Квітка-Основ’яненко. II. Самородний талант

Початок читайте тут

Залишаючись у 1817-1828 рр. предводителем повітового дворянства, Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко добре знав, що турбує громадську думку Харківського повіту Слобідсько-Української губернії. Ні, він не збирався формувати погляди чи перевиховувати потомствених дворян. Освітянина гріла інша думка: як навчити панів по-людськи ставитися до селян-кріпаків?

У середньому віці кожного національно свідомого демократа в Україні у першій половині XIX століття надихала ідея про вдосконалення феодального суспільства. Як? Звісно, через соціальні реформи. Утім, як таку просту ідею можна було донести до можновладців? Ясна річ, через літературу і театр.

Рік покерувавши Харківським вільним театром, у 1813 р. Григорій Федорович збагнув: сили самого художнього слова у театрі замало, коли відсутні національний репертуар, українські актори, а виховання дітей не почалося з малу, а краще - з молодих матерів.

Тим часом, поволі, але зміни надходили… Минуло більш як десять років, відколи в Харкові відкрився перший в Україні університет та помітно пожвавішало громадське життя. Першою в місті започаткувала у себе публічні вечори для читання дружина прокурора Слобідсько-Української губернії пані Любовнікова, яку просто обожнювала професура та студенти, дворяни та місцеві митці. Потім ідею літературних вечорів підхопив молодий ад’юнкт російської словесності Харківського університету Розумник Тимофійович Гонорський (1791-1819). З’являючись на ті зустрічі, Григорій Квітка не сидів мовчки у куточку, а переказував українські гумористичні оповідання, грав на сопілці, часом виконував на піаніно різні авторські твори, як-то “Кадриль”, написану в 1816 р. для зустрічі війська, що поверталося до Харкова з Парижа.

Минув час, і, зміцнившись у хоробрості, Григорій Федорович почав уголос міркувати про тодішню російську літературу, а від 1816 р. друкував власні твори у першому харківському часописі “Харьковский Демокрит”, що видавався у друкарні Харківського університету. Утім, за півроку сатирично-гумористичний альманах накрився діжкою Діогена, і ніде було більше друкуватися Розумнику Гонорському, Олександру Паліцину, Якиму Нахімову, Оресту Сомову, Івану Срезневському та іншим помітним фігурам у тодішньому інтелектуальному житті Слобідської України.

***

Отже, постала нагальне проблема: де місцевим авторам у губернії публікувати оригінальні твори - не мало значення російською чи українською мовами. По закритті “Харьковского Демокрита” виникла ініціативна група, яка мала план дій. Двигун нового видання - ад’юнкт російської словесності Розумник Гонорський, а також очільник харківського “Товариства доброчинності”, “колезький протоколіст” Григорій Квітка та ординарний професор Харківського університету Євграф Філомафітський (1790-1831), заснували часописі “Українскій Вістникъ”, який російською мовою вони видавали у 1816-1819 рр.

Літературно- художній журнал у шістнадцяту долю аркуша прудко перетворився на справжню гордість, а тепер є справжньою бібліографічною рідкістю. За редакцією Григорія Квітки-Основ’яненка та двох видавців “Українскій Вістникъ”, що видавався накладом 350-500 примірників, став знаковим явищем. За головний творчий принцип вони поклали “писання з натури”, тобто спирання на реальну навколишню дійсність. Григорій Федорович всіляко пропагував народні теми в літературі та переконував у позастановій цінності особистості. У тому часописі з’явилися друком перші літературні твори майбутнього батька національної художньої прози, а й зринув літературний псевдонім.

Зокрема у 1841 р. у листі до видавців “Русского вестника”, що видавався у Санкт-Петербурзі письменником, перекладачем і філологом Миколою Івановичем Гречем (1787-1867), сам Григорій Федорович пояснив:

- Написав несколько повестей на малороссийском языке, я, по обычаю добрых земляков моих - кроме своего настоящего прозвища принимать другое, или по имени отца (например, Петренко, Василенко), или по месту жительства (например, Зайченко, Боровенко, - такая уж у них натура!) - чтобы вполне подделаться под их натуру, взял себе прозвище по месту жительства: живу в селе Основе, итак - да буду “Основьяненко”, и пошел так писаться.

***

Великі письменники зріють довго і поволі.

Про шлюб літератора я уже розповідав. Закриття часопису “Українскій Вістникъ” і нове сімейне становище змусило дбати про майбутнє родини, розвиваючи саме літературний талант, хоча красне письменство нікого з українських класиків не годувало. Несподівано рукописи Григорія Квітки сподобались у Москві, їх узявся друкувати у 1820-1824 рр. альманах “Вісник Європи”, який від 1811 р., витіснивши з редакторського крісла поета Василя Жуковського, видавав професор Московського університету, історик Михайло Трофимович Каченівський (1775-1842).

