21 жовтня. Пам’ятні дати

На установчих зборах відзначалось, що відновлене НТШ у Львові «не є альтернативою існуючій Академії наук УРСР, а добровільна асоціація вчених, насамперед ентузіастів українознавчої науки і ставить собі за мету консолідувати творчу енергію наукової інтелігенції західноукраїнського регіону, що сприятиме піднесенню авторитету української науки як в Україні, та і за її межами». Головою було обрано Олега Романіва. Як відомо, Наукове товариство імені Шевченка було створене у Львові 23 грудня 1873 року завдяки спільним зусиллям національно свідомої інтелігенції з Наддніпрянської України та Галичини у відповідь на репресії, яким піддавалось українське друковане слово в Російській імперії (зокрема, після Валуєвського циркуляру 1863 року) та в Австро-Угорщині. Фінансовою основою для створення послужили двадцять тисяч австрійських крон, пожертвуваних українською громадською діячкою і меценаткою Єлисаветою Милорадович (тітка гетьмана Павла Скоропадського). Фундаторами товариства також виступили Олександр Кониський, Дмитро Пильчиків, Михайло Жученко, отець Степан Качала. Після першого етапу розвитку, пов’язаного з розбудовою видавничої літературної діяльності Товариство за оновленим статутом, прийнятим у 1892 році, перетворюється в справжню багатопрофільну академію наук (з незмінним пріоритетом до проблем українознавства). Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції: історично-філософська, філологічна та математично-природознавчо-лікарська. Період найбільшого розвитку НТШ розпочався в 1894 році з переїздом до Львова Михайла Грушевського. У 1894 він очолив історично-філософську секцію, а з 1897 був обраний головою НТШ. За час його головування НТШ видало близько 800 томів наукових праць. Крім Грушевського, винятково велику роль у формуванні академічного обличчя НТШ відіграли Іван Франко та Володимир Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці товариства, редагували серійні та окремі видання. Масштаби діяльності товариства значно зменшилися великою мірою внаслідок розгрому, вчиненого російськими військами під час окупації Львова (1914-1915) та через репресії польського окупаційного режиму. Польська влада позбавила товариство права видання українських шкільних підручників, що було одним із основних джерел його прибутків та організації університетських курсів для українських студентів. У міжвоєнну добу діяльність НТШ значно пожвавилася, але після окупації Західної України радянськими військами НТШ було «добровільно» самоліквідовано, а його установи і майно передано АН УРСР. Частина членів НТШ врятувалася втечею у німецьку зону окупації, інші знайшли працю в інститутах львівської філії АН України, а дехто був знищений органами НКВС. Під час нацистської окупації відновлення діяльності НТШ не було дозволено. Засідання комісій та секцій відбувалися таємно. Після закінчення війни члени товариства, які знаходилися у західній зоні окупації Німеччини, відновили у березні 1947 діяльність НТШ. Сьогодні на Заході існує чотири осередки товариства – у Франції, США, Канаді, Австралії. В Україні НТШ відновило діяльність 21 жовтня 1989 року.

Події дня:

Цього дня, у 1947 році, пройшла наймасовіша депортація населення Західної України до Сибіру. Як відомо, після завершення радянсько-німецької війни, діяльність Української повстанської армії спрямовувалась проти радянських владних структур. Занепокоєне складною ситуацією в Західній Україні, політичне керівництво СРСР постійно шукало нові форми нейтралізації повстанського руху. Саме депортація стала потужним та ефективним інструментом для розправи з «інакомисленням» українців. У 1944-1946 рр. з теренів Західної України у віддалені місцевості СРСР було депортовано 14728 родин учасників національно-визвольного руху. Проте, партійне керівництво вимагало від силових структур не зупинятися на досягнутому. Найбільша депортація населення із Західної України відбулася в 21 жовтня 1947 року. Вона увійшла в історію під кодовою назвою операція «Захід». Операція розпочалась у Львові о другій годині ночі: в помешкання львів’ян вривалися військові і після нетривалого обшуку дозволяли похапцем зібрати особисті речі, після чого цілі сім’ї у вантажівках доправляли на залізницю. З 2 до 4 години ночі теж саме спіткало жителів Рава-Руської, Жовкви, Бузька, Городка, Яворова. На Буковині, Волині, Івано-Франківщині, Рівненщині, Тернопільщині все розпочалось о 6 годині ранку. Операція «Захід» розроблялася співробітниками МДБ по всім канонам військової операції, командував нею заступник міністра внутрішніх справ УРСР Дятлов. Про хід операції кожні шість годин доповідали міністру держбезпеки генералу Савченку та міністру внутрішніх справ УРСР генералу Строкачу. Під час виселення силовики виявляли підпільні криївки, вилучали зброю, націоналістичну літературу і антирадянські листівки, брали у полон учасників підпілля. Майно виселенців конфісковувалось та передавалось у державну власність. Протягом доби в Західній Україні виселили 26 682 родини або 76 192 осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини. Наступного дня перші потяги вирушили до віддалених районів СРСР. На всіх депортованих чекали каторжні роботи на копальнях та в колгоспах Сибіру. Операція «Захід» стала однією з найбільш масових і короткотермінових депортацій західних українців. Проте, вона була не першою і не останньою. Загалом з 1944 по 1953 рік в Західній Україні було репресовано понад 500 тис. осіб, заарештовано близько 134 тис., вбито 150 тис., виселено за межі України на довічний термін понад 200 тисяч людей.

