- Андрію, ми в серпні будемо святкувати 30-річчя Української незалежності. Я думаю, що це привід також і поговорити про долю української журналістики. От якщо давати «синоптичну» оцінку новітнього періоду. Які її сторінки могли б бути нашою гордістю, які могли б бути нашою ганьбою, про що ми не написали на фейсбуці, а які роки були найважчими?

- Для мене дивно, що визначаємо уславлену ганьбу тим, що не написано на фейсбуці. Насправді, я вважаю, що Фейсбук – це останнє місце, ну, може після Твіттера й інших соціальних мереж, а може й перед ними, на якому варто висловлювати свою думку, якщо ти хочеш справити враження на активних людей.

Якщо ж вести мову про здобутки української журналістики за ці роки, то це – насамперед, те, що вона є. Що вона розвивається, і те, що, зрештою – вона прийде до такого стану, який властивий демократичним суспільствам. Тут справа в чім? Ціла країна будує демократію, і журналістика – разом з нею. Іноді допомагає будувати, іноді заважає, але розвивається разом із суспільством. Ганьба? Ну, ганьба в тому, що у нас так багато колег загинули, а багато колег з різних причин були змушені залишити нашу професію. Це є ганьба.

- Нацрада кілька днів тому вийшла з повідомленням про штрафи для пулу відомих проросійських телеканалів. 100 тисяч гривень тепер коштує в середньому зневажливе висловлювання про армію, про українське суспільство, про українську державу. Як ви оцінюєте цей факт?

- Я гадаю, що до кожного випадку потрібно підходити окремо. Підтримуючи це рішення душею, я все ж таки волів би бачити конкретні приклади, тому що між зневажливим і сумнівним визначеннями, зневажливим і запитальним – є різниця.

- Вони називали армію кримінальними злочинцями, а суспільство – бандерівсько-нацистським.

- От я почув від вас ці приклади. Тепер я можу сказати – так, я підтримую. А так – просто зневажливі вислови, ну, що таке зневажливі вислови? Для когось є лайливі слова, яких є, наприклад, сотня. А хтось каже – лайливих слів усього чотири, а хтось каже – лайливих слів немає взагалі. Тому, аналізуючи штрафи, варто щоразу дивитися конкретні приклади.

Я ВОЛІЮ ВЕСТИ МОВУ ПРО ФУНКЦІЮ, А НЕ ПРО МІСІЮ

- Журналістика під час гібридної війни – це те, що світ і ми проходимо вперше. Є в Україні якісь корисні напрацювання в цій війні?

- Ну, дав би Бог, щоб не було таких корисних напрацювань. Насправді, ми вперше проходимо війну такої інтенсивності. Тому що гібридна війна проти України, а також в інших країнах – вона велася задовго до 2014 року. Власне, й нинішня війна почалася не з прямого воєнного вторгнення й окупації Криму і частини Луганської, Донецької областей. А вона почалася з економічної війни, яку розв’язала Росія влітку 2013 року, коли в односторонньому порядку заблокувала торговельні економічні відносини з Україною.

Причому, це рішення найболючіше вдарило по тих регіонах, де в них були надії на розгортання сепаратистського руху. А цьому передувало багато років пропаганди, ідеологічної обробки, очевидно – підкупу українських владоможців і можновладців. А щодо корисних напрацювань, ми можемо дещо порадити іншим країнам, якщо їх, не дай Боже, спіткає така сама доля. Але в той самий час, я знаю, що ми багато чого можемо взяти з досвіду, наприклад, балтійських держав, де навіть раніше за нас вживали певних заходів, щоби убезпечитись від ідеологічної навали. Але ми маємо зробити головні висновки, відрефлексувати головні досвіди. І визнавши, що нам зараз дуже й дуже боляче, і що ми перебуваємо в дуже тяжкому стані, зробити так, щоб наступна хвиля агресії не була такою болісною.

- По-вашому, саморегуляція журналістів – ця місія здійсненна чи ні?

