В архівах України налічується понад 82 мільйони одиниць постійного зберігання. Голова Державної архівної служби Анатолій Хромов наголошує, що, в основному, ідеться саме про справи, бо кожна з них може містити десятки інших документів. 

«Ми одна з країн Європи з найбільшим масивом архівних справ», – говорить Хромов.

За його словами, фонди зберігання могли бути чисельніші, аби свого часу частину матеріалів не вивезли «в Москву, Варшаву і не тільки». Однак, і при цьому більшість архівних сховищ переповнені, а будівництво нових поки не передбачається.

На думку Хромова, головна проблема архівної справи в Україні в тому, що архіви протягом тривалого часу не були цікаві ні суспільству, ні владі.

На посаді голови Державної архівної служби, на яку призначений близько року тому, прагне змінити таке ставлення до архівної справи в Україні й пропонує, як сам стверджує, «реалістичні зміни», викладені у Стратегії розвитку архівної справи до 2025 року.

За його словами, реалізацію близько 70% пропозицій, викладених у документі, Державна архівна служба може забезпечити самостійно, решта 30% – залежать від комунікації з іншими органами виконавчої і законодавчої влади.

В інтерв’ю Укрінформу Хромов розповів про реорганізацію архівної служби, унікальні та розсекречені фонди українських сховищ, про те, чому давній документ не завжди може бути цінним, про справу ХІХ століття щодо шахрайства на ринку «Привоз» і багато іншого.

НАРАЗІ НЕ ІСНУЄ ДЕРЖАВНОЇ ПРОГРАМИ ОЦИФРУВАННЯ АРХІВІВ, І В НАЙБЛИЖЧИЙ ЧАС ТАКА НЕ ПЕРЕДБАЧАЄТЬСЯ

- Під час свого публічного звіту на початку року ви сказали, що на оцифрування справ у всіх архівах потрібно 1000 років. На якій стадії нині цей процес?

- Це такий хайповий заголовок був у ЗМІ, насправді. Мені потім розповідали, що я абсолютно нефахова людина і після такої заяви в пресі варто писати заяву на звільнення.

На відміну від інших, я власними руками створив мільйон копій із документів, коли працював у Державному архіві Одеської області, й знаю цю справу. І якщо правильно і повністю процитувати заяву, яку ви згадуєте, вона звучить так: «Якщо такими ж темпами ми будемо оцифровувати, то тоді нам, звісно, треба тисяча років».

- А скільки ж часу потрібно на оцифрування одного документа?

- Усе залежить від самого документа й техніки, але справа навіть не в тому – багато людей не розуміють, що нам не треба оцифровувати всі понад 82 мільйони справ постійного зберігання. Та й мало країн у світі ставлять собі мету – оцифрувати все, що мають.

Ми говоримо, в першу чергу, про оцифрування найбільш запитуваної інформації, а це реально. Уже цього року ми підписали Меморандум про співробітництво з «Family Search». Це американська неурядова організація, яка є світовим лідером з оцифрування документів генеалогічного характеру. У них є сайт, на якому розміщені всі оцифровані ними документи. Вони доступні громадянину будь-якої країни. Хоча, Росія начебто їх блокує. «Family Search» працювали в Україні з 1994 до січня 2012 року, а потім їх «попросила» піти з нашої держави колишня голова Державної архівної служби Гінзбург (Ольга Гінзбург, член Комуністичної партії України, голова Державної архівної служби України в 2006-2014 роки. – Ред.). Після неї була ще одна голова служби, яка не повернула «Family Search». Нам вдалося це зробити в дуже короткі строки.

Найближчого місяця перші 3-4 державні обласні архіви підпишуть конкретні угоди, які передбачають, що «Family Search» надає техніку, своїх співробітників, оплачує їхню роботу та оцифровує документи генеалогічного характеру. Згідно з договором, вони одну оцифровану копію забирають собі, іншу – залишають архівам, а оцифровані документи мають виставити на своєму сайті, відповідні посилання на електронний ресурс також будуть розміщені на вебсайтах держархівів.

