7 липня. Пам’ятні дати
Повна назва цього свята - Різдво чесного славного Пророка, Предтечі і Хрестителя Господнього Іоанна.
Іоанн Хреститель – найбільш шанований християнський святий після Богородиці. За Євангелієм, він жив приблизно з 6-2 року до н. е. до 30 року н. е. Майбутній великий Пророк народився в сім’ї Захарії і Єлизавети. По материнській лінії Іоанн був родичем Ісуса Христа і народився на шість місяців раніше Нього. Жив у пустелі аскетом, проповідував хрещення і покаяння іудеїв. Хрестив у водах Йордану Ісуса Христа. Незабаром, після виконання свого призначення, прийняв мученицьку смерть за наклепом іудейської царівни Іродіади та її дочки Соломії. Тіло пророка було поховано учнями.
Іоанна називають Предтечею і Хрестителем. Предтечею – тому що він прийшов перед Христом і проповідував народу Його пришестя. Хрестителем – тому що він хрестив Спасителя в Йордані.
Серед інших святих Іоанн Хреститель має найбільшу пошану – протягом церковного року на його честь святкується сім дат. Серед них: Зачаття, Різдво, Усікновення Голови, Перше і Друге Віднайдення Голови, Третє Віднайдення Голови і Собор Івана Хрестителя після Богоявлення. Проте, Різдво Іоанна Хрестителя – найбільше з усіх свят на його честь.
Цього ж дня в світі традиційно відзначається Всесвітній день шоколаду. 7 липня 1527 року до Іспанії з Америки привезли першу партію какао-бобів і рецепт виготовлення шоколаду. Шоколад – це кондитерський виріб на основі масла какао, яке є продуктом переробки какао-бобів – насіння шоколадного дерева, багатих теоброміном і кофеїном. Батьківщиною шоколаду, як і какао, з якого він власне і виготовляється, є Центральна і Південна Америка, хоча сьогодні найбільші плантації какао знаходяться в Африці. Індіанці майя, а потім і ацтеки протягом багатьох століть змішували обсмажені мелені какао-боби з водою, а потім у цю суміш додавали гіркого перцю і ванілі. В результаті отримували гіркуватий, гострий пінявий напій високої жирності, який пили охолодженим. За найбільш поширеною версією, слово «шоколад» походить від ацтекського слова «чоколатль», що буквально означає «гірка вода». Щоправда, це лише гіпотеза. Першим з європейців його покоштував відомий конкістадор Ернан Кортес. Замість холодного і гіркого у Європі цей напій перетворився на початок XVII століття на гарячий і солодкий, у нього додавали молоко, спеції і мед, який спочатку заміняв цукор. З огляду на те, що сировина була надзвичайно дорогою, споживання гарячого шоколаду було привілеєм багатих людей. Чашечка гарячого шоколаду на десерт стала ознакою вишуканого смаку, достатку і респектабельності у вищому товаристві Європи. Символом шоколадної манії тієї епохи і до сьогодні є відома картина «Шоколадниця», написана в середині 1740-х років швейцарським художником Жаном Етьєном Ліотаром. Сучасний період в історії шоколаду відкрив голландець Конрад ван Гутен, котрий запатентував у 1828 році недорогий спосіб вижимки масла какао з какао тертого. Це відкриття дозволило виготовляти твердий шоколад, який поступово витіснив з раціону європейців шоколад рідкий. Вважається, що перший плиточний шоколад був вироблений у 1847 році в Лондоні, але французи наполягають на тому, що роком раніше паризький кондитер Жан П’єтре вже отримав твердий шоколад. Невтішна новина для ласунів: останнім часом у світі спостерігається суттєве зменшення плантацій какао, ціни на какао-боби невпинно зростають і зростатимуть надалі, тому у перспективі якісний шоколад коштуватиме дуже дорого. Він знову стане доступним лише забезпеченим людям. Решта втішатиметься дешевими замінниками на основі пальмової та кокосової олій, різних емульгаторів, стабілізаторів та ароматизаторів. Лідером з виробництва найсмачнішого шоколаду є Бельгія, Швейцарія, а замикає трійку лідерів Франція. Також варто згадати італійську шоколадну компанію Amedei з Тоскани, виробника елітного шоколаду. Продукт цієї марки Amedei Porcelana відомий як найдорожчий (і один із найсмачніших) у світі (об’єм виробництва – до 20 000 50-грамових плиток на рік, тому цю шоколадку не так просто купити, навіть за чималі гроші).