- Я так не люблю розмови про місії, навіть якщо це алюзія на назву фільму. Хоча там в англійській мові слово mission – це радше завдання. Я волію вести мову про функцію, тому що місія – це щось десь там. Вона місія, вона мрія, ми до неї весь час ідемо. А функція – це те, що ми з вами робимо щодня. От у нас з вами, мені так здається, є функція повідомляти суспільство про справжній стан речей – і ми це робимо. І не завжди ми при цьому думаємо про місію: нести добро, світло і правду в широкі лави трудящих, правда ж? Тому я вважаю, що саморегуляція журналістської галузі цілком можлива, але вона не виникає тільки в журналістські галузі. Вона залежить і переплітається з багатьма іншими чинниками. Ініціаторами маємо бути ми, але при цьому – слід звертати увагу також на те, як розвиваються громади, те, як розвиваються спільноти, яке у нас співвідношення і взаємодія із органами місцевого самоврядування і державної влади. Так, це можливо. Таких агентств, як Укрінформ, насправді бути багато не може. По-перше, і через форму власності, по-друге – через той стабільно високий рівень продукту, який ви забезпечуєте. Може бути на таку країну, як Україна, ну, три, ну, чотири подібні агентства. Але в кожній галузі нашої з вами гільдії – інформагентств, радіо, телебачення, друкованих засобів масової комунікації – мають бути ті редакції, в яких люди сказали собі: більше ми не грішимо проти нашої професії, більше ми не завдаємо шкоди суспільству, коли обманюємо або приховуємо правду. Й от із цього передового досвіду, підкріпленого економічною успішністю, чи принаймні – невеликими економічними втратами, може розвиватися саморегуляція. Показником цього розвитку є те, що у нас зростає кількість користувачок і користувачів, є певне визнання в професійних колах і в широкій публіці, й до нас звертаються іноземні колеги, коли їм потрібно добути правдиву і в той же час не дуже відому інформацію.

- Я добре уявляю, як зробити саморегуляцію в аграрному секторі, бодай теоретично, в громадах, але навіть прочитавши ваш підручник з саморегуляції, досі погано уявляю – як це все здійснити в нашому корпусі.

- До речі, я не певен, що то підручник, то радше посібник. Книжки, підручники, посібники такого роду – не для того, щоби навчити, а для того, щоби систематизувати, проаналізувати і дати іншим людям змогу подивитися, співставити і вирішити – що для них тут корисно, що не корисно, що треба робити інакше. А ми, кожна і кожен, робимо інакше, тому що людина є унікальна істота. І як би ми з вами «однаково» не працювали, я маю на увазі на однакових посадах, може у нас однакова освіта, може у нас більш-менш однаковий життєвий досвід, але, все одно – і у вас, і в мене є риси, яких немає у мене і у вас відповідно. І от ми пристосовуємо ці завдання, ці функції під потреби свої й потреби суспільства в тому вигляді, в якому ми розуміємо. Ви мені поставили запитання, а як це зробити (запустити саморегуляцію – ред.)? Я скажу – точної відповіді нема, єдине – що це треба робити щодня, апробувати, зазнавати поразок і розуміти, чому відбулася поразка і як її уникнути наступного разу.

ЖУРНАЛІСТИКА СОЦМЕРЕЖ СПЕРШУ БУЛО СКЕРОВАНА НА СУСПІЛЬСТВО, ЗАРАЗ — НА САМУ СЕБЕ

- Сварки в соцмережах дуже часто – показник існуючих конфліктів і викликів. От останній, такий дуже помітний був між двома яскравими особами: представниками блогерської сфери і журналіста, відомого журналіста, який є переможцем конкурсу «Честь професії». Деякі блогери роблять свою роботу значно краще, ніж деякі з професійних журналістів. Але рано чи пізно це закінчується монетизацією, деколи – брутальною монетизацією їхнього продукту. Мені здається, що вони хочуть мати привілеї, які має професійна журналістика. Але при цьому вони не дуже готові відповідати за «джинсу». Як це примирити? А по-друге, от уявіть наше близьке та середньострокове майбутнє і співіснування блогерства й журналістики – яким ви його бачите?