Якщо «Family Search» буде далі працювати в Україні, то за 5-7 років ми зможемо оцифрувати всю документацію генеалогічного характеру, яку маємо. Це дасть змогу охочим дослідити свій родовід на сайтах «Family Search» або архівів. Це реально. І це не тисяча років, а найближча перспектива.

Окрім «Family Search», підписана угода з Чеським інститутом дослідження тоталітарних режимів, які оцифровують документи про репресії радянського режиму щодо осіб чеської національності або громадян Чехословаччини. Цей проєкт уже реалізовується на Закарпатті.

Також ми готові підписати угоду з Польським інститутом національної пам’яті, щоб вони оцифровували українські архіви, де міститься інформація про поляків.

Ще ми ведемо переговори про підписання угоди з Державними архівами Ізраїлю, щоб вони оцифровували документи єврейської тематики. І Меморіальний комплекс «Бабин Яр» вже оцифровує всі фонди окупаційного періоду.

Тож усе дуже просто: я готовий запросити в Україну всіх, хто власними силами, зекономивши державні кошти, оцифрує відкриту інформацію та використає її у своїх наукових, культурницьких проєктах, але залишить нам цифрові копії, які стануть доступними для користувачів в онлайновому режимі.

- А хто буде оцифровувати документи української тематики? Чи не залишаються вони поза увагою?

- Мені завжди закидають – а де ж тут інтерес українців? «Family Search» оцифровують усю генеалогію, документи, в яких ідеться й про українців у тому числі. Це не тільки метричні книги, а й документи окупаційних фондів, фондів з історії України періоду тоталітарного режиму тощо. 

Звісно, ми плануємо вийти в результаті на державну програму оцифрування фондів, і тоді будемо оцифровувати найважливіші для української держави документи. Але проблема в тому, що наразі не існує державної програми оцифрування архівів, і в найближчий час така не передбачається. Оскільки держава на це кошти не виділяє, я створюю умови для всіх, хто зацікавлений оцифровувати українські архіви.

У цьому напрямку ми вже робимо перші кроки. Наприклад, є поняття «унікальний документ національного архівного фонду». Серед справ і сотень мільйонів документів постійного зберігання, за рішенням Центральної експертно-перевірної комісії, виділяють унікальні документи, які мають особливе значення у становленні української нації й характеризують наш внесок у всесвітнє культурне надбання. Архіви самі визначають – унікальний документ чи ні, оформлюють відповідну заявку і подають нам. Ми її розглядаємо й підтверджуємо або ні унікальність документа.

Наразі таких документів 440, вони зберігаються в українських архівах. Найдавніші з них – Берестяні грамоти ХІІ ст., найпізніший – оригінал Конституції України 1996 року.

До унікальних документів особливі вимоги зберігання – їх мають страхувати, зберігати в окремому сховищі, їх оригінали не видають у читальний зал, але ми вирішили піти далі й створили їх цифрові копії, які виставлені разом із анотацією на сайті архівної служби.

Тому з усім, що є унікальним серед архівних документів, можна ознайомитися на сайті й навіть завантажити у прекрасній якості.

Це дуже цікаві документи! Раджу всім подивитися. Там є креслення Одеського оперного театру, або ключові документи української революції 1917-1921 років, універсали Центральної ради, документи XIV, XV століття, пергаменти, тощо.

- Оцифрування архівних фондів і розміщення їх у мережі Інтернет у вільному доступі спонукає запитати про безпеку як оприлюднених даних у документах, так і осіб, котрі в них згадуються. Та й де гарантії, що інформація не буде використана для недобрих намірів?

- Враження, наче ви з Держспецзв’язку, вони люблять такі питання ставити (посміхається). Ми зберігаємо історичні документи, і персональних даних у них немає. Відповідно до українського законодавства, обмеження доступу до персональних даних складає 75 років. Таким чином, книги ДРАЦСів, наприклад, зберігаються в системі юстиції протягом 75 років, потім, коли цей документ згідно з законом не є таким, що містить персональні дані, а є цікавим для історичних, генеалогічних, інших досліджень, передається на загальне зберігання у державний архів. Відповідно, все, що міститься в архівах, – «відлежало» 75 років і є відкритою інформацією.

