15 вересня. Пам’ятні дати

Демократія належить до універсальних і засадничих загальнолюдських цінностей і принципів Організації Об’єднаних Націй. Хоча у демократій і є загальні риси, але єдиної моделі демократії у світі не існує.

Ця форма правління відома в історії ледве чи не раніше, ніж інші форми політичної організації суспільства. Державні форми демократії були досить добре відомі античному світу. У Стародавній Греції вони упродовж тривалого часу чергувалися з різноманітними формами монократії (тираніями, деспотіями), в Стародавньому Римі республіканська демократія протягом декількох сторіч передувала правлінню монархічного імперського типу. Потім було європейське Середньовіччя з його демократичними містами-державами (Венеція, Женева, Лукка). Про демократію писали Арістотель і Платон, Монтеск’є і Джон Локк, Руссо і Робесп’єр.

Прикметно, що демократія, на відміну від недемократичних типів правління (тоталітарних, авторитарних), не спрощує відносин суспільства і держави, народу і влади сильними і примітивними засобами тиску, а навпаки – ускладнює їх. Такі демократичні процеси, як вибори і конституційні реформи, досягнення мирних угод, допомагають зберігати баланс між різними політичними інтересами, зміцнювати стабільність і знижувати ризик виникнення насильства.

Події дня:

У цей день у 1885 році відбулось офіційне відкриття Харківського практичного технологічного інституту.

Тепер – Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут». ХПІ – другий технологічний інститут на території сучасної України після Львівської технічної академії (1844). Нині Харківська політехніка – найбільший навчальний центр східної України і найбільший виш міста Харкова. НТУ «ХПІ» здійснює підготовку фахівців за 102 спеціальностями на денній та за 70 - на заочній формі навчання. В університеті навчаються понад 20 тисяч студентів, він є єдиним вищим навчальним закладом в Україні, що готує інженерні кадри з таких напрямів, як турбінобудування, котло- та реакторобудування, електроізоляційна, кабельна і конденсаторна техніка, технологія жирів та жирозамінників. В університеті діє 5 інститутів та 4 факультети денної форми навчання, центр заочного та дистанційного навчання, центр доуніверситетської підготовки, факультет міжнародної освіти, міжгалузевий інститут післядипломної освіти, три науково-дослідних і проєктно-конструкторських інститути.

У цей день народилися

 в Україні…

Михайло Максимович (1804-1873), вчений-природознавець, історик, фольклорист, письменник. Перший ректор університету Св. Володимира у Києві.

Був одним із засновників вітчизняної ботаніки, автор праць з питань систематики рослин, обміну речовин тощо. Його збірники «Малоросійські пісні», «Українські народні пісні» поклали початок українській фольклористиці. Михайло Максимович був першим істориком стародавнього Києва, він уперше показав роль Петра Могили в будівництві української культури, розповів про історію створення багатьох київських пам’яток. Максимович своїм прикладом запалив багатьох на збирання й дослідження української старовини.

Народився на хуторі Тимківщина (тепер у складі села Богуславець, Черкаська область) у сім’ї сільського судді, який походив з козацького старшинського роду.

Закінчив Новгород-Сіверську гімназію, по тому – Московський університет (словесний і природничий відділи філософського факультету, згодом ще й медичний). Залишився при університеті для науково-академічної праці, викладав ботаніку.

1834 року  був обраний першим ректором у відкритому тоді університеті Св. Володимира. Дослідники розглядають це призначення як своєрідне заслання – влада прагнула прибрати на периферію вченого-українофіла.

Через поганий стан здоров’я 1845 року Максимович пішов у відставку й решту життя присвятив науково-літературній діяльності.

 Максимович підтримував тісні творчі й особисті зв’язки з Тарасом Шевченком, Петром Гулаком-Артемовським, Євгеном Гребінкою, Миколою Костомаровим, Михайлом Щепкіним, Адамом Міцкевичем та іншими визначними діячами науки й культури.

Стаття про Максимовича, еволюцію його світогляду та зв’язок з суспільно-політичними рухами того часу: https://novynarnia.com/2019/09/15/tayemnitsya-zhittya-i-svitoglyadu-mihayla-maksimovicha/

Олена Кульчицька (1877-1967), видатна художниця, педагог. Автор понад 4 тисяч художніх творів.

Народилася в місті Бережани на Тернопільщині. Закінчила Академію мистецтв у Відні.

Олена Кульчицька яскраво проявила себе в різних видах мистецтва: живопис, графіка, сакральний живопис, народне прикладне мистецтво, килимарство; навіть проєктувала меблі.

На порозі ХХ століття відродила в Україні естампну графіку, передусім — в техніці офорту. Художниця виконала в цій техніці понад 120 творів, залишаючись донині неперевершеним майстром українського офорта.

У 1940-х  Кульчицьку запрошують викладати до Львівського поліграфічного інституту. Вона стає професором, народним художником України. Та її твори на виставки приймають неохоче, бо в них не було «радянської ідеї».

У 1967 році Олені Кульчицькій було присуджено Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка – це відбулося за кілька годин до смерті художниці, яка на той час вже була прикута до ліжка.

Побачити твори художниці (в тексті є певні неточності, але добірка робіт – чудова): https://sverediuk.com.ua/hudozhnitsya-olena-kulchitska/

Цикл «Страсті Христові» https://photo-lviv.in.ua/strasti-hrystovi-oleny-kulchytskoji/

Євген Стахів (1918-2014), діяч українського підпілля на Донбасі в роки Другої світової війни, борець за незалежність України.

