11 вересня. Пам’ятні дати
День відзначається у другу суботу вересня. Український кінематограф бере початок ще з кінця ХІХ століття, коли в 1893 році механік Одеського університету Йосип Тимченко на три місяці раніше за Едісона й більше ніж за рік раніше братів Люм’єрів сконструював кінознімальний та кінопроєкційний апарати. Кілька років по тому в Харкові Альфред Федецький зняв кілька короткометражних картин і 2 грудня 1896 у приміщенні Харківського оперного театру (тепер обласна філармонія) провів перший в Україні публічний кіносеанс.
В Україні ігрові стрічки з’явилися 1907 року, з 1909 почали випускались комедії, драми, водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: «Шельменко-денщик», «Москаль-чарівник», «Ніч перед Різдвом». Існували невеликі студії в Катеринославі (Дніпро), Одесі, Києві. Потім були по-справжньому «революційні» для українського кіно 20-ті роки ХХ століття, коли з’явилися фільми Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). З появою звуку український кінематограф отримав нове дихання. У 30-х роках Іван Кавалерідзе знімає «Коліївщину» (1933), «Прометея» (1935), «Наталку Полтавку» (1936), «Запорожця за Дунаєм» (1937). Після Другої світової війни, попри жорстку цензуру й тиск з боку тоталітарної держави, на екрани кінотеатрів виходять фільми Леоніда Осики, Сергія Параджанова, Кіри Муратової, Юрія Іллєнка та інших визначних українських кінорежисерів, де й досі немеркнучим світлом сяють зірки акторського таланту Івана Миколайчука та Леоніда Бикова, Лариси Кадочникової та Ади Роговцевої, Богдана Ступки та Костянтина Степанкова. У новітній час, попри всі перешкоди, наше кіно продовжує не просто жити, а й набирати обертів світового масштабу. Варто згадати хоча б фільми Сергія Лозниці, Мирослава Слабошпицького, Марини Вроди, Олеся Саніна, Михайла Іллєнка, Ахтема Сеітаблаєва.
Сьогодні світ згадує трагічні події 11 вересня 2001 року, коли у США було здійснено наймасштабніший в історії людства терористичний акт.Теракт 11 вересня 2001 року в США – серія терористичних атак, під час яких терористи-смертники на захоплених літаках атакували вежі Всесвітнього торгового центру в Нью-Йорку і будівлю Пентагону у Вашингтоні.
О 8:46 ранку за північноамериканським східним часом перший літак врізався в Північну башту Всесвітнього торговельного центру на Нижньому Манхеттені. 17 хвилин по тому другий літак врізався в Південну вежу. Менше ніж за 90 хвилин, башти-близнюки, в яких щодня працювали до 50 тисяч людей, впали. О 9:37 третій авіалайнер врізався в західний фасад Пентагона. О 10:03 четвертий літак упав на поле на півдні Пенсильванії. Він прямував до Капітолія або до Білого дому, але завдяки сміливості пасажирів, які вже знали про те, що Америка піддалася нападам, задуму терористів не судилося справдитись.
Згідно з даними Національної комісії у Всесвітньому торговельному центрі загинули понад 2600 осіб, 125 загинули в Пентагоні, 256 людей загинули в усіх чотирьох літаках. Це були громадяни США і ще 91 держави, в тому числі і України.
Тодішній лідер «Аль-Каїди» Усама бен Ладен спершу заперечував будь-яку причетність до теракту, однак у 2004 році він взяв на себе відповідальність за атаки. У травні 2011 року силами американських спецпризначенців Усаму бен Ладена було виявлено і вбито в Афганістані.
Головного підозрюваного в організації нападів - Халіда Шейха Мохаммеда та чотирьох його спільників було заарештовано в Пакистані у 2002-2003 роках. Наразі вони знаходяться на військовій базі Гуантанамо на Кубі.
У цей день народилися
в Україні…
Анатолій Криволап (1946), майстер нефігуративного малярства та пейзажу, один з найвідоміших і найдорожчих сучасних українських художників.
А ще просто – неперевершений маг кольору, адже одного лише червоного він може втілити на полотні понад 80 відтінків!