І ключове: архівісти ж не цензори. Ми не збираємося з’ясовувати, з якою метою особа поширюватиме інформацію з наших архівів. Це її відповідальність. Ми на законних підставах надаємо доступ до нашого культурного надбання, до архівної інформації, а якщо хтось її перекручує, створює міжнаціональну ворожнечу, використовуючи архівні документи, то цим питанням мають займатися компетентні органи, бо це вже протиправна діяльність.

Наша мета – максимально надати людям доступ до сканкопій історичних документів, а сканкопії не мають юридичної сили. І якщо особа, наприклад, на підставі архівного документа забажає здійснити якийсь правочин, то їй потрібно звернутися в архів і попросити виготовити засвідчену копію або оформлену у встановленому порядку архівну довідку. Тільки на підставі оформленого архівом документа можна буде здійснити якийсь правочин.

Мета діджиталізації – в удоступненні того, що зберігається в архівах, тому що для більшості людей не потрібне оформлення документа, вони прагнуть для себе з’ясувати інформацію, яка потім стане предметом їх дослідження, історії родини, інше.

ПОВІДОМЛЕННЯ В ІНТЕРНЕТІ ПРО АРХІВНІ КРАДІЖКИ ДУЖЕ ПОПУЛЯРНІ, АЛЕ, ЯК ПРАВИЛО, НЕ ПІДТВЕРДЖУЮТЬСЯ

- Коли документи органів влади стають предметом зберігання в архівах? Наприклад, укази президента, постанови Верховної Ради, міждержавні угоди тощо? Де вони зберігаються?

- Ця процедура визначена законодавством. Є фондоутворювачі – організація, установа, підприємство, приватна особа, яка під час своєї діяльності створює різні документи. Відповідно до архівного законодавства є типові переліки, де вказано, які документи стануть Національним архівним фондом (НАФ) і будуть постійно зберігатися, а які – тимчасово і через певний час можуть бути знищені. Саме в архівах фахівцями проводиться експертиза цінностей.

Для різних організацій строки зберігання документів різні. Спочатку акти цих організацій зберігаються в архівному відділі, наприклад, Верховної Ради, а потім передаються на державне зберігання в один із наших архівів – Центральний державний архів вищих органів влади управління України.

- Що є цінним документом, який повинен зберігатися в архіві? Скажімо, якщо громадянин принесе до архіву старі фотографії, документи, листи своїх предків, чи можуть вони бути вартими зберігання?

- А ніхто ж не знає! Для того, щоб визначити цінність матеріалу, необхідно провести експертизу цінності, чим займається комісія експертів при кожному архіві. Якщо людина, наприклад, принесе якісь документи до архіву, то експертно-перевірна комісія (ЕПК) проведе експертизу і скаже – що є дійсно документом Національного архівного фонду, який варто зберігати, а що – малозначиме. Але насправді, не так часто люди щось приносять.

Насправді, у рамках різних кампаній, які проводилися ще в радянські часи, з архівів викидали і знищували все, що мало історичну цінність. Я бачив, коли на одному з інтернет-аукціонів продавалася справа зі штампелем державного архіву Житомирської області. Вона є в описі архіву, але немає в ньому самому. Піднявши облікову документацію, з’ясував, що справа в 1959 році рішенням радянських архівістів була визнана нецінною і призначена для знищення. Але чи хтось не догледів, чи з інших причин її не знищили – і через майже 60 років вона «випливла» в інтернеті. Я викупив цю справу за власні кошти, і повернув у архів.

Насправді, ніхто особливо не хотів її купувати, вона, окрім мене, нікому не була цінна. Мені навіть дорікали, що купуючи справу на інтернет-аукціоні, я роблю неправильно, бо таким чином стимулюю незаконний обіг історичної спадщини на аукціонах. Але ж справу насправді мали знищити, на зберіганні в архіві її давно немає, тож я просто рятую її й повертаю в архів, бо законодавчого механізму, як змусити анонімного продавця повернути справу архівові, в нас немає. Та й чому він має це робити, якщо законно її викупив у іншої людини?

