Український інститут, створений минулого року, покликаний підсилити суб’єктність України на міжнародній арені, відбувся де-юре і продовжує розвиток де-факто.

Упродовж року вдалося втілити проєкти в 11 країнах світу. Половина з них – в Австрії, в рамках Року української культури, що, на думку генерального директора Українського інституту Володимира Шейка, стало "найбільш масштабною дотепер культурною репрезентацією України в іншій країні".

В інтерв'ю Укрінформу він розповів про головні здобутки і проблеми Інституту, "труднощі перекладу" сучасного мистецтва, а також нікому за кордоном не цікаве представлення України в ролі жертви.

"ҐЕТЕ-ІНСТИТУТ В МІНІАТЮРІ"

- Українському інституту – вже понад рік. Чи можна говорити, що він відбувся? Яке місце ви надали б йому в системі державних інституцій?

- Український інститут, звичайно, відбувся де-юре, адже ми існуємо як установа і провадимо свою діяльність. Але розвиток інституції продовжується, ми розширюємо команду, перелік країн, у яких плануємо працювати. У цьому сенсі наше становлення триватиме ще довго.

Щодо місця і ролі, то ми є державною установою у сфері управління Міністерства закордонних справ. Основні наші статутні завдання – реалізація політики культурної дипломатії України, налагодження культурних зв’язків між Україною та світом, покращення міжнародного іміджу України, і, завдяки цьому, підсилення суб’єктності України на міжнародній арені.

- Якщо порівнювати з іноземними аналогами, то кого назвете?

- Кожна країна має свою специфіку, але серед аналогічних інституцій можна назвати Британську Раду, Ґете-Інститут, Інститут Адама Міцкевича у Польщі, Французький і Литовський інститути.

Багато країн мають інституції, які відповідають за культурну дипломатію. І кожна з них є унікальною – з огляду на умови, в яких вона була створена, історію, завдання.

- Тобто, Український інститут – це такий собі Ґете-Інститут в мініатюрі?

- Можна сказати й так. Звичайно, ми значно менші за Ґете-Інститут і, напевно, ніколи не зможемо з ним конкурувати. Але цього не треба боятися чи вважати за недолік.

АУДІОГІДИ ДЛЯ ПОПУЛЯРИЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

- Серед завдань Українського інституту є й популяризація української мови. У того ж Ґете-Інституту є мовні курси. У майбутньому плануєте курси з вивчення української мови?

- Такі курси є в планах, але в середньостроковій перспективі. Адже для викладання української мови на базі Українського інституту за кордоном потрібно заснувати відповідні юридичні особи, мати приміщення, кваліфікованих викладачів, систему сертифікації – це величезна інфраструктура, яку Український інститут самотужки вибудувати не може. Тут потрібна співпраця з Міністерством освіти і науки України, де розробляють навчальні програми для викладання української як іноземної та систему сертифікації. Тобто, це – доволі довгий шлях.

З іншого боку, популяризація і розширення поля використання української мови за кордоном не обмежується лише курсами. Так, торік ми розпочали свою довгострокову програму впровадження україномовних аудіогідів у провідних музеях світу. Нещодавно запрацював український аудіогід у віденському Бельведері. З початку року вони вже доступні у двох польських музеях, а ще з двома ми працюємо над тим, щоб аудіогіди з’явилися у грудні.

- Дружина президента України Олена Зеленська також заявляла про проєкт зі створення україномовних аудіогідів у найбільших музеях світу.

- Чудово, що перша леді заявила про цю ініціативу. Це означає, що ця ідея присутня в думках багатьох людей і є дуже на часі. До того ж, і українські посольства у кількох країнах вже бралися за впровадження україномовних аудіогідів. Тепер ми цю діяльність намагаємося систематизувати. Долучення до ініціативи дружини глави держави тільки підсилить наш проєкт і додасть йому видимості.

"НЕ ГРАНТОДАВЧА ОРГАНІЗАЦІЯ"

- Який зараз штат Українського інституту?

