Бранець Кремля 31-річний Олександр Шумков, якого називали охоронцем Яроша, 4 грудня 2018 року був засуджений у РФ до чотирьох років ув'язнення. Відбував покарання в колонії у Тверській області. Його рідні відразу заявили: Олександра викрали і перевезли в Росію, бо він намагався як оперативний дізнавач військової прокуратури розслідувати справу про наркотрафік.

У вироку російського суду вказувалося, що він від 17 листопада 2014-го до 23 серпня 2017 року брав участь у діяльності “Правого сектора”, яка була «спрямована проти інтересів Росії». Олександр – учасник Революції Гідності, був в АТО.

Його не включали у списки під час обмінів, рідні переймалися, що живим Сашка додому не відпустять, росіяни карали Шумкова за непокору одиночними камерами та штрафним ізолятором, а він подав на них у суд і виграв його. Шумков заявляв, що виступає проти обміну між Україною та Росією ціною поступок агресору. Проте щиро радів за іншого політв’язня, Володимира Балуха, який перебував із ним в одній колонії, коли той потрапив додому.

Про те, що з Шумковим відбувається, українці дізнавалися від правозахисників, українського омбудсмена, від латвійської активістки Тетяни Лазде та з інформації, яку оприлюднювали його рідні – зокрема, тітка Людмила Шумкова.

І ось 24 грудня, напередодні Різдва, сталося диво – росіяни його депортували, він, як то кажуть, відсидів «від дзвінка до дзвінка» строк, який йому присудили.

Про це інтерв’ю з Олександром кореспондентка Укрінформу домовилася з Людмилою Шумковою ще коли він перебував у російській колонії – сподівалися на краще.

Розмовляємо на кухні у їхній квартирі, розповідають про те, що їх родина зазнавала репресій і за радянської влади: було вислання за Урал, потерпали від русифікації (насправді, раніше їхнє прізвище звучало Шумко). Обережно, поки племінник не чує, Людмила тихенько каже: час від часу Сашко розповідає про те, як його катували, раніше він це приховував від них.

- Сашко, вас називали охоронником Дмитра Яроша, а ваші рідні заявляли, що він від вас відрікся. Це справді так?

- Ну, я був в охороні тепер уже екслідера “Правого сектора” Яроша деякий час, недовго, але охороняв, це була зима-весна 2014 року. Що стосується того, що Ярош відрікся, то говорити на цю тему не хочу, власне, я від нього іншого не очікував. Може, дам оцінку через кілька років, коли опублікую свої спомини часів 2014 року. А зараз не буду.

- А як ви взагалі потрапили у “Правий сектор”?

- Я за переконаннями українським націоналістом був ще зі старшої школи. До речі, закінчував академічний ліцей при Херсонському державному університеті, це були чудові три роки, мене навчили, як знаходити інформацію, як користуватися нею, це більше, ніж просто багаж знань. Потім отримав вищу юридичну освіту.

Я до всіх цих подій був членом Спілки української молоді, брав активну участь у діяльності такої структури, як Молодіжна референтура Конгресу Українських Націоналістів. Це були виховні акції, на 2006-2008 роки навіть силові акції, коли треба було захищати інтереси української державності. Був у зоні АТО – Піски, Широкине. Був, коли бої з бандами Гіркіна зав’язувалися під Слов’янськом. Потім пішов служити на контрактну військову службу в бригаду армійської авіації – вона дислокується на Херсонщині.

- Хто для вас є ідеалом політика?

- З українців, мабуть, Роман Шухевич і Павло Скоропадський. З іноземних – Арієль Шарон.

- Чи то детективна, чи то шпигунська історія, як вас викрали і переправили в Росію. Що насправді сталося?

- Детально, як я вже казав, розповім це правоохоронним органам…

- А ще не спілкувалися з цими самими органами?

- Ще ні. Вони й бажання не висловлювали, чекаю від них кроку, якщо не буде – то сам зроблю цей крок. Бо там багато є інформації, яку варто донести до них і, сподіваюсь, співробітникам СБУ буде цікаво.

