20 грудня. Пам’ятні дати
Генеральна Асамблея ООН резолюцією від 22 грудня 2005 року проголосила 20 грудня Міжнародним днем солідарності людей. Солідарність – єдність переконань і дій, взаємодопомога і підтримка членів соціальної групи, що ґрунтуються на спільних інтересах і необхідності досягнення загальних групових цілей, спільна відповідальність. Одним із засадничих принципів ООН з моменту її заснування є солідарність з людьми, котрі страждають від злиднів і гноблення. Створення Організації Об’єднаних Націй сприяло зближенню народів і країн світу з метою захисту миру, прав людини і соціально-економічного розвитку. Крім того, неухильно дотримуючись духу солідарності, Організація в своїй повсякденній діяльності покладається на «здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру». Генеральна асамблея ООН зазначила, що солідарність є однією з фундаментальних і універсальних цінностей, які повинні лежати в основі міжнародних відносин у XXI столітті.
Події дня:
Цього дня, у 1616 році, у друкарні Києво-Печерської лаври побачила світ перша датована книжка «Часослов» - богослужебна книга, що містить тексти незмінних молитов добового богослужебного кола. Назва книги походить від слова «часи» (години), тобто частини церковної служби. Крім незмінних молитов, у Часослові вміщені змінні пісноспіви (тропарі, кондаки), пасхалія, потрібні вказівки церковного уставу тощо. Часослов був найпопулярнішою церковною книгою в середньовічній Україні, мав багато видань та широко вживався як читанка при навчанні грамоти; чимало текстів Часослову завчалося напам’ять.
20 грудня 1868 року, у Львові, виникла культурно-освітня громадська організація «Просвіта». Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу в культурному, національно-політичному та економічному напрямках. За своєю структурою «Просвіта» спочатку була одноступеневою організацією і мала лише один Головний відділ у Львові. Статут 1870 року надавав можливість засновувати філії у повітах (перша філія відкрита в с. Бортники у 1875). На початок 1890-х рр. «Просвіта» отримала можливість відкривати власні читальні. У 1914 році читальні діяли у 75% українських населених пунктах Галичини, в 1939 році мережею філій та читалень «Просвіти» було охоплено 85% західноукраїнських земель. За 60 років «Просвіта» видала близько 1000 назв видань (серед них і підручники). В 1878 році у «Просвіти» виходить перший український молитовник, написаний народною мовою. Просвітяни були причетними до заснування українських шкіл в умовах затвердження галицьким сеймом польської мови як урядової (1868), надсилали петиції у справі заснування кафедри української історії у Львівському університеті. Залишаючи за собою культурно-просвітницьку функцію, «Просвіта» дала початок численним економічним, фінансовим, спортивним та ін. інституціям. Поклавши собі за мету поліпшити матеріальний рівень життя українців, як необхідну умову їх культурного розвитку, «Просвіта» заснувала при читальнях крамниці, кооперативи, молочарні, ощадно-позичкові каси. Для здібної молоді товариство призначило стипендії та влаштовувало стажування в Європі. Освітні товариства за прикладом галицького і під назвою «Просвіта» після 1905 року з’явилися в Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Кам’янці-Подільському, Житомирі, Чернігові, Мелітополі та інших містах України. У 1917–1922 рр. осередки «Просвіти» стали центрами українського національного життя на центрально та східноукраїнських землях (у 1922 р. більшовики ліквідували понад 4 тисячі філій «Просвіти»). На Західній Україні «Просвіта» існувала до 1939 року. У 1990 році товариство відновило свою роботу під назвою Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», з 1991 року - Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Нині Товариство займається розвитком національної культури, відродженням історичної пам’яті, формуванням національної свідомості. Осередки Товариства знаходяться у кожному обласному центрі України.
Ювілеї дня:
129 років від дня народження Олексія Гілярова (1891-1938), першого українського академіка-філософа, професора Київського університету (1891). Син відомого історика філософії та релігієзнавця, видавця, одного із «стовпів слов’янофільства» Микити Петровича Гілярова-Платонова. Закінчив класичне відділення історико-філологічного факультету Московського університету. Викладав у гімназіях давні та російську мови, читав курси з естетики і філософії Платона та Арістотеля в Московському університеті. Після захисту магістерської дисертації (1888) почав працювати у Київському університеті. Читав різноманітні курси з історії давньої, середньовічної і нової філософії, зосереджуючись на викладі ідей Платона, якого вважав центральною фігурою в історії світової філософії, Арістотеля, Спінози, Юма, Канта, Шопенгауера, а також курси з логіки, психології і педагогіки. З 1906 року викладав і на Вищих жіночих курсах. Як зазначає один із сучасних дослідників наукової спадщини Гілярова, «…енциклопедична ерудиція, чіткість думки, високий інтелект і бездоганний художній смак Гілярова вражали сучасників, і він все життя користувався загальною повагою студентів і викладачів. Відрізняла його і принципова аполітичність. До більшовиків ставився негативно, але активно проти них не виступав». Разом із Вернадським (який до речі був його сусідом) організовував ВУАН; був першим академіком-філософом. У 20-х роках створив і очолив Семінар з вивчення суспільного життя (з 1925 – Семінар соціальної філософії) і згуртував навколо себе молодих київських філософів. Намагався зрозуміти сенс марксизму. Втім, тиск на вченого посилювався, його звинувачували в ідеалізмі і на початок 30-х років він опинився в ідейному вакуумі. Від заслання до Сибіру або розстрілу його врятував поважний вік – як-не-як, а професорові на ту пору було вже за 80… Помер і похований у Києві на Байковому кладовищі, щоправда могилу зруйнували. Багато з його учнів загинули під час сталінщини; його син – блискучий київський мистецтвознавець Сергій Олексійович Гіляров загинув від виснаження в Лук’янівській тюрмі у 1946 році. Про філософа Олексія Микитовича Гілярова можна почитати у Костянтина Паустовського в автобіографічній повісті «Беспокойная юность».