- Зараз в Українському інституті працюють 35 людей. Взагалі штатним розписом передбачено 60 працівників, тому ми ще добираємо людей у команду. Сподіваюся, що до початку 2020 року наш штат буде повністю укомплектований.

- В Українського інституту є багато партнерів як в Україні, так і за кордоном. Як вибудовуєте співпрацю з ними? І як створюється сам продукт: проводите щось на кшталт тендеру, даєте оголошення?

- Оскільки ми не маємо закордонних філій, нам доводиться працювати дистанційно з Києва. Нам дуже потрібні партнери в Україні, адже вони і є тими інституціями та людьми, які генерують контент чи ідеї, які Український інститут потім представляє за кордоном.

Більшість проєктів ми ініціюємо і придумуємо самі. Ми не є грантодавчою організацією як, наприклад, Український культурний фонд, де в конкурсному порядку виділяється державне фінансування на культурні проєкти, і рішення про фінансування ухвалюється зовнішніми експертами.

Український інститут визначив для себе кілька секторів, в яких ми діємо: музика, література, театр, кіно, візуальне мистецтво, перформативне мистецтво, українські студії, іміджеві проєкти. У кожному із цих секторів за кордоном ми вивчаємо культурну інфраструктуру (іноді шукаємо, іноді вже знаємо – з ким і над яким проєктом варто співпрацювати). Важливо встановлювати саме інституційні зв’язки за кордоном. Оскільки завжди потрібен партнер, який буде стороною, що приймає проєкт або вкладається в нього організаційно чи фінансово. Місцеві партнери також є джерелом експертизи і знань про локальну ситуацію.

Одночасно ми вивчаємо інституції та культурний контент в Україні, який може відповідати очікуванням закордонних партнерів. Якщо конкретно, то в сфері театру ми, наприклад, фокусуємося на ширшому представленні України на закордонних театральних фестивалях: ми контактуємо з ними, з’ясовуємо їхню програмну політику – які жанри вони вподобали, з якими практиками у перформативному мистецтві працюють, які їхні очікування щодо участі України в цих фестивалях. Далі ми вже підбираємо 5-10 актуальних українських вистав, які відповідають їхньому формату, надсилаємо інформацію, відеозаписи вистав, світлини, критику – і даємо їм можливість обрати те, що їм найбільше пасує.

В інших сферах це може відбуватися процесуально по-іншому, але завжди є бажання "вдало одружити" українську та закордонну сторону.

- Український інститут фінансує весь проєкт, його підготовку, проведення і презентацію?

- Часом так, а іноді партнери теж вкладають у це ресурси. Наприклад, якщо мова йде про музичний проєкт чи конференцію.

- Давайте розглянемо на прикладі опери-антиутопії "GAZ", яка з успіхом показана у Відні в рамках Року української культури в Австрії.

- Так, це якраз чудовий приклад. "GAZ" – це вже завершений продукт, який треба було показати на фестивалі у Відні. Фестиваль взяв на себе оренду локації, забезпечив технічний райдер, логістичну та інформаційну підтримку. Зі свого боку, Український інститут забезпечив проїзд, проживання і гонорари українських учасників.

- Ви вийшли на організаторів, запропонувавши їм цей варіант?

- У випадку із "GAZ" домовленість відбулася між творчою командою і фестивалем. Ми спочатку планували показати цей проєкт на іншій локації, не театральній, але це було би значно складніше в плані ресурсів та логістики. І тому здорово, що фестиваль сам зацікавився виставою і взяв її собі в програму.

МОДЕЛІ РОБОТИ ІЗ ЗАКОРДОННИМИ ФІЛІЯМИ Й БЕЗ

- Вже кілька разів було згадано закордонні філії, читав ваше інтерв’ю одразу після призначення, де йшлося про плани відкриття філій у Парижі, Берліні та Варшаві. Рік минув – ще нічого не відкрито. У чому проблема, з фінансуванням?

- Проблеми як такої немає.