Тему свою харків’янин, здавалося, давно, ще з періоду часопису “Харьковский Демокрит” знайшов. Це - гумористичні твори; щоправда, у першій половині 1820-х рр. вони з’являлись у формі “Листів до Лужницького Старця”, підписані літературним псевдонімом “Фалалєй Повінухін”, потім - “Аверіян Допитливий, бувший без діла колезький протоколіст, що мав ходіння у позовних справах і в грошових карах”.

Становлення відбувалось у природній спосіб: без потрясінь та самокопирсань. Якось природно у 1822 р. у журналі “Вісник Європи” стали публікуватися його авторські дописи просто за підписом Фалалєя Повінухіна. І, нарешті, у тому ж виданні було видруковано, - щоправда, без підпису - п’ять “Малоросійських анекдотів”, але написаних російськими та українськими фразами.

Не випадково, найкращий біограф літератора, російський письменник Григорій Данилевський (1829-1890) зазначав:

- Колишня замріяна, лагідна, ніжна інститутка першою збудила в ньому бажання стати цілком „літературною особистістю…. Вона дивилася на Квітчину літературну долю, як на свою власну, а на його твори - як на щось надприродне.

***

Починався новий період у літературній творчості Григорія Квітки, що передвіщав появу повноцінних комедій та колоритних повістей. Щось у тому було надзвичайне, нагадувало воно чи то Даниїла Хармса, чи то Михайла Зощенка. Ось найкоротший з анекдотів Григорія Квітки:

- Недавно в Киеве было землетрясение. Много, разумеется, об этом толковали в народе, как о новости самой любопытной. Между прочим один офицер спросил у солдата, пришедшего со смены: “Слышал ли ты землетрясение?” - “Никак нет-с, ваше благородие!” - отвечал воин. “Что ж, ты спал в это время?” - “Никак нет-с, ваше благородие, я стоял на часах!” 

Порівняйте з одним із чотирьох анекдотів (1939) про Пушкіна від Даниїла Хармса:

- Однажды Петрушевский сломал свои часы и послал за Пушкиным. Пушкин пришел, осмотрел часы Петрушевского и положил их обратно на стул. “Что скажешь, брат Пушкин?” - спросил Петрушевский. “Стоп машина”, - сказал Пушкин.

Різниці нема? Є. Різниця на циферблаті у 115 років.

***

Чимало дрібних авторських творів Григорія Квітки з’явилося під псевдонімами “Земляк”, “Аверіян Допитливий”, “Фалалєй Повінухін”, “ваш Основ’яненко” тощо, аж поки прорвало лантух! У 1827 р. Григорій Квітка створив комедію “Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе”, хоча опублікував твір лише 1840 р. Зовні п’єса виразно перегукувалась із “Ревізором” Миколи Гоголя, написаним у 1835 р., а опублікованим у 1836 р. У чім тут справа?

Вважається, що сюжет майбутньої комедії Миколі Васильовичу, хто виживав у Санкт-Петербурзі за рахунок приватних уроків, гречно підказав Олександр “Наше-Все” Пушкін. 23 жовтня 1835 р. Дант Росії уповів молодому українському комедіографу про реальний випадок, що сталася чи то в Бессарабії, чи то в Оренбурзькій губернії.

Цікаво, що за рік після створення п’єси “Приїжджий зі столиці, або шарварок у повітовому місті” Григорій Квітка намагався твір надрукувати. З цією метою у 1828 р. автор надсилав рукопис голові Московського цензурного комітету Сергію Трохимовичу Аксакову (1791-1859), і той 13 жовтня 1828 г. до друку рукопис схвалив! У силу різних обставин твір харків’янина тоді не було опубліковано.

Разом із тим, у 1832 р. відбулося знайомство тоді ще рядового московського цензора С. Т. Аксакова із Миколою Гоголем, коли останній проїздом зупинявся в Білокам’яній. На відміну від Пушкіна Сергій Трохимович одразу розгледів у полтавчанині генія російської прози, і в подальшому всіляко сприяв його літературній кар’єрі. Не дарма вони із Гоголем навіть друзями стали.

Як би там не було, але компаративістський аналіз “Приїжджого зі столиці, або шарварок у повітовому місті” і “Ревізора” ще слід ретельно виконати. Адже в обох п’єсах дія відбувається у повітовому містечку, в будинку городничого, куди прибуває удаваний ревізор; в одному випадку - Владислав Трохимович Пустолобов, в іншому - Іван Олександрович Хлєстаков.

