Катерина Скаржинська. Селянська розрадниця

Більшість проєктів, які у Лубенському повіті Полтавської губернії зачинала Катерина Миколаївна Скаржинська, трималися не на грошах великої та впливової землевласниці, ні, а на порядності та людській довірі.

Свого часу благодійниця німецько-російського походження дала другий шанс раніше засудженим українцям, відкривши школу при… Лубенській міській в’язниці, Неймовірно, але для цього із Москви меценатка виписала навченого вчителя.

Далі – більше. Кількох колишніх в’язнів вона винайняла у різні свої заклади: кого – крамником, кого – нічним сторожем, а кого – городником. І що найбільше дивувало сусідів із числа дворянського походження, “навіжену бабцю” не обікрали, не зґвалтували, не скривдили. Ні, а в буремні місяці революції 1905 р., коли її колишній осавула став ватажком місцевих босяків та почав “експропріацію експропріаторів”, як освічені ленінці колись величали повстання місцевого бідноти проти визискувачів, – він категорично заборонив Катерину Миколаївну й пальцем чіпати.

Уявіть, той харцизяка наказав своїм недовіркам… всіляко захищати бариню та берегти від інших паскудників – як “зіницю ока”. Чим вона заслужила високе звання “селянської розрадниці”?

*   *   *

Українська поміщиця, меценатка, фундаторка першого приватного краєзнавчого музею Лівобережної України Катерина Миколаївна фон Райзер народилась у дворянській родині 7 (19) лютого 1853 р. у селі Постав-Мука (нині – Чорнухинський район Полтавської області), що лежало за 50 км від Лубен.

Її батько – генерал-майор (1859) Микола Вільгельмович (Вілімович) фон Райзер (1807-1859), був великим землевласником, предкам якого з давніх-давен належало село Постав-Мука. Із кріпаками. Адже родовід ця фамілія вела від старовинного роду німецьких дворян, представники якого перебралися до Російської імперії ще у XVII столітті.

Найбільш ранні відомості розповідають про правника шведської армії Вінцента Мартіна (Вікентія Степановича) фон Райзера (1680-1775), уродженця Померанії. У битві під Полтавою предок потрапив у полон до війська Петра І і перейшов на російську службу як обер-аудитор Наказу артилерії, а від 1719 р. залучався до роботи у Берг-мануфактур-колегії як великий знавець гірничої справи, навіть став віце-президентом Колегії.

Його старший син, Вікентій (Вінцент-Людвіг; 1725-1780), зробив військову кар’єру, навіть служив флігель-ад’ютантом при Петрі III, а за Катерини II здобув чин генерал-поручика. По його смерті вдова, Ганна Іванівна фон Райзер (у дівоцтві – Лоріх), оселилася в Лубнах. Їхній старший син, Вільгельм (Вілім) Ульріх фон Райзер (1777-1824) також присвятив життя армії та брав участь у походах фельдмаршала Олександра Суворова до Швейцарії. Не став винятком і батько Катерини Скаржинської – Микола Вільгельмович фон Райзер, котрий вибрав шлях військовика, а в 1813 р. служив військовим комендантом Любліна, хоча в 1831 р. придушував Варшавське повстання.

*   *   *

Попри багате військове минуле, орден Анни із бантом, Микола Вільгельмович був високим пекучим брюнетом, котрий, на думку сусідок, на балах вважався найвправнішим танцівником. І не встояла одна із писаних красунь, пішла в дружини. Мати – Катерина Петрівна з дому Лодигіних-Кир’якових (1830-?), походила із заможної родини дворян Замолозького краю (нині – Лісний район Тверської області) і посагу за неї дали більш як 1800 десятин. Пара побралась 9 лютого 1851 р.

Особисто йому покійний батько, Вільгельм Ульріх фон Райзер, залишив не багато. Відповідно до кріпосного акту, складеного в Лубенському повітовому земському суді 27 серпня 1848 р., у володіння Миколи Вілімовича фон Райзера перейшло 49 душ селян у Поставмуках із 193 десятинами та 1334 квадратними саженями землі, степ Славинський – 80 десятин і 504 квадратними саженями землі у селі Ісківцях і 27 душ селян із 65 десятинами і 1342 квадратними саженями землі у П’ятигірцях. Як бачимо, небагато.

Натомість посаг дружини вражав. Ось чому із прибутків від орендованих чорноземів у батьківському маєтку Нікольське, розташованому у Замолозькому краї (Весьговський повіт Тверської губернії), пані К.П.Лодигіна-Райзер здійснювала регулярні… пожертви на доброчинність. Саме з ініціативи Катерини Петрівни і на її кошти було відкрито Нікольське початкове училище, лазня, заповнювалися комори із запасами хліба, призначені для підтримки сільської бідноти. Пізніше під лікарський пункт нею був переданий і садибний будинок. Чоловік Катерини Петрівни – Микола Вільгельмович, помер ще молодим, і всі економічні справи вдова вела одноосібно.