Наразі в рамках стратегії розвитку архівної справи до 2025 року ми працюємо над законопроєктом про внесення змін до закону «Про Національний архівний фонд і архівні установи». Зокрема, ми пропонуємо ввести новелу щодо дистанційної експертизи цінності й введення поняття потенційного документа Національного архівного фонду. Чинне законодавство визначає, що держава має першочергове право на викуп документа, який визнаний документом Національного архівного фонду.

В Україні є практика, що все збережене до 1945 року – вже можна визнати документами Національного архівного фонду, які мають знаходитися на постійному зберіганні. Наприклад, я бачу на аукціоні справу за 1909 рік. Очевидно, що її варто передати в архів, але рішення комісії про її належність до Національно архівного фонду немає, тож на цей момент – це просто старий папірець.

Я не знаю, чи може бути зараз якийсь механізм, щоб змусити анонімного продавця прийти в архів і дати документ на експертизу, яка скаже, що він є предметом Національного архівного фонду, і запропонує його викупити у власника, хоча коштів на це немає. Це «мертва» стаття.

Тому нам необхідно внести зміни в законодавство, якими визначатиметься, що держава наділяється першочерговим правом на викуп потенційних документів Національного архівного фонду. Таким чином ми запустимо хоч якийсь законний механізм повернення цих документів у архіви. Згодом, можливо, для цього будуть створені спецфонди, які виділятимуть кошти на викуп цих документів.

- А хто слідкує за аукціонами, де виставляють на продаж архівні справи?

- Є управління, яке цим займається. Окрім того, я ж «сиджу» в профільних пабліках. Часто в Інтернеті можна побачити інформацію про продаж чогось начебто із архіву... Взагалі, тема архівних крадіжок в Інтернеті дуже популярна, але, як правило, повідомлення про крадіжки не підтверджуються.

Тобто абсолютна більшість того, що продається, –  старі документи, які ніколи не були в архіві й їх не крали, хоча бажано, аби вони були передані на зберігання.

ЛЮДИ ПРИХОДЯТЬ В АРХІВ НЕ ДИВИТИСЯ НА ПАПІР ХІХ СТОЛІТТЯ, А ОТРИМАТИ ІНФОРМАЦІЮ, НАПИСАНУ НА НЬОМУ

- У попередніх виступах та інтерв’ю ви неодноразово наголошували на переповненості українських архівів. У чому причина? Ми так багато зберігаємо?

- Україна не будує архіви 30 років. За цей час збудовано фактично тільки два нові архіви, а останні 10 років взагалі спостерігався регрес архівної справи. Відповідно, на зберігання фондів не відводяться нові площі, але щороку в архіви планово передаються документи, а ми не маємо куди їх забирати на зберігання.

В Україні одиниці, максимум п’ять областей, в яких сховища заповнені на 80%. Більшість заповнені на 95%, 100% і більше. А ще – мало того, що архівних приміщень не вистачає, так багато з діючих знаходяться в колишніх культових установах. Це ще радянський спадок, коли архіви переміщували у костели, синагоги, храми. Зараз релігійні громади повертають собі ці приміщення й архіви втрачають свої сховища. Тож треба будувати нові.

Ми зверталися з цим питанням у рамках програми «Велике будівництво», та поки що особливої підтримки не побачили.  А якщо говорити про центральні архіви, то добудова двох «свічок» на Солом’янській, 24 в Києві, де знаходиться Державна архівна служба, вирішить років на 50 питання комплектування центральних архівів.

У регіонах багато будівель архівних сховищ у аварійному стані. Наприклад, Державний архів у Одесі розміщений у Бродській синагозі, яка 30 років перебуває в аварійному стані. Архів не переселяють, ми шукали можливості, як це зробити, але в цьому питанні багато залежить від рішення уряду. У Києві намагаються виселити архів-музей літератури, що знаходиться у бурсі на території Софії Київської. Там задавнена проблема.

Формально – закон на нашому боці, бо він говорить, що не можна виселити архів без надання йому рівноцінного приміщення. Тому перспективи, що нас за рішенням судів повиганяють прямо на вулицю, немає. Та по факту, ви ж розумієте, що архівна установа не може працювати ефективно, якщо власник будівлі блокуватиме її діяльність, не пускатиме відвідувачів чи ще щось. Таких проблем треба уникати і вирішувати на стадії досудових позовів. Та я не сподіваюся, що за рік можна вирішити питання, накопичені роками.