***

Повернуся до більш загальних тем. У формуванні суспільної думки одним із головних чинників була і залишається просвіта. Повірте, не весь царат був недорікуватим чи дурнолобим. Ось приклад… Улітку 1830 р. із Санкт-Петербургу фельд’єгерською поштою батьки міста Харкова одержали циркуляр №777 Міністерства внутрішніх справ Російської імперії від 5 липня 1830 р. “О заведении в губерниях публичных библиотек для чтения”. Упродовж місяця циркуляром №12576 Слобідсько-Українського губернатора М. І. Каховського створився Комітет попечителів, який очолив маршалок шляхти Слобідсько-Української губернії, дійсний статський радник Андрій Федорович Квітка (1774-1844), старший брат літератора. До складу комітету ввійшли також ординарний професор сільського господарства і домоведення Харківського університету Матвій Андрійович Байков (1800-1849), міський голова (1829-1834) Антон Мотузков та… Григорій Квітка.

Особистими листами ініціативна група звернулася до багатьох добродійників, аби пробудити в них інтерес до сприяння справі грамотності. Для прикладу, маршалок губернської шляхти А. Ф. Квітка особисто написав і надіслав 470 листів до дворян, купців, громадських та державних діячів губернії. На осінь 1833 р. було зібрано 400 книг і дев’ять тисяч рублів. Як і завжди, чимало томів і цінних рукописів подарував Комітету попечителів Харківської публічної бібліотеки (ХПБ) український вчений, винахідник, громадський діяч Василь Назарович Каразін (1773-1842), котрий у 1805 р. заснував у Харкові університет.

Губернську книгозбірню урочисто відкрили 6 грудня 1833 р. в будівлі Дворянського зібрання, в центрі міста на Миколаївській площі (нині - майдан Конституції; будинок не зберігся). Її першим попечителем став Григорій Федорович Квітка, а найближчим помічником та першим бібліотекаром Ізмаїл Іванович Срезневський (1812-1880), згодом - академік Санкт-Петербурзької Імператорської Академії наук. І заклад той працював щодня, окрім святкових днів: по чотири години взимку та по п’ять годин влітку. Вхід дозволявся кожному (!!!) містянину без перешкод, за винятком осіб “в неприличном виде”.

Освіту слід плекати роками, десятиліттями - тоді й люди вийдуть відповідними, “в приличном виде”. На підтвердження тези: на січень 1839 р. фонд Харківської публічної бібліотеки налічував 2636 книг (821 назву), кількість читачів збільшилася до… 85 осіб, книговидача за рік склала 260 одиниць. Півдекади швидкоплинного життя віддав справі становлення губернської бібліотеки надвірний радник Г. Ф. Квітка-Основ’яненко, та 29 жовтня 1838 р. письмово звернення до Комітету попечителів ХПБ із проханням звільнити його від обов’язків члена Комітету у зв’язку з домашніми обставинами та виконанням обов’язків судді совісного суду.

Преподобник… Не дарма до кінця життя в кімнаті батька української прози стояв аналой із молитовником та постійно горіла лампадка.

***

Знаєте, що мене особисто вражає у його гігантській постаті? Григорій Квітка-Основ’яненко був не лише самостійним автором, літератором від Бога, саморозвиненим письменником, в якому з роками лише розпалювалася Божа іскра. Майже не залишаючи кордонів Харківського повіту, він глибоко знав життя, побут, звичаї, мову різних верств, бо побував у різних іпостасях, у кожному з прошарках тодішнього українського суспільства.

Здобувши заслужений авторитет у місті, починаючи з 1817 р., Григорій Федорович Квітка чотири рази на трирічні терміни обирався на найвищу виборну посаду - у предводителі дворянства Харківського повіту. Годі й дивуватися, що автор знав, що пише, коли він створив наступну комедію, політичну сатиру “Дворянські вибори”, прем’єра якої в Харкові відбулася 25 серпня 1829 р.  

Про кумедну провінційну виставу швидко довідалися чиновники III відділу власної Й.І.В. канцелярії, що виконував роль театральної цензури - спеціальним листом від 16 вересня 1829 р. Слобідсько-Українському цивільному губернатору генералу від інфантерії, графу М.І.Каховському було наказано вжити всіх заходів, а виконання покладено на корпус жандармів - аби “Дворянские выборы” назавжди зникли зі сцени.

За вдачею схильний до самотності, у ранньому дитинстві пізнавши ціну світла і темряви, він прагнув яскравого життя, але вимушено переходив у публічні самітники. У прецікавій монографії “Історії роду Квіток” (2013) харківський краєзнавець Андрій Парамонов розповів красномовний випадок:

- Якось, готуючи домашній феєрверк, від порохового вибуху Григорій Квітка опалив собі обличчя та очі, через що лишився на все життя з синюватими плямами на лобі та втратив ліве око. Відтоді він почав з’являтися у суспільстві, від якого спочатку, після повернення з монастиря до світу, - ховався. Граючи на флейті, він просиджував тоді всі ночі в темряві саду, в Основі.

