7 вересня. Пам’ятні дати

Саме цього дня у 1992 році, відповідно до Указу Президента «Про Управління воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України», у складі оборонного відомства було створено розвідувальний орган стратегічного рівня, що стало початком історії воєнної розвідки незалежної України.

Як відомо, після розпаду СРСР й відновлення у серпні 1991 року незалежності, перед нашою державою гостро постало питання створення воєнної розвідки, адже раніше подібні структури підпорядковувались Москві. Паралельно зі становленням Збройних Сил України розпочалось створення системи воєнної розвідки нашої армії.

У лютому 1992 року почалося формування управління розвідки Головного штабу Збройних Сил України, а вже 7 вересня, було прийнято рішення щодо формування Управління воєнної стратегічної розвідки Міністерства оборони України. У квітні 1994 року Указом Президента Головне управління військової розвідки Міністерства оборони України було перейменовано в Головне управління розвідки Міністерства оборони України (ГУР МО України). Відтоді почала розвиватись комплексна, ефективна та багаторівнева система воєнної розвідки Збройних Сил.

Це свято – свідчення визнання особливої ролі, яку відіграє воєнна розвідка у справі захисту національних інтересів нашої держави, особливо зараз, коли агресія з боку Росії та інші зміни у зовнішньому та внутрішньому безпековому середовищі обумовлюють необхідність створення нової системи забезпечення національної безпеки країни. У складних умовах відкритої агресії країна потребує ефективної та активної розвідки, спроможної до надання оперативної, об’єктивної та достовірної розвідувальної інформації а також реальних прогнозів для прийняття керівництвом країни важливих державних рішень у сфері національної безпеки. За п'ять років війни українські розвідники вийшли на новий якісний рівень підготовки. Від початку воєнних дій вони знаходяться на передовій, боронячи територіальну цілісність держави, показуючи вражаючі зразки мужності та героїзму.

Ювілеї дня:

189 років від дня народження Михайла Дегтярьова (1831-1899), українського купця, мецената. Родина Дегтярьових вела широку торгівлю в Києві з 30-х років ХІХ ст., володіючи будинками і магазинами переважно на Подолі. Його батько навесні 1835 року став першим міським головою. Михайло Дегтярьов значно примножив капітали батька і став одним з найбагатших киян, конкуруючи в цьому з домами Терещенків і Бродських. Будучи людиною релігійною, щедро жертвував бідним на церковні свята, вів надзвичайно скромне життя. У 1883 році придбав будинок по вулиці Покровській, 5 і влаштував у ньому богадільню, у 1892 заснував чотириповерховий Вдовий дім для бідних (на розі вулиць Покровської, Андріївської та Боричевському току, з 1970 тут розміщуються установи Національного банку України). На власні кошти спорудив на території Олександрівської лікарні Свято-Михайлівський храм, при якому він був затверджений на посаді церковного старости. Помер 3 січня 1899 року у Києві, похований під стіною Свято-Михайлівської церкви (зруйнованої за більшовицького режиму; нині відновленої). За заповітом Дегтярьова, який не мав дітей, передав Києву нерухомого майна на 2,5 млн крб., а також 2 млн готівковими грошима та цінними паперами. Відповідно до його останньої волі на ці кошти було споруджено будинки, та велося утримання богаділень і притулків. Найбільшу богадільню, створену на його кошти і названу його ім’ям, відкрито у 1902 році на Лук’янівці (тепер на розі вул. Дегтярівської та Довнар-Запольського).

139 років від дня народження Андре Мазона (1881–1967), французького філолога-славіста, літературознавця, члена Французької академії написів і красного письменства, члена Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові. Освіту здобув у Паризькому університеті. Викладав французьку мову в Харківському університеті (1905-1909). Після повернення до Франції – учений секретар Інституту живих слов’янських мов; професор слов’янської філології Страсбурзького університету, Колеж де Франс, директор Паризького інституту слов’янознавства. У 1958-1967 рр. був віце-президентом Міжнародного комітету славістів. Засновник (1921; спільно з А. Мейє та П.Ж. Буайє) французького наукового журналу «Огляд слов’янських студій». Був його редактором понад 45 років. Мазонові належать праці з слов’янського мовознавства. Досліджував давньоруську літературу. Опублікував кілька статей з історії української літератури («Марко Вовчок в Італії», «Про Шевченка»). Цікавився українським фольклором. Бував в Україні, підтримував дружні зв’язки з мовознавцями Іваном Білодідом та Леонідом Булаховським. Доклав чимало зусиль, щоб Інститут мовознавства АН України отримав (1965) фотокопію рукопису граматики староукраїнської літературної мови 16-17 ст., написаної у Франції латинською мовою (1643, опубл. 1970).

