2 вересня. Пам’ятні дати

2 вересня 1945 року, в Токійській бухті на борту американського лінкора «Міссурі», було підписано Акт про беззастережну капітуляцію Японії, що ознаменувало завершення Другої світової війни – найкривавішої та наймасштабнішої війни в історії людства.

Друга світова війна для України розпочалася 1 вересня 1939 року із німецьким вторгненням в Польщу. СРСР вступив в Другу світову 17 вересня 1939 року на боці нацистської Німеччини. В цей день радянські війська вступили в Польщу та окупували Західну Україну та Західну Білорусь. Нацистсько-комуністичний союз був зруйнований 22 червня 1941 року із німецьким вторгненням в СРСР. 7 грудня 1941 року Японія напала на американську військову базу Перл-Гарбор (Гавайські острови). Так Японія розпочала війну проти США та Великої Британії на Тихому океані і в Азії. Згодом війну США оголосили Німеччина та Італія. Після перемоги над нацистською Німеччиною, 9 серпня 1945 року, СРСР оголосив війну Японії.

Друга світова війна тривала шість років. В цій війні брала участь 61 країна світу (80% населення Землі). Воєнні дії відбувалися на територіях 40 країн. Війна забрала життя щонайменше 80 мільйонів людей (як цивільних так і військових). Окрім того, під час тієї війни були здійснені найбільші в історії злочини проти людства (зокрема Голокост), а також вперше і востаннє використана атомна зброя.

Беззастережна капітуляція Японії означала завершення Другої світової, але окремі військові конфлікти, породжені нею, точилися ще декілька років. Організований спротив радянській владі на Західній Україні тривав до 1954 року, а окремі сутички – до 1960.

Вихідці з України зробили значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками Німеччини. На боці Об’єднаних Націй вони воювали у складі армій Великої Британії та Канади – 45 тисяч осіб, Польщі – 120 тисяч, СРСР – близько 6 мільйонів, США – 80 тисяч і Франції 6 тисяч, а також в самій Україні в лавах УПА перебувало до 100 тис. осіб.

Події дня

З 2 вересня по 3 жовтня 1621 року під Хотином тривала битва між об’єднаними силами Речі Посполитої і українського козацтва під проводом Петра Сагайдачного з одного боку та військом Османської імперії з іншого.

Битва під Хотином (нині місто в Чернівецькій обл.) стала завершальним етапом Хотинської війни 1620-1621 років – воєнного протистояння між султанської Туреччиною і Річчю Посполитою. Війну власне розпочала Туреччина, зазіхаючи на польсько-українські землі.

Польське військо (майже 31 тисяча вояків) зупинилося під Хотином. На допомогу йому прибуло козацьке військо – понад 14 тисяч чоловік, у складі якого був і загін під проводом Петра Сагайдачного. Жорстокі бої під Хотином тривали майже місяць, але завдяки козакам поляки вистояли. Зазнавши поразки, османський султан Осман II був змушений припинити війну. Для Сагайдачного Хотинська битва стала останньою перемогою. Ранений в руку, він поїхав з побоїща до Києва, хворів, та й помер там навесні 1622 року. Поховали славетного гетьмана, переможця москалів і османців у церкві на Подолі.

У 1794 році було засновано Одесу. Саме цього дня закладено перші портові будівлі в поселенні Хаджибей на узбережжі Чорного моря.

Відповідний указ Катерини ІІ був виданий ще 27 травня 1794 року: «Уважая выгодное положение Хаджибея при Черном море и сопряженные с оным пользы, признали мы нужным устроить тамо военную гавань купно с купеческой пристанью». Це було останнє з великих міст, заснованих наприкінці ХVІІІ ст. на півдні України. В 1795 році Хаджибей був перейменований на Одесу. Присвоєння Хаджибею саме цієї назви пояснювалося тим, що тоді помилково вважали – на місці Хаджибею знаходилася давньогрецька колонія Одесос. Насправді Одесос знаходився, як згодом вияснили вчені, на місці нинішнього болгарського міста Варна.

Цього дня у 1996 році в Україні в обіг введено національну валюту – гривню.