Виходить, перелік однооких письменників та філософів: Арьядева, Луїш де Камоенс, Аркадій Аверченко, Микола Гнєдич, Жан-Поль Сартр, Віктор Астаф’єв, Еліс Уокер - слід продовжити? У родинному маєтку, під зоряним небом він сидів у садку із сопілкою в руках і знав: Боже око - одне. І воно у нього праве.

***

Комедіограф залежить від людей: від історії, сюжету, трупи, майстерно виписаних діалогів, режисури, промоції твору, власне, рівня підготовленості публіки… Ледь влігся скандал, а в 1831 р. драматург створив наступну п’єсу - “Шельменко - волосний писар”, що здобула в Україні шалений успіх. Звісно, видати комедію в Москві тоді не вдалося за фінансових причин; лише за три роки у Білокам’яній п’єса вийшла другим виданням.

Тим часом у 1830-х рр. на сцені Харківського вільного театру “Шельменко - волосний писар” давали виключно за аншлагів. Адже у виставах брали участь відомі актори: колишня кохана драматурга, прима Тетяна Пряженківська, Данило Жураховський, Карпо Зелінський, Іван Дрейсіг, Карпо Соленик. Не дивно, що в 1842 р. комедія з українським акцентом ставилася в Імператорському Санкт-Петербурзькому театрі.

Людина багатьох талантів Григорій Федорович Квітка наводив лад в окремо взятій губернії не лише за письменницьким столом (“Шельменко - волосний писар”), а й щодня брав на себе відповідальність: гарантувати законність як місцева судова інстанція. Зокрема у 1832 р. чиновника обрали совісним суддею у Харкові, посаду ту він обіймав подальші дев’ять років, до 1840 р. Він наче умовно поділів себе на дві особистості: удень одна здійснювала судочинство під прізвищем Григорія Федоровича Квітки, а друга, вночі - вершила літературне правосуддя під псевдонімом “Грицько Основ’яненко”.

Ні, не пересмикую факти я. Саме у 1832 р. Григорій Квітка вперше надрукувався під псевдонімом Основ’яненко. Була то повість “Харківська Ганнуся” (пізніше - просто “Ганнуся”), що з’явилась у сьомому числі московського часопису “Телескоп”, у значному скороченні та перекладі російською мовою історика та белетриста Михайла Петровича Поґодіна (1800-1875). У повному обсязі, окремою книжкою - “Ганнусю. Рассказ Грицька Основ’яненка”, український прозаїк видав лише 1839 р. у друкарні Харківського університету.

***

На мій погляд, блискуче підсумували другий етап в творчості батька української художньої прози два томи відомих “Малоросійських повістей, розказаних Грицьком Основ’яненком” (1834). Успіх видання перевершив сподівання, як автора, так і видавців. У Російській імперії з’явилася ще одна українська знаменитість. Відтоді петербурзькі та московські часописи наперебій пропонували співпрацю слобожанському письменнику.

Опинившись у Харкові проїздом у 1838 р., один із засновників романтизму в російській поезії, великий Василь Андрійович Жуковський (1783-1852), відшукав Григорія Квітку-Основ’яненка, особисто познайомився та радив: писати й писати більше, добираючи сюжетів із українського життя.

Далі - більше. Наставник цісаревича Олександра Миколайовича, надійний заступник Олександра Пушкіна перед двором Миколи I, в якості звичайного літературного аґента Василь Жуковський привіз до Північної столиці Російської імперії переклад декількох повістей українського прозаїка у подарунок часопису “Сучасник”, що його видавав тоді професор кафедри російської словесності в Санкт-Петербурзькому університет Петро Олександрович Плетньов (1791-1865).

Два поціновувачі красного письменства - українець та росіянин - швидко порозумілися, а на тім ґрунті розквітнуло розлоге листування Г.Ф.Квітки із П.О.Плетньовим, що тривало до смерті класика національної літератури. У 1839 р. Григорій Квітка написав російському колезі та отримав відповіді на 15 листів, у 1840 р. - на вісім; взагалі, це майже кожен шостий лист в усій епістолярній спадщині Григорія Федоровича. Годі дивуватися, що плідний Грицько Основ’яненко надрукував у петербурзькому “Сучаснику” низку повістей, уривків із романів, оповідань, нарисів та спогадів і переклади російською майже всіх власних малоросійських повістей.

