Нещодавно у київському видавництві "Темпора" вийшла перша книжка 23-річної чернігівської журналістки, переможниці 7-го конкурсу художнього репортажу "Самовидець" Віри Курико "Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка". Фахівці називають твір історичним репортажем – реконструкцією подій, які відбувалися наприкінці 1970-х років у Чернігові, де на вулиці Рокосовського мешкав між ув’язненнями відомий борець за незалежність нашої держави, Герой України Левко Лук’яненко. Книжка допомагає уявити, які люди оточували дисидента, хто й чому писав на нього доноси, недобре свідчив у суді чи співпрацював із КДБ, відтворює розмови та світогляд людей радянської епохи. Із Вірою Курико говоримо про те, як вона збирала потрібну інформацію, та про вулицю, котру так і не перейменували.
- Як сталося, що ти звернулася саме до цієї теми – дослідження оточення Лук’яненка в його чернігівський період життя?
- Коли після смерті Левка Лук’яненка в Чернігові заговорили про перейменування вулиці Рокосовського, я просто пішла до будинку, де він жив, щоб зробити матеріал. Можливо, поговорити з сусідами, записати якісь спогади. Але під час тих розмов мені здалося, що є кілька вартих уваги історій. А після того, як мій коротенький матеріал уже вийшов, мені стали дзвонити люди, які говорили, що пам’ятають Лук’яненка, були на суді й чули, як хтось там отак і отак свідчив... Потім я отримала дзвінок від людини, яка розповіла, що коли Лук’яненко працював електриком у лікарні, туди приходило КДБ й не давало нікому спокою. Ще хтось чув про агентів, які вже в незалежній Україні десь згадували про Левка. Це мене зацікавило, і я подумала, що хочу їх знайти. Якщо не агентів, то принаймні людей, до яких приходили з КДБ і просили про послугу: розповісти, що він казав, що робив, або присоромити його на роботі, або написати "пояснювальну", вплинути на дружину...
А одного разу я зайшла до нашого архіву СБУ й запитала, чи є в них справа Лук’яненка. Мені сказали, що її забрали до Києва, бо там якась громадська організація буцім має ідею судити слідчого у цій справі. І тут я зрозуміла, що досі живий той слідчий. Все це разом підвело мене до теми, і я захотіла написати про людей, яких КДБ так чи інакше долучило до справи Лук’яненка чернігівського періоду. Навіть якщо вони не відіграли важливої ролі в його ув’язненні, а просто були десь поруч. Як, наприклад, на тій вечері, яку я описую і яка стала основою для звинувачення Левка Григоровича в антирадянських висловлюваннях. Я захотіла знайти людей, які сиділи з ним за одним столом, і поговорити з ними про те, як усе було. Минуло лише сорок років, і шанс був. Я постукала у перші двері.
- Тобто робота над репортажем переросла у книжку.
- Так, інформації з часом стало так багато, що я зрозуміла: якщо буду її видавати частинами, то вона губитиметься. Тому й вирішила, що все має бути в одному місці. І найкращий варіант у такому випадку – книга. А перемога в конкурсі художнього репортажу "Самовидець" подарувала таку можливість.
- І як довго ти шукала потрібних людей і взагалі працювала над темою?
- Трохи більше ніж півтора року – стільки ж, як і Лук’яненко жив у Чернігові. А почала я буквально наступного дня після його смерті. Хоча загалом не планувала нічого такого писати. Якби історія не почала сама розгортатися й люди самі не почали мені на щось натякати й розповідати, я б до цієї теми не дійшла.
- Скільки людей, дотичних до чернігівської справи Лук’яненка, тобі вдалося знайти?