- Насправді я вважаю, що поняття блогерства і блогерів – вигадані. Те, що ми зараз називаємо блогерами, блогом, блогерством, – існувало завжди, просто в іншій формі. І деякі з блогерів є професійними журналістами. А деякі професійні журналісти знаходять час для того, щоб вести так званий блог, який по-суті є щоденниковим записом, які люди вели з давніх-давен... Були щоденники: «Любий щоденнику, хочу висловити тобі свої почуття з нагоди того, того....».

Були альбоми: ти приходиш до мене в гості, ти туди вклеюєш фотографію, щось малюєш або віршика пишеш. Сьогоднішні соцмережі – просто нинішня форма оцих щоденниково-альбомних записів. Якщо ми подивимося на жанри блогів, то ми там побачимо досить звичні, а іноді – забуті у нас журналістські жанри. Це аналіз, коментар, памфлет, ну, фейлетон, по-моєму, зараз ні, уже практично не існує; замітка, звіт. Слухайте, здається у Арсена Авакова чи в Антона Геращенка є блог, в якому час від часу публікується просто наказ по міністерству. Як цей блог співвідноситься із блогом, який по суті є, ну, скажімо, колонкою, газетним жанром?

Я думаю, що тут ідеться, до речі, про таку свідому спробу, яка розпочалася років 10-12 тому в багатьох країнах світу з метою применшити престиж і значущість професійної журналістики. Тоді на щит було піднято громадянську журналістику, як щось нове. Насправді, громадянська журналістика існувала навіть у Радянську Союзі. І часто-густо – якраз громадянська журналістика, іноді пригнічувана, іноді штучно стимульована, підказувала теми найгостріших публікацій, які з’являлися в «Літературній Україні» або в московській «Литературной газете». Листи трудящих у багатьох випадках були підробні, але в багатьох – були щирі немайстерні журналістські спроби. І на підставі їх уже формувалися огляди, а іноді ці листи й публікували. Тому, повертаючись до початку розмови. Десять-дванадцять років тому це почалося мало не в усіх країнах світу, і начебто здавалося – це сприяло розвитку громадянського суспільства, але потім почало дедалі більше скочуватися в площину соціальних мереж, про яку ви говорили. І ця журналістика, на мій погляд, теж почала змінюватися.

- Як саме?

- Спочатку вона була скерованою на суспільство, тепер більше скерована на саму себе і дотичні площини оцих соціальних мереж. Уже років чотири-п’ять, як на це звернули в Сполучених Штатах, я думаю, що у нас відбулися певні процеси. Тому, от ми часто-густо винаходимо або підпадаємо під вплив якогось терміну для того, щоб виправдати власну неспроможність.

Фейкові новини, як з ними боротися? Це нове явище – от, фейк запустили. В Радянському Союзі важко визначити навіть відсоток неправдивих новин, які існували. І народ усе одно й боровся з цим, не всі, але були люди, які усвідомлено позбувалися цього впливу. Які видавали оці самвидавчі газети, журнали і т.д. Ну, і нам просто потрібно, кожній і кожному зрозуміти і усвідомити себе. І хоча часто це складніше – гуртом працювати. Вирішити: від сьогодні ми не робимо того, того й того, а робимо те, те і те. І поступово сума малих зусиль, вона змінює ситуацію.

- Ну, в тому випадку блогери мають підпадати під моніторинг «джинси», який роблять професійні медіаорганізації. Якщо вони професійні журналісти, то давайте включати в усі моніторити й їх, давайте їх карати, якось піддавати обструкції за порушення стандартів.

- Ні, ну карати...

- І нагороджувати так само...

- А чого, є нагороди для блогерів. У Дніпрі, наприклад, проходив двічі Всеукраїнський фестиваль блогерства. Там цілком пристойні нагороди. Кожне середовище для себе щось випрацьовує. От я так захопився, що підзабув ваше запитання. А тепер воно в яскравості своїй до мене повернулося. Ви сказали, зокрема, що блогери або деякі блогери – хочуть привілеїв, які є у журналістів. Так для того, щоб вони цього не хотіли, у журналістів немає бути привілеїв. От вам і рішення.