Починаючи з 1839 р., українець активно співпрацював із російським літературним щомісячником “Вітчизняні записки”, що для ліберальної інтелігенції видавав у Санкт-Петербурзі історик і письменник Павло Петрович Свиньїн (1787-1839). У грубому часописі (до 40 друкованих аркушів) була оприлюднена половина відомого, найкращого роману Григорія Квітки-Основ’яненка “Пан Халявський” (1840), історико-художні та етнографічні нариси “Головатий” (1839) , “Дванадцятий рік у провінції” (1840) “Татарські набіги на Харків” (1841), “Перекази про Гаркушу” (1842) і таке інше.

***

На схилі літ із граничною українською відвертістю Григорій Квітка-Основ’яненко так викладав знахабнілим москалям своє творче кредо у вже цитованому мною листі до видавців “Русского вестника” (1841):

- Пишу, не веря похвалам покупным и своекорыстным, и очень понимаю, какие флюгера - все люди, хвалящие писателя, когда он надобен хвалителям, как изложено мною в начале статьи. Да вы умны - смекайте сами!

Заграничных людей в свои повести не беру, излагать и объяснять старину не пускаюся: я не жил тогда. А пишу, что встретится мне. В высшем кругу единообразие, утонченность, благоприличие, высокие чувства, там живут, действуют, и они свойственны людям, составляющим его, по воспитанию и по понятиям; нет пищи для замечаний, наблюдений, нечего выставлять всем видимое и всем известное.

Вот в простом классе людей, необразованном, где люди действуют не по внушенным им правилам, не по вложенным в них понятиям, а по собственному чувству, уму, рассудку, если замечу, что такое, пишу; вот и выходят мои Маруси, Оксаны, Наумы, Мироны, Сотниковны и проч., и проч.

Він знав, що, чому, як і для кого пише, одночасно розробляючи ледь зорану національну прозу і драматургію, гумореску та анекдот, біографічний нарис і тематичну розвідку. Настав час, і він узявся писати українською мовою.

Чому? Григорій Квітка-Основ’яненко не просто це пояснив у листі до Петра Плетньова від 8 лютого 1839 р., а розклав по поличках:

- К чему идти за толпою, в коей все глушат один другого? Мне было досадно, что все летают под небесами, изобретают страсти, созидают характеры, почему бы не обратиться направо, налево и не писать того, что попадается на глаза? Живя в Украине, приучася к наречию жителей, я выучился понимать мысли их и заставил их своими словами пересказать их публике. Вот причина вниманию, коим удостоена “Маруся” и другие, потому что писаны с натуры, без всякой прикрасы и оттушевки. И признаюся Вам, описывая Марусю, Галочку и проч., не могу, не умею заставить их говорить общим языком, влекущим за собою непременно вычурность, подбор слов, подробности, где в одном слове сказывается все.

***

Від міцного прозаїка залежать люди. Бо вони стануть такими, якими автор їх змалює, а з ними: історія, сюжет, персонажі, вдало виписані діалоги, колізія, публікація твору, власне, рівень освіченості читача… Літературознавці давно, але, на щастя, умовно поділили багату творчу спадщину прозаїка Григорія Квітки-Основ’яненка на дві основні групи. І досі ваблять масового читача бурлескно-реалістичні твори, як-то: перше україномовне оповідання автора “Салдацький патрет” (1833), що його переклав і надрукував у часописі “Современник” (1837, №4) під псевдонімом “Козак Луганський” Володимир Іванович Даль., “Мертвецький великдень” (1833) із присвятою “Козаку Луганському”, “От тобі і скарб” (1837), оповідання-притча “Перекотиполе” (1840), “Пархімове снідання” (1841; крилата фраза “Бачили очі, що купували - їжте, хоч повилазьте” саме звідси), “Підбрехач” (1843), гумористично-сатирична повість “Конотопська відьма” (1833).

Про отой часом травестійний, часом анекдотичний бурлеск гарно сказав український філолог-славіст, історик, фольклорист, перекладач, видавець, письменник, член-кореспондент Санкт-Петербурзької Академії наук (1854) Осип Максимович Бодянський (1808-1877):

- До цього малоросіяни не мали жодного твору суто літературного, писаного прозою, своєю рідною мовою... Хвала панові Грицькові Основ’яненку, що перший так сміливо і так живописно увірвався на баскому коні в царину нині всіма любимого розповідного роду.

Не меншою популярністю користуються сентиментально-романтичні повісті: “Маруся” (1834), “Добре роби - добре й буде” (1836), “Козир-дівка” (1838), “Щира любов” (1839), “Божі діти” (1840), “Сердешна Оксана” (1841).

Відповідно до вдачі кожен обирає своє.

