26 серпня. Пам’ятні дати

Іван Виговський (1608-1664) увійшов в українську історію, передусім, як поборник сильної і незалежної України. Гетьманом його було обрано після смерті Богдана Хмельницького. Саме Виговський організував Генеральну військову канцелярію – адміністративний і дипломатичний штаб Хмельницького, мозковий центр козацької революції. Виговський виховав ціле покоління урядовців і дипломатів, тримав у своїх руках усі нитки внутрішньої і зовнішньої політики. Намагався утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не надаючи переваги жодній із сторін. Він уклав українсько-шведський договір, відновив союз з Кримським ханством та почав переговори з Польщею.

Активна зовнішня політика Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння Москви, яка після Переяславської угоди 1654 року сприймала Україну не як рівноправного союзника, а виключно як васала. Царський уряд почав активно формувати за допомогою своїх агентів (передусім духівництва) антигетьманську опозицію. Підкуплювали козацьку старшину, всіляко підбурювали запорожці та селянство. Це слова з маніфесту Івана Виговського, написаного понад 350 років тому: «От така то зрада підступної Москви слідна у всім: вона готовить нам ярмо – насамперед, домашньою громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини». Взагалі та війна коштувала Україні до 50 тис. людських життів. Підступно-агресивна позиція Москви спонукала Виговського до союзу з Польщею – у 1658 році було укладено Гадяцький договір. Дізнавшись про це, Московщина розпочала відкриту агресію проти України. Виговський здобув блискучу перемогу над росіянами під Конотопом у 1659 році, розбивши вщент царські війська, але не зміг скористатися тим результатом і виявився абсолютно безсилим проти таємної політики підбурювання і підкупу. Проти гетьмана знову виступила частина старшинської опозиції, яку створили промосковськи настроєні полковники. Зрештою, Іван Виговський змушений був зректися булави і виїхати в Польщу. Невдовзі його звинуватили у зраді і розстріляли.

Події дня

26 серпня 1789 року Національними установчими зборами була прийнята Декларація прав людини і громадянина – один із засадничих документів Французької революції, що визначала індивідуальні права людини. Декларація і сьогодні є одним із наріжних каменів французького конституційного права. Вона підтверджена французькою конституцією 4 жовтня 1958 року. 16 липня 1971 року Конституційна рада Франції визнала Декларацію юридично обов’язковим документом, порушення якого прирівнюється до неконституційності. У 2003 році ЮНЕСКО включила декларацію в реєстр «Пам’ять світу».

26 серпня 1965 року на станції Красне – останній зупинці перед Львовом – троє кагебістів у цивільному в купе поїзда «Сімферополь–Львів» заарештували 35-річного Михайла Гориня (1930-2013) та його дружину Ольгу.

Усього, з 24 серпня до 4 вересня 1965 року, в Івано-Франківську, Києві, Луцьку, Львові, Одесі, Тернополі, Феодосії за «антирадянську пропаганду та агітацію» кагебісти заарештували понад 20 шістдесятників.

Михайла й Ольгу повезли до Львова, у слідчий ізолятор управління КГБ на тодішню вулицю Миру, 1 (нині вул. Степана Бандери). Ольгу 28 серпня звільнили з-під варти. Михайла Гориня на закритому засіданні Львівського обласного суду 18 квітня 1966 року за антирадянську агітацію і пропаганду засудили на 6 років таборів суворого режиму.

26 серпня у Львові заарештували його молодшого брата Богдана Гориня,

«за антирадянську пропаганду» його засудили на 3 роки концтаборів.

У цей день народилися

в Україні…

Василь Юрчак (1876-1914), драматичний актор.

У 1896-1914 рр. працював у Театрі товариства «Руська бесіда» у Львові. Театральний діяч і письменник Степан Чарнецький писав: «Юрчак не мав за собою ні підготовчих студій, ні загальної широкої, ні театральної освіти, мав тільки – великий талант. Мав якусь надземну інтуіцію, що дозволяла йому розв’язувати найтяжчі, найбільш заплутані психічні проблеми…»

 Своїм учителем Юрчака називали Мар’ян Крушельницький і великий Амвросій Бучма.

Василь Понікаров (1929-2014), художник та графік, видатний аквареліст, якого називають «королем квітів».

Народився у селі Валя Ґоцілуй (тоді Молдовської АРСР, а зараз – село Долинське на Одещині).

Хист до малювання Василь успадкував від матері. Проста селянська жінка, вона розписувала яскравими фарбами печі, стіни мазанок, ворота – собі і сусідам «на радість».

Закінчив Одеське художнє училище, Московський поліграфічний інститут. Виставляється з 1965 року. Його роботи прикрашають галереї, музеї та приватні колекції у Франції, Італії, США, Японії та інших країнах.

Побачити більше картин: http://dvnshu.com/archiv/307-vasil-ponkarov.html

… і у світі

Матір Тереза (Агнес Гонджа Бояджиу; 1910-1997), місіонерка Римо-католицької церкви.

У жовтні 1950 року заснувала в Калькутті Орден милосердя, яким беззмінно керувала протягом 47 років. Лауреат Нобелівської премії миру «за допомогу стражденному людству» (1979). Щороку 5 вересня (в день її смерті) Римо-католицька церква відзначає День Матері Терези Калькуттської, а ООН -Міжнародний день благочинності.

Хуліо Кортасар (1914–1984), аргентинський письменник.

З 1954 року жив у Парижі, був перекладачем в ЮНЕСКО.

Як зазначив один із відомих аргентинських літературних критиків: «В Аргентині є два культових письменника: Кортасар і Борхес. У їхній творчості визначилося два основних інваріанти аргентинського художника: Кортасар з його радістю і світлою надією, з його завжди розкритою, розімкненою в майбутнє поетикою, і Борхес, з його замкненим рухом свідомості по колу, відчуттям безвиході буття».

Кортасара українською перекладали Анатоль Перепадя та Юрій Покальчук.