20 вересня. Пам’ятні дати
Зеновій Михайлович Красівський (1929–1991) народився на Івано-Франківщині. Вся його родина належала до ОУН і УПА, за що згодом була репресована – вислана до Казахстану. Націоналістичних поглядів дотримувався і Зеновій Красівський, завжди підкреслюючи, що все, що ним рухає – це любов до батьківщини. І жодної ненависті – ні до кого. Навіть до найзапекліших ворогів. З 1964 року він був членом Українського національного фронту (УНФ; написав програмний документ «Тактика УНФ»), з кінця 70-х років брав активну участь у діяльності Української Гельсінської спілки. Останній Крайовий провідник ОУН (Організація українських націоналістів) у підрадянській Україні. Автор збірки «Невольницькі плачі», яку написав у тюрмі. Як зауважив Євген Сверстюк: «Він був, за євангельським виразом, з останніх, що стають першими». Можливо, ім’я Зиновія Красівського не настільки відоме як імена інших українських дисидентів, борців з радянським режимом. Віддавши себе до остатку справі, він не залишив по собі мемуарів, не давав інтерв’ю. Його стаж у тюрмах, на засланні та психлікарнях складає майже 26 років. Як згадує однин із табірних друзів Зеновія Красівського, «від скупих оповідей про його досвід перебування в психлікарнях холола кров… Але вражало те, що він вийшов із того пекла з неушкодженою душею. Він взагалі вирізнявся цілісністю душі». Останній період життя Зеновій Красівський присвятив самовідданому служінню й відновленню Української Греко-католицької церкви. Зеновія Красівського добре пам’ятають на батьківщині. Його ім’ям названо вулицю, йому збудовано величний пам’ятник. А ще було видано книжку «Благословенні душі, що вміють випромінювати…» присвячену Зеновію Красівському та його дружині Олені Антонів, українській опозиційній діячці, правозахисниці. Як свідчить життя цих двох світлих особистостей – людська гідність, віра та любов – незнищенні.
Події дня
Цього дня, у 1991 році, Верховна Рада України прийняла постанову «Про створення Служби національної безпеки України».
Цією ж постановою було ліквідовано Комітет державної безпеки УРСР. А вже 25 березня 1992 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про Службу безпеки України».
У цей день народилися
Іван Світличний (1929-1