- Йдеться про механізми захисту журналістів, які прописані в законі.

- Так, якщо ми говоримо про механізми захисту. Чому вони прописані в законі? Тому що у нас суспільство в цілому не захищене. Зараз це потрібно, але це тимчасове рішення, воно кардинально ситуацію не змінить. Якщо ми, скажімо, надаємо журналісткам і журналістам право мати травматичну зброю, якщо ми покладаємо особливу відповідальність на правоохоронні органи щодо розслідування злочинів проти журналістики і журналістів. Ми багатьом даємо підказку: стань журналісткою чи журналістом – у тебе буде і те, і те, й те право. А тому, що у нас є? А у нас є організації, які кажуть: за внесок у там 500 чи там 5 тисяч гривень ми видамо вам журналістське посвідчення. А це журналістське посвідчення вже, у свою чергу, дає право на травматичну зброю, на те-се, п’яте-десяте. А до того, як у нас утворився безвіз з Європою, приналежність до журналістської гільдії надавала ще й полегшений порядок отримання віз для виїзду і т.д. Тобто є спокуса, ми її частково самі створюємо. І справу треба вести до того, щоби все суспільство було захищене однаково, тоді й ми будемо захищені. А так: ми захищені, прокурори захищені, державні службовці якогось рангу захищені – і виникають, все ж таки, як не крути, деякі привілейовані такі прошарки.

ПРЕЗИДЕНТ, ЯК І БУДЬ-ЯКА ІНША ЛЮДИНА, МОЖЕ ЗАПРОШУВАТИ ДО СЕБЕ В ГОСТІ КОГО ЗАВГОДНО

- Ще одна публічна сварка, яка є показником непроговореної теми. Я вважаю, що президент на професійне свято журналістів має право запрошувати тих, хто йому ближчий, симпатичніший, або тих, хто навіть, якщо і відмовить, не буде хизуватися тим у соцмережах. З іншого боку, коли я дивилася соцмережі після останнього професійного свята, от виникло абсолютно очевидне розділення по лінію шашлика у президента. Я не знаю, як краще. Коли президент вітає і запрошує, й сам варить умовний глінтвейн, чи коли з цим святом не вітають.

- Ну, я згоден із тим, що президент, як і будь-яка інша людина, може запрошувати до себе в гості кого завгодно. Хоча, коли я чую про шашлики, мене як вегетаріанця це ніяк не влаштовує. Але ж я не можу нав’язувати ні президенту, ні іншим своє меню. Щодо професійних свят, так званих. У нас їх же ж безліч насправді. І тут постає питання: а чому президент запросив до себе журналістів у день професійного свята – і досі не запросив металургів, водіїв громадського транспорту, працівників сільського господарства, працівників рибного господарства, будівельників, учительок, учителів і т.д., і т.д.

- Це визнання нашої ролі.

- Йому видається, що ми впливовіші за інших. Тоді як насправді, якщо виміряти рівень впливу загалом, то кілька мільйонів працівників сільського господарства напевно впливовіші за всі тисячі наших разом узятих журналісток і журналістів. Але, тут же ж яке ще питання? Запросити – то одне, а йти чи не йти – ось, мені здається, питання. І от Олексій Мустафін (Комісія з журналістської етики з ним організовувала дискусію), це дуже відомий у минулому шановний редактор, і свого часу теж журналіст газетний і т.д., він вважає, що іти потрібно. Тому що у тебе тоді з’являється змога щось спостерігати, можливо – про щось запитати, і використати це в подальшій своїй роботі. Я в принципі з ним погоджуюся з суттєвим застереженням, що все одно кожна людина для себе це вирішує сама. І ми не можемо їй сказати – іди чи не йди. Коли я був у зеніті слави і працював на програмі «Свобода слова» на ICTV...

Ви й тепер не на «заході сонця»...