Щодо Варшави, то ми розраховуємо на приміщення, яке є у власності України. Там нещодавно розпочалися ремонтні роботи, які орієнтовно мають закінчитися наприкінці літа 2020 року. За замислом МЗС, у цьому приміщенні також має розміститися і філія Українського інституту. Тобто це – процес, який від нас не залежить.

Інша справа, що відкриття філії потребує величезних зусиль суто нормотворчого характеру, бо в українському законодавстві зараз немає такої організаційно-правової форми, яка дозволила б державній установі заснувати щось за кордоном і провадити там притомну діяльність.

З іншого боку, ми не хочемо розпочинати цей процес, поки у нас не буде чіткого сигналу від МЗС про динаміку нашого фінансування хоча б на наступні три роки. Адже кожна філія – це утримання приміщення, довготривале відрядження співробітників тощо. Має бути певна гарантія, що наступні кілька років фінансування збільшуватиметься пропорційно до кількості цих філій. А кожній із них ще потрібен бюджет для того, щоб здійснювати програмну діяльність.

Сподіваюся, що найближчим часом ми з МЗС вирішимо, як далі рухаємося. Справа в тому, що така інституція, як Український інститут, може існувати як із філіями, так і без них. Просто це – дві різні організаційні й програмні моделі, і нам потрібно обрати одну з них.

- Який зараз бюджет в Українського інституту і які очікування на наступний рік?

- На наступний рік у державному бюджеті на потреби Українського інституту закладено близько 80 млн грн. Приблизно стільки ми мали поточного року. І це той рівень, який нам дасть змогу здійснити практично всі заплановані програми і події наступного року, але не дозволить відкрити філію.

- Тобто, основні проблемні питання з відкриттям закордонних філій пов’язані з бюрократією, необхідністю законодавчих змін та невпевненістю в довгостроковому фінансуванні?

- Так, але фінансування – не на один рік, повторюсь, а на середньострокову перспективу.

ПАРТНЕРИ З ПРОВЕДЕННЯ РОКУ КУЛЬТУРИ В АВСТРІЇ

- Перший і основний проєкт Українського інституту – Рік української культури в Австрії – 2019. Як працюєте тут, в Австрії, не маючи філій?

- Хочу наголосити, що в 2019 році між Україною й Австрією проходить двосторонній Рік культури – австрійська сторона сформувала спеціальну програму в Україні, а для України це була, напевно, найбільш масштабна дотепер культурна репрезентація в іншій країні.

В Австрії є велика кількість інституцій, з якими українські діячі науки, культури та освіти співпрацювали раніше, і тому Україна тут не є чимось зовсім незнайомим. Водночас, є ряд партнерів, з якими ми вперше встановили контакт і які раніше не мали справи з Україною. Нам довелося чимало їздити, листуватися дистанційно, щоб налагодити ці робочі контакти та домовитися про співпрацю і спільні проєкти.

Допомогло з контактами також Посольство України в Австрії, у співпраці з яким ми також здійснили кілька проєктів. Насправді, авторитет посольства може відкривати певні двері, і це було дуже корисно.

Також в Австрії є велика українська громада й активісти, які нам дуже допомогли порадами, своїми ресурсами та знайомствами. Зокрема, вже кілька років у Австрії відбувається фестиваль української культури U-Stream, організацією якого займається віденська українка Олександра Саєнко. Є українські активісти при віденській штаб-квартирі ООН, є Товариство української молоді в Австрії – ми з ними всіма співпрацювали і дуже вдячні за всіляку підтримку й допомогу. Саме завдяки чудовим партнерам у Австрії ми, в принципі, не відчували великих незручностей через цю дистанційну роботу.

СИНЕРГІЯ З ПОСОЛЬСТВАМИ

- Практично в кожній дипустанові є співробітник, який відповідає за культуру, певною мірою їхня робота перетинається з вашою, і ви самі сказали, що посольству легше відкривати певні двері, у них є контакти. Як Інститут координує співпрацю з посольствами України за кордоном, немає якогось дублювання, конкуренції?

