18 серпня. Пам’ятні дати

Після фактичної перемоги української армії у Зборівській битві, між гетьманом України Богданом Хмельницьким і польським королем Яном ІІ Казимиром у Зборові (тепер Тернопільська обл.), було укладено мирний договір. Договір був підписаний під тиском союзника українців кримського хана Іслам-Гірея ІІІ, який, намагаючись не допустити державного посилення України, підтримав польські домагання на укладення перемир’я.

За умовами Зборівського миру Українська держава – Гетьманщина – визнавалась польським урядом у межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Волинь та Поділля залишались під владою польського короля. У Гетьманщині влада належала гетьману (звідси і назва держави), резиденція якого знаходилась у Чигирині. Зберігались також Вольності Війська Запорізького, число реєстрових козаків встановлювалося у 40 тис. чоловік і проголошувалась амністія всім учасникам національно-визвольної війни. Католицька і православна шляхта зрівнювалася у правах, а православний київський митрополит мав увійти до польського сейму. Незважаючи на ряд невигідних для України умов, в цілому Зборівський мирний договір дав Богдану Хмельницькому зміцнити становище Української держави. Зборівський мир був першим офіційним документом, що зафіксував появу козацької автономії. Під Зборовом Гетьманщина пробилася на карту Європи: текст договору надрукувала німецька, англійська та французькі преси. А портрет Богдана Хмельницького невдовзі з’явився в альбом-реєстрі тогочасних європейських правителів. Саме від Зборівського миру 1649 року веде відлік Козацька держава, офіційно звана Військом Запорозьким.

Події дня:

Цього дня 1941 року, в Запоріжжі, радянські війська, відступаючи під натиском гітлерівських військ, підірвали греблю Дніпрогесу – найбільшої гідроелектростанції в Європі. Потужний вибух пролунав близько 20-ї години вечора. Величезна тридцятиметрова хвиля накрила нижню частину Хортиці та південні райони міста. Тоді у дніпровських водах, за різними оцінками, загинуло від 20 до 100 тисяч людей – переважно мирні жителі та радянські солдати, котрі переправлялися на лівий берег Дніпра. Це була спецоперація НКВС, здійснена за наказом Сталіна. Про неї не знали ні мешканці Запоріжжя, ні військове командування.

Згодом німці полагодили дамбу, встановили нові турбіни, й станція виробляла струм. У грудні 1943-го, відступаючи, вони намагалися теж підірвати Дніпрогес, але не встигли – надто стрімко наступала радянська армія. На Нюрнберзькому процесі представники СРСР намагалися переконати світову спільноту в тому, що підрив Дніпрогесу 1941 року здійснили нацисти. Але ввести в оману прискіпливих у судових справах британців і американців їм не вдалося. Упродовж років комуністична влада про наслідки тієї трагедії воліла мовчати. Лише 18 серпня 2013 року у Запоріжжі встановлено пам’ятний хрест на честь потонулих.

Ще одна трагічна подія сталася цього дня у 1941 році. На тлі страшної війни розпочалася депортація жителів Кримського півострова німецької національності та осіб, родинно пов’язаних з німцями, на Урал, до Сибіру і Казахстану. Лише за два дні – з 18-го по 20 серпня, було виселено майже 60 тисяч осіб – жінок, дітей, старих, хворих і немічних. Пізніше (8-9 вересня) вивезли ще 2 тисячі.

У цей день народилися

Олександр Кониський (1836–1900), письменник, видавець, громадський діяч ліберального напряму. Автор слів пісні «Молитва за Україну», покладеної на музику Миколою Лисенком.

Народився на Чернігівщині. Отримав юридичну освіту. У Полтаві, де він служив, організував недільні школи, писав і видавав для них підручники. Як член київської міської ради домагався запровадження у школах української мови. Налагоджував зв’язки з українськими діячами у Галичині.

Обвинувачений у поширенні «малоросійської пропаганди», Кониський 1863 року без слідства і суду був засланий до Вологди. Його роман «Не даруй золотом і не бий молотом» у 1871 році під час чергового обшуку конфіскувала і знищила поліція. Після зняття поліційного нагляду, повернувся до Києва, працював у газеті «Київський Телеграф».

У другій половині 1890-х pоків допомагав Володимиру Антоновичу заснувати всеукраїнську політичну організацію, що мала об’єднати всі кола національно свідомих українців Російської імперії. Заснував у Києві видавництво «Вік», яке за 15 років опублікувало понад 100 книг українською мовою.

Кониський був одним із фундаторів Літературного товариства ім. Т. Шевченка у Львові, а пізніше – ініціатором перетворення його у Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Від кінця 1920-х років твори Олександра Кониського в СРСР були під забороною (за винятком кількох поезій).

Послухати «Молитву за Україну»: https://www.youtube.com/watch?v=9ICZ_LCkKDY

Ганна Крушельницька (1887-1965), оперна і концертна співачка.

Попри високу обдарованість, чудовий голос і відмінну вокальну школу, все ж поступалася славою сестрі – знаній Соломії Крушельницькій.

Ганна закінчила Вищий музичний інститут у Львові та Міланську консерваторію. Записала на грамплатівки три українські пісні – «З мого тяжкого болю», «Ой місяцю, місяченьку», «Широкий лист на дубочку» (Львів, «Граммофон», 1904, 1905). У 1907–1914 роках співала на оперних сценах Варшави, Львова, Мілана, Венеції, Рима та інших. У 1914–1928 роках виступала також як концертна співачка у Львові, зокрема брала участь у благодійних концертах. У 1928 році залишила сцену.

Більше дізнатися про Ганну і родину Крушельницьких: https://photo-lviv.in.ua/molodsha-krushelnytska/

Василь Бородай (1917-2010), скульптор, автор знакових монументів у столиці України.

Народився в Катеринославі (нині Дніпро). Брав участь у нацистсько-совєтській війни, командував ротою розвідників. Після війни навчався в Київському художньому інституті.

З 1953 року – скульптор науково-реставраційної майстерні при Архітектурному управлінні Ради Міністрів УРСР. У 1966–1973 роках – ректор Київського художнього інституту.

Митець Василь Бородай був видатним скульптором, але не тільки це забезпечило йому прижиттєве визнання і нагороди. Він добре розумів, що потрібно «партії та уряду» і працював у відповідному річищі.

За пам’ятник партизанам-ковпаківцям в Яремче Івано-Франківської області Бородай отримав золоту медаль імені М. Б. Грекова, а за меморіальний комплекс у Києві, що зараз носить назву «Національний музей історії України у Другій світовій війні», з монументом Батьківщині-Матері – Ленінську премію.

Пам’ятник Чекістам та пам’ятник Жовтневій революції роботи Бородая в Києві вже демонтовано, досі точаться історії дискусії щодо монумента Миколі Щорсу…

Разом з тим, багато його робіт не тільки не викликають жодних дискусій, а й давно стали візитівками столиці, зокрема, це пам’ятний знак на честь заснування Києва – Кию, Щеку, Хориву і сестрі їхній Либіді. Є у Бородая і більш «камерні» роботи, які є і будуть поцінованими, приміром, пам’ятник «А мати жде…» у с. Миколаївка на Київщині чи пам’ятник Лесі Українці у Маріїнському парку.

Сергій Маслобойщиков (1957), графік, сценограф, актор, кіно- та театральний режисер.

Уродженець Києва. Закінчив Київський художній інститут та Вищі курси сценаристів та режисерів у Москві, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

У 80-х працював художником-постановником Київського Театру естради, головним художником Київського Молодого театру. З 1990 року режисером-постановником на Київській кіностудії Довженка. З 2016 року викладає на кафедрі сценографії Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури.

Лауреат театральної премії «Київська пектораль» у 1997, 2001, та 2011 роках за вистави «Дон Жуан» Мольєра, «Гедда Ґаблер» Генріка Ібсена у Молодому театрі, та виставу «Буря» Вільяма Шекспіра – в Національному драматичному театрі ім. І. Франка.

2018 року отримав премію «Київська пектораль» за кращу сценографію балету «За двома зайцями» Михайла Старицького в Національному театрі опери і балету ім. Т. Шевченка.

Найкраща художня картина в біографії Сергія Маслобойщикова – «Співачка Жозефіна та Мишачий народ» 1994 року. Фільм про те, що люди зосереджені на щоденній суєті та осліплені удаваними життєвими цінностями.

На Майдани 2004-го та 2013-14 років режисер відгукнувся створенням документальних стрічок «Люди Майдану. Nevseremos!» та «Український аргумент».

Влітку 2020 року Маслобойщиков знімає повнометражний художній фільм «Яса» – це камерна драма про взаємини двох людей, чиї світи – протилежні, як минуле й майбутнє, але поєднані теперішнім.

Цікаве інтерв’ю з режисером: https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/sergiy-masloboyshchykov-u-mene-ye-zhadibnist-do-zhyttya