- А все ж, якщо коротко…

- Це була зрада одного колишнього військовослужбовця. І, на мою думку, він ще задовго до подій 2014 року був засланий у військові структури України російськими спецслужбами.

- То чому щодо вас провели таку спецоперацію?

- Збіг інтересів, бо я дізнався певну інформацію про те, що робили представники і наших органів, і деякі високопосадовці у питаннях міжнародного наркотрафіку. І мав намір дізнатися про так звані «кухні» – лабораторії, де виготовляються наркотики, які потім розповсюджуються на півдні України. Цим людям було цікаво мене позбутися. А якщо подивитися на ситуацію очима ФСБ-шників, то для них теж було цікаво реалізувати такий план з викраденням: взяти колишнього охоронця Яроша і активіста “Правого сектора”.

- А фізично, як вони це організували?

- Потрапив в оперативну підставу. При зустрічі з інформатором, який мав надати потрібну інформацію, під Києвом мені обманним шляхом ввели психотропну речовину, я відключився, у такому стані до мене застосували фізичну силу, і остаточно я прийшов до тями вже на території РФ.

- Росіянам була цікава інформація про наркотрафік?

- Вони на цю тему і так все знали. Російські спецслужби були зацікавлені в тому, щоб я дав зізнання, що буцімто на території Москви, за спільною вказівкою СБУ та “Правого сектора”, уже діє, як це в російському законодавстві звучить – «организованное преступное сообщество».

Вони вимагали, щоб я записав відео з даним зізнанням. Тобто, планувалася інша кримінальна справа (за статтею не тільки 282.2), за яку вже передбачено термін від 15 до 25 років.

- Ви намагалися проводити розслідування щодо наркотрафіку як громадянин чи в межах своєї службової діяльності?

- Я був військовослужбовцем, якого відрядили до військової прокуратури Херсонського гарнізону як оперативного дізнавача. Тобто, як я в той момент вважав, я був на своєму місці, бо робив те, що було важливо для моєї держави. Бо, скажу прямо, наче здається, що наркотрафік і політика – це ніяк не пов’язані речі, але в сучасних умовах війна, коли Гіркін стріляє в Шумкова, а Шумков у Гіркіна – це найбільш примітивний варіант. Є економічні, психологічні, інформаційні війни, і наразі розгортається по всьому світу наркотична війна. Для чого ризикувати своїм людським ресурсом, якщо можна, не вступаючи в бій, знищити людський ресурс потенційного ворога?

- Наразі інформація кількарічної давності для наших спецслужб, можливо, вже не актуальна…

- Вона актуальна.

- Завдяки вашим рідним, зокрема, інформації, яку оприлюднювала ваша тітка, Людмила Шумкова, ми стежили за тим, що відбувалося з вами в російському ув’язненні. Проте, як вона каже, зараз сама дізнається, коли спілкується з вами, багато того, що раніше не знала.

- Перший період, скажу чесно, не хотілося б згадувати. Найважче було, коли тримали ФСБ-шники – цей період був пов'язаний з катуваннями фізичними. Це і стандартний їхній «джентльменський набір» – катування електричним струмом через детонатор, катування протигазом без клапана і побиття, що направлені на внутрішні органи, але без слідів – це спеціальна техніка спецслужб. Були психотропні препарати, щоб я почав говорити. Я не дав зізнання і коли ФСБ-шники зрозуміли, що зможуть відкрити справу лише за статтею російського карного кодексу за участь в екстремістській організації, і коли почалася хвиля розголосу й пошуку з України, катування різко зупинилися. Через тиждень мене офіційно оформили і завезли вже в Брянський централ – у слідчий ізолятор. І пішов довгий процес слідства і суду, який тривав з вересня 2017 року, остаточний вирок суду мені було оголошено 4 грудня 2018 року.

- У вас був адвокат, вас підтримували правозахисники, активісти, ЗМІ, причому – не лише українці.