- На фоні заяв деяких структур про оптимізацію та скорочення, чи не плануються такі зміни в Держархівслужбі?

- В Україні архівів багато; центральних, які безпосередньо підпорядковуються мені, як голові Державної архівної служби – 9. Окрім того, в нашому підпорядкуванні 2 науково-дослідних інститути, які займаються архівною справою і «Страховим фондом документації» Науково-дослідного, проєктно-конструкторського та технологічного інституту мікрографії (НДІ мікрографії), та ще кілька архівних установ – архівна бібліотека, реставраційний центр.

Також ми маємо регіональні архіви – обласні й у місті Київ, не рахуючи окуповані території в Криму, де залишилися архіви Криму і Севастополя. Ці 25 архівів є структурними підрозділами обласних державних адміністрацій.

Законодавство говорить, що вони підзвітні нам. Тобто ми дивимося, як вони виконують архівне законодавство, розглядаємо скарги, але зарплату їм платять в облдержадміністрації, призначають їх на посади голови ОДА і звільняють, а ми лише погоджуємо. Тому ми фактично не маємо на них впливу.

Так само маємо дуже обмежений вплив на галузеві державні архіви – архіви, створені при міністерствах, відомствах, у Держприкордонній службі, Службі безпеки України, Службі зовнішньої розвідки тощо. Фактично, система начебто широка й розгалужена, але не керована. Це нонсенс.

Як правило, в унітарних державах, якою є Україна, ми маємо приклади галузевої вертикалі, де архівні установи підпорядковуються від регіонів і до центру. Це ми закладаємо в нашу реформу – хочемо перепідпорядкувати собі обласні архіви й архіви новостворених укрупнених районів.

У вже згаданому законопроєкті, над яким працюємо, пропонуємо, зокрема, створити новий центральний орган виконавчої влади, який керуватиме центральними архівами і матиме територіальні органи в областях та укрупнених районах.

Звичайно, такі зміни викликають багато фінансових, планових, кадрових питань, тож ми збираємо інформацію, щоб розуміти, скільки нам це буде коштувати. Хоча по суті, ідеться про те, що гроші розподілятимуться не на обласні державні адміністрації, а одразу на архівну службу. Окрім того, ми зможемо акумулювати кошти, що надходять від архівних послуг, в одному місці та раціонально їх використовувати.

За таким прикладом, до речі, працює Польща. Цю ідею сприймають позитивно і профільне середовище, й архівісти.

- Як комунікують зараз архіви за відсутності цієї вертикалі?  Чи можна у архіві однієї області отримати інформацію, що зберігається в архіві іншої, наприклад?

- Ні, не можна. Немає комунікації, хоча наразі моя заступниця Лариса Левченко координує роботу регіональних архівів. Вони формально не під нашим керівництвом, але ми їх зорієнтовуємо, щоб вони розуміли, в якому напрямку рухається вся архівна система.

Фактично, наша кінцева мета – єдине вікно для користувачів, щоб не доводилося запитувати потрібну інформацію в різних архівах.

Побудова чіткої галузевої вертикалі вирішить це питання.

Також плануємо створити Єдиний державний реєстр архівних справ. Це нам дасть якісний облік і збереження матеріалів, а також – потужний довідковий механізм, який можуть використовувати дослідники.

Це величезна робота і недешева, але таку амбітну мету ми собі ставимо.

- Як налагоджена комунікація Державної архівної служби України з колегами з інших країн?

- Для комунікації на міжнародному рівні у нас є кілька майданчиків. Один із них – ми члени Міжнародної ради архівів, беремо участь у різних програмах. Окрім того, маємо розгалужену систему галузевих міжнародних угод.

У цьому році, зокрема, я вже підписав угоду з Дирекцією державних архівів при президенті Турецької Республіки. Вона передбачає полегшення можливості роботи наших дослідників у архівах Туреччини, а турецьких – у наших, обмін інформацією про архівні фонди з історії України в Туреччині, або з історії Туреччини в наших архівах.