- Ми завжди взаємодіємо з посольствами, інформуємо їх про наші плани та діяльність, радимося про те, як зробити той чи інший проєкт. Наша діяльність перетинається лише частково, і це продиктовано певними принципами виділення фінансування саме на культурну дипломатію, яке йде через МЗС на посольства і, власне, на Український інститут.

Не думаю, що ця діяльність буде дуже перетинатися змістовно. Наше розуміння полягає в наступному: якщо заснована нова інституція, мандатом якої є культурна дипломатія, значить, довкола цієї інституції має вибудовуватися системна робота, і вона повинна мати автономію та право робити те, що вважає за потрібне.

Звичайно, консультації з посольством відбуваються за замовчуванням у більшості проєктів, але поки що наша діяльність, як на мене, не дуже суперечить одна одній, і немає проблеми в тому, що посольство робить свої проєкти, а ми свої.

Слід розуміти, що посольства займаються не лише культурною, а й публічною дипломатією, підтримкою програм закордонних українців, проєктами економічної співпраці. Наприклад, є програма заходів із відзначення різноманітних річниць, пов’язаних з Україною та її історією. Тобто це – дещо інший фокус. Поки що нам вдається досягати синергії, а не конкуренції.

ГОРИЗОНТ ПЛАНУВАННЯ ЗА КОРДОНОМ — КІЛЬКА РОКІВ

- Інститут зараз активно працює в рамках Року української культури в Австрії, але початок року, як на мене, був не дуже активний – з чим це пов’язано?

- Це пов’язано з тим, що ми почали працювати лише наприкінці серпня минулого року – тоді нас було всього 10 людей. До кінця року нас було 12 – саме таким було обмеження по штату, яке зняли лише в липні поточного року. Тобто весь критичний період свого становлення Інститут налічував всього 12 співробітників, включно з юристом, бухгалтером і діловодом.

І тому одразу братися за проєкти з такою маленькою командою було просто нереально. Я взагалі вважаю, що ми зробили неможливе, спланувавши програму Двостороннього року культури за таких стартових умов.

Крім того, треба зважати на певний горизонт планування, що прийнятий за кордоном. Виставку сучасного чи класичного мистецтва у поважному закордонному музеї планують за 3-5 років, тому із сьогодні на завтра великі проєкти не плануються.

Те ж саме стосується й участі у театральних чи музичних фестивалях. В Австрії, наприклад, є фестиваль сучасної академічної музики Wien Modern, який відбувається щороку в листопаді. Ми звернулися до Wien Modern рік тому минулого листопада – і… отримали відмову, бо їхня програма на 2019 рік уже була сформована.

В Україні ж, на жаль, звикли, що все робиться нашвидкуруч.

- Інколи взагалі на вчора треба…

- Так. Але за кордоном таким чином не працюють. І нам, як інституції, і загалом сектору культури України, треба зважати на це.

- Водночас, Інституту вдалося домовитися і провести такий масштабний захід як "Українська ніч" у Музейному кварталі. Як узагалі прийшли до такої ідеї?

- Це була спільна ідея, яка народжувалася в наших розмовах з одним агентством, яке базується тут, в Австрії, а також з українцями, які проживають у Відні. І те, що почалося як неформальна розмова, виросло у найбільший проєкт Двостороннього року культури. Ми одразу вирішили: якщо це організовувати, то саме в Музейному кварталі – це одне з найбільш популярних туристичних місць Відня і водночас – дуже зручна локація для таких подій просто неба.

МЗС Австрії нам допомогло з отриманням згоди від Музейного кварталу. Ми готували "Українську ніч" протягом 5 місяців, це дуже складний логістичний проєкт.

Головна мета, яку ми поставили перед собою – щоб іноземні відвідувачі пішли із цієї події з враженням про абсолютно іншу Україну, аніж ту, про яку вони знали з газет, новин чи від знайомих. Щоб сприйняття України справді змінилося на краще.

СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО – НЕ ІЛЮСТРАЦІЯ ДІЙСНОСТІ, А РЕФЛЕКСІЇ ЩОДО НЕЇ

- Нещодавно у Відні проходила масштабна виставка сучасного українського мистецтва "Україна між вогнем і вогнем. Українське сучасне мистецтво зараз". Я був на виставці, на ній дуже багато класних речей, але враження якісь двозначні. Звичайно, мистецький критик із мене ще той, але там по центру стояли сіті-лайти з фотографіями з київського рейву – і на одній із них була оголена дівчина з розставленими ногами. Для чого це, хіба таким має бути представлення України за кордоном?

- А що вас у цьому бентежить?

- Бентежить те, що виставка була покликана показати, чим живе Україна, її культуру та мистецтво протягом останніх 5 років. А тут заходиш і по центру – той сіті-лайт із розставленими ногами оголеної дівчини. Що треба подумати?

- По-перше, ця дівчина була у спідній білизні. По-друге, не треба сприймати виставку сучасного мистецтва як буквальне оповідання того, чим є Україна і чим вона зараз живе. Адже тут присутнє художнє висловлювання, багаторівневе та багатошарове, часом неочевидне. Це – виставка, колективне висловлювання і художників і кураторів, які обрали для неї саме ці роботи й у певний спосіб помістили у просторі. Цю виставку треба сприймати комплексно – не як, умовно кажучи, газетну статтю чи репортаж.

- Але ж ви, як Інститут, презентуєте Україну за кордоном з метою покращення її іміджу. Крім того, як було заявлено, виставка показує сучасну Україну, але при цьому на ній практично не представлена тема, якою країна живе останні 5 років і від якої залежить її майбутнє – російська агресія. Так, на вході була одна зворушлива фотографія, де жінка тримає ікону на тлі зруйнованих будинків десь на Донбасі. Але ж це все, більше нічого немає.

- Війною пронизані всі роботи, які є на виставці.

- Особисто я не помітив цього...

- …І війною, і травмою, і спробою втечі від дійсності, й проблемами внутрішніх переселенців. Насправді, це дуже політична виставка, бо всі ці роботи породжені важливими і важкими темами для України.

- Але чи можна було б, наприклад, замість однієї з тих фотографій із клубу – поставити одне шокуюче фото, яке б показувало той біль, що є в країні. Наприклад, коли загиблих військових зустрічають на колінах. Чи не можна було одну таку фотографію розмістити серед робіт цих 20 митців?

- У даному випадку ви говорите про фотографію як ілюстрацію. Але це ж не виставка документальної фотографії, присвячена війні. Якби ми хотіли зробити таку виставку, то вона виглядала б зовсім інакше і несла інший меседж. І люди туди б приходили подивитися на те, що у нас відбувається. Ось – фото, ось – дійсність, яку воно фіксує, і ця дійсність певним чином сприймається.

Виставка сучасного мистецтва не має такої функції, вона повинна примусити людину замислитися над тим, що вона бачить, чому ця робота з’явилася, що вона може означати, як ця робота компонується з іншими. Може бути безліч інтерпретацій. І, повторюсь, цінність художнього висловлювання – не в його буквальності.

УКРАЇНА – НЕ ЖЕРТВА БЕЗ ВОЛІ, А ЩОСЬ ІНШЕ Й БІЛЬШЕ

- Зрозумів. Тоді таке питання: чи потрібно через мистецтво та культуру доносити за кордон інформацію про російську агресію? Адже ми знаємо, що в Європі нічого не знають про це, вважають, що в Україні йде якась там "громадянська війна".

- Але війну можна також по-різному показувати.

Я вважаю, що ця виставка "Між вогнем і вогнем" цією війною пронизана, якби не війна – ця виставка ніколи не відбулася б, ці роботи не були б створені українськими художниками.

Ми говоримо про війну в багатьох інших проєктах Українського інституту, але це робиться, повторюсь, не буквально. Наприклад, у тому ж Відні ми показуємо напівдокументальну виставу, створену школярами із прифронтових українських міст – це історія дорослішання на тлі війни, історія, розказана значно тоншою художньою мовою.