*   *   *

З огляду на те, що батькові майбутньої української меценатки спочатку доводилося служити далеко від родини, а 1859 р. у Ново-Георгіївській фортеці під Варшавою його покликав Господь, – Катерину, її сестру Анастасію та брата Михайла (за іншими джерелами – Миколу) матір – Катерина Петрівна, та бабуся Варвара Петрівна Лодигіна вивезли в Україну та виховували на Полтавщині.

Як зауважував у спогадах “Рід, що зійшов” (2009) один із їхніх далеких родичів, педагог і спортивний функціонер, один із засновників і член Міжнародного олімпійського комітету (МОК), генерал Олексій Дмитрович Бутовський (1838-1917):

- Діти й онуки роду фон Райзерів були православними, завжди спілкувалися російською мовою і, мабуть, забули німецьку, якою ще іноді розмовляли їхні батьки. Але нікого з них не вирізняло те патріархальне недбальство, притаманне у той час заможнім місцевим дворянам. Все у фон Райзерів велося ревно, чинно і пристойно. У побуті панували чистота і порядок. Прибрані кімнати були обставлені солідними, а іноді й вигадливими меблями, і кожен стілець або стіл нібито промовляв: я стою тут тому саме, що мені і слід тут стояти. Набігавшись надворі, ми, діти, ступали в кімнати, як у якесь заповітне місце, і нікому й на думку не спадало скористатися стільцем або кріслом, як уявним екіпажем для уявної четвірки із форейтором.

Схоже, що найкращі людські чесноти: дбайливість та щедрість – майбутня українська меценатка успадкувала саме від матері. І це підкреслюють не лише українські дослідники. Благодійністю згодом уславилася і дочка К.П. Лодигіної-Райзер – Катерина Миколаївна (в заміжжі – Скаржинська).

У книжці “Громадські досягнення Райзерів” член Полтавської ученої архівної комісії із досліджень історичних подій на Полтавщині, невтомний краєзнавець Матвій Григорович Астряб (1843-1925) так про це написав:

- У селищі Нікольському 14-річна дівчинка Катерина Миколаївна Райзерова для дітей кріпаків облаштувала народне училище, куди виписала кращу вчительку із Санкт-Петербурга та поклала їй платню, яка кількаразово перевищувала винагороду, що видавалася земським педагогам, чим спонукала і земство підвищити платню вчителям. При школі невтомно працювала і сама засновниця. У Нікольському юною Катериною Райзеровою була облаштована лікарня для полегшення хвороб у сільських страждальців. Тут на практиці молоду просвітницю почали надихати високі слова російського мораліста: “Наш час не нам належить... А всім, кому в нас нужда є” (роман “Напередодні”, 1880, Іван Тургенєв. – О.Р.). Ці слова не переставали окриляти старанну трудівницю все тривале життя. Ця селянська розрадниця лікувала хліборобів, обшивала, мирила у побутових сварках.

*   *   *

Спочатку Катерина фон Райзер отримала ґрунтовне домашнє виховання, змалку опанувала французьку й німецькі мови та часто заходила до величезної домашньої бібліотеки. До батьків часто на гостини приїздили друзі-інтелектуали, зокрема професор геології, котрий першим склав геологічну карту Київської губернії (1:420 000) і Києва (1:16 800), майбутній ректор Київського університету Костянтин Матвійович Феофілактов (1818-1901). Саме він став одним із перших наставників допитливої дівчинки.

Родина покійного генерал-майора фон Райзера мешкала в помісті Круглик, придбаному ще батьком у Лубенському повіті Полтавської губернії. Але у 1863 р. Катерина з матір’ю Катериною Петрівною та бабусею Варварою Петрівною перебралася до родового маєтку в селищі Нікольському Тверської губернії.

На зимовий час дівчина-підліток виїздила до Москви чи Санкт-Петербурга, де навчалась у кращих тамтешніх професорів на кшталт – знаного педагога та публіциста Олексія Миколайовича Острогорського (1840-1917), який був першим редактором популярного журналу “Дитяче читання”, чи письменника-етнографа і публіциста Павла Михайловича Шпилевського (1827-1861). Варто зазначити, що вибирав наставників Катрусин дядько, директор Костянтинівського межового інституту в Москві, генерал-майор, дійсний таємний радник Олександр Львович Апухтін (1822-1903).

*   *   *

Важливо не забувати про таке: свого часу бабуся – Варвара Петрівна Лодигіна, служила фрейліною Двору Його Імператорської величності, тож прагнула бачити онучку… статс-дамою при царському троні. Кожен із дорослих бачив її долю власними очима, але дівчина самостійно обрала свій шлях у житті.

У віці 12 років сама Катерина вирішила присвятити життя… доброчинності, зокрема – допомозі бідним і страдникам. Перепрошую, сьогодні обійдемося без вульгарного матеріалізму… Ні про ідеї різночинців, ні про ідеї революціонерів-народників, Катерина фон Райзер у ті часи не чула. У 12 років дівчинка-підліток захопилася читанням Святого Письма, що схилило серце не до світських принад, а до самовідданого служіння безпросвітній і невтішній бідноті.

Саме звідси почався і зміцнів потяг до світла науки і просвіти, бо лише ними, слугуючись як інструментами, можна було полегшили життя та працю селянства.

*   *   *

Тривалий час її серце виповнювала виключно християнська любов.

Але настав час, і в 1869 р. дівчина познайомилася із молодим сусідом за Кругликом Лубенського повіту Полтавської губернії, кіннозаводчиком Миколою Георгійовичем Скаржинським (1849-1910). Походив юнак із дворянсько-козацької родини із польсько-українським корінням; свій родовід вів він від Івана Михайловича Скаржинського (1747-?), котрий служив спочатку Лубенським полковим хорунжим (1773), а потім – маршалком Золотоніського повітового шляхетства.

Сам Микола Георгійович та його друзі з числа освіченої інтелігенції надихнули Катерину фон Райзер продовжити освіту, й вона вступила до жіночої гімназії в Лубнах. Цього виявилося замало, жадібна до знань дівчина невдовзі стала вихованицею Бестужівських курсів у Санкт-Петербурзі, де навчалася разом із донькою відомого критика і мистецтвознавця В.В. Стасова, Надією Петрівною Дютур (у заміжжі – Кларк; 1855-?). Щоправда, в Північній Пальмірі остання мала репутацію “другої Жорж Санд”.

Аби не заглиблюватись у тему, скажу лише важливе. Коли несподівано, у зрілому віці позашлюбної дочки, з’ясувалося батьківство, Володимир Васильович Стасов ввів Надію у коло своїх близьких друзів-музикантів – Модеста Мусоргського, Миколи Римського-Корсакова, Олександра Глазунова, всіляко заохочуючи у дочки інтерес до музики, навіть фортепіано для неї придбав. Так досить несподівано із мистецькою елітою Російської імперії познайомилася й Катерина фон Райзер.

*   *   *

Потім сталася жадана подія. У 1874 р., із благословення настоятеля Київської Георгіївської церкви (зруйнованої більшовиками в 1934 р.), 21-річна Катерина фон Райзер пішла під вінець із Миколою Георгійовичем Скаржинським. Невдовзі молодята повернулася до Північної Пальміри, де студентка продовжила навчання на Бестужівських курсах, аж поки 1879 р. її чоловіка не перевели служити в Україну.

Тут слід пояснити, що як людина обдарована, Микола Георгійович дослужився аж до чину генерал-майора. Не дивно, що різні командувачі російської кавалерії цінували непересічні здібності й праці-посібники М.Г.Скаржинського, що торкалися теми конярства і постачання кращих скакунів російській армії. Наприкінці життя йому запропонували посаду в Управлінні генерал-інспектора Кавалерійських ремонтних комісій. Але 4 жовтня 1910 р. несподівана смерть у Києві від тифу поклала край бурхливій діяльності конезнавця, до речі, голови Полтавського району.

Для нас важливо інше, у розвідці це підкреслив краєзнавець Матвій Астряб:

- У молодої Катерини Скаржинської шлюбний союз не вгамував гарячого дівочого пориву щодо служіння бідноті, неуцтву й несправедливості людського життя, а додав ще більшого розмаху. У Круглику молоду господиню вражали селянська бідність, безземелля колишніх дворових і моральна хиткість через близькість міста. Ще завзятіше пані Скаржинська підступилася до теми благодійності.

*   *   *

Отже, подружжя Скаржинських повернулось у родовий маєток Круглик, де дружина із чоловіком замешкали в… різних будинках. Як на ті часи, пари сміливо жили в так званому відкритому шлюбі – кожен заводив інші стосунки, що ні ревнощів, ні ворожнечі не здіймало. Попри модну естетику “вільного кохання”, у подружжя народилося п’ятеро спільних дітей: Катерина (1875-1932), Ольга (1886-1921), Олександр (1888-1923), Наталя (1890-1933) та, ймовірно, Ігор (1893-1966).

Після Ермітажу та Російської академії мистецтв, виставки в яких у Санкт-Петербурзі колишня курсистка часто відвідувала, Полтавщина разюче змінила естетичні вподобання. У 26 років Катерина Миколаївна Скаржинська, напівнімкеня-напівросіянка, захопилася… українським народним мистецтвом! Більше того, за постійних консультацій історика та археолога Григорія Степановича Кир’якова (1805-1883) генеральська дочка почала збирати національні артефакти у справжню колекцію. Чи був це фахівець високого рівня? У 1871 р. на території власного маєтку в селі Гінці Лубенського повіту Полтавської губернії під час сільськогосподарських робіт Г.С.Кир’яков відкрив стоянку доби пізнього палеоліту – першу з виявлених у Східній Європі...

Подальші роки швидко змигнули, і в 1880 р. К.М.Скаржинська заснувала перший приватний музей у Лівобережній Україні, хоча стихійно старожитності вона вже колекціонувала років п’ять. З огляду на те, що колекція постійно розросталася, у 1882 р. К.М.Скаржинській довелося сформувати штат музею, а до співпраці залучити ще одного відомого на Полтавщині археолога і професійного колекціонера Федора Івановича Камінського (1845-1891), який на подальше десятиліття став головним хранителем Лубенського Українського історичного музею пані Скаржинської. 

*   *   *

І коліщатка важливої справи швидше запрацювали. Інтенсивними темпами запроваджувався облік надходжень, виник і почав поповнюватися науковий архів, по-сучасному вибудовувалася експозиція. З’явився перший статут, що визначив освітні завдання та наукові функції науково-просвітнього закладу; логічно сам музей розподілився на “загальний” та “місцевий” відділи, які, в свою чергу, обзавелися власними підвідділами.

Спочатку колекція старожитностей розміщувалася в одній із житлових кімнат у житловому будинку Скаржинських, але в 1885 р. розширилася до… двоповерхової будівлі із просторим вестибюлем та шістьма виставочними залами, поєднаними з парком та оранжереями. До придбаних експонатів коштом молодої меценатки по смерті Г.С.Кир’якова його приватна археологічна колекція разом із маєтком у Гінцях були успадковані родичкою покійного… Катериною Миколаївною Скаржинською.

Справа збереження національної історії неухильно розросталася… На початку XX століття приватний історичний музей К.М.Скаржинської нараховував 20 тисяч експонатів. Його наукова бібліотека вже мала чотири тисячі томів книжок, а головне – пухнули безцінні архіви. Важко це вкладається у голові, але до 1900 р. на розбудову приватного історичного музею добродійниця витратила понад 500 тисяч крб.

Багато це чи мало? Прикиньте самі. У Санкт-Петербурзі, навіть не у Києві, у 1899 р. гарний чоловічий костюм коштував 8 руб., пальто – 11 руб., годинник швейцарський – 10 руб. У трактирі: а) суп із вермішеллю – 9 коп.; б) каша гречана – 2 коп.; в) м’ясо тушковане з картоплею – 8 коп.

Але на власні очі просвітниця бачила, як простий люд скучив за інтелектуальною їжею. Попервах орієнтований на відвідувача-фахівця приватний історичний музей швидко почав приймати учнівську молодь, селян, міщан, екскурсійні групи і не лише з Полтавської губернії. Приватна забавка перетворювалася на освітній заклад.

*   *   *

Що тим часом робила К.М.Скаржинська?

Листувалася з багатьма вченими Російської імперії, брала участь у численних археологічних семінарах та ознайомчих поїздках. Її приватний освітній заклад набув значення губернської наукової інституції.

У 1883 р. із важливою місією Катерина Миколаївна відвідала Москву та Санкт-Петербург, де побувала в Політехнічному музеї, Рум’янцевському музеї, Державному Історичному музеї. Зблизька вона вивчала організацію музейної справи та набувала безцінних знань, а також придбала необхідне обладнання для сучасного облаштування експозицій власного музею. Не випадково, що активну колекціонерку кілька наукових об’єднань обрали своїм членом, а саме: Московське товариство нумізматів; Всеросійське товариство шанувальників природознавства, антропології та етнографії; а почесним членом – Полтавська вчена архівна комісія.

Того ж 1883-го року просвітниця з Лубен зустрілась із представниками Московського археологічного товариства та Археологічного музею Київського університету. Коли контакти із провідними фахівцями Російської імперії були налагоджені, а вітрини приватної колекції старожитностей впорядковані, К.М.Скаржинська вдалася до безпосередніх археологічних розкопок неподалік Лубен, переважно – на так званій Лисій Горі. Можна було просто профінансувати, але вона особисто очолювала численні експедиції на території Посулля – історичної області, що охоплює басейн річки Сула.

*   *   *

Щось із тими безцінними скарбами Полтавського краю слід було робити, й у власній садибі в 1898 р. пані Скаржинська побудувала шкільний будинок, місцевими жартівниками поіменований “університетом”. У кам’яниці вона відвела дві кімнати для вчительського помешкання, визначила два класи, обладнала рекреаційну залу, бібліотеку, дитячі ясла, шкільний музей, шкільну лабораторію і таке інше. Це було логічне продовження справи, започаткованої ще 18 років тому.

Моє глибоке переконання – добрі справи несвідомо робляться, але з прицілом на майбутнє. У розвідці “Благодійність жінок: Катерина Скаржинська – сподвижниця національної освіти Лубенщини” (2015) Олена Ільченко чітко змалювала ситуацію:

- Першим навчальним закладом, заснованим на пожертви відомої благодійниці, була нижча сільськогосподарська школа ІІ розряду в селі Терни. Витоки її створення сягають 1880 р., коли на прохання департаменту землеробства поміщиця села Круглик Лубенського повіту Катерина Миколаївна Скаржинська подарувала частину власних земельних угідь (47 десятин) у с.Терни – на побудову цієї установи. Перший набір до школи відбувся 1 (15) жовтня 1891 р. Уже через сім років, у 1898 р. школа стала І-розрядною, у 1912 р. – сільськогосподарським училищем, у 1917 р. – профшколою, де готували ковалів, теслярів, бондарів. Згодом навчальний заклад перетворився на технікум, а з 2005 р. здобув статус лісо-технічного коледжу.

Та не забігатимемо наперед… Для свого шкільного будинку учителя – Віктора Васильовича Симоновського (1869-1933), добродійниця виписала аж із Москви. І педагог той вирізнявся з-поміж інших ґрунтовними знаннями, численними талантами та працьовитістю. Із нуля створювана безкоштовна громадська школа зі спільним навчанням запропонувала… чотирикласну програму із вивчення музики, природничих наук, релігії, російської каліграфії та граматики, російської літератури та мови. На жаль, пропозиція викладати всі уроки рідною, тобто українською мовою, відгуку в губернських чиновників не знайшла.

Крім навчання школяриків, Віктор Васильович Симоновський вів душевні розмови із селянами, читав неписьменним хліборобам кращі літературні твори з таким захопленням, що слухати педагога приходили навіть мешканці сусідніх селищ. У чоловіків часто зволожувались очі, а місцева молодь просила вчителя влаштовувати для неї особливі читання, що подеколи заміняли собою звичайні вечорниці.

*   *   *

Чекайте-чекайте, про музей благодійниця не забула… Тривалий час вхід на оглядини приватної колекції старожитностей залишався безкоштовним. Тим часом щоденна кількість відвідувачів, починаючи від 1900 р., сягнула 300 осіб. Обсяги плідної роботи зі створення музею в Круглику нехай і вас вразять. За 25 років було зібрано 37 тисяч експонатів, з яких 4130 належали до категорії археологічні (!!!) знахідки, а ще понад 3000 мали причетність до археології. Нічого подібного жодне губернське місто Лівобережної України не мало.

Разом із тим, освітньо-наукова інституція давно перестала бути просто історичним музеєм, бо набула якогось іншого, нехай буде, культурологічного профілю. Дедалі виразніше експозиція старожитностей ставала “Народним Домом”. У 1898 р. при Лубенському Українському історичному музеї виникла двокласна школа, де за п’ять років кількість учнів збільшилась у два з половиною рази; відкрилася читальня з унікальною книгозбірнею… А потім лавина посунула.

Запрацював лекторій: спочатку – у форматі вечірніх читань для народу, затим відкрилися курси для вчителів народних училищ. З’явилася лікарня з окремим фельдшером. Почав діяти аматорський український театр. Безалкогольними напоями частувала чайна. А на думці у неї завжди залишалися великі слова:

- Наш час не нам належить... А всім, кому в нас нужда є.

*   *   *

Потім добродійниця відкрила школу в… міській в’язниці в Лубнах, а згодом, у повітовому містечку – гімназію для дівчаток; в останньому закладі вона стала попечителькою. В очах губернських чиновників це почало виглядати підозріло, особливо – коли у 1890-х рр. К.М.Скаржинська взялася влаштовувати лекції відомих економістів, затим включилась у земську програму із розвитку кустарних промислів.

Хоча її мотивувала, хіба що, Ідея для “загального добра”.

Коли у селі виникла потреба мати власну кузню, щоб її правильно облаштувати, селянська розрадниця двічі виписувала найкращого фахівця, київського правника-українофіла Миколу Івановича Левитського (1859-1936). На півдні Росії той фахівець вирізнявся великими здібностями з організації саме… землеробських артілей; це він першим, у 1895 році, розробив перший нормальний артільний договір. Але: “Артіль суймом міцна”, – вчило давнє прислів’я. Суйм (або: суєм) – загальні збори, сходка. І, уявляєте, після відкриття кузні у Круглику ніхто незчувся, як – виникла власна сільськогосподарська артіль...

Невдовзі Катерина Миколаївна переконала свого чоловіка віддати селянам власну орну землю у загальне користування – з економічним живим та мертвим інвентарем, застосуванням добрив. І все – за половину прибутковості, що викликало появу “половинників”, нового типу працьовитих хліборобів, які швидко покращили власний добробут, але помітно зменшили прибутковість поміщицьких земель.

Її двоюрідна племінниця Віра Павлівна Кир’якова (1892-1985) згадувала:

- На той час Катерина Миколаївна Скаржинська була дуже культурною та передових поглядів жінкою. Вона багато піклувалася про поліпшення життя й побуту селян хутірка Круглик.

*   *   *

Коли 20 березня (1 квітня) 1891 р. автор семи наукових праць, з-поміж яких: “Розкопки в передмістях Лубен” (1888) та “Про 7-річних богатирів” (1889), головний хранитель Лубенського історичного музею Федір Іванович Камінський залишив посаду, а невдовзі й помер у Круглику та був похований біля фамільної каплички Скаржинських на хутірському кладовищі, – він порекомендував на вакантну посаду… свого помічника Сергія Климентійовича Кульжинського (1867-1943).

У Круглик той приїхав ще у 1889 р. і, за рекомендацією пана Камінського, став наставником дітей К.М.Скаржинської – Ольги, Володимира та Наталі.

Що не кажіть, а Катерина Миколаївна мала талант знаходити потрібний людей: найвищого ґатунку професіоналів із високими моральними чеснотами. Таким став Сергій Климентійович Кульжинський, котрий служив приватним вчителем її дітей, а потім 15 років опікувався Лубенським історичним музеєм. Майбутній етнограф народився в Курську, вчився на фізико-математичному відділенні Харківського університету, а став невтомним дослідником українського писанкарства, котрий ціле життя вивчав народне мистецтво і пам’ятки археології.

Після 1914 р. він викладав у гімназіях Полтави і Лубен, у 1921-1923 рр. очолював Лубенський краєзнавчий музей, а в 1930-1941 рр. служив доцентом Інституту соціального виховання в Лубнах; тепер у тому будинку працює Лубенська загальноосвітня школа №10.

*   *   *

Тут слід пролити світло на одну доволі делікатну тему – стосунки із законним чоловіком, генерал-майором М.Г. Скаржинським. Так, для годиться, генерал-інспектора Кавалерійських ремонтних комісій призначили почесним керівником Лубенського шкільного округу. І хоча Микола Георгійович матеріально підтримував захоплення дружини – колекціонування старожитностей, в інших її благодійних заходах він участі не брав. Не схвалював вірний царський офіцер і видавничі зусилля Катерини Миколаївни, освітній лекторій або фінансову підтримку вітчизняних вчених. З огляду на те, що пара давно жила у відкритому шлюбі, подейкують, К.М.Скаржинська та молодший на 14 років вихователь-гувернант С.К.Кульжинський закрутили роман. Останній, кажуть, став батьком її молодшого сина Ігоря.

Це не наша справа, і ми туди носа не пхатимемо, бо цікавимося іншим…

Нехай благодійність та здобутки в царині освіти пані Скаржинської уряд Російської імперії відзначив золотою медаллю і стрічкою ордена Святої Анни, залишатись у розбурханій заворушеннями країні вона не схотіла. Фінансове банкрутство та революційне безладдя в державі привели до психічного зриву генерал-майора Скаржинського. Залишивши чоловіка на лікування в одному з київських приватних притулків, Катерина Миколаївна мала й собі дати раду.

Наприкінці 1905 р. вона із Сергієм Климентійовичем Кульжинським та наймолодшими сином і дочкою, 14-річною Наталею, 12-річним Ігорем та прийомною дочкою Ольгою Кир’яковою залишила Україну. Подальші п’ять років мандрували вони Європою, мешкали в різних містах: Будапешт, Відень і таке інше, – перш ніж оселитися в швейцарській Лозанні. Коли у 1910 р. із київського притулку для душевно хворих пішов за межу її чоловік, К.М.Скаржинська, як пряма спадкоємиця, продала його землі, але кошти на банківському рахунку не сховала, а переказала на будівництво… сільськогосподарської школи.

*   *   *

Займатися благодійництвом вона не полишила і протягом десяти років на практиці демонструвала християнське милосердя до української молоді. Зокрема із Лубенщини до Лозанни були викликані двоє вчительок для школи, влаштованої для дітей із Російської імперії, а з Москви – виписані навчальні посібники та книжки. Затим меценатка виділила дві тисячі франків Женевській касі взаємодопомоги політемігрантів, на які була придбана стара комора, згодом переобладнана на каретну майстерню; відтоді тут працевлаштовувалися безробітні земляки. У Женеві благодійниця заснувала Союз російських емігрантів, і вигнанці знайшли місце зустрічі, де вчилися допомагати одне одному.

У Лозанні Катерина Миколаївна придбала чотириповерховий будинок і заснувала Робітничий будинок, відомий як “Російський дім”, або просто – “Home”. Дах над головою тут отримували іммігранти та біженці з Російської імперії, які мали потребу в житлі, поки шукали роботу. Два роки власним коштом меценатка з Полтавщини утримувала притулок для співвітчизників.

Аби полегшити життя на чужині, для вигнанців у різних містах Швейцарії вона відкрила мережу благодійних їдалень. Власним коштом пані Скаржинська відкрила друкарні в Парижі, Брюсселі й Лондоні та видавала часопис “Зарубіжжя”, а в Давосі, тодішньому курорті для сухотних, облаштувала російську санаторію… За дев’ять років життя на чужині, лише у Швейцарії Катерина Миколаївна втілила в життя близько 20 доброчинних починань.

*   *   *

Одне слово, бурхлива соціально-просвітницька діяльність К.М.Скаржинської на практиці допомогла багатьом політичним дисидентам, але така активність привернула увагу як швейцарських жандармів, так і російської контррозвідки. Досить зауважити, що серед її знайомих чи кореспондентів у Швейцарії значилися… Ленін, Сталін, Юлій Мартов, Максим Горький.

Терпець урвався у 1913 р., і Катерина Миколаївна рішуче розірвала всі відносини з революціонерами усіх мастей, вважаючи, що і меншовики, й більшовики лише використовували її мрії щодо покращення стану народної освіти, аби нахабно просувати власні політичні амбіції.

Була ще одна причина припинити допомогу політичній еміграції – брак коштів. Сталося нечуване. Своїм майже одностайним рішенням Полтавське дворянство наклало на майно пані Скаржинської К.М. опіку – за марнотратство та фінансування революції. Таке рішення колишню мільйонщицю перетворило на жебрачку. Дізнавшись про дивну ухвалу, преса Західної Європи глузувала над меценаткою.

*   *   *

Утім, серце краяло інше. Перебуваючи за кордоном та не маючи можливості наглядати за безцінними скарбами, у 1906 р. меценатка удруге спробувала подарувати Лубенський Український історичний музей (перша спроба мала місце в 1903-му). Але, розуміючи ціну питання на утримання, презент міська дума знову не прийняла.

Тоді колекція була запропонована, а згодом і передана Природничо-історичному музею Полтавського губернського земства. Й унікальне зібрання із 20 тисяч експонатів невдовзі розмістили на верхньому поверсі земства, шанобливо назвавши колекцію “Полтавський губернський музей імені К.М.Скаржинської”. І стала вона основою для виникнення Полтавського краєзнавчого музею, одним із фундаторів якого нащадки й досі визнають Катерину Миколаївну.

Лише уявіть масштаби тієї логістики: безцінні історичні артефакти до губернського міста транспортувались у чотирьох залізничних вагонах.

*   *   *

Від початку Першої світової війни, восени 1914 р. пані Скаржинська повернулася в Україну, де минули останні роки її життя. Спочатку мешкала добродійниця в Києві, потім – у Полтаві, поки не виїхала в рідні Лубни. Оселившись у дочки, Катерина Миколаївна знову поринула в добрі освітянські справи – Круглицьке вечірнє училище для дорослих вона реорганізувала у приватну українську гімназію. На жаль, меценатка не чула слова гетьмана України Павла Скоропадського, бо вони були вміщені у пізніших “Спогадах. Кінець 1917 - грудень 1918”, а вперше частково вийшли у 1922-1925 рр. у віденському часописі “Хліборобська Україна”:

- Найвидатніша людина, яку висунула епоха, – це, до нашого жаху, – Ленін.

Непочатих справ на Лубенщині вирувало море. Зокрема, у 1920-х рр. в Україні налічувався майже мільйон безпритульних дітей та дітей-сиріт. Повсюдно відкривалися дитячі будинки, евако-приймальники, притулки. Таку ситуацію не оминула увагою й добродійниця, а в будинку сусідів – Климових, вона допомогла організувати колектор. Заклад той опікувався вихованням неповнолітніх правопорушників: спочатку таких виховувалося 30, а невдовзі – вже 140.

Одне слово, згодом колектор перетворився на трудову колонію, а учням Круглицької сільської чотирикласної школи довелося потіснитися – один клас та майстерню влада відвела для навчання колоністів, яких у Круглику називали… патронатовцями.

Попри дивну освітянську політику нової влади, вона не вгамовувалася і з подвійним ентузіазмом збирала книжки, щоб створити дитячі спеціалізовані бібліотеки – бодай, у Полтаві та Лубнах. Проте і від цього проєкту довелося відмовитися, у полум’ї Громадянської війни ящики зібраної літератури для школярів спопеліли.

*   *   *

Знаєте, то був не поодинокий випадок. Адже в 1918 р. одна з червоноармійських частин експропріювала в Лубнах національну гімназію спільного навчання, де викладала її старша дочка Ольга Миколаївна Скаржинська-Климова та цивільний чоловік Сергій Климентійович Кульжинський. Вояки не лише розграбували приміщення, а й поцупили особисті речі та документи, що засвідчували особи студентів і співробітників.

Її устремлінь Радянська влада не оцінила. Після Жовтневого заколоту пограбованій 65-річній жінці поклали мізерну пенсію (40 рублів), за яку навіть харчів придбати жінка не могла. Згодом навіть ці виплати більшовики їй відмінили.

У Лубнах, 1 грудня 1923 р. свою розвідку “Громадські досягнення Райзерів” завідувач Лубенським архівом Матвій Григорович Астряб закінчив словами:

- Тепер Скаржинська сама перетворилася на безпорадну 71-річну бабусю-пролетарку, на яку ніхто уваги не звертає. Не зарахована вона навіть Лубенським Радбезом у інвалідки, що не дає підстав на страхову пенсію. Вона просто гине, холоне, згасає від голоду, холоду, безпритульності. І це – за порятунок такої кількості пролетарів, здійснений упродовж її тривалого трудового життя. Тільки службовці Полтавського пролетарського музею, заснованого К.М.Скаржинською (так радянська влада перейменувала “Полтавський губернський музей імені К.М.Скаржинської”. – О.Р.), які нині годують і втішають чималу кількість інших пролетарів, надіслали знедоленій Скаржинській у Лубни одноразові допомоги: в розмірі одна тисяча рублів (від 2 липня 1923 р.) – від нас і від трудящих Полтавського центрального архіву (через нас) – 500 рублів (від 17 липня 1923 р.). Тим часом, нам здається, що ця справжня пролетарка, котра ціле життя рятувала пролетарів від нужди, заслуговує на те, щоб на схилі літ полегшили її важку нужду та підтримали згасаюче життя допомогою і теплою участю громадські трудівники, громадські установи й сам пролетарське Уряд.

Не дослухалися, не підтримали.

Ні відповіді від Уряду Радянської України, ні від керівництва Російської Академії Наук 82-річний завідувач Лубенським архівом Матвій Григорович Астряб так і не отримав. 18 січня 1925 р. історик та краєзнавець сам сконав у Лубнах.

*   *   *

Померла 78-річна “справжня пролетарка” Катерина Миколаївна Скаржинська 7 липня 1932 р. на хуторі Круглику Лубенського району Полтавської області. Стояло спекотне літо, сухим пилом зловісно визначаючи початок Голодомору. Відомості про те, де померла і як похована просвітниця, – розбіжні. Як і погляди на постать цієї фантастичної жінки.

Тепер ми маємо численні документальні свідчення – в українських селах уже лютував голод. Навіть член ЦК ВКП(б), голова Раднаркому УСРР Влас Чубар 10 червня 1932 р. повідомив Сталіна, мовляв, в Україні вже голодує населення 100 районів, зокрема – ціла низка сіл та районів Київської та Вінницької областей. 19 червня 1932 р. Нестор Білоус зазначав, описуючи ситуацію на Харківщині: “Багато людей попухли від недоїдання так, що страшно на них дивитися”.

До чого вдалася Радянська влада? Посилили тиск на українське село.

За ініціативи Сталіна 7 серпня 1932 р. ЦВК та РНК СРСР ухвалили спільну постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. У народі документ дістав назву “закону про п’ять колосків”. Покара за “розкрадання” колгоспного майна чи “зрізання” колосків – розстріл, із конфіскацією майна, а за пом’якшувальних обставин – 10 років таборів, також із конфіскацією майна.

*   *   *

До стіни будинку №10 по вулиці Гоголя в Лубнах пригвинчена меморіальна дошка. Каменюка абстрактно стверджує, що тут в 1920-1930 рр. проживала “відома культурна діячка” К.М.Скаржинська, яка “у 1898 році заснувала в селі Круглику початкову народну школу”. Уявляєте? “Школу”, тому і “відома культурна діячка”. Тільки радянській Україні нема чим пишатися щодо долі “справжньої пролетарки”.

Шкода, що у нас на деяких будівлях не пригвинчують меморіальні дошки ганьби… Та невдовзі, слідом за матір’ю й її старша дочка і повна тезка – 56-річна Катерина Миколаївна Скаржинська, також зійшла у родючу полтавську землю. Від голоду.

У 1943 р. вистражданий селянською розрадницею Історичний музей був розграбований і спалений. Зокрема, з унікальної колекції українських писанок на 2100 добірних крашанок уціліло лише 458.

У повісті “Перехресні стежки” (1900) мудрий Іван Франко точно думку сформулював:

- Треба насамперед просвітити нарід, а тілько тоді допускати до політики. – Жаль в такім разі, що наша конституція допускає анальфабетів до голосування, значить, в останній інстанції віддає в їх руки керму політики.

*   *   *

І наостанку – про таке…

Усім своїм життям С.К.Кульжинський довів, що не грошей він потребував, а по-справжньому кохав жінку, нехай так і сталося, що колишню роботодавицю і меценатку Катерину Миколаївну. До останніх днів доцент кафедри фізики та завідувач кафедрою фізики і математики Інституту соціального виховання в Лубнах морально і матеріально підтримував К.М.Скаржинську. З огляду на її соціальне походження (із дворян) від середини 1920-х рр. мізерну пенсію “сподвижниці національної освіти” скасували.

Скажу більше, починаючи з 1923 р., на утриманні Сергія Климентійовича перебувала залишена пасербиком – Ігорем Скаржинським – сім’я у складі двох дітей, онуків К.М.Скаржинської, які згодом стали відомими українськими геологами: лауреат Державної премії УРСР (1973) Всеволод Ігоревич Скаржинський (1917-1997) та Вадим Ігоревич Скаржинський (1919-2007), а також – їхня матір, Наталя Георгіївна Скаржинська та бабуся, Олександра Сильвестрівна Касьяненко. Їм усім Сергій Климентійович замінив голову родини.

Своїм життям С.К.Кульжинський довів: у професії він – не випадкова людина, а педагог від Бога. Навіть пішовши на пенсію в 1935 р., просвітник невтомно продовжував викладацьку діяльність – майже до того дня, коли у вересні 1941 р. Лубни захопили гітлерівці. 

Із власної квартири загарбники педагога виселили, та за кілька тижнів до смерті, ледь-но окупанти залишили помешкання, Сергій Климентійович повернувся до власної домівки. Помер С.К.Кульжинський 20 квітня 1943 р. – в окупованих фашистами Лубнах, так і не дочекавшись визволення міста.

Сумно і соромно закінчувати таким, але буквально через місяць після смерті покійного доцента Інституту соціального виховання міська управа Лубен оштрафувала покійника за… самочинне зайняття квартири. Що найганебніше, шляхом погроз гроші витребували з невістки Сергія Климентійовича, а квартиру рідним так і не повернули. Навіть після поновлення у місті Радянської влади.

Олександр Рудяченко