Практика обміну оригіналами архівних документів не поширена. Це одиничні випадки, бо архівний документ – це культурна спадщина, і дозвіл на такий обмін мають надавати парламенти країн, а цей процес важко відбувається. І взагалі, у профільному середовищі визначили, що краще обмінюватися електронними копіями, що ми робимо з колегами з Польщі та Чехії.

Наразі плануємо вперше підписати міжнародну угоду про співпрацю з державними архівами Ізраїлю. Практично завершений переговорний процес підготовки до підписання меморандуму про співробітництво з генеральною дирекцією національних архівів Алжиру. Також вийшли з пропозиціями щодо підписання міжнародних угод та направили відповідні листи до Франції, Італії, Словаччини, Канади, Швеції. Чекаємо відповіді. Це дуже непростий і тривалий процес, бо узгодження позицій відбувається через міністерства закордонних справ, допомогу посольств.

Така співпраця, окрім обміну інформацією між архівами країн, дає можливість обміну делегаціями і стажування наших фахівців за кордоном. Якщо ми хочемо побудувати європейський сервіс і європейські архіви в Україні, то наші архівісти мають поїздити в Європу і подивитися, як там працюють. З цього приводу в нас були домовленості з Польщею, Чехією, Фінляндією, але, на жаль, через коронакризу стажування переноситься на невизначений термін.

- Чи можливе повернення до України документів, пов’язаних з історією нашої держави або знаковими постатями, які були вивезені раніше?

- Так, але ключове, що маємо розуміти – архівна справа відрізняється від музейної тим, що для нас важливіше не сам носій інформації, а те, що на ньому. Люди приходять в архіви не для того, щоб подивитися, яким був гербовий папір ХІХ століття. Їм важливіше, що на цьому папері записані відомості про його предків, або якісь інші, котрі потім будуть використані в науковій статті.

Якщо говорити зовсім просто, то чинний закон «Про Національний архівний фонд та архівні установи», ухвалений у 1993 році, базується на понятті «документ». Європейська ж практика говорить не про доступ до документа, а про доступ до інформації. Інформація – набагато ширше поняття, ніж документ, і обмежити доступ до неї складніше, аніж до документа.

Для архівістів це означає, що ми маємо брати на постійне зберігання не лише управлінські документи. І якщо говорити по правді, більшість сучасних фондів, що надходять на зберігання, є управлінською документацією міністерств, обладміністрацій, тощо, яка не дуже розкриває різноманіття життя, що вирує в Україні. Бо так заточене законодавство!

Але якщо ми скажемо, що архіви можуть і мають архівувати не лише документи, а й всі інші матеріальні носії інформації: соціальні медіа, комп’ютерні ігри, будь-який носій інформації – віртуальний чи електронний, все, що експертизою буде визначено як історична інформація, – тоді будемо зберігати інформацію не тільки за списком, визначеним законодавством.

Наприклад, щоб уже якось змінити цю тенденцію, ми цього року звернулися з відповідним листом-дорученням у всі державні архіви, щоб вони в ініціативному порядку архівували матеріали про боротьбу з коронавірусом в Україні. Це насправді непересічна подія в історії людства, і в тому числі – в історії України. Ця пандемія фактично змінила повністю наше життя. Тож нині працівники архівів комунікують з населенням, збирають фотографії, щоденники, все, що є з цієї теми. Це буде «ковідна» колекція, яка років через 50, наприклад, стане однією з найцікавіших.

- А чи були подібні звернення щодо формування архівів про українських політв’язнів, героїв Небесної Сотні, події Революції Гідності, російсько-української війни?

- Так, ця інформація частково архівована. Оскільки немає організацій фондоутворювачів, які могли б зайнятися створенням фондів на ці теми, архіви виступили ініціаторами і збирають самостійно потрібну інформацію.

У фондах є цікаві колекції виборчих процесів, де зібрані агітаційні матеріали кандидатів і партій. Багато архівів створюють колекції про померлих захисників України, які брали участь в АТО/ООС. Виходять на родичів, збирають інформацію про загиблих військовослужбовців.