Роковини смерті:

Цього дня 1962 року у Нью-Йорку помер Тодосій Осьмачка (1895-1962), український поет, прозаїк, перекладач. Відомий літератор, член декількох літературних об’єднань, зокрема й славнозвісної «Ланки» (згодом перейменованої на МАРС). Автор поетичних збірок «Круча» (1922), «Скитські вогні» (1925), «Клекіт» (1929; остання книга, видана у підрадянській Україні) та прозових творів «Старший боярин» (1946), «План до двору» (1951) та «Ротонда душогубців» (1956). Блискучий перекладач творів Оскара Уайльда та Вільяма Шекспіра. Родом Тодось Осьмачка з Черкащини. Учасник Першої світової війни. Випускник Київського інституту народної освіти (1925). Вчителював у народних школах, упродовж 2-років (на початку 30-х) мешкав на Кубані. Виступав з послідовною критикою комуністичної ідеології та інтелігенції, що співпрацювала з владою СРСР. У 1933 році був арештований більшовицькою владою, зазнав переслідувань з боку радянської репресивної психіатрії. 1942 року виїхав до Львова, а звідти, в 1944 році, - до Німеччини. З 1948 року мешкав у США. Член емігрантської організації «Мистецький український рух». Останнім живого бачив Осьмачку Іван Багряний –  «розбитого паралічем і безпам’ятного, в ліжку витягненого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забутого і покинутого…» Життя і творчість Тодося Осьмачки досліджував Михайло Слабошпицький. У 2005 році він видав роман-біографію «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», за яку був нагороджений національною премією імені Шевченка.

День пам'яті Йосифа Сліпого (1892–1984), визначного українського церковного діяча. Верховний архієпископ, кардинал і митрополит (1944–1984) Української греко-католицької церкви. У листопаді 1944 року Йосиф Сліпий очолив греко-католицьку церкву. Він посів пастирське місце саме в той час, коли почалися переслідування уніатської церкви з боку радянської влади. Вночі 11 квітня 1945 року митрополита і весь греко-католицький єпископат було заарештовано, а вже в березні наступного року у Львові було організовано собор, що проголосив «саморозпуск» греко-католицької церкви, яка фактично перейшла на нелегальне становище. Майже десять років патріарх Йосиф Сліпий перебував у сталінських таборах Сибіру, Красноярського краю, Мордовії. У 1953 році його звільнили, заборонивши повертатися до Львова, й відправили до будинку інвалідів під Єйськом (Красноярський край), де він працював сторожем. Але владика часу не марнував: активно листувався з віруючими, таємно висвячував священиків, писав пастирські послання. У 1957 році його знову заарештували й ув’язнили на 7 років. За нього клопотали віруючі, ієрархи різних церков неодноразово зверталися до радянського уряду з проханням про звільнення митрополита. Лише в 1963 році клопотанням Папи Іоанна ХХІІІ. Сліпого було звільнено і він виїхав до Риму. У Римі він почав діяльність з розбудови церковного життя: в 1963 році виступив на ІІ Ватиканському Соборі й домігся надання Львівсько-Галицькій єпархії патріархального статусу, в 1966 році відновив діяльність Українського католицького університету в Римі. Завдяки Сліпому в Римі було побудовано собор Святої Софії, встановлено пам’ятник Тарасу Шевченку. У 1965 році Й. Сліпий став кардиналом, верховним архієпископом. Перебуваючи на цій посаді, він у 1968-1976 рр. відвідав найбільші українські громади в 14 країнах Європи та Америки, що сприяло консолідації українства всього світу. Помер патріарх на 92-му році життя в Римі. 1992 року (у рік століття від дня його народження) прах Йосифа Сліпого було перепоховано у Львові, біля собору св. Юра.