19 вересня. Пам’ятні дати
Сьогодні - професійне свято працівників лісового господарства, лісової, деревообробної та целюлозно-паперової промисловості, яке було встановлено у 1993 році.
В Україні ліси вкривають лише близько 15,9% території країни й сконцентровані переважно в Українських Карпатах та Поліссі. За площею лісів Україна посідає лише 8-ме місце в Європі й кожен другий гектар лісу – штучно насаджений. Букові праліси Карпат внесені до списку об'єктів природної спадщини ЮНЕСКО.
Події дня:
19 вересня 1991 року, розпорядженням Голови Верховної Ради була відновлена діяльність Університету «Києво-Могилянська академія».
Офіційне відкриття КМА відбулось 24 серпня 1992 року і стало своєрідним символом відродження України, вірою у незворотність реформ і нового поступу нашої держави. Перша письмова згадка про пра-пра-Могилянку датується 15 жовтня 1615 року, коли знатна киянка Галшка Гулевичівна подарувала братській школі на київському Подолі свої маєтності та щедрий матеріальний спадок. У 1632 року видатний український церковний та громадський діяч Петро Могила об’єднав дві школи – Братську і Лаврську в єдиний колегіум і запровадив у новому навчальному закладі кращі європейські педагогічні та наукові традиції. Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом.
Серед знаних випускників Києво-Могилянської академії – гетьмани Іван Мазепа, Пилип Орлик, Павло Полуботок, Іван Скоропадський та Іван Самойлович, архітектор Іван Григорович-Барський, композитор Артемій Ведель, філософ Григорій Сковорода. У 1817 році КМА була закрита Священним Синодом, натомість у 1819 створена Київська духовна академія. Знадобилося 174 роки, аби Києво-Могилянську академію було відновлено, і сталося це вже в незалежній Україні.
У цей день народилися
Євген Станкович (1942), композитор, один з корифеїв української музичної культури.
Народився у м. Свалява на Закарпатті. Учень видатних композиторів – Бориса Лятошинського і Мирослава Скорика, він і сам став вчителем для багатьох композиторів молодшої генерації. Зокрема, таких нині відомих, як Леся Дичко та Іван Карабиць. Автор фольклорної опери «Цвіт папороті», балетів «Ольга», «Прометей», «Ніч перед Різдвом», восьми симфоній, концерту для віолончелі з оркестром, «Реквієму» («Бабин яр») для солістів, хору та симфонічного оркестру; романсів, а також музики до 6 вистав і понад 100 фільмів.
Досить точну характеристику Євгену Станковичу дала відомий музикознавець, музичний критик та педагог Олена Зінькевич: «Миттєва асоціація, що виникає в мене при одній думці про Станковича, – невичерпно життєлюбний, талановитий і великодушний бургундець Кола Брюньйон, той, який «багато до чого брався, чимало прагнув, хапав, смакував і ніколи жити не приставав». Таж незборима життєва енергія, замішана на цілющих соках народної творчості, вирує і торжествує в музиці Станковича, відсвічує і його постать – високого, сильного, плечистого. Хай не дивує така паралель. Аналогія, що виходить за межі національного мистецтва, - показник справжньої масштабності таланту». А ось що каже про себе сам маестро: «Я прихильник традиційного написання музики. Для мене музика не є гра, в яку можна, як нині дуже модно, погратися на комп’ютері… Я мушу кожен твір пережити в собі, в своїй душі. Для мене це основа творчості – пишу так, начебто я хворий цим».
Євген Станкович є автором 6-ти симфоній та 12-ти камерних симфоній, опери, 5-ти балетів, інструментальних концертів, музики до кінофільмів тощо.
Послухати: камерна симфонія №3 для флейти та 12 струнних інструментів: https://www.youtube.com/watch?v=UF2mkue4AfQ
Оксана Забужко (1960), поетеса, прозаїк, філософ, літературознавець, публіцист.
Народилася у Луцьку, у шістдесятницькій родині з давніми історичними традиціями. Розпочаті у вересні 1965 р. репресії проти української інтелігенції змусили родину покинути Луцьк, і з 1968 року Забужки живуть у Києві.
Оксана Забужко - одна зі знаних у світі україномовних письменниць. Автор численних культурологічних статей та есе у вітчизняній та закордонній періодиці. Її роман «Польові дослідження з українського сексу» став першим бестселером незалежної України, а твори перекладені багатьма мовами світу. Автор поетичних збірок: «Травневий іній», «Диригент останньої свічки», «Автостоп», «Друга спроба: Вибране»; прозових творів: «Казка про калинову сопілку», «Сестро, сестро (повісті й оповідання)», «Музей покинутих секретів»; філософсько-літературознавчих праць «Шевченків міф України», «Notre Dame d'Ukraine». Голос Забужко завжди чується в її творах – чи то у віршах, чи то у прозі, чи у невеличкому роздумі-есеї. Він – голос – найголовніше для будь-якої людини, чия діяльність, ба, більше – життя – пов’язане зі словом. Голос, мова Забужко завжди пристрасна, завжди емоційна, «високовольтна» – про що б не говорила-писала письменниця, від низького до високого, від інтимного піанісимо до соціального фортисимо – ви відчуваєте цей високовольтний струм думки. А ще вона гранично ясна й чітка у формулюваннях, у висловлюваннях, в окресленні власної позиції. Пристрасна, палка, але не істерична (на відміну від декого з її опонентів чи просто заздрісників), стійка й переконана, але не фанатична. Вона увірвалася в монументально-нудний укрсучліт на початку 90-х з хуліганськими «Польовими дослідженнями з українського сексу», а її роман «Музей покинутих секретів» – твір рівня маннівських «Будденброків». Саме Забужко відкрила, образно кажучи, дорогу молодому поколінню українських літераторів. Недарма, з чиєїсь легкої руки, досить довго ходили чутки, що Забужко – рідна тітка Сергія Жадана. У листуванні з Шевельовим вона часом виглядає як бешкетне дівчисько (можна пожартувати: «Забужко на тлі Шевельова»), а тепер Оксана Стефанівна сама для багатьох молодих українських письменників гуру й беззаперечний авторитет.