Саме цей масив авторської прози мав на увазі Григорій Квітка-Основ’яненко, коли пояснював рушійну силу, яка водила його письменницьким пером:

- Є такі люди на світі, що з нас кепкують і говорять та й пишуть, буцімто з наших ніхто не втне, щоб було, як вони кажуть, “і звичайне, і ніжненьке, і розумне, і полєзне”, і що, стало бить, по-нашому, опріч лайки та глузування над дурнем, більш нічого не можна написати. ...Щоб довести одному панові (йшлося про суперечку із Петром Петровичем Гулаком-Артемовським, котрий на ту пору ще не став українським байкарем, а служив ординарним професором словесного факультету Харківського університету. - О.Р.), який не вірив, що малоросійською мовою можна написати ніжне, зворушливе, я написав “Марусю”.

***

Вище перерахованого вистачило б, аби ім’я автора було золотом гаптоване в історії класичної української літератури. Тим часом, розвиваючи літературну традицію, започатковану Іваном Котляревським, де народна пісенність поєднана з національним гумором, а колізія - з виставою, Григорій Квітка-Основ’яненко створив українською мовою не окремі популярні комедії, що не сходять зі сцени, а репертуар для національного театру: “Сватання на Гончарівці” (1835), “Шельменко-денщик” (1835), “Бой-жінка” (1840).

Ще за життя драматурга ті твори мали сценічний успіх.

Зокрема п’єса “Сватання на Гончарівці” була поставлена у Харкові улітку 1836 р. під назвою “Сватанье. Малороссийская опера в трех действиях”, а комедія у двох частинах “Шельменко-денщик” вперше була показана в Харкові у 1840 р. Обидва драматичні твори посідали тронне місце у репертуарі українських труп у ХІХ ст, та багаторазово оживали на сценах українських театрів у ХХ ст. у Києві, Харкові, Львові, Одесі.

Окремо скажу про соціально-побутову комедію “Сватання на Гончарівці”, дія якої відбувалась у Харкові, на Гончарівці. Прем’єру для містян підготувала театральна трупа російського (!!!) актора, режисера та антрепренера Людвіґа Олександровича Млотковського (1795-1855). Жива гра акторів, соковитість української мови з її слобожанською говіркою обернулися грандіозним успіхом. Упродовж 1840-х рр. п’єсу неодноразово ставили у Києві, Чернігові, Одесі, Миколаєві, Сімферополі і навіть Таганрозі, що тоді вважався… Малоросією. У 1850 р. в адаптації знаного на Галичині громадського діяча Івана Озаркевича (1795-1854) “Сватання на Гончарівці” побачили глядачі Коломиї, щоб згодом у театральній трупі виставити п´єсу у інших містах Галичини.

Успіх твору гарантувало вдале поєднання дії та сюжету, майстерні діалоги, філігранно дібрати пісні. Закономірно, що у 1909 р. майбутній класик української музики Кирило Стеценко (1882-1922), котрий тоді ще не мав постійного місця роботи, а диригував та викладав в різних навчальних закладах, написав музику до театральної вистави. Як великий композитор Кирило Григорович відчули дух твору і в легкій формі вмістили у оригінальну музику український патріотизм, такий потрібний для розвитку української національної ідеї.

Великі митці, як-то Григорій Квітка-Основ'яненко наче свідомо залишають місце для співпраці. Бачите, театральна комедія “Сватання на Гончарівці” вилежала три чверті століття, аби стати взірцевою національною оперою.

***

Те, що автор більшу частину із своїх 80 творів написав державною в Російській імперії мовою, - не свідчить про космополітизм чи законослухняність. Так, серед найкращих творів російською мовою слід назвати роман “Пан Халявский” (1840), повісті “Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова” (1841), “Ганнуся”, “Панна сотникивна” (1839), історико-художні та етнографічні нариси “Головатый” (1839), “Украинцы” (1841), “История театра в Харькове” (1841), “1812 рік в провінції”, так звані фізіологічні нариси “Ярмарка” (1840), “Знахарь” (1841).

І справа тут ось у чому. Попри велику заангажованість у справі національного розвою, умов для розвитку української літератури у Слобідсько-Українській губернії не існувало: спочатку в Харкові не було друкарні, а потім… А потім однаково доводилося брати дозвіл на публікацію твору у Цензурному комітеті, де жоден цензор ніякої там малоросійської мови второпати не міг…

Майже всі оповідання та повісті Григорій Квітка-Основ’яненко друкував у Санкт-Петербурзі та Москві книгопродавець Андрій Васильович Глазунов (?-1877). Маю на увазі “Малоросійські повісті, розказані Грицьком Основ’яненком” (1834), “Марусю” (1834), “Конотопську відьму” (1836), “Козир-дівку” (1838), “Сердешну Оксану” (1841). Цікаво, що видавництво А.В.Глазунова друкувало, а лавка продавала твори Олександра Пушкіна та Віссаріона Бєлінського, - але то окрема тема. Тож у випадку Григорія Квітки-Основ’яненка не слід дорікати московському купцеві за… великоруський шовінізм чи малоросійський фанатизм: книгарство в Російській імперії завжди було розумно прорахованим бізнесом, прибутковим бізнесом, а батько української прози вважався ходовою позицією.