Сьогодні виповнилося б 60 років Кім Кі Дуку (1960-2020), всесвітньо відомому південнокорейському кінорежисеру. Фільмографія Кім Кі Дука налічує понад три десятки картин. Для кінорежисера, який почав знімати після 35 – це доволі солідна цифра. Саме кінокартини Кім Кі Дука вивели південнокорейське кіно на світовий кіноринок. Його фільми були в конкурсних програмах головних кінофестивалів світу: Каннах, Берліні, Венеції, Локарно. Саме після прем’єри «Острова» у Венеції 2000 року, коли під час перегляду фільму одна з глядачок втратила свідомість через надмір шокуючого насильства у стрічці, заговорили про появу «південноазійського Фассбіндера». Тут варто зауважити, що цинічна фестивальна публіка досить загартована й її важко чимось уразити. Тоді Кім Кі Дук залишився без призу, але його запам’ятали. У 2012 році, після декількарічної кризи, йому все ж таки вдалося забрати з собою «Золотого лева» 69-го Венеційського кінофестивалю за фільм «П’єта» (знятий, до речі, за «смішні» 100 тисяч доларів). Фільми Кім Кі Дука не варто дивитися психічно вразливим людям, сентиментальним баришням, захисникам тварин, феміністкам, блюстителям моралі та ще багато кому. З усього творчого доробку південнокорейського кінорежисера їм можна порадити хіба що фільм «Весна, літо, осінь, зима... і знову весна» - чудову драму, сповнену буддистського духу, що розгортається на тлі дивовижних південнокорейських пейзажів (природа взагалі відіграє важливу роль у його фільмах). Кім Кі Дук помер 11 грудня цього року через ускладнення, спричинені Covid-19.
Цього дня народився Василь Сліпак (1974-2016), український оперний співак (бас-баритон), соліст Паризької національної опери, волонтер, учасник бойових дій під час війни на Сході України, позивний «Міф». Народився у Львові. Все Василеве життя було пов’язане зі співом. Дев’ятирічним хлопчиком він прийшов до Львівської державної академічної хорової капели «Дударик» і співав там до 1994 року. Разом з капелчанами виступав на провідних концертних майданчиках як України так і світу (Національна опера України, Національна філармонія, Карнегі-Хол, собор Паризької Богоматері концертні зали Канади, Італії Голландії, Бельгії, Швейцарії, Прибалтики). Потім закінчив Львівську консерваторію. Ще під час навчання брав участь у багатьох музичних конкурсах та проектах. У 1997 році успішно подолав конкурсне випробування на вступ до складу Паризької національної опери. Його голос дав змогу йому почати успішну сольну кар’єру у Франції та Європі. Майже двадцять років Василь Сліпак прожив за кордоном. Свої останні концерти співак дав 25-27 травня 2016 року у храмі Святої Трійці в м. Ліоні (Франція). Найулюбленішою арією Василя була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Саме звідси з’явився і позивний «Міф», з яким Василь Сліпак воював на передовій. Але його улюбленою піснею була ніжна і лірична «Місяць на небі…» Був відомий своєю волонтерською діяльністю, численними справами в царині доброчинності. Ще на початку 90-х, відразу після проголошення незалежності, Василь Сліпак із братом Орестом були серед перших, які долучилися до руху «Віра і світло», солідаризуючись із людьми з особливими потребами. Під час Революції гідності мав контракт в Опері, і не міг вилетіли до Києва. Втім, став активним учасником усього, що відбувалося в діаспорі: підтримав Паризький Євромайдан, постійно відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, збирав гроші, влаштовував благодійні концерти. Коли на Донбасі почалася війна, створив благодійну організацію «Fraternité Ukrainienne/Українське братство», допомагав українським захисникам, познайомився із вояками Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», згодом сам долучився до них. «Я пропустив Майдан, але війну не пропущу», - сказав Василь. Він не пропустив війни, так само, як вона не пропустила його. Він тричі був на фронті. Уперше поїхав на війну у травні 2015 року. Воював у Пісках у районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Повернувся пораненим. Вдруге поїхав на фронт у вересні 2015 року, у Водяне, на лінію зіткнення, у жовтні повернувся до Парижа. В червні 2016 року знову поїхав на Донбас. Планував залишитися там на півроку. Але 29 червня 2016 року загинув у бою від кулі ворожого снайпера. 30 червня 2016 року Василь Сліпак був нагороджений Орденом «За мужність» I ст.(посмертно) – за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові. Разом з тим, він став першим Героєм України серед добровольців. Похований на Алеї героїв Личаківського кладовища Львова. Вже навіть після смерті Василь послужив поштовхом для змін в Україні: після його загибелі в Україні було прийнято відповідне законодавство, що стосувалося добровольців, яких прирівняли до воїнів Збройних Сил.