Інтерв’ю з Забужко про книгу Notre Dame d’Ukraine: https://tyzhden.ua/Publication/2799
Більше дізнатися про Забужко: https://opinionua.com/2019/02/20/xto-taka-oksana-zabuzhko/
Хто ще – раптом ні, то дуже раджу підписатися на сторінку у ФБ: Oksana Zabuzhko (Оксана Забужко)
Василь Семенюк (1957), художник і педагог.
|
Працює в галузі живопису, графіки, декоративно-прикладного мистецтва. Викладає у Львівській національній академії мистецтв.
Автор численних композицій за мотивами творів В. Симоненка, Б.-І. Антонича, О. Ольжича та багатьох інших.
Подивитися твори художника можна на його сторінці у ФБ: Василь Семенюк
Віктор Винник (1976), музикант, співак, лідер рок-гурту «МЕРІ».
Народився на Львівщині. Закінчив художній факультет Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника в Івано-Франківську. Займався народними танцями, а також був гітаристом у ВІА при Івано-Франківській державній медичній академії. У 1996, ще студентом, заснував гурт «МЕРІ». Зараз цей авторський проєкт має назву «Віктор Винник і «МЕРІ». За час свого існування група видала п’ять студійних альбомів: «Мерідіани» (2007), «Війни в прямому ефірі» (2010), «Кулями любов…» (2014), «Я z України» (2016) та «Снайпери-Амури» (2020).
Віктор Винник пише пісні для багатьох українських виконавців. Серед них: Андріана, «Kozak System», «TaRuta», Ростислав Кушина, Олеся Киричук та інші.
У пісні «Я Z України», написаної ще у 2011 році, Віктор Винник підняв тему тотальної русифікації України. Пісня набула широкого розголосу у листопаді 2016 році після введення її в ротацію кількома загальноукраїнськими радіостанціями у день набуття чинності закону про квоти на українську музику в ефірі радіостанцій.
Восени 2017 року Віктор зняв кліп на пісню «Про них», присвячену українським добровольцям, які воюють на сході України. Кліп знімали у селі Широкине, безпосередньо на позиціях української добровольчої армії (УДА). Всі герої кліпу — справжні бійці УДА і волонтери.
Інтерв’ю з Винником: https://zbruc.eu/node/84422
Послухати:
https://www.youtube.com/watch?v=1ZQEIBaCXno
https://www.youtube.com/watch?v=5rX6p0jPfK0
https://www.youtube.com/watch?v=K6QkbIdKkRw
Валерій Гончаров (1977), гімнаст, Чемпіон літньої Олімпіади-2004.
 |
Народився у Харкові. Закінчив Харківський державний інститут фізичної культури, Національну юридичну академію імені Ярослава Мудрого.
На Олімпіаді 2000 р. в Сіднеї здобув срібну медаль у складі збірної України.
На Олімпіаді 2004 р. в Афінах здобув золоту медаль у вправах на паралельних брусах.
2004 р. на Чемпіонаті Європи отримав срібну нагороду у вправах на брусах. 2005 р. на Чемпіонаті Європи став бронзовим призером у вправах на поперечині. 2005 р. на Чемпіонаті світу отримав бронзову медаль у вправах на перекладині.
Єдиний український гімнаст, який виборов тричі поспіль нагороди Фіналу Кубка світу — золоту у вправах на поперечині (2004) та бронзові у вправах на брусах (2006, 2008).
Юлія Джіма (1990), біатлоністка, Чемпіонка зимових Олімпійських ігор 2014 у Сочі.
Народилася у Харкові. Батько спортсменки Валентин Джіма – український біатлоніст, брав участь у зимовій Олімпіаді 1994 року в Ліллехаммері.
На зимових Олімпійських іграх 2014 в Сочі здобула «золото» в естафеті 4×6 км (разом із Валентиною Семеренко, Вітою Семеренко та Оленою Підгрушною).
2017 – чемпіонка Європи зі спринту.
Дворазова срібна і дворазова бронзова призерка чемпіонатів світу в естафеті, багаторазова переможниця та призерка етапів кубка світу з біатлону, п’ятиразова чемпіонка Європи, призерка Кубка Європи з біатлону.