- Підтримка ця і розголос спонукали й державні структури України рухатися, проявляти свою небайдужість щодо мене, цікавитися моєю долею. Консульська служба спрацювала. Це давало розуміння російській владі, що про мене пам’ятають і що потрібно поводитися у межах їх чинного законодавства. Щодо самого ходу справи – у мене не було ілюзій, я розумів, що мене осудять по-максимуму. Дивимося на ситуацію їхніми очима: вони запустили цей механізм, їм потрібно було допрацьовувати його до логічного кінця. За виправдальний по Шумкову їх по голові не погладили б.

- У колонії ви були частим «гостем» у штрафному ізоляторі. За які «гріхи», це якісь принципові речі?

- Половину терміну я пробув у централі – у слідчому ізоляторі, половину вже у колонії. У централі мене тримали постійно у спецблоці, бо я вважався особою особливо небезпечною, був на багатьох профобліках, мені було присвоєно червоні «полоски» в особовій справі. Це означає за інструкціями російських спецслужб, що я особливо небезпечна людина, схильна до втечі, до нападу на співробітників. Там цілий «букет».

- Ви проявляли агресію?

- Відкритої агресії не проявляв, треба розуміти реалії силових структур Росії – всі вони діють за вказівками ФСБ. Спочатку зі мною працювали ФСБ-шники, які проводили оперативну роботу, «розколювали», схиляли до співпраці… Усі ці співробітники ФСБ, хоч не всі за освітою психологи, але на практиці вони «бачать» людину. І за їх вказівкою у моїй справі з’явилися ті червоні «полоски».

Щодо побуту, то у централі мене постійно тримали на спецблоках у двомісних камерах.

- Серед співкамерників були «підсаджені»?

- Кілька разів, а потім адміністрація перестала цим займатися, це були випадкові люди.

- Коли дізнавалися, що ви українець, не проявлялася у цих людей до вас агресія?

- Ні, не було. За весь час з політичних мотивів жодної агресії з боку засуджених чи підозрюваних не було. Звісно, провокації були, деякі від адміністрації вже у колонії, деякі напряму (і не напряму) від засуджених, так званих «днювальних» – це ті, які співпрацюють з адміністрацією. Але Бог уберіг мене, і навіть деякі інші адекватні засуджені допомагали мені уникати таких ситуацій. Після етапування в колонію, при прибутті відразу з прийомки я потрапив у штрафний ізолятор. За що? Бо в російських колоніях є така процедура прийомки, вони пропускають людей через «тряпку». На вахті, на штабі колонії, у кабінеті начальника кидають ганчірку і ти маєш протерти за ними підлогу і це знімають на мобільний телефон для свого архіву.

- Це компромат чи просто задля приниження?

- Це для визначення тих, хто «отрицает режим содержания», і тих, хто погоджується з режимом. Тих, хто відмовляється брати ганчірку, спочатку піддають пресингу. Ну, не такому сильному… трохи поб’ють, і морально… І коли бачать, що людина стоїть на своєму, її просто закривають під «кришу» – у штрафний ізолятор, і потім так само, якщо далі вона відмовляється виконати цю так звану 106 статтю правил внутрішнього розпорядку, це називається «общественные работы на благо колонии». Якщо ти відмовляєшся і далі виконувати, тебе не випускають і тримають під «кришею» весь термін. Тобто штрафні ізолятори, одиночна камера. Найбільший мій здобуток у колонії, що я і мій адвокат подали до місцевого адміністративного суду і він, врешті-решт, прийняв рішення, що мене спочатку незаконно закрили під «кришу». Усі акти були анульовані, з мене було знято статус «злісного порушника» й адміністрація колонії вимушена була перевести мене у загальний барак – на «жилку». До речі, там такий комічний момент був після того виграного адмінсуду. Один зі співробітників колонії майже рекламував цього адвоката потім: «Шумков, я первый раз вижу, чтобы адвокат отрабатывал свои деньги. Где ты его взял, такого адвоката?!».

Людмила Шумкова: Ми дуже вдячні курському адвокату Роману Лизлову. Наш перший адвокат несподівано пішов у довготривалу відпустку, практично вийшов зі справи. І ми вимушені були терміново шукати іншого, бо вже тривав розгляд у суді, це був кінець липня – початок серпня. Я напряму звернулася до голови «Агори» – це правозахисна організація з мережею адвокатів у регіонах Росії. Вони рекомендували саме Лизлова, суди проходили у Брянській області у місті Севськ. Він для нас був практично як родич, бо постійне спілкування і зв'язок ішли через адвоката. Ми з Олександром спілкувалися лише через електронні листи, бо не дозволяли телефонувати.

О.Ш.: тут я уточню, мені телефонувати, як злісному порушникові режиму, не дозволяли, там є певні обмеження в отриманні передач, у дзвінках від родичів, побаченнях.

Л.Ш.: І на побачення, звісно, ми не поїхали, оскільки питання у ФСБ були й по родині. І консул просив, щоб ми не їхали на побачення.

О.Ш.: Я сам просив не їздити – мені так було спокійніше.

Л.Ш.: З працівником консульства Сергієм Дерезою ми були постійно на зв’язку. Він відвідував і судові засідання. Передачі ми не могли також у колонію давати, але можна було на особистий рахунок переказати гроші – і Сашко скуплявся у магазині колонії. Але оскільки він постійно потрапляв у штрафний ізолятор, то не завжди мав і таку можливість.

О.Ш.: Штрафний ізолятор – то такий найбільш суворий каральний захід до порушника режиму, закривати там можуть поспіль не довше ніж на 15 діб. Хоча я сидів поспіль 40 діб. Це одиночна камера, з собою ти береш туди лише рушника, шматок мила, туалетний папір – і все. Книги там дозволяють читати лише двічі на добу по півтори години. О п’ятій підйом, о дев’ятій вечора – відбій. І годують тричі на день баландою, штрафна пайка. Коли виходив зі штрафного ізолятора, була можливість скупитися у магазині трохи і від’їстися.

На «жилці» перший раз я протримався три місяці, але оскільки продовжував порушувати режим, то отримував нові покарання (щоб заробити акт про порушення режиму, достатньо просто не привітатися з одним зі співробітників чи не застібнути верхній ґудзик на робі), щотижня все одно була 106 стаття. А потім знову мене закрили під «кришу», знову оголосили злісним порушником режиму.

- Ви мали можливість читати? Як підтримували фізичну форму? Зараз ви розмовляєте українською так, наче не було цих чотирьох років у російськомовному оточенні.

- Займався спортом за спеціальними програмами, щоб зберегти силу м’язів. Зараз уже почав бігати. Найбільше, що страждає у в’язниці це дихання та витривалість організму. Читав і навіть почав вивчати іноземні мови – арабську і фарсі, англійську не забував. Думав українською, перекладав для себе інформацію на українську в голові.

- Там була можливість вивчати іноземні мови?

- Як я вже казав, російська тюрма – це тюрма народів, там багато представників різних націй. Фарсі учити мені допомагали таджики, арабську – там багато у суворих режимах під «кришею» сидить так званих терористів з Кавказу, навіть тих, які ще у першій чеченській воювали проти РФ, є і ті, що взяті в Сирії, громадяни Росії, за участь в ІДІЛ. Вони знають арабську мову, трохи допомагали.

- Дивилися російське телебачення?

- Дивився, звісно, коли був на «жилці», радіо слухав. Тюремний барак – це щось на кшталт казарми, там є окрема кімната з телевізором. Що показують по телебаченню російському – це пропаганда, звісно, проте в обговорення не включався.

Л.Ш.: Сашко не лише про себе дбав, але й підтримував інших в’язнів. Для прикладу – громадянина Росії Багаудіна Опієва.

О.Ш.: Треба його згадати, бо людина сидить за політичними мотивами. Ми з ним в одному етапі їхали, разом заїжджали у колонію. У першу чеченську кампанію він був на боці Ічкерії, справа та закрита, він був амністований ще колись указом Єльцина. Наразі його розкрутили за те, що він після перестрілки в Інгушетії відвіз пораненого представника незаконних збройних формувань до лікарні. Допоміг я йому порадами, певним розголосом, стикував з адвокатами.

- Прочитала, що після тебе у колонії тепер українців хохлами не назвуть.

- По прибуттю, коли я потрапив з-під «криші» так званої у житлову частину колонії – у «жилой барак», там перебувало близько 400 людей у кількох будівлях. І ми один з одним контактували. І своє спілкування я поставив так, щоб до мене, до інших українців не використовували слово «хохли».

- Крім вас там ще були українці?

- Так. Були ті, хто сидів за кримінал. І, звісно, Володимир Балух (політв’язень, якого обміняли у вересні 2019 року – авт.). Влітку я був у ПКТ (приміщенні камерного типу) – це одиночна камера для злісних порушників. Я сидів у четвертому ПКТ, Балух – у другому. Один одного ми не виділи, але була змога спілкуватися через «гофру». Умивальник стоїть, з нього викручуєш гофру і через каналізацію добре один одного чути. Про цей спосіб спілкування охорона знає, до речі. Бо умивальник біля дверей, і коли розмовляєш, все чути на коридор.

- А звідки ви знали, що в колонії є ще один український політв’язень, і в якій камері?

- О, це цікава історія була. Четверте квітня 2019 року – день мого заїзду в колонію Торжок, прийомка. Я забігаю на прийомку, мене розтягують, починають трохи… бити. І коментарі емоційні. І серед цих коментарів, коли лякають, кошмарять, чую діалог співробітників: «Куда еще одного бандеровца! Одного Балуха неделю назад привезли!». А я знав його історію ще до цього. Коли з прийомки я потрапив у штрафний ізолятор, розумів, що місце Балуха після прийомки як справжнього політичного в’язня – у штрафному ізоляторі. Я почав просто на коридор кричати: «Балух, в какой он хате?!». Він відгукнувся, особисто я його не бачив. Згодом вдавалося бачитися інколи. Нас спеціально на прогулянки виводили у різний час, така була інструкція, але один зі співробітників все ж робив по-людськи, і ми бачилися. Пам’ятаю, як Балуха вивозили на обмін, він не знав, куди його повезуть. Його помістили у штрафний ізолятор, і ранок – це була п’ятниця – він іде з речами по коридору і кричить біля моєї камери, що його кудись вивозять, не знає куди, щоб як тільки буде нагода, зробив розголос.

- Які найближчі ваші плани, крім новорічного святкування у колі родини?

- Вирішую поточні справи. Звільняюся з військової служби, мені пропонували лишитися, але я вирішив, що аби працювати на благо держави, мені наразі не потрібна форма. Механізми я сам знайду. Бачу себе у бізнесі, бо нашому національно-патріотичному руху не вистачає фінансових ресурсів, щоб бути незалежними, партії залежать від олігархів. Я себе бачу в державотворенні, скажімо так – це і громадська діяльність, і політична.

- Вам уже пропонували допомогу в медичній реабілітації, оздоровленні, як іншим політв’язням, які поверталися за обміном?

- Державні особи чи органи – ні. Приватно, люди, близькі до моїх побратимів, організацій, які мене підтримували – так. Хочу подякувати Офісу омбудсмена за їх роботу – за інформаційну підтримку, за штурхання російської системи. Хочу сказати, що не всі вірили, що я повернуся додому, думали, що я потраплю у так звану розкрутку і мені «пришиють» ще якусь кримінальну справу. Я став для Росії незручним: надто великий розголос і підтримка. Що мені допомогло триматися? Я ні на що не сподівався: на обмін не сподівався, на перших порах узагалі не сподівався, що повернуся живим. І потім мені було все одно, і тоді, коли все одно, важливо до кінця зберегти своє лице, свою честь. Щодо обміну скажу: я радий, що повернувся «за дзвоником», а не по обміну, я нікому нічого не винен. Та й якби мені пропонували, я готовий був поступитися місцем будь-кому з наших громадян.

- Відчуття, що вас покинули, коли ви не потрапили у списки на обмін, не було?

- Ні, не було. Значить, так треба було, щоб ці люди звільнилися, а мені треба було там лишитися.

Ірина Староселець, Херсон
Фото Олександра Корнякова