Ювілеї дня:

111 років від дня народження Володимира Яніва (1908-1991), українського вченого, громадського і політичного діяча, ректора Українського Вільного Університету в Мюнхені. У своїх працях доводив, що українці за своїм психологічним складом є народом західного, європейського типу (а росіяни – східного). «Ми, що належимо в основному до Європи, надмірно відхилилися від неї, щоб могти викресати в собі досить волі, необхідної для збудування держави, але не наблизилися настільки до Азії, щоб дати себе вести власному деспотові…» (Володимир Янів, «Нариси до української етнопсихології»)

107 років тому народився сер Георг Шолті (1912-1997), британський диригент, піаніст. У 1961–1971 роках музичний директор театру «Ковент-Гарден», у 1979–1983 – головний диригент Лондонського філармонійного оркестру, одночасно (1969–1991) – Чиказького симфонічного оркестру. Лауреат 31-єї премії «Греммі». «Музика нескінченна, - сказав Георг Шолті в одному зі своїх останніх інтерв’ю. – І якби мені судилося прожити ще три життя, я б не зміг зробити і половини з того важливого, що треба було б виконати». Проте, результат його блискучої 50-річної кар’єри в звукозапису вражаючий: 250 дисків, включно з 45 повними операми, серед яких вперше записані опери Вагнера і Штрауса. Георг Шолті народився в єврейській родині в Угорщині, 1939 року змушений був виїхати в Швейцарію; під час Другої світової війни загинули майже всі його родичі. Мабуть тому його ніколи не покидало відчуття незахищеності, властиве всім біженцям, і «одвічна вдячність мистецтву, яке врятувало йому життя». Помер сер Георг Шолті в 1997, трохи не доживши до свого 85-річчя, хоча графік його концертної діяльності був розписаний до 2000 року.

Роковини смерті:

100 років з дня смерті Федора Матушевського (1869–1919), відомого українського громадсько-політичного діяча, дипломата, публіциста. Родом з Черкащини. Навчаючись на юридичному факультеті Дерптського (Тартуського) університету, організував українську студентську громаду. Незабаром був обраний головою українського клубу «Родина». Підтримував тісні стосунки з Лисенком, Франком, Грушевським, Коцюбинським, Лесею Українкою. Після закінчення навчання повернувся в Київ, займався літературною і видавничою діяльністю. Працював у журналах «Киевская старина», «Украинская жизнь», був редактором газет «Громадська думка», «Рада». Один із засновників видавництва «Вік». Був членом Центральної Ради, з 1919 – посол УНР у Греції. Автор багатьох публіцистичних статей, нарисів про визначні постаті української літератури, громадсько-культурного життя. Залишив спогади «Із щоденника українського посла» – про дипломатичну діяльність у Греції. Дружина та три сини Федора Матушевського були репресовані.

55 років з дня смерті Григорія Верьовки (1895-1964), засновника і першого диригента всесвітньо відомого Національного заслуженого академічного українського народного хору, що нині має його ім’я. Григорій Верьовка в історії української музичної культури ХХ ст. постать унікальна – композитор, диригент, музичний педагог. Яким був Григорій Верьовка? Відданим музиці, співу. Серед його кумирів не було політичних бонз – натомість він все життя приклонявся перед Миколою Леонтовичем – українським композитором, автором геніальної мелодії «Щедрик». Товаришував з Павлом Тичиною – знали один одного ще з Чернігова, з молодих років. Був однолюбом. З дружиною – Елеонорою Скрипчинською – першою помічницею, наснагою і духовною посестрою, він прожив душа в душу все життя. Пані Елеонора пережила чоловіка майже на 30 років, пішла з життя на початку грудня 1992 року. На сьогодні його дітище, його хор (ім’я композитора було присвоєно колективу у 1965 році) – найбільший український професійний хоровий колектив, справжній голос України.