Інша теза, на якій я хочу наголосити – Україні потрібно припинити показувати себе як жертву, це нікому не цікаво. Багато країн і суспільств втомилися від того, що Україна постійно зображує себе як жертву.

- А хіба вона не є жертвою російської агресії?

- Безумовно, але вона не повинна займати лише віктимну позицію, об’єктну: об’єкту нападу, агресії, переписування історії, ще чогось.

Саме тому на початку нашої розмови я й говорив про суб’єктність – Україна має виходити зі своїм власним голосом, який не визначається лише Росією чи війною. Це має бути голос України, яка може запропонувати світові щось цікаве, захопливе, незвичайне. І якщо цей голос буде почутий, то, вважаю, – до України буде зовсім інше ставлення, поважніше, як до рівного, як до країни, якій треба допомагати, яка варта цієї допомоги, тому що вона – не жертва без волі, а щось інше і щось більше.

35 ЗАХОДІВ У РАМКАХ РОКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В АВСТРІЇ

- Скільки всього заходів Українського інституту в рамках Року української культури в Австрії?

- Загалом – близько 35 проєктів, які проходять у 4 містах Австрії – Відні, Зальцбургу, Грацу та Лінці.

- Які з заходів, що будуть ближчим часом, ви хотіли б особливо виокремити?

- У грудні у віденському Музеї кіно відбудеться ретроспектива фільмів української кінорежисерки Кіри Муратової. Загалом, можна назвати цей рік тріумфальним для Муратової на міжнародних екранах: Український інститут спільно із Центром Довженка організував три великі ретроспективи Муратової (дві у Франції, зокрема, в легендарній паризькій Сінематеці, й одну – у Відні).

Всюди ми наголошували саме на українській частині кінематографічного спадку Муратової, важливості українського контексту в розумінні її кіно. У такий спосіб ми стверджуємо історичну справедливість, показуючи світу таку велику постать, як Кіра Муратова, саме як українську кінорежисерку.

Не секрет, що, наприклад, більшість художників українського авангарду початку 20-століття вважаються в мистецтвознавстві не українськими, а російськими чи французькими. Вважаю, що це також наша функція – показувати й українську частину їхньої ідентичності.

Також у грудні буде велика конференція під назвою "Між Києвом і Віднем: історії людей та об’єктів через призму обігу та руху”. Ми хочемо поглянути на особливий геополітичний простір, обмежений Австрією та Україною, в перспективі кількох століть – як у цьому просторі рухалися люди, феномени, думки та предмети, як змінювалися країни та кордони. Предметом наукового дослідження на цій конференції буде саме такий динамічний погляд на цей простір. Це буде гідне завершення Року культури.

БЕЗ ПОМИЛОК, АЛЕ В АВРАЛІ

- Що ви віднесли б до помилок, якщо такі були, під час реалізації Року української культури в Австрії, а що б назвали корисним досвідом?

- Корисним досвідом було вже те, що нам вдалося за дуже короткий час налагодити хороші й довірливі контакти з багатьма австрійськими інституціями, які стануть фундаментом для подальшої роботи Українського інституту, й України загалом, у царині культурної дипломатії в Австрії. Адже ми не хочемо, щоб цей Рік культури закінчився 31 грудня – й потім всі ці напрацювання стали непотрібними.

Щодо помилок, то, як на мене, їх не було при формуванні програми – у нас не було проєктів, які можна було б назвати провальними. Навпаки – дуже пишаюся тим, що ця програма розмаїта та охоплює різні прояви сучасної України. Були деякі труднощі з промоцією, адже ця робота здійснювалася дистанційно з Києва із залученням австрійських агенцій, але й тут вдалося знайти надійних партнерів.