- Про візити на День журналіста є кілька дуже цікавих історій. Я один раз сходив на таке прийняття і я не маю на увазі ситуацію з інтерв’ю з Януковичем у Межигір’ї, то зовсім інша справа. Але Раїса Богатирьова, котра, я вже не пам’ятаю – чи вона тоді була секретаркою РНБО, чи головою фракції Партії регіонів, чи міністеркою охорони здоров’я, але вона завжди була помітною діячкою в нашій політиці, в уряді. Вона запросила десять чи дванадцять журналістів на один з днів журналіста. І я туди ще з такого невеликого досвіду, та й пішов. Ну, чесно кажучи, я просто не знайшов там нічого корисного. А у когось могли з’явитися підстави казати, що я тепер наближений до Раїси Богатирьової й там Партії Регіонів узагалі, й т.д., це могло бути серйозною перешкодою в моїй роботі. І тому я після цього вирішив більше на такі штуки не ходити. Крім того, знаєте, у мене ж було досить багато знайомих і навіть друзів серед людей, які час від часу у нас перетворювалися на народних депутатів. І мені доводилося з ними ставити всі відносини на паузу. І з Єгором Соболєвим, і з Андрієм Шевченком, і Вадимом Денисенком, ну, і там ще кілька людей. Не те, щоб я їм не довіряв чи очікував від них якоїсь підступності й використання мене в своїх політичних цілях... Але з огляду на те, що публіка за нами дуже уважно стежить, краще триматися подалі, принаймні – на той період, поки вони активні у політиці.

- Не дуже виправдала себе ця історія про масові, як написала Юлія Мостова, обвали ложі преси в парламенті.

- Ну, так. Воно, коли масово – і не може виправдати. Я в британській практиці за останні 20-25 років знаю один приклад, коли до парламенту обрали активного журналіста і він залишився там, набувши кваліфікацію. До речі, як і одного активного рок-музиканта. Всі інші зірки, котрі туди потрапляли, ну, відбули вони один термін та й пішли. А у нас, до речі, й одного терміну не добувають.

- Про вашу роботу Бі-Бі-Сі в Британії. Мені завжди було цікаво: коли ви повернулися сюди з Лондона, все таки у вас колосальний досвід – наше все тут не здавалося вам провінцією?

- У жодному разі. У Британії, й в інших країн багатьох, є досягнення, до яких нам ще йти і йти. Але, по-перше, я певен, що ми досягнемо того рівня журналістики і розвитку медіа-галузі, який є там, хоч зі своїми особливостями. А по-друге – досвід, якого набуваємо ми в сучасних умовах, навіть буває цінніший за той досвід, котрий вони набули попередньо. Тому – яка провінція? Я повертався додому двічі. Вперше – у 1995 році, й я побачив, як стають на ноги перші українські професійні телеканали, телевізійні служби новин. Я побачив, як працює зі своїм щотижневиком Георгій Гонгадзе, Сергій Куций. Я щиро сподіваюся, що прізвище Гонгадзе дуже багатьом багато що скаже, а прізвище Куций – може вже й ні. Але в той час це була людина, яка робила телевізійну економічну програму з таких, що раніше в Україні не було. Були, звичайно, в Європі, але за інших умов. І оце, насправді, було зовсім інакше. Ти потрапляєш з добре злагодженого механізму – і бачиш механізм удома, який десь там стукає, десь він може обвалитися, десь дати пробуксовування, але це відбувається на твоїх очах і з твоєю участю. Тому – ні, не провінція.

- Зараз ведеться дискусія про скасування звання «заслужений журналіст України». Ви як це сприймаєте?

- По-перше, я дуже шкодую, що його не скасували ще тоді, коли ми перейшли від Радянського Союзу до незалежної України, як і багато чого іншого. Мені здається, що скасування цього звання може бути логічним продовженням політики декомунізації.

- А чого тоді «Герой України» не скасувати?

- Треба подумати, насправді. От є звання Народний Герой України, а є Герой України. Перед ким заслужений журналіст може бути? І хто достатньо кваліфікований, щоб визначити заслуженість наших колег?