- Я з’ясувала близько 20 імен живих і вже померлих людей. Але поговорити – з цим вийшло набагато складніше, ніж я думала. Дехто не хоче згадувати минуле, дехто переживає, декому соромно, дехто мене просто не впустив. Тож поспілкуватися вдалося десь із десятьма людьми – умовними героями книги. Це ті, до кого я достукалася, або рідні тих, хто до сьогодні не дожив. У книзі згадуються також люди, яких я так і не знайшла. За допомогою архівних документів я відтворюю їхню участь у цій справі, але самих їх уже немає. Додатково було ще спілкування з сусідами – людьми, які консультували, підказували мені, але в книгу не увійшли.
- Що саме ти хотіла зрозуміти під час тих розмов?
- Теми, пов’язані з минулим, тоталітарним часом, репресивним режимом і "маленькою людиною" в його механізмі, для мене – найцікавіші. Тому навіть у передмові я наголошую, що книга – не про Левка Лук’яненка, не про агентів КДБ чи суддів, а про людину – "маленький гвинтик" системи, який використовували через прохання, обіцянки, залякування чи ще в якийсь спосіб. Щоб підкорити людину, яка не хоче підкорятися. Мені цікаво було, як усе це відбулося і як зараз, через 40 років, люди ставляться до цього.
- І який головний висновок ти зробила для себе й, може, для книжки, про радянських людей, в оточенні яких Лук’яненко жив і яким пропагував ідею створення незалежної української держави?
- Не певна, що маю висновки. Гадаю, це взагалі не моя справа – їх робити. Моя справа – розповідати історії. Я просто розповідаю історію невеличкої частини покоління, яке жило в тоталітарні часи.
Висновки зробила лише про себе: я не можу сказати напевне, як чинила б, якби тоталітаризм у нашій країні знову став реальністю. Нині, знаючи стільки, могла би встояти. А що робила б у 1937-му чи 1977-му, якби не знала іншого часу – хтозна. Хочеться бути героїнею, звісно, але все ж... Якби багато років мені, як одному з героїв, із дитинства повторювали, що "Павлик Морозов – наш друг"...
Добре сказала Ханна Арендт у своїй книзі про суд над Айхманом, одним із "логістів" Голокосту: "Говорячи мовою політики: якщо за умов терору більшість людей поступляться, то деякі люди встоять… Говорячи по-людськи, не вимагається нічого більшого, і нічого більшого тверезо не можна просити, щоб ця планета лишалася місцем, придатним для людського життя".
- Днями десь у Фейсбуці я зустрічала фразу – твою чи ні, не пам’ятаю, що ця книжка – не лише про радянську людину, а й про її вплив навіть на сьогоднішні події.
- Так. Тому що в Чернігові пропонувалося перейменувати вулицю Рокосовського на честь Левка Лук’яненка, але цього не відбулося і не відбувається. Були пропозиції про перейменування П’яти Кутів чи ще чогось. Міська влада всіляко намагалася закрити цю тему, бо, мовляв, люди не сприймуть. Мешканці чотирьох будинків вулиці Рокосовського зібрали 207 підписів під проханням не перейменовувати її. Чому – це мені теж було цікаво. І тому в усіх героїв своєї книжки я запитую, як вони ставляться до такого перейменування.
- Гадаю, проблема в тому, що наше населення переважно не сприймає Лук’яненка як постать, видатнішу за маршала Рокосовського. Тому так і виходить. Якби вулиця носила інше ім’я, то все було б простіше.
- Я теж думаю, що якби це була вулиця 1 Травня, скажімо, то, можливо, такої проблеми не виникло б. Я про це теж пишу. У мене є окремий розділ, присвячений темі вулиці. Хоча взагалі вулиця Рокосовського цікава через молодіжну хіп-хоп культуру, яка там зароджувалась у двохтисячних і перетворила назву вулиці в графіті “RKZ” по всьому місту. "Рокоз", як називає її та всю околицю молодше покоління – вже врослося у міську пам'ять і вже не зникне.
- Який обсяг має ця книжка і чи є там ілюстрації?
