – тому питайте про це краще когось іншого. Я не є економістом і не бачив жодних достовірних даних з цього питання. Але так – якщо санкції працюють, то їх треба неодмінно посилювати.

Що, на мій погляд, необхідно, так це посилення роботи ЗМІ. Інформування західних ЗМІ та осіб, які приймають рішення та формують думки про Україну. Не пропаганда, яку продукує Росія. Факти, реальність і різні аспекти істини. Захід повинен дізнатися про Україну, про її сильні та слабкі сторони. Треба бути відкритими та чесними з цього приводу. І треба спробувати достукатися до російського народу. Питання: як? Як відкрити очі росіян на їхню відповідальність за жахливий безлад, в який усіх нас втягнув Путін. Так, Путін поки-що не оголосив повної диктатури, але давайте відверто визнаємо: він вже не такий і далекий від цього.

При цьому треба бути чіткими та чесними в усіх відношеннях. Дії Заходу по відношенню до Росії у відповідь на війну на Донбасі – це не що інше, як "політика замирення". Така ж сама, як і відповідь британського прем'єр-міністра Невілла Чемберлена Адольфу Гітлеру в Мюнхені 1938 року за дуже схожих обставин. Ані ЄС, ані США досі не показали себе тими союзниками і друзями України, якими вони себе вважають.

- Чи може робота ЗМІ змусити Росію змінити свою позицію?

- Ну, це може змусити частину населення, можливо, більш розумну частину, почати думати про становище РФ у світі. Я не думаю, що Путіна винесуть із його кабінету на виборах, адже він збирається ще неодноразово підтасовувати їхні результати. Єдиним способом позбутися його було б – якби він подав у відставку або був примушений піти у відставку членами своєї хунти, або якщо є достатній тиск з боку російської громадськості, щоб винести його з уряду.

- Але спочатку треба вимкнути телевізор... На мою думку, росіяни розуміють лише силу, а тому необхідне посилення санкцій.

- Проблема в тому, що завжди, коли ви застосовуєте силу, ви породжуєте насильство. І подивіться на російський уряд, який використовує силу проти нас: чи послаблює це Україну, чи це сприяє стабільності в цій країні?

- Але вони вже застосували силу.

- Коли ви починаєте застосовувати силу до певної групи, то, як правило, ви досягаєте лише згуртування в колективі. І це робить силу, насправді, контрпродуктивною, руйнує саму мету, з якої ви починали. Це те, що Будда і Ісус зрозуміли ще понад 2000 років тому, і що Ганді й Мандела успішно застосовували. Ось чому я вважаю, що треба намагатися "контратакувати", звернувшись до російського народу. Але не через брехливу пропаганду, як Росія робила на Заході. Просто через інформацію.

З чітким, простим змістом.

Водночас, я переконаний, що нація має право на самооборону, як останній захід. І так, я вірю, що відмова України від свого ядерного арсеналу на початку 90-х років стало жахливою помилкою, винними в якій є західноєвропейські країни, передусім Німеччина.

УКРАЇНА БУЛА Б ЧУДОВИМ ДОПОВНЕННЯМ ДО ЄС

- Як, на вашу думку, російська агресія вплине на подальшу євроатлантичну інтеграцію України, чи можете ви уявити собі Україну як частину ЄС і НАТО в майбутньому?

- Я думаю, що Україна була б чудовим доповненням до ЄС, просто тому, що вона є у всіх аспектах європейською країною. І якщо їй вдасться досягнути критеріїв вступу до ЄС, то Україні не слід давати дозвіл, а країни-члени ЄС просто повинні визнати природне право України на приєднання без подальшого обговорення.

Говорячи про НАТО, ми не повинні забувати про його негативну сторону: альянс був створений для захисту західного світу від нападу того, що вважалося "червоною імперією", "імперією зла", де розмовляли російською, і людей витягали з ліжка серед ночі, щоб відвести на розстріл. Не переоцінюйте Захід. Якість розвідувальних даних була набагато гіршою, ніж ви думаєте, і НАТО також не мало наміру звільняти підкорені народи СРСР. Зрештою, ракети НАТО були націлені й на українські міста і вбили б мільйони українців у разі ядерного конфлікту. З цієї причини, навіть якщо це було лише символічно, я думаю, що має бути якась нова організація.

Військова організація ЄС, однозначно з Україною включно, а також США. І, можливо, колись, і демократична Росія.

У всякому разі, я переконаний, що зараз для України відкривається дивовижна можливість переоцінити свою роль у Європі. Якщо це робити з розумом і з обережністю. Ми повинні пройти через вікно можливостей, яке нам люб'язно відкрив Володимир Путін.

- Що за вікно можливостей?

- Ми повинні подякувати Путіну за психологічну та інформаційну війну, яку він веде проти Заходу, поширюючи брехню в соцмережах, на ТБ, по радіо та в друкованих ЗМІ, спрямовану на громадськість ЄС та США. Звісно, відверте і тісне спілкування з керівниками правоекстремістської австрійської Партії свободи або настільки ж правого "Альянсу для Німеччини", не забуваючи про французький "Національний фронт", а також про ультраправу Росію, – повільно породжує багато обурення в широкому політичному спектрі.