Це тільки ініціатива окремих архівів. Не знаю, як було до мого призначення головою, але практика свідчить, що архівна служба дає обласним архівам рекомендацію щодо формування архівного фонду з певної події чи особи, і вони враховують це у своїй роботі.

У НАС ЗАРАЗ Є ФОНДИ ПЕРІОДУ НІМЕЦЬКОЇ ОКУПАЦІЇ, ТАК САМО БУДУТЬ ФОНДИ ТИМЧАСОВОЇ РОСІЙСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ

- Ви говорили про значні втрати архівних документів в Україні. Що це за документи?

- Найбільше втрат архівні фонди зазнали внаслідок кампаній Радянського Союзу зі знищення документів. Також – під час евакуації документів у період Другої світової війни. Щось встигали вивезти, щось ні, відповідно – вони знищувалися.

Для нас зараз болюча тема – втрата фондів у Донецьку, Луганську та в Криму, тому що фактично держава у 2014 році не забезпечила евакуацію цих державних архівів. Тож як тільки встановиться контроль української влади над цими територіями, ми будемо оцінювати стан справ у архівах, вивчатимемо, що залишилося, а що вивезено. 

Мене колись запитували – що ми будемо робити з документами, які зараз зберігаються в архівах так званих «ДНР» і «ЛНР», Криму? Думаю, що за аналогією, будемо створювати архівні фонди. У нас зараз є фонди періоду німецької окупації, де містяться документи, створені місцевим окупаційним режимом, так само будуть фонди тимчасової російської окупації.

З фондами у Донецьку та Луганську ситуація взагалі важка, бо там терористичні організації фактично руйнують архіви, управляють ними на найнижчому рівні, а в Криму – свої амбіції. Там показують, як «розвивають» архівну справу. Але ми на міжнародному рівні боремося і відстоюємо в профільному середовищі те, що це наші архіви. Зокрема, є інтерактивна карта Міжнародної ради архівів, до якої ми внесли інформацію про Державний архів Автономної Республіки Крим і про Державний архів міста Севастополь та позначили, що це українські архіви, які знаходяться на тимчасово окупованих Російською Федерацією територіях, і управляються колаборантами, які пішли на службу окупаційному режиму.

Ми співпрацюємо з Мін’юстом, МЗС через різні правові механізми, щоб досягти хоч якогось результату в перспективі повернення цих архівів. Тому що, повторю, архіви – це культурна спадщина, й окупант несе всі зобов’язання щодо її збереження.

- Як часто звертаються по інформацію до архівів українські та іноземні режисери, коли працюють над фільмами про події в Україні? Що саме їх цікавить?

- Нещодавно, наприклад, розписав на виконання два клопотання від українських режисерів про створення художніх і документальних фільмів на базі архівних приміщень. Міжнародні режисери теж залучаються, але трохи рідше.

Україна ж – лідер у пострадянському просторі у відкритості доступу до документів КДБ (Комітету державної безпеки СРСР – ред.), репресивних органів. У нас є спеціальний закон, і те, що зараз засекречено у Москві чи Мінську, в нас можна досліджувати. Ми часто говоримо про розсекречені документи, але ж ще маємо багато недосліджених матеріалів, котрі ніколи не були засекречені.

Я знаю такі справи, їх абсолютна більшість. Просто назва справи не завжди розкриває її суть. От приклад з Одеського архіву, де зберігається справа «Про мошенничество на рынке «Привоз». Нічого цікавого, начебто. Відкриваєш справу, а в ній зберігається сіоністська пам’ятна медаль, з якою пов’язана детективна історія. Ідеться про те, що жінка розрахувалася цією медаллю з продавчинею полотна. Шахрайка сказала, що ця медаль – новий царський рубль. Ідеться про події кінця XIX століття. Потім жінка, котра продала полотно, поїхала прочанкою на Святу Землю в Палестину, де хотіла пред’явити цю сіоністську медаль як рубль. Її затримали, як фальшивомонетницю, і консул із Палестини писав Одеському градоначальнику про цей випадок та просив розібратися.