Недарма Григорій Квітка-Основ’яненко одними з перших представив українську літературу європейському читачеві. Зокрема у 1854 р. у Парижі французькою мовою Шарлотта Моро де ла Мельтье (Charlotte Moreau de la Meltière) переклала та у видавництві “Hector Bossange et Fils” (“Ектор Боссанж та син”) опублікувала його повість “Сердешна Оксана” (“Oksana… Anciense chronique de l’Ukraine, par Kwitka. Paris”; 1841), вперше надруковану в альманасі “Ластівка”, який редагував Євген Гребінка.

Цікавий факт: перший переклад творів Тараса Шевченка французькою мовою було опубліковано 15 червня 1876 р. у “Revue des deux mondes” (“Журнал двох світів”) у статті “Le Poète national de la Petite-Russie Chevtchenko” (“Національний поет Малоросії Шевченко”), яку підготував відомий славіст Еміль Дюран-Ґревіль (Émile Durand-Gréville: 1838-1903), котрий свого часу викладав французьку мову у навчальних закладах Санкт-Петербургу і за порадою Івана Тургенєва прочитав “Кобзар”.

***

Чи встиг би він стільки написати і зробити, якби не його alter ego, друга половинка - “розумна, освічена, але некрасива, вихована згідно з правилами суворої моральності, цілковита пуританка, вдачі твердої й замкнутої”, його дружина Анна Григорівна Вульф, котра була молодшою чоловіка на 22 роки? Упродовж 23 років шлюбного життя вона була і залишалася “хатнім цензором”. Першій він читав їй власні твори, дослухався до порад, зважав на пропозиції.

Після того, як у 1828 р. Господь покликав до себе 82-літню матір літератора Марію Василівну, саме Анна Григорівна залишилась чи не єдиною близькою йому людиною.

До останнього подиху Григорій Федорович ніжно кохав і шанував дружину.

За турботами повітового очільника дворянства, за клопотами совісного судді Харкова, за справами голови Харківської палати кримінального суду надвірний радник (цивільний класний чин у Російській імперії, що відповідав армійському чину підполковника) Г.Ф.Квітка мало що встигав. А ще ввечері та вночі слід було попрацювати над рукописами власних творів.

Ось коли, як незамінна помічниця, згодилася дружина! У їхній родині Анна Григорівна ретельно стежила за літературними новинками, з року в рік читаючи такі видання, як газету “Северная пчела”, перший російський багатотиражний журнал “Библиотека для чтения”, впливовий “Сын отечества”, чий тираж сягав 1800 примірників, вчено-літературні “Отечественные записки”, а також “Литературная газета”, “Обзор иностранный”, “Современник”. Цікавила класну даму Харківського інституту шляхетних дівчат і новітня французька література, про яку родина Квіток дізнавалася альманаху “Journal gеnеral de la littеrature de France” та легітимістського журналу “La mode”.

Народившись росіянкою, вона не просто виявляла толерантність до всього українського, а, як зазначив у своїй “Автобіографії” Микола Костомаров, ставилася з великою пошаною та уважністю. Недаром Євген Гребінка в листі до Квітки від 13 січня 1839 р. прямо називав її “патріоткою”.

***

Подружжю Квіток Бог не дав дітей, але послав мир та любов. У розпачі, що їхню домівку не виповнює дитячий сміх та ґвалт, подружжя не гризло одне одного.

Вони наче росли з одного кореня.

Розказують, що останні три роки життя голови Харківської палати кримінального суду звичайний день проходив так. Зранку подружжя Квіток прокидалося та снідало. Затим, як правило, із знайомим візником Лук’яном Григорій Федорович рушав на службу, дорогою слухаючи пікантні історії. Зокрема у листі до Федора Олександровича Коні від З0 жовтня 1840 p. Г.Ф.Квітка переказав таку побрехеньку він старого машталіра.

- Місцевий пан звинуватив свою куховарку в тому, що вона з'їла кілька зварених для нього раків, на що куховарка відповіла: “Батечку, Іване Івановичу! Та якщо я хоч одного рака з'їла, то нехай я перед твоєю милістю сама раком стану”.

У засідання він знову слухав, щоправда, справи про вбивства, пограбування, крадіжки, підпали, перелюбство, вбивства позашлюбних дітей; про закріпачення селян; про майнові, земельні, грошові суперечки між дворянами, міщанами та селянами; про заставу, продаж та успадкування маєтків; про побиття селянами своїх дружин; про втечі в’язнів, кріпаків від поміщиків; про обвинувачення у несправедливих доносах тощо.

