Пропала ікона

Луганщина має давні зв’язки з Сербією. Настільки давні, що має власну Слов’яносербію. То ж дивуватися скандалу з нашою іконою, подарованою московському міністру Лаврову Мілорадом Додіком не доводиться. Дивує інше. Припустимо, лідер Республіки Сербської (складова частина Боснії і Герцеговини) не дуже розуміється на правилах дипломатичного етикету. Зрештою, повноцінним суб’єктом міжнародних відносин РС не є, то й заводити в себе відповідні інституції не зобов’язана. Але ж Сергій Вікторович?!! Його обслуговує надпотужна служба протоколу, і вже її фахівці мали б йому підказати, що з цією іконою щось не теє…

Є спокуса звинуватити поважного представника Московії у тому, що він навмисно пішов на конфлікт, аби продемонструвати традиційну московитську зневагу до «молодших братів» (до яких вони відносять, серед інших, і Україну). Але якби це було так, ми б уже почули щось на кшталт: «А вы докажите!» Натомість МЗС Московії чи не в той же день, як стало відомо про приналежність культового раритету Україні, повідомила про готовність повернути його дарувальнику. Мовляв, нехай Інтерпол розбирається, що той Додік подарував. І навіщо.

Строго кажучи, московську підступність можна й тут побачити. Уже промайнуло повідомлення, що Прокуратура БіГ «сформувала» кримінальну справу після ноти Посольства України з цього приводу і збирається проводити перевірки. І от уявіть: у федерації трьох національних (і релігійних) спільнот, єдність яких невідомо на чому тримається, починають смикати лідера однієї з них. Причому найбільш войовничої і найбільш ображеної т. зв. Дейтонськими угодами. А якщо на нього ще й нариють на кілька кримінальних статей – яка має бути реакція сербів по обидва боки кордону? Ще один конфлікт майже в центрі Європи. Заходу – головний біль, Московії – в радість.

Утім, облишимо високу політику. Автора цих рядків скандал зацікавив як луганчанина. Власне про цю конкретну ікону я нічого раніше не чув, тому запитав у колись луганського, а тепер київського історика Валерія Снєгирьова, які в нього є міркування щодо того, яким шляхом наш раритет потрапив до Республіки Сербської. І почув, з невеличкою перервою, дві версії. Перша – майже очевидна.

– Пам’ятаєш Музей Ворошилова? Той, що на вулиці Маркса.

Цей музей ще 30 років тому реорганізували в Музей історії й культури міста Луганська, хоча й залишили в ньому деякі експозиції, присвячені першому радянському маршалові. Зокрема, колекцію подарунків, які той отримав переважно в статусі «президента» Радянського Союзу (голови Президії Верховної Ради СРСР, якщо бути точним). Соромно зізнатись, чи навпаки, варто цим пишатись? – саме цієї колекції я не бачив, хоча всі, хто там був, розповідали про неї із містичним захватом: зброя, інкрустована дорогоцінним камінням, у позолочених піхвах, ордени від монархів і диктаторів, посуд порцеляновий, срібний і золотий і – срібний макет Тадж-Махалу розміром десь метр на півтора.

– Пам’ятаєш оту вежу над входом?

– Ну, звичайно. У цьому ж будинку за царя стояла пожежна команда…

– От там «ворошиловська» колекція і зберігалась. А влітку 2014-го, коли серби зі «Слов’янського четницького загону «Йован Шевич» уже облаштувалися в Луганську, у цю вежу якось випадково влучила мінометна міна. Ні лівіше, ні правіше. І недольоту не сталось. Я цей пролом на власні очі бачив. А вже хто там пограбував вежу – можу лише здогадуватись. До речі, потім такий же постріл зробив діру в стіні обласного краєзнавчого. Саме в тій кімнаті, де знаходилась нумізматична колекція. Директор музею Леонід Кулішов – він же й сам завзятим нумізматом був, перетягнув усю свою колекцію до музею…

Хм!.. Тепер треба слідкувати за ситуацією на цьому ринку. Багато відкриттів можна буде зробити.

– Ну, а друга версія?

– Там, на Леніна, неподалік музею Ворошилова, була антикварна лавка. Мабуть, вона й досі функціонує…

– Щось пригадую… Власники, здається, потроху, скажімо так, шахраювали. Найвищим їхнім комерційним досягненням, кажуть, стало те, у них сам Гай Юлій Пшонка придбав порцеляновий сервіз виробництва Севрської фабрики рязанського розливу. Це вони?

– Так точно. Могла ця ікона через цю крамнию до сербів потрапити. Хоча, слід зауважити, ця версія першій аж ніяк не суперечить.

*       *       *

Кілька слів про те, як ті серби опинились на Луганщині. І починати слід із російської цариці Єлизавети Петрівни, яка в 1752 році утворила на цих землях таку собі Слов’яносербію, запросивши на військову службу мешканців Балканського півострова. Сербські офіцери Прерадович, Штерич, Шевич та інші заприсяглися, в обмін на генеральські чини, привести під руку цариці 4 тисячі своїх компатріотів. Коли ж уже наступна «матінка», німкеня Катерина ІІ, повеліла обревізувати нову провінцію, з’ясувалось, що в полку Райко Прерадовича 426 бійців, у Йована Шевича – аж цілих 516. Причому це були не самі лише серби, а ще й волохи, болгари, словаки і… українці.

Практична Катерина, не гаючи часу, уже в 1763-му розігнала ту Слов’яносербію, а землі її включила до новоствореної Новоросійської губернії. А ще через 251 рік тут знову «намалювалися» братушки, обізвавши свій невеличкий підрозділ «Сербський четницький загін «Йован Шевич». От вам і прямий історичний зв’язок. Ще одна паралель: як реальний Шевич не зміг сколотити повнокровний сербський полк, так і його «нащадки» не зуміли зібрати хоч трохи боєздатну частину, і змушені були перейменуватись на «Слов’янський четницький загін «Йован Шевич», бо в його складі більшість становили вихідці з Московії та місцеві… «новороси».

Ніякі подвиги у славу «слов’янського братерства» за «четниками» не числяться, і мало хто про них би знав, якби раптом ватажок «четників» Братислав Живкович в інтерв’ю одній російській газетці не ляпнув наступне: «В прежние времена сербы воевали в Славяносербии, старинной сербской земле, принадлежавшей им с 18-го века». У Слов’яносербії серби не воювали з тієї очевидної причини, що далеко на південь від річки Лугані на сторожі кордонів імперії стояли запорозькі козаки. Поселенці радше виконували роль загороджувальних загонів по відношенню до Січі – аби та не уклала союз із кримськими татарами і не пішли б вони разом на Московію – як колись Богдан разом з Іслам-Гіреєм ходив на поляків.

І ще цікава подробиця. Загін Живковича називається четницьким, а четники, в номенклатурі радянської пропаганди – це гітлерівські посіпаки. Так що навіть з точки зору Московії ще велике питання, хто сьогодні на теренах Донбасу б’ється з фашистською нечистю. А якщо підходити строго науково – це українці протистоять звичайним бандами убивць, ґвалтівників і мародерів.

Історія з подарунком московському міністру – ще один тому доказ.

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства