Як українофоби «заборонили Булгакова» та що з тим, нарешті, робити

Одразу кілька проросійських видань, політиків та колишніх чиновників (як от Бужанський, Рабінович, Лукаш, Портнов тощо) поширили (схоже, цілком свідомо) недостовірну інформацію про нібито заборону в Україні роману Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». «Под раздачу попал великий киевлянин Михаил Булгаков и его великолепный роман», - написала у Фейсбуці головред «Страни.юа» Світлана Крюкова.

Втім, заборонено не роман «Майстер і Маргарита» і тим більше не творчість Булгакова, а видання конкретного видавництва «Азбука-Аттікус». Через передмову, в якій згадано людей, котрих за публічну підтримку військової інтервенції в Україні внесено до переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці. Йдеться зокрема про російських акторів Юрія Кару, Миколи Бурляєва і Валентина Гафта.  

«Саме це видання і не потрапило на український ринок. Водночас для книг інших видавництв, які не використовують обкладинки книг відомих авторів для імперської або комуністичної пропаганди, український ринок відкритий. Для того, щоб переконатися в цьому, достатньо завітати в будь-яку книгарню або бібліотеку України», – наголосили у Держкомтелерадіо.

Здавалося б, маніпуляцію викрито і названо. Але цього мало. За словами координатора ГО «Інформаційний спротив» Костянтина Машковця, те, що ми зараз спостерігаємо – це прийом інформаційної війни, який називається «прицеп». «Беруть якийсь факт і чіпляють негативний контекст і в такому вигляді поширюють для формування негативної громадської думки до української влади. Це у будь-якому підручнику інформаційного протиборства є», - каже пан Машковець.

Зрештою, якщо пошукати, то подібних до «заборони творчості Булгакова» новин за кожен день назбирається добротний «клунок». І з цим нарешті треба щось робити. З кожним днем подібного… стає дедалі більше. Коли розповсюджувачі фейків понесуть заслужену відповідальність за участь у гібридній війні на боці ворога? І при цьому не штрафом 170-255 гривень (відповідно до ст. 173-1 КУаАП) через три роки і після десяти апеляцій, які тільки примножують негативний ефект від сконструйованої брехні, а швидко, протягом кількох днів максимум, як і належить під час війни?

На питання Укрінформу – наскільки реально змінити ситуацію в цій сфері, аби можна було оперативно припиняти подібне, зрештою, що для цього потрібно? – відповідають Отар Довженко та Дмитро Бачевський.  

Боротися проти інструментів немає великого сенсу. Політики, які просувають в Україні інтереси Росії, повинні перестати бути недоторканними в Україні

Отар Довженко, медіаексперт:

«Перелічені медіа («Страна», «Вести» тощо) — це інструменти проросійських політиків. Вони фінансуються і використовуються для впливу на громадську думку та політичний процес із кінцевою метою повернути цих політиків до влади. Це не має нічого спільного з власне медіа, які працюють в інтересах аудиторії та заробляють гроші, продаючи свої послуги (контент або рекламу). Вся інформаційна картина, яку вони створюють, спрямована на маніпуляцію, спотворення дійсності та просування на цьому тлі інтересів політичних патронів.

Боротися проти інструментів немає великого сенсу. Політики, які просувають в Україні інтереси Росії та їздять до Путіна по завдання, повинні перестати бути недоторканними в Україні. Якщо вони почнуть нести реальну відповідальність за роботу в інтересах агресора, у них швидко зникне і ресурс, і мотивація фінансувати квазімедіа. Пам’ятаєте, була колись Комуністична партія, яка ще кільканадцять років тому мала одну з найбільших фракцій у ВР, більшості в місцевих радах і чималенький медійний вплив. Після Майдану влада не побоялася вивести комуністів із політичного поля — її за це, звісно, критикували, але тепер про Компартію ніхто вже й не згадає. Отже, в принципі це можливо, треба лише мати політичну волю й не боятися дискомфортних наслідків. Втім, ми бачимо протилежний процес. Поки російські агенти-політики легально працюють в українському правовому полі, російські агенти-медіа будуть квітнути, міцніти й матимуть дедалі більший вплив на аудиторію. 

Дезінформація, якою займаються проросійські медіа (в першу чергу медведчуківські і пул «умовного оточення Януковича», як ми це називаємо — «Страна», «Вести» і тому подібне), справді дуже дієва, бо адресована правильній аудиторії. Це або люди, яким у принципі не подобається Україна і все українське, або люди, незадоволені та ображені ситуацією в країні після Майдану. І якщо перших за статистикою не більше 20%, то резерв незадоволених і ображених ще величезний. Першим можна розповідати про утиски російськомовних, другим — про відмову влади «через русофобію» купувати суперефективну російську вакцину. І так далі. Спростовувати цю дезінформацію, звісно, потрібно, але це не змінить ситуації кардинально, бо цільова аудиторія цих медіа рада обманюватись і не вірить жодному іншому джерелу (навіть очевидним об’єктивним фактам). Єдине, що можна зробити — постачати правдивою інформацією тих людей, які ще не завербовані цими медіа».

Громадяни мають весь час отримувати «щеплення» проти сприйняття інформації від певних ЗМІ та осіб

Дмитро Бачевський, медіаексперт, політтехнолог:

«Притягнути до відповідальності видання та осіб, що поширюють недостовірну інформацію, практично неможливо. Адже наше інформаційне поле досі існує у "мирному" правовому режимі, незважаючи на те, що гібридна війна з Росією триває вже сьомий рік.

Теоретично існує два шляхи боротьби з проблемою. Перший - адміністративний, що передбачає введення обмежувальних заходів для ЗМІ, тимчасову цензуру щодо всього, що стосується наших взаємовідносин з агресором, як це, наприклад, робили під час Другої світової війни майже всі воюючі країни, включно із США та Великою Британією.

Але, по-перше, для цього потрібні законні підстави, такі як оголошення війни чи воєнного стану. По-друге, за тими ЗМІ, які ведуть підривну роботу всередині України, стоять потужні олігархічні клани, і вступати з ними у пряме протистояння влада не наважується. По-третє, категорично проти такого варіанту вирішення проблеми виступлять наші союзники з ЄС та США.

Другий шлях - конкурентний, який передбачає три складові.

Перша - це оперативне реагування державних органів влади - оприлюднення спростувань і роз'яснень. Моніторингом та оперативним реагуванням повинні займатися прес-служби міністерств та відомств.

Друга - це формування та впровадження системної інформаційної політики, спрямованої на просування власних наративів в інформаційному просторі.

Третя - це системна дискредитація джерел поширення недостовірної інформації як всередині України, так і на міжнародній арені. Подібні приклади ми можемо побачити у політиці (не в нашій, на жаль. - Авт.), коли люди перестають сприймати слова діячів, які потрапили у гучний скандал.

Без системного підходу та чітко визначених пріоритетів виграти в інформаційній війні неможливо. Люди вірять, переважно, тим, хто доносить інформацію гучніше та швидше за інших. На жаль, першими сьогодні є наші вороги, другими - громадянське суспільство і лише в останньою реагує держава.

Мирослав Ліскович. Київ