Кожна з 82 мільйонів справ заслуговує уваги. Ти ж не знаєш, що в ній усередині. Їх вивчення – це перспектива багатьох років, навіть століть. Це майже недосяжна мета, але перед нами вічність, і над цим ми працюємо.

Взагалі, я не розумію, коли чиняться якісь перепони у питанні допуску до архівів знімальних груп і журналістів. Звісно, є чіткі вимоги безпеки, зокрема, технічні, та й ви ж розумієте, що у сховищі створити знімальний майданчик неможливо, але не пускати журналістів, щоб зняти тематичний сюжет – це дикість. Про архіви мають знати всі. Моя позиція така, що як тільки суспільство зрозуміє, наскільки важливі архіви, то й зміняться вимоги до влади щодо розвитку цієї сфери.

- У 2015 році в межах декомунізації в Україні відкрили доступ до архівних документів репресивних органів від 1917 до 1991 року. Якщо не помиляюся, законом надається право особам, котрі не бажають, аби інформація про них була в загальному доступі, поінформувати про це. Чи отримували такі звернення?

- Лише жертва має таке право. У відкритих архівах указаних періодів є велика кількість інформації про осіб, котрі реалізовували державний терор. Тому нащадок або безпосередньо співробітник цих репресивних органів – не має права закрити інформацію про себе.

Розумієте, ідеться про спецслужби, які використовували різні методи і засоби впливу. Можливо, з етичних чи інших міркувань людина (наприклад, нащадок жертви репресії) не хоче, щоб ця інформація була доступна всім. Тому вона може на певний час обмежити доступ до цієї інформації. Але фактично, цим правом скористалися, можливо, до 5 осіб з усієї України. Основний масив документів є відкритим і не має жодних заборон щодо доступу.

Взагалі закон «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного та тоталітарного режиму 1917-1991 років» із пакету законів про декомунізацію – один із найбільш ліберальних законів, ухвалених у пострадянському просторі. По суті, він відкрив повністю доступ до документів КДБ, які зберігаються в архіві Служби безпеки України у центральному органі й у регіональних відділеннях.

Зараз ми поновлюємо ведення «Українського мартиролога ХХ століття» – списку жертв репресій в Україні. Проєкт починався близько 10 років тому, та був зупинений. Тож ми створили робочу групу, щоб реанімувати його і запустити заново.

Ще хочемо на нашому сайті створити покажчик, за яким особа за прізвищем та іменем зможе перевірити, чи був її предок репресований і де зберігається архівна кримінальна справа на нього. Це було б дуже круто. Маємо вже напрацювання на 58 тисяч людей і в найближчі місяці хочемо оприлюднити цю базу з подальшою перспективою її наповнення.

- Чи багато людей звернулися по інформацію після розсекречення архіву?

- Після розсекречення архівних документів фактичний запит за цю інформацію зріс удвічі. Зараз, напевно, ситуація стабілізувалася.

До того ж, нещодавно була ухвалена нова редакція закону про реабілітацію жертв політичних репресій, згідно з яким люди, котрі раніше не мали права на реабілітацію, можуть бути реабілітовані. Наразі створені відповідні регіональні комісії, які розглядають заявки на реабілітацію. Звісно, що вони базуються на архівних документах, тому можемо спостерігати згодом ще одну хвилю зростання зацікавленості саме до цих документів.

- Скільки ще матеріалів з грифом “секретно” в архівах України і коли планується їхнє “розсекречення”?

- З усього масиву інформації, яку ми зберігаємо, менше 1% документів з обмеженим доступом. Ми нещодавно з подивом переглядали документи в своєму «секретному» секторі та віднайшли майже 200 таких, які ще з радянських часів були засекречені.

Там дуже цікаві речі – одна з перших інструкцій із секретного діловодства, як працювали чекісти, списки сіоністів Закарпаття, списки закритих фондів у російських, балтійських, середньоазійських архівах, свідчення цензури, списки видань творів, які не можуть вільно поширюватися, в основному йшлося про дисидентів, інше.

Ми все розсекретили і зараз це в процесі передачі або в наукову архівну бібліотеку, або в Центральний архів вищих органів влади.

Юлія Гайдіна, Київ

Фото: Павло Багмут, Олена Худякова