Я вважаю, що західноєвропейська громадськість ніколи не була такою відкритою по відношенню до України та українських інтересів, як зараз. Історична діалектика в роботі, чиста і проста. Я думаю, що це нова ситуація. Навіть Помаранчева революція, яка вже позитивно вплинула на західні ЗМІ, не створила такого ефекту в західному сприйнятті, як Євромайдан. Різниця була очевидною. Цьому, звичайно, сприяла агресивна реакція Росії на підписання Україною Договору про асоціацію з ЄС.

СПРИЙНЯТТЯ УКРАЇНИ НА ЗАХОДІ ДОСІ РОЗПЛИВЧАСТЕ

- До речі, про сприйняття України на Заході, чи відповідає воно реальності?

- Якщо не помиляюся, президент США Рональд Рейган ввів в обіг фразу “імперія зла”. Вона, в цілому, узагальнює сприйняття "Сходу" на Заході. З 1918 по 1991 рік це так і було. Україна, разом з Білоруссю, Росією та Казахстаном, відчували себе в центрі. Тоді ж існувала й інша група, яку можна було б назвати "не так погано, але ще не добре". До неї входили всі інші члени Організації Варшавського договору. Ви ніколи не замислювалися, чому на Заході його називали Варшавським "пактом", а не "асоціацією" або "договором"?

Як там було б, через 28 років після розвалу Радянського союзу загальне сприйняття України західними лідерами думок, у кращому випадку, досі надзвичайно розпливчасте. Українська мова досі значною мірою вважається російським діалектом. "Kyiv" є звичайно ж "Kiev", матір Росії, а не Русі – й таке інше. Україна як така розглядається як щось "нове", що магічним чином постало після розвалу СРСР, і ніхто не знає – як і чому. Невеличка частина великого світу, яку просто ніхто ніколи не відвідував, крім дипломатів, шпигунів чи тіньових бізнесменів. Люди, трохи більш освічені, урівнюють існування України з бажанням Сталіна мати додатковий голос в ООН. Ще менша кількість людей згадають про жахи Другої світової війни, і майже ніхто не говоритиме про такі теми, як Голодомор.

ПОТРІБНІ ПРАВДИВІ КОМУНІКАЦІЙНІ КАМПАНІЇ

- Що слід зробити для поліпшення іміджу України в Австрії зокрема, та в ЄС у цілому?

- Гаразд, оскільки це сфера, яка тісно стосується моєї професії, дозвольте мені відповісти трохи менш особистісно. Почнемо з фундаментального принципу. В основі кожної комунікаційної стратегії, яка увінчана довгостроковим успіхом, є прозорість і правдивість. Я знаю, це звучить наївно. Насправді, все абсолютно прагматично. Кампанії, що базуються на напівправді або брехні, – рано чи пізно, будуть викриті. А довіра – це капітал, який уряд, або в даному випадку, країна, не може повернути, щойно він його втратить.

У прямому порівнянні з Росією Україна може стверджувати: "Нам не треба брехати або щось приховувати. Ми можемо вам відкрити двері й вікна нашої країни – і ви побачите, що коли у нас президентські вибори, то хлопець з опозиції може отримати 73%, і його не заарештують за кілька днів до виборів. І не застрелять. І не отруять. І коли новий хлопець стає президентом, то старого не заарештовують і не кидають за грати. Вони тиснуть руки – і це все. Це – цивілізація. Це – демократична, цивілізована поведінка".

Хочете ще простих фактів? Євроспоживач, на превеликий жаль для виробників, досі не сформувався. Те ж саме стосується й політичної аудиторії. Орієнтація на Францію, Німеччину чи Велику Британію все ще вимагає індивідуальних інформаційних кампаній. Це звучить дорого, але в основному є трудомістким. Якщо ретельно спланувати діяльність і, це життєво важливо, зосередитися на чітко визначених цільових аудиторіях у відповідних країнах, знадобиться час і зусилля – але досягти результату можливо.

Оперативна мета – розповсюдження фактичної та перевіреної інформації про Росію, і настільки ж достовірних даних – про Україну. Без будь-якого перекручування, інформація послужить приводом до демонстрації внутрішньої різниці між Росією та Україною, численних невдач і злочинів російського уряду, а також сформує переконливі аргументи на користь вступу України до ЄС. Цільові аудиторії не обов'язково мають бути класичними. Політиками, очевидно, нехтувати не слід, але є й інші, на диво ефективні, – соціально значущі групи. Виявлення і охоплення цих груп буде ключовим для реалізації загальної стратегії.

І Україна має все необхідне для досягнення цієї мети.

Василь Короткий. Відень

Фото: Василь Короткий та з приватного архіву Г. Розумовського