- Я знаю, що його давали людям, які не причетні до журналістики. Але у мене є колега, яка в складі журналістської команди фактично починала інформаційний спротив війні ще 10-15 років тому, коли інформаційна агресія не була предметом дослідження, грантів, роботою відділів департаментів контрпропаганди. Вона – заслужений журналіст, і вона вважає, що заслужено. І я вважаю, що заслужено. Петро Порошенко мені дав цей значок зі словами подяки за те, що я писала про автокефалію. Я про це сказала тільки, коли Добкін подав у суд за Томос. Вам не здається, що краще допомагати створювати прозорі механізми нагородження, щоб якось існувала ця нагорода, бо журналісти таки змінюють дійсність?

- Ні, я не думаю. Я двічі відмовлявся від цього звання і один раз від ордена – за різних президентів і різних їхніх радниць. Є люди, набагато заслуженіші, якщо ми вже цю мірку приймаємо, і вони можуть працювати в районній газеті, про яку ні ви, ні я, ні тим більше десь там нагорі – просто не знають.

РАДІО – ВЕЛИКИЙ РУШІЙ ДЛЯ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА

- Ви голова правління Громадського радіо, як ви в цілому оцінюєте радійний сегмент і перспективи розмовного радіо?

- На жаль, у нас, коли відбувалася перебудова і відповідні трансформації, радіо випало з поля зору людей багатих і тих, хто при владі. Вони захопилися тоді телебаченням страшенно, міфологізуючи й абсолютизуючи його, і досі багато хто з них вірить, а телебачення їм підказує цю віру, що поява на телебаченні й володіння телебаченням – це гарантія успіху. Насправді, аналіз політичної реклами і політичних ток-шоу так званих, і результатів, яких досягають наші політики й політикині та різноманітні політичні сили, – показують, що витрати на телебачення не окуповуються тією мірою, яку вони роблять. Але тут справа в тому, що радіо, на мій погляд, є найдемократичнішою платформою для організації суспільної дискусії. Воно не вселяє такий острах, у людей з не нашої галузі, для того, щоб брати у ньому участь. Воно не вимагає бути досконалою чи досконалим, як того вимагає, нехай мовчки, телебачення. І воно не забезпечує, з іншого боку, такого рівня анонімності, як може забезпечити соціальна мережа або Інтернет. Воно стимулює участь в обговоренні.

І я вважаю, що саме цим, до речі, й пояснюється, до великої міри, те, що наші багатії й можновладці, також багатійки й можновладиці – не вкладають багато грошей у радіо. Тому що, створюючи радіо, вони відкривають шлюзи тому, щоб народ брав участь у цьому. Дуже характерний приклад – поява перших громадських або спільнотних радіостанцій. Це сталося всередині 1950-х років у Болівії, де шахтарям, які працювали на мідних рудниках, потрібно було, щоб все суспільство знало про їхні проблеми. Здавалося, що легко було заснувати газету, друкувати там і розвозити та інше. Так – якби не те, що шахтарі майже поголовно були неписьменні й вони не могли написати, відредагувати і надрукувати те, що вони хотіли сказати. Але вони вміли говорити. І тому з’явилися оці перші знизу радіостанції.

І тому, що у нас і в будь-якій країні демократичній – це великий рушій для розвитку суспільства, для розбудови саме демократичного суспільства. Перспективи розмовного радіо, як і все в Україні, – прекрасні, але ці перспективи – досить далекі. Треба працювати щодня, треба давати публіці той продукт, який їй буде до вподоби, який їй буде корисний, зрозумілий. І поступово виховувати смак до цього. Я знову покличуся на досвід Укрінформу. Років 8 тому, ну 9 – і я Укрінформ не читав. Наді мною тяжіла, ясна річ, історія РАТАУ, ДІНАУ, чого там тільки немає. І я розглядав державне інформаційне агентство як пережиток попередньої системи. Але коли люди в цьому агентстві взялися і якраз почали свою функцію виконувати, а не ту уявну, яку їм нав’язували, – для мене Укрінформ тепер є одним із трьох головних джерел інформації.

- Дякую.

- Та ні, це вам маю дякувати і багатьом іншим людям. Але тут із цим пов’язана ще одна проблема. У нас публіка не дуже читає інформаційні агентства. Я не скажу, що це таке вже поширене явище в країнах усталеної демократії, але там, все ж-таки, читачі газет звертають більше уваги – звідки взято, з якого агентства ту чи іншу інформацію. Але якщо вже в одному зрушили з місця, то й в іншому – також піде.

- Наші колеги з європейських агентств казали, що у них є своє місце – і це назавжди. От ви вірите, що в Україні прийде усвідомлення знака якості агентств?

- Я певен, але тут питання: коли воно настане, і коли воно в суспільстві, так би мовити, переважить. Але це буде. В Україні люди достатньо розумні, допитливі, скептично настроєні для того, щоб робити власні висновки. І знову постає питання, і воно пов’язане, до речі, з діяльністю Комісії з журналістської етики. Як ми поширюємо знання, оцю так звану медіаграмотність. І як ми даємо навички звичайній публіці, щоб вона могла діставати користь з того, що ми робимо?

І тут потрібно поширювати той же досвід Укрінформу, Інтерфаксу Україна, деяких радіо і газетних засобів масової комунікації. Причому, поширювати не так, що ви підручник згадали, це теж потрібно. Нам потрібний роман, нам потрібний фільм, нам потрібна серія радіопрограм художніх навіть про те, як це робиться. Наші з вами співвітчизники і співвітчизниці – з яким задоволенням дивляться різноманітні американські серіали, не кажучи вже про російські серіали. І там тобі й служба новин, і якась телевізійна студія-станція та ін. В Радянському Союзі був, не можу сказати, що один із зовсім моїх фільмів, але був фільм «Журналіст». Де у нас фільм «Журналіст»? Щоправда, в «Наших котиках» – там є образ журналістки, це видатний твір (хоча не всім буде зрозумілий) українського кінематографу.

ДИТИНУ СЛІД ВЧИТИ РОЗУМІТИ: ДЕ АБСОЛЮТНА ПРАВДА, ДЕ МОЖЕ БУТИ ПРАВДА, А ДЕ ЇЇ НЕ МОЖЕ БУТИ

- Скажіть, по-вашому – зі скількох років треба вчити людину орієнтуватися в океані інформації?

- Змалечку. З якого віку людину треба навчати говорити, дихати, їсти? З’явилася людинка – і ми вже вчимо. Ми ж не можемо, насправді, знати – що ця маленька людина сприймає підсвідомо. І якщо в присутності малюка або малючки відбуваються сварки, лайки, люди брешуть одне одному, то воно всотує в себе оці неправди. Потім дуже згодом ця людина усвідомить, що вона звикла жити в певній атмосфері. Тому з малих нігтів дитині слід казати: тобі корисно вміти розрізнити, де абсолютна правда, де може бути правда, а де не може бути. І навіть в ігровій формі це можна зробити.

- Скільки років ви відпускаєте життю телебачення в його нинішньому вигляді?

- Довічно.

- Як воно має трансформуватися?

- Воно трансформується. І я думаю, що ми іноді не аналізуємо ситуацію, й зараз часто доводиться чути, що люди не дивляться телевізор, вони всі пішли в Інтернет. І ті, хто так каже, часто-густо забувають, що вони прийшли в Інтернет для чого, щоб дивитися там те, що вони не подивилися в телевізорі. Себто змінився спосіб доставки, спосіб розповсюдження. Так, відбуваються певні зміни і в форматах – скажімо в тривалості, в тому, який план ми використовуємо при зніманні. Одна справа: ти дивишся з екрану й у тебе звук, інша справа – ти як би занурюєшся в цей простір. Але по суті – телебачення залишиться. Залишиться радіо, залишаться інформаційні агентства, газети залишаться. В різних країнах – по-різному. І у нас на моїй пам’яті не було культури читання отакої товщини газет, крім згадуваної «Літературної газети» або ще пари таких товстих щотижневиків. Вони 16 шпальт нараховували, тоді як у Британії, Франції, Бельгії – по 40 і т.д. Але там досі можна побачити, я, щоправда, вже в Євросоюзі зо два роки не був, що людина бере собі круасан, чашку кави, газету – і читає перед роботою або після роботи. Там, правда, вже не кава, а чай.

- Ой, як обнадійливо! Я завжди сумувала, коли зникали паперові газети. 

- Вони ніколи не зникнуть остаточно. І ми іноді, по-перше, б’ємо на сполох раніше, ніж це потрібно. А по-друге – повіривши в щось, ми починаємо докладати зусиль, щоб воно здійснилося. От, не модно стало читати друковані газети, журнали, ну то ми їх не будемо читати. Тоді як насправді – потрібно і можна знаходити в них те цікаве й корисне, що можна передати далі. І пояснювати – чому насправді людині варто потримати в руках газету або книжку, не тільки електронну книжку.

- Скажіть, я коли говорила з членом Комісії з журналістської етики Світланою Остапою, ми говорили про проблеми журналістської освіти. І про те, що її треба змінювати, що люди мріють стати, заходячи на факультет журналістики, телезірками, телеведучими, не маючи елементарних знань про державу. Але наразі – є, як є – існують факультети журналістики, що десятки-десятки людей випускають на ринок кожного року. Їх є кому вчити? Випускникам після закінчення – лише 22-23 роки, особливої зрілості немає. Як у нас, у достатньої кількості редакторів, які усвідомлюють відповідальність, які можуть їх навчити, поставити мозок відповідно…

- Є достатня кількість таких людей, особливо – якщо їм пояснити, наскільки важливу річ вони робитимуть тоді для суспільства, для країни і для себе. Але питання – ще й у тому, не скільки людей навчають, а чого навчають. Я вже, по-моєму, 10 років чи більше викладаю в Маріупольському державному університеті, а час від часу – викладаю в інших університетах по цілій Україні. І десь роки чотири тому, працюючи зі студентами на четвертому курсі – я вперше гостро усвідомив, що мені вже їм немає чого сказати. Все корисне або майже все корисне, що я міг їм сказати, я дав їм за перші два роки. Тому насправді – питання не тільки в тому, чи є хтось, хто буде цих людей навчати, а в тому, чи є у нас стільки знань і навичок, які ми маємо давати в університеті. От я з власного досвіду, і бачивши багатьох колег, теж вважаю, що журналістська освіта в університеті – це максимум два роки. Принципи, підходи, методи – оце те, що нам потрібно. Все одно теоретично ти не навчишся ані писати, ані знімати, ані записувати. Це все потрібно проходити на практиці. І ще одне дуже важливе – це виховувати у наших не настільки досвідчених колег повагу до тих людей, які працюють поруч з тобою у нашій галузі. Тому, що ми, от, вважаємо: журналістика – це така творча професія, те, се, п’яте-десяте. На радіо й на телебаченні, особливо в телебаченні – величезне значення має робота тієї команди, яка працює з тобою – оператори чи відеографи по-нинішньому, режисерки і режисери, звуковики. Все це – люди, без яких телебачення не існує. Меншою мірою така залежність існує на радіо, але вона теж існує. І для того, щоб ти міг і себе краще реалізувати, ти маєш знати – що роблять вони, і чому зараз взято такий план, чому тобі отут-от помазали або присипали пудрою, чому режисер сказав «Стій!» на цій точці та ін. До речі, це набагато збільшить нашу спільну потугу, якщо ми будемо цих людей поважати, залучати і ставитися до них не як до обслуги, а як до повноправних співавторів. Я не кажу, що цього немає взагалі. Багато я бачив команд, сам працював у таких колективах, де є рівність, де є розуміння й де є повага до кожної людини, яка щось робить у цій спільній справі. Але бажання бути зірками – часто, все ж таки, переважає…

- До скількох років можна працювати в журналістиці?

- Нескінченно.

Лана Самохвалова, Київ