Після схвалення Верховною Радою Української РСР 10 грудня 1991 року Акта проголошення незалежності України Президія Верховної Ради України прийняла Постанову «Про затвердження назви і характерних ознак грошової одиниці України», а 2 березня 1992 року – Постанову «Про розмінну монету України». Цими документами було визначено, що грошовою одиницею України є гривня, а її сотою частиною – копійка. Втім знадобилося ще 4 роки, аби мрію про українські гроші втілити в життя. «Днем народження» національної валюти стало 2 вересня, коли Національний банк увів її до обігу на всій території України. Грошова реформа в нашій державі проводилася від 2 до 16 вересня 1996 року. Обмін валюти здійснювався за курсом 100 тис. крб до 1 грн. Впродовж цих 15 днів у готівковому обігу одночасно вільно використовувалися як гривні, так і купоно-карбованці з поступовим вилученням останніх. Автором дизайну першої серії українських гривень став художник Василь Лопата.

У цей день народилися

Іван Вагилевич (1811–1866), фольклорист, письменник, етнограф і громадський діяч.

Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Закінчив Львівську духовну семінарію. В 1833 році разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким утворив «Руську трійцю». Брав участь у підготовці альманаху «Русалка Дністровая» (1837), дебютував у ньому.

Писав українською і польською мовами. До кращих його творів польською мовою належать «Думи» – поезії в прозі, побудовані на ремінісценціях із «Слова о полку Ігоревім». Написав «Граматику малоруського язика». Збирав матеріали для словників, зокрема українсько-німецько-латинського. Етнографічні дослідження Вагилевича переважно польськомовні. Незавершеною лишилась монографія про символіку в слов’янських народних піснях.

Василь Лукич (1856-1938), справжнє ім’я Володимир Левицький. Культурно-громадський діяч, видавець, літературознавець, бібліограф.

За фахом – юрист. Працював нотарем у Болехові, Стрию, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), з 1896 – у Винниках. Послідовно виступав за возз’єднання Галичини з Наддніпрянською Україною, боровся за єдину літературну мову на всіх українських землях. Видав разом з Франком альманах «Дністрянка», укладав і видавав календарі «Просвіти», в яких публікував і твори українських письменників, статті про їхнє життя й літературну діяльність. Видав альманахи «Ватра», «Квітка», «Рідний зільник», «Левада», «Рідна стріха». Упорядкував, редагував і видавав твори Шевченка, Руданського, Старицького, Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Кропивницького, Грінченка. У 1891-1897 рр. був редактором журналу «Зоря», до співробітництва в якому залучив, за словами Івана Франка, «майже всі видніші літературні сили з України й Галичини». Писав літературознавчі статті, виступав з етнографічними й історичними статтями. Одним з перших в українській бібліографії описував музичну літературу, запровадивши в оглядах друкованої продукції розділ «Музикалія».

Іван Білик (1845-1905), справжнє ім’я Іван Рудченко. Старший брат і співавтор Панаса Мирного. Фольклорист, етнограф, перекладач.

Народився у Миргороді. Успішно закінчив повітове училище. Вступити до гімназії не було матеріальної змоги, і батько взяв хлопця привчати до служби в казначействі. Але юнак поривався до освіти. Це бажання підсилювало спілкування з молодим товариством із сім’ї Драгоманових. Під їхнім впливом Іван захопився українським фольклором, почав записувати пісні, прислів’я й приказки, вивчати народні звичаї, а одночасно й писати власні твори.

1863 року Іван Рудченко стає чиновником Казенної палати в Полтаві, а наступного року їде в Київ, щоб підготуватися до вступу в університет. Там пристає до гурту народолюбців (Антонович, Драгоманов, Житецький, Лисенко та ін.), займається громадсько-культурною роботою, співпрацює з редакцією «Киевлянина».

В лютому 1867 року Рудченко одержав посаду в системі державного контролю, який був виділений в окреме міністерство. З того часу і до смерті Іван Якович працював на різних урядових посадах – у Житомирі, Вітебську, Херсоні, Петербурзі, де був членом Ради Міністерства фінансів.