Просто хотілося б, щоб надалі ми працювали в менш авральному режимі й мали більше часу на планування, досягнення домовленостей, документальний супровід проєктів. Саме паперова, договірна частина – це те, що найчастіше викликало нарікання з боку австрійців. Мушу зазначити, що паралельно з реалізацією проєктів у нас весь цей час продовжувалася інституційна розбудова і напрацювання внутрішніх процесів. Багато речей ми робили вперше, адже подібних юридичних чи нормативних рішень до цього часу в Україні не було. Тому часто це було величезним викликом як для нас, так і для наших закордонних контрагентів.

ПРОЄКТИ В 11 КРАЇНАХ ТА ПРОГРАМА ТВОРЧИХ РЕЗИДЕНЦІЙ

- Окрім цього Року український культури в Австрії, Український інститут також втілював інші проєкти. Могли б трохи розповісти й про це.

- Австрійські проєкти складали близько половини всього нашого проєктного портфоліо на цей рік. У 2019 році нам вдалося попрацювати ще в 10 країнах, окрім Австрії. Найактивніше ми діяли у Польщі, Франції, Німеччині та Іспанії, поодинокі інтервенції також були у США, Британії, Італії, Чехії, Литві.

Щойно завершився Український тиждень у Гданську, який уже вчетверте організовує українське консульство. Польське Помор’я – регіон, де мешкають 250 тисяч українців, і задача культурної дипломатії – запропонувати альтернативу поширеним стереотипам і негативному ставленню до України. Ми допомогли колегам вибрати і показати три вистави незалежних українських театрів та джазовий проєкт, які вразили поляків своєю актуальністю, якістю і творчим драйвом.

Цього року ми також запустили програму міжнародних творчих резиденцій для українських художників та кураторів “Екстер”. До кінця року їх відбудеться близько 20. Це – перша подібна програма, яка фінансується державним коштом в Україні. Вона вводить наших митців та художників у міжнародний контекст, даючи їм великий досвід співпраці з міжнародним середовищем та можливість показати свою творчість і оприявнити Україну на культурній мапі Європи та світу.

МЕНШЕ БЮРОКРАТІЇ ДЛЯ ТВОРЧИХ ІНСТИТУЦІЙ

- Що було найбільшим викликом і найбільшим здобутком у роботі протягом цього року?

- Найбільшим викликом була абсолютна непристосованість тієї моделі, в якій ми працюємо – моделі державної установи – до задач, що були поставлені перед Інститутом. Ми змушені працювати в одному правовому полі разом з усіма іншими інституціями, які фінансуються бюджетним коштом, як-то дитсадок, зоопарк, військова частина, ЖЕК чи бібліотека. І часом у законодавстві просто не було інструментів, які давали б нам змогу повноцінно реалізовувати той чи інший проєкт. З огляду на це ми мусили коригувати свою діяльність, від чогось відмовитися, щось переносити.

Нам, усій державі конче потрібна дерегуляція державного сектору, який паралізований недовірою, надмірним контролем, небажанням делегувати і брати на себе відповідальність та обов’язки. Це – системна проблема, яка має вирішуватися на рівні вищого керівництва держави. Кількість і абсурдність цих обмежень неможливо оцінити адекватно. Треба просто дати свободу людям, які вміють і хочуть робити свою справу.

- Принаймні, інституціям, які займаються творчою роботою...

- Особливо інституціям, які займаються творчою роботою. Адже до них не можна застосовувати ті бюрократичні механізми, які існують для інших типів установ. Не можна застосувати підхід – оберемо того, хто запропонує найнижчу ціну, або примусимо двох художників місяцями змагатися в тендері на виставку. Це абсурд. Тут потрібна комплексна робота як законодавчої, так і виконавчої гілок влади.

Що стосується найбільшого здобутку, то тут хочу сказати про команду Українського інституту – саме це є нашим найбільшим здобутком і досягненням. Нам справді вдалося зібрати надзвичайно непересічних, професійних людей, фахівців своєї справи, завдяки яким ця інституція змогла за такий короткий час зробити стільки крутих речей – і постати вже де-факто, а не лише де-юре.

Василь Короткий, Відень
Фото автора та зі сторінки Українського інституту у Facebook