Народився Анатолій Криволап у Яготині на Київщині. Закінчив столичний Державний художній інститут (нині академія), факультет монументального живопису. Батько Анатолія не вважав малярство серйозною справою для чоловіка, тому зі скептицизмом ставився до захоплення сина живописом. Мати ж казала: «вчися добре, гарно поводься, аби сусіди не скаржилися, а професія і дружина – твій вибір». На початку 90-х років Криволап брав участь в артоб’єднанні «Заповідник живопису». Його членами були Олександр Животков, Марк Гейко, Тіберій Сільваші. Після закінчення вишу митець майже 20 років експериментував, намагаючись знайти власний шлях. І зрештою таки знайшов його. Коли в 1989 році його перший червоний пейзаж «Багряні висоти» був виставлений на виставці у Будинку художника, то всі одразу ж звернули на картину увагу – так вона виділялася з-поміж інших робіт. Криволап мав виставки в США, Німеччині, Франції. Його полотна експонуються в Національному художньому музеї України, музеях Австрії, Британії, Японії. Роботи митця неодноразово встановлювали світові рекорди продажів сучасного українського мистецтва на міжнародному артринку. У червні 2013 року полотно «Кінь. Вечір» на аукціоні в Лондоні було продано за 186 200 доларів. У 2012 році Анатолій Криволап став лауреатом Шевченківської премії за цикл із 50 робіт «Український мотив». Митець живе і працює в Києві та селі Засупоївка Яготинського району. Він у шлюбі, виховав двох дітей, є дідом чотирьох онуків. «Ніколи не мав інтересу до облич. Колись думав, що найсильніші – людські почуття. Коли перебрався до села, зрозумів: найбільше почуттів має природа. Її слухаю».
Ближче познайомитися з художником можна тут: https://artukraine.com.ua/ukr/a/anatoliy-krivolap-hudozhnika-dolzhny-znat-po-rabotam-a-ne-v-lico/#.X1nxZHn7SUk
Юрій Поправка (1995-2014), учасник Революції Гідності, одна з перших жертв проросійських бойовиків. Був закатований разом з донбаським патріотом Володимиром Рибаком
Народився у селі Морозівка на Київщині. Вчився в КПІ на факультеті соціології та права. Брав активну участь у Революції Гідності, потоваришував там з членами «Правого сектору». Після Євромайдану, коли на Донбас вже орудували проросійські терористи, хлопці з «Правого сектору» вирішили діяти самостійно. Близько місяця тренувалися, а потім, 15 квітня, вирушили на Донбас – збиралися провести розвідку у захопленому Слов’янську.
17 квітня 2014 року Юрій потрапив в полон, а вже 19 квітня в річці Казенний Торець тіло Юрія Поправки знайшли разом із тілом горлівського депутата Володимира Рибака. Перед смертю обох дуже жорстоко катували.
Павло Грабовський (1864-1902), поет, перекладач, борець за національне і соціальне визволення українців.
Народився селі Пушкарному (тепер с. Грабовське на Сумщині). Вчився в Охтирській бурсі та Харківській духовній семінарії, де самотужки знайомився з художньою класикою, таємно читав політичну літературу. За зв’язки з харківським гуртком народницької організації «Чорний переділ», поширення забороненої літератури Грабовського 1882-го року було заарештовано і виключено з семінарії.
У листопаді 1885 Грабовського беруть на військову службу. Піхотний полк був дислокований поблизу Харкова і це давало змогу не втрачати зв’язків із підпільною народницькою організацією. Проте невдовзі за виступ проти армійського начальства його перевели до Туркестанського військового округу. Саме тоді жандармерії вдалося розкрити його участь у розповсюдженні відозв народників. На початку 1888 його засуджують на п’ятирічне заслання до Сибіру.
На місці відбування покарання Грабовський та його товариші пишуть відомий протест «Русскому правительству» у зв’язку з репресіями самодержавства проти політичних засланців. Ця акція стала причиною ще одного — третього — арешту. Час перебування в іркутській в’язниці був переломним для літературної творчості Грабовського. Діставши від знайомих деякі відомості про літературне життя в Галичині, він зав’язує листування з Іваном Франком, надсилає вірші у галицькі часописи (перші його твори з’явились друком у «Зорі» за 1890).
З 1893 по 1896 рік поетові довелося жити у Вілюйську та населених пунктах Вілюйського округу. На засланні Грабовський, використовуючи спогади тутешніх очевидців, написав нарис-життєпис про Миколу Чернишевського («Житє і слово», 1895). Із Вілюйська Грабовський надсилав у Галичину оригінальні й перекладні віршові твори, статті й нариси.
Наприкінці 1896 Грабовський дістав змогу виїхати в Якутськ — губернське місто, де значно активнішим було життя політичних засланців
Роки заслання вкрай підірвали його здоров’я, в Тобольську він дуже хворів. Проте й у таких умовах не залишає літературної роботи, готується видавати збірку творів, пише нові вірші. Помер Павло Грабовський 12 грудня 1902 в Тобольську. Похований, згідно із заповітом, на кладовищі поруч із декабристами.