Народився у Перемишлі (нині – Польща). Батько був офіцером УГА. Виховання визначило долю членів сім’ї — всі шестеро дітей входили до ОУН.

У 1941–1943 роки — член Південної похідної групи ОУН, організатор нових осередків ОУН у Східній Україні (Кривий Ріг, Дніпропетровськ, Маріуполь, Краснодон).

Як і чимало підпільників, яким вдалося вижити у роки Другої світової, Євген виїхав із країни. У 1949 році емігрує в США, де продовжує активну громадську діяльність.

Син Євгена Стахіва – Євген-Зенон Стахів — лауреат Нобелівської премії миру 2007 р. в складі Міжурядової групи експертів з питань змін клімату.

Останні роки життя Євген Стахів майже щороку бував в Україні, зустрічався з молоддю і відомими політиками. Помер у Нью-Йорку у віці 95 років.

Анатолій Білостоцький (1921-1993), скульптор.

Народився в Одесі у сім’ї  скульптора Юхима Білостоцького. Учасник німецько-радянської війни, нагороджений орденом Вітчизняної війни 2 ступені, медаллю «За бойові заслуги».

Після війни повернувся до Києва, закінчив Київський художній інститут. Працював у галузі станкової та монументальної скульптури.

Чимало творів Анатолія Білостоцького присвячено Тарасу Шевченку. Зокрема – бюст Шевченка на станції метро «Університет» у Києві.

Наймонументальніша робота Білостоцького  – скульптурна композиція «Перед боєм. Богдан Хмельницький, Іван Богун, Максим Кривоніс» -  створена у тандемі з дружиною, скульпторкою Оксаною Супрун і встановлена у місті Жовті Води.

Історію монументу героям визвольної війни українського народу 1648—1654 років, і чому він встановлений у Жовтих Водах почитати можна тут https://gorod.dp.ua/news/91823

Людмила  Скирда (1945), поетка, літературознавець, перекладач.

Народилась у Кіровограді. У1950 році сім’я переїхала до Києва, де Людмила закінчила філологічний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Перші вірші поетеси були опубліковані в газеті «Літературна Україна» і в журналі «Дніпро» у 1962 році. Вони були передруковані українською діаспорою в Канаді, США та Польщі. Після виходу першої книги «Чекання» у 1965 році почали з’являтись захопливі відгуки в іноземній пресі та жорстка критика у совєтській.

Поетка зналася з найяскравішими представниками творчої інтелігенції України доби шістдесятництва. Саме у зв’язку з цим тривалий час Людмилі Скирді було заборонено захищати кандидатську дисертацію, оскільки робота була присвячена творчості репресованого поета Євгена Плужника.

З 1984 по 1988 рік Людмила Скирда вела авторську культурологічну програму «Живе слово» на УТ.

Ім’я Людмили Скирди є одним з небагатьох українських літературних імен, широко відомих за кордоном. Її поезія ввібрала в себе вплив і європейських, і східних культур, що призвело до появи унікального поетичного явища не тільки в контексті української літератури, але і літератур усього слов’янського світу. Вірші Людмили Скирди перекладено англійською, італійською, португальською, російською, польською, угорською, румунською, фінською, німецькою, японською, корейською, узбецькою, грецькою, китайською і арабською мовами.

Загалом вийшло понад три десятки поетичних збірок Скирди. Також вона  видала понад двохсот наукових статей і культурологічних есе, опублікованих в Україні та інших країнах, і трьох наукових монографій: «Сучасна українська поезія», «Поет і воїн», «Євген Плужник», «Сучасна українська поема».

Почитати вірші Людмили Скирди: http://poetyka.uazone.net/skyrda/

Олександр Бородай (1946), живописець, графік, художник по емалі.

Народився в Дніпропетровську. Закінчив Київський державний художній інститут. Працював на Дніпропетровському, пізніше – на Київському художньо-виробничих комбінатах.

Основні твори: рельєфи в Дніпропетровському театрі опери та балету (в співавторстві, 1974), розписи в Дніпропетровському театрі ім. Т. Шевченка (1976), київська станція метро «Видубичі» (в співавторстві, 1992), композиція «Страшний суд» у Михайлівському Золотоверхому соборі (1998, відновлення), серія емалей «Давньоруські мотиви», «Прості речі» (1996).

Емалі художника неодноразово представляли Україну на художніх виставках в Європі, Канаді та США.

Роботи Бородая можна побачити тут: http://museum.net.ua/afisha/oleksandr-borodaj-perevirene-chasom-ne-rozviyane-prostorom/

… і у світі

Агата Крісті (Мері Кларісса Міллер; 1890-1976), англійська письменниця, одна з корифеїв детективної літератури ХХ ст.

Автор 78 романів, 150 оповідань, 6 повістей і 19 п’єс. Серед найвідоміших творів: «Пуаро розслідує», «Східний експрес», «Смерть на Нілі», «Мишоловка». Романи Крісті посідають третю сходинку в світі за кількістю публікацій, її випереджають лише Біблія та твори Вільяма Шекспіра. Ще один рекорд тримає її п’єса «Мишоловка», котра вперше була поставлена в Лондоні в 1952-му році й досі лишається в репертуарі театру.