***

Вирядивши чоловіка, Анна Григорівна вишукано вбиралась, дещо читала на самоті, очікуючи повернення чоловіка на обід. Обідали вони завжди вдвох, стиха гомоніли, обговорюючи хатні справи. Затим поважний голова Харківської палати кримінального суду рушав до свого кабінету, де перетворювався на Грицька Квітку-Основ’яненка. Писав літератор швидко, одразу начисто і - ніяких чернеток! Від двох до чотирьох годин на день, а за аркуш уже видавцям правив по 150 рублів.

Якби ви ступили до кабінету батька української художньої прози, ви б побачили скрізь розставлені чорнильниці, аби будь-де можна було на хвилю примоститися та строчити...

Вечір подружжя особливо любило. Григорій Федорович неодмінно читав Анні Григорівні написане за день, потім пара обмінювала думками, обговорювала публікації в столичних журналах... Письменник у всьому радився з дружиною і, за словами небожа Валер’яна Андрійовича Квітки (1812), часом “сліпо довіряв її думкам, а коли в його творах ішлося про вищий світ, французьку мову, освіченість, то слухняно виконував її настанови”. Так минали дні, тижні, місяці...

***

Минули ті часи, коли у них, у слободі Основа, бували Євген Гребінка, Олександр Афанасьєв-Чужбинський, Михайло Щепкін, Петро Григор’єв. Ні, на цілковитого відлюдника літератор ще не перетворився. До Квіток ще заходили професори та студенти Харківського університету: Петро Гулак-Артемовський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Ізмаїл Срезневський, Олександр Корсун. Їх навіть радо зустрічали, як ґаздиня, так і сам Григорій Квітка-Основ'яненко.

Та кого гості бачили перед собою? Середнього на зріст літнього чоловіка, майже лисого, одноокого, позначеного синіми помітними плямами на лобі, одягненого або в темний костюм, або просто в халат. Як свідчив Валер’ян Квітка:

- У Харкові наш письменник дружби ні з ким не заводив і явно уникав усілякого спілкування, яке було йому не до душі. Читання заступало йому живих людей

Усім своїм виглядом господар, здавалося, виказував, що він - талант самородний. Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко здобув почесне ім’я “батька української художньої прози”. Його повісті, сюжети яких розгортаються поза соціальними конфліктами, з ідеально-побожними героями, є типовим зразком українського сентименталізму. Творчість Григорія Квітки-Основ’яненка справила значний вплив на подальший розвиток української літератури, зокрема так званої етнографічної школи. Видавець і перекладач літературно-мистецького часопису “Молодикъ” (1843-1944) Іван Ігоревич Бецький (1818-1890) наполягав, що Г.Ф.Квітка-Основ’яненко:

- Могъ, по своему несомнѣнному, самородному таланту, одинъ поддержать самостоятельность малороссійской литературы...

***

Як написав у монографії “Григорій Квітка-Основ’яненко” український літературознавець, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету імені Григорія Сковороди Леонід Ушкалов (1956):

- 21 серпня в “Приложениях” до 33-го числа “Харьковских губернских ведомостей” було сказано, що смерть Квітки-Основ’яненко - це “втрата, яку глибоко відчує кожен, хто знав покійника, його щиру любов до вітчизни, його зразкову ревність у службі, його правдивий, благородний характер та спосіб думання, його заслуги перед краєм!”

Провести письменника в останню путь зібралася сила-силенна люду. Уся довга й широка Катеринославська вулиця (нині - Полтавський шлях) - від Благовіщенського собору до Холодногірського кладовища - була вщерть заповнена народом.

Зійшлися люди різних станів не тільки з усіх куточків міста, але й селяни з прилеглих до Харкова сіл. Труну з тілом небіжчика несли голови та члени губернських установ. Було присутнє все найвище місцеве начальство на чолі з Харківським, Полтавським і Чернігівським генерал-губернатором, генерал-лейтенантом, князем Миколою Андрійовичем Долгоруковим (1792-1847) та Харківським цивільним губернатором, генерал-майором Сергієм Миколайовичем Мухановим (1796-1858).

Погребальну службу правив єпископ Харківський та Охтирський, преосвященний Інокентій (у миру – Іван Олексійович Борисов; 1800-1857). Він же виголосив слово, яке, як каже Григорій Данилевський, “красномовно повчало слухачів і нагадувало про життя покійника”.

Люди прощалися не лише з надвірним радником та кавалером орденів Григорієм Федоровичем Квіткою, але також зі славетним письменником Основ’яненком.

На очах багатьох бриніли сльози…

Олександр Рудяченко.