Більше про життя поета: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2526662-grabovskij-iz-benketu-ludozernosti.html
Твори Грабовського:
Андрій Дончик (1961), кіно- і телережисер. Його фільм «Кисневий голод» став першою знятою в незалежній Україні стрічкою, поміченою світовою кінематографічною спільнотою.
1983 року закінчив кінофакультет КДІТМ ім. Карпенка-Карого.
Зняв фільми: «Володимир Сосюра» (1983), «Загибель богів» (1988, що отримав приз за найкращий дебют I Всеукраїнського кінофестивалю ім. І. Миколайчука), «Кисневий голод» (1992, приз кінокритики — Венеція, 1992; приз за найкращу чоловічу роль — Салоніки, 1992) і «Украдене щастя» (2004).
Режисер програми «Телеманія» (1996), автор і режисер ток-шоу «Без табу» (Приз «Золота Ера» Національної телекомпанії України в номінації «найкраще ток-шоу 1997 року»).
З 2014 року Дончик є головою Експертної ради з відбору кінопроєктів для надання державної фінансової підтримки на виробництво та розповсюдження національних фільмів при Держкіно.
Останнім часом виступає як креативний продюсер у фільмах «Чужа молитва», «Кіборги. Герої не вмирають», «Пекельна Хоругва, або Різдво Козацьке».
Вікторія Польова (1962), композиторка.
Закінчила Київське державне вище музичне училище імені Рейнгольда Глієра (історія та теорія музики), Київську державну консерваторію ім. П. Чайковського (клас композиції проф. Івана Карабиця).
Працює у симфонічному, хоровому, камерно-інструментальному жанрах.
Ранній період творчості Вікторії Польової пов’язаний із естетикою авангарду та полістилістикою (балет «Гагаку», «Трансформа» для симфонічного оркестру, «Anthem» для камерного оркестру, «Епіфанія» для камерного ансамблю, кантати «Ода Горація» і «Світе тихий»).
З кінця 1990-х її музика стилістично тяжіє до так званого «сакральному мінімалізму» (Арво Пярт, Генрик Гурецький, Петеріс Васкс, Джон Тавенер).
Разом з тим є у неї великі симфонічні форми і твори для голосу та фортепіано на вірші Шекспіра, Джона Донна, Фета, Бродскього, Мандельштама, Рільке.
Розмова з композиторкою: https://rozmova.wordpress.com/2019/08/09/viktoriya-polova/
Послухати твори Вікторії Польової: https://www.youtube.com/watch?v=ngIroeOdx5w
Георгій Матвіїв (1986), бандурист-новатор, композитор, джазовий музикант.
Народився в Миколаєві. Навчався у Миколаївському музичному училищі, Одеській національній музичній академії.
Матвіїв винайшов багато нових прийомів гри на бандурі, випустив три авторських альбоми, написав і видав безліч наукових статей, дві нотних збірки з авторськими творами для бандури соло.
У 2009—2010 роках Георгій був учасником гурту «Flëur». У 2011 році створений його перший відеокліп на композицію для бандури соло «Дикий західний джаз» (Wild West Jazz).
Послухати незвичайні композиції Матвіїва на бандурі:
https://www.youtube.com/watch?v=2-m8Tlyku0E
https://www.youtube.com/watch?v=JDUOOMbpQiY
https://www.youtube.com/watch?v=BMxeUR5jhNI
https://www.youtube.com/watch?v=dskY-b4O1kU&list=RDBMxeUR5jhNI&index=3
…і у світі
О’Генрі (справж. – Вільям Сідні Портер; 1862–1910), американський письменник, майстер гостросюжетної новели з несподіваним закінченням.
Написав їх близько 600. Автор сатиричної книги «Королі і капуста». Створив унікальний новелістичний портрет Нью-Йорка на зорі ери монополій та глобалізації – багатоликого, принадного, загадкового й жорстокого мегаполіса з його чотирма мільйонами «маленьких американців». Образи клерків, продавчинь, волоцюг, нікому невідомих художників, поетів, актрис, ковбоїв, дрібних авантюристів, фермерів – настільки яскраві, що назавжди залишаються в пам’яті читача. О’Генрі був надзвичайно популярним письменником першої чверті ХХ століття, його порівнювали з новим французьким класиком Мопассаном («Янкі Мопассан»).