- Обсяг – 200 сторінок, але книжечка невелика за розміром, вона може поміститися навіть у кишеню пальта (це – формат більшості книжок Темпори"). У ній немає ні ілюстрацій, ні фотографій, тому що на один лише пошук людей та збір інформації пішло дуже багато часу.
- Та й фотографувати себе, певно, ніхто б із твоїх героїв не дозволив.
- Так, ті люди, яких я розшукувала, точно не були налаштовані фотографуватися.
- Чи допомагав тобі хтось у роботі над книжкою?
- Ой, у мене було стільки помічників! Вони надавали допомогу і в пошуку героїв та потрібної інформації, і в редагуванні. Допомагав і Валерій Сорокін із Чернігівської облдержадміністрації – він взагалі до цієї книжки, як до своєї, ставився. Дуже допомагала кураторка репортажної серії книжок "Темпори" Марія Семенченко. Консультували мене доктор історичних наук професор Сергій Леп’явко, представник Інституту національної пам’яті в Чернігівській області Сергій Бутко, наш відомий просвітянин Василь Чепурний. Колеги-репортери, здається, теж всі потрошку мене підтримували. Редакторка моєї книжки Ірина Троскот збила її докупи, зробила більш структурованою, красивішою, повнішою, зрозумілішою...
- Перша презентація "Вулиці причетних" відбулася нещодавно в Чернігові на "Зеленій сцені". Анонсуючи її, ти повідомляла про наявність лише кількох десятків примірників книжки. А яким накладом вона взагалі вийшла і де її можна купити?
- Тираж не можу називати, бо це комерційна таємниця, він – невеликий. Поки що в Чернігів привезли 18 перших сигнальних примірників, і на "Зеленій сцені" всі вони розійшлися. Але якщо книжка продаватиметься, то її додруковуватимуть. Восени будуть інші презентації, в тому числі офіційна із "Темпорою". У вересні видавництво видрукує більший тираж.
- Чи є тема, над якою працюєш зараз, – для написання другої книжки?
- Так. Це буде історична книжечка для підлітків – зараз мені про неї ще не можна говорити. Пишу її для видавництва дитячої та підліткової літератури. А для репортажної в мене є кілька тем. Я знову працюю з архівами СБУ і маю пропозиції від видавництва. Але треба ще відійти від цієї – "Вулиці причетних". Бо робота була трохи виснажлива, емоційно напружена, люди зустрічалися різні. Старі агенти КДБ – теж дуже різні, часом агресивні, такі, що й самі тобі можуть допит влаштувати.
Хоча загалом я не маю такої самоцілі – писати книги. Дуже люблю художній репортаж і хочу далі розвиватися в цьому жанрі. Він найкраще дозволяє подивитися на нас, на наше суспільство, минуле й теперішнє. В Україні цей жанр поволі міцнішає, можливо, через скількись років ми вже зможемо говорити про народження української школи художнього репортажу. Це було б неймовірно!
P.S. Те, що молода, 23-річна дівчина дослідила таку серйозну тему, засвідчило, що в незалежній Україні виросло покоління, для яких рідною є саме така держава. І тому душа Левка Григоровича на небесах може бути спокійною. Дуже гарно про це після першої презентації "Вулиці причетних" у Фейсбуці написала відома в Чернігові україністка, кандидат філологічних наук, директорка міської центральної бібліотечної системи Людмила Зіневич: "Я стояла в черзі за автографом, і мене розбирала гордість за авторку, за молоде покоління в її особі, за розуміння нею ціни свободи й української незалежності, відповідальності за незворотність історії і за пам'ять про Левка Григоровича. Для мене ця тема особливо важлива: за місяць до його смерті ми з ним багато спілкувалися і говорили про тяглість поколінь і про те, чи є на кого "покинуть Україну". Тому водночас було сумно, що не дожив... але спокійно, що є кому зберегти і надбання, і спомини".
Наталія Потапчук, Чернігів
Фото Валерія Сорокіна