Іван Рудченко зробив значний внесок у фольклористику. Він видав збірки «Народные южнорусские сказки», «Чумацкие народные песни», опублікував етнографічні розвідки «О чумаках и чумачестве», «Чумаки в народных песнях» та «Этнографические работы в Западном крае в 1866 году». Цими працями дослідник поклав початок публікаціям українського фольклору за жанровим і тематичним принципом.

Відомий він і як перекладач на українську мову творів Тургенєва, Міцкевича, Гейне, Байрона та інших.

Богдан Сорока (1940-2015), художник-графік, перший завідувач кафедри промислової графіки Львівської академії мистецтв. Син діячів ОУН Михайла Сороки та Катерини Зарицької.

Народився у в’язниці Бригідки у Львові, де була ув’язнена його мати – зв’язкова Шухевича Катерина Зарицька.

Батько Михайло Сорока (1911–1971) – учасник українського руху опору, член ОУН, протягом понад 30 років був в’язнем радянських таборів, організатором спротиву в’язнів «ОУН-Північ».

До кола друзів художника входили дисиденти і діячі-шістдесятники Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Ігор Калинець, брати Горині Михайло, Богдан і Микола.

Перші свої лінорити Сорока створив 1969 року як ілюстрації до збірки поезій Ігоря Калинця «Відчинення вертепу», які були видрукувані в Лондоні під назвою «Поезії з України». Це спонукало КГБ порушити кримінальну справу проти художника, десятиліття забороняли виставляти його твори та згадувати його ім’я у пресі.

Але художник не полишав праці над графічними циклами: «Українська міфологія» (1970–1972), «Купальські забави» (1974), «Символи Григорія Сковороди» (1975), «Похід гномів» (1979–1984), «Подорож Узбекистаном» (1981–1982), «Архітектура Львова» (1990), «Символи та емблеми», «Дерев’яні церкви Галичини» (2000). Створив графічні ілюстрації до творів Лесі Українки, Романа Іваничука, Василя Стефаника, Тараса Шевченка, Івана Кошелівця.

2014 року вийшли друком спогади художника, з яких можна дізнатися багато про явище шістдесятництва.

Читати спогади Сороки: https://zbruc.eu/node/30848

Віталій Алікберов (1944-2014), художник, майстер філософського живопису.

Народився на Вінниччині в «інтернаціональній» родині: батько лезгин, мати українка. Закінчив Одеське художнє училище імені М. Б. Грекова і факультет живопису Київського державного художнього інституту. З 1984 року викладав в Одеському художньому училищі.

Виставкову діяльність Алікберов почав у 1984 році. Його твори можна побачити як в державних, так і в приватних колекціях сімнадцяти країн світу.

Мистецтвознавець Ганна Гутник назвала Алікберова «східним мудрецем, який сидить на своїй горі і спокійно виконує свою справу. При цьому він нікому нічого не доводить, але внутрішньо впевнений, що все робить правильно. Він пропустив через себе як реалістичні, так і сюрреалістичні тенденції в живописі, і виробив свій неповторний стиль».

Володимир Панченко (1954-2019), літературознавець і письменник, професор Могилянки.

Народився на Одещині, закінчив філологічний факультет Одеського державного університету. По тому – аспірант кафедри радянської літератури і літератури народів СРСР, асистент кафедри російської мови для іноземних студентів, старший викладач, доцент кафедри радянської літератури і літератури народів СРСР Одеського державного університету.

З 1984 року – доцент кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О.С. Пушкіна.

Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007).

Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.

Останні роки у Володимира Панченка були неймовірно продуктивними. З’явився двома виданнями його «Сонячний годинник», що має таку жанрову дефініцію: «книга пілігрима». Його повість «Про Миколу Зерова» перемогла в кількох рейтингах і засвідчила, що це – одна з найвидатніших літературознавчих праць в Україні. Видано книгу «Літературний ландшафт України. ХХ століття (50 “слайдів”)»

Панченко заснував і був шеф-редактором порталу про сучасну літературу – ЛітАкцент