Ювілеї дня:
134 роки від дня народження Марка Шагала (1887–1985), живописця, графіка, одного з найвідоміших представників художнього авангарду ХХ століття. Його називають російським, французьким художником єврейського походження, але вірніше було б назвати його саме єврейським. Все, що створював Шагал – просякнуто пам’яттю провінційного єврейського дитинства й присвячено єврейській тематиці. Шагал – це вигадка, казковість і легкість. Майже всі персонажі його полотен і розписів – диваки, що літають над дахами провінційних містечок. Разом з ними у небі можна побачити ангелів, кіз і собак. Полотна художника – втілення бездоганної провінційної ідилії, яка насправді була сумнозвісною територією «смуги осілості». Шагал народився в бідній єврейській родині поблизу Вітебська, який входив до складу тодішньої Російської імперії. Хлопчик мав пристрасну натуру й весь час чимось захоплювався: то хотів стати співаком, то скрипалем, то танцюристом. Зрештою, зупинився на живопису, про що й повідомив батьків. Ті були не в захваті – вони мріяли бачити сина бухгалтером або крамарем. Але здалися – хлопчик пішов вчитися до місцевої художньої школи. Потім був переїзд до Петербурга, навчання в Рисувальній школі, де його вчителями були Реріх і Бакст, стажування в Парижі. Наприкінці січня 1919 року Шагал заснував у рідному Вітебску художнє училище. Саме тоді його до своїх лав намагалися навернути супрематисти, головним керманичем і натхненником яких був Казимир Малевич. Але Шагал не поділяв художніх поглядів автора «Чорного квадрату» й затято відстоював власну позицію. До 1922 року художник жив у Росії, згодом емігрував до Франції. Коли в 1973 році Шагала запитали, чому він залишив Радянську Росію, художник відповів: «Мені не вистачило фарби… Фарби свободи». І дійсно: уявити Шагала, котрий замість тонких силуетів провінційних євреїв на тлі вечірнього літнього неба пише якусь рум’янощоку Пашу Ангеліну з орденом Леніна на грудях – дуже важко. Про творчий шлях і долю митця можна прочитати в його автобіографічній книзі «Моє життя». Вона написана неперевершено легкою, просякнутою гумором мовою й тією самою рукою, що розписувала плафон паризької Опери, створювала панно для Метрополітен-опера й малювала зворушливі картини, дивлячись на які, хочеться жити.
120 років від дня народження Євгена Юцевича (1901-1988), українського композитора, музикознавця, акустика, диригента, педагога. Автор оригінальної наукової теорії акустичної природи та «естетичного звучання» музичних інструментів. У 50–70-ті роки працював над удосконаленням виготовлення струнних та духових інструментів, створив низку оригінальних зразків. Водночас викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, Київській консерваторії, Центральному будинку народної творчості. Створив опери «Вирок», «Літургія», «Людина з легенди»; 20 хорів (на слова Сосюри, Шевченка, Франка та ін.); дві симфонії, твори для баяна, фортепіано, скрипки, віолончелі тощо. Йому належить понад 10 наукових досліджень з теорії і практики музичного мистецтва.
Роковини смерті:
День пам’яті Левка Лук’яненка (1928-2018), українського політичного і громадського діяча, дисидента, Героя України (2005). Письменник. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2016 року. Левка Лук’яненка по праву можна назвати легендою національного визвольного руху України. Майже 27 років ув’язнення, концтаборів і заслання, 72 доби у камері смертників, щохвилини очікуючи виконання смертного вироку, - ціна, яку він заплатив за незалежність рідної батьківщини. У роки Радянського Союзу він був організатором таких партій і рухів, як Українська робітничо-селянська спілка, українська Гельсинська спілка (1976) та перша альтернатива КПРС - Українська республіканська партія (вона була першою офіційно зареєстрованою партією в Україні). Співавтор Декларації про державний суверенітет України. Автор Акта проголошення України незалежною державою у серпні 1991-го. Кандидат на посаду Президента України на виборах 1 грудня 1991 року (третє місце після Леоніда Кравчука та В’ячеслава Чорновола). У 1992-1993 роках – перший Надзвичайний і Повноважний Посол України в Канаді. Голова Асоціації дослідників голодоморів в Україні. «Я палко вірю в майбутнє України. Вірю в молодь. Вірю в чесних, порядних сміливих людей. Я йшов шляхом незалежності все своє життя і йтиму до кінця. Незалежно від того, що чекає Україну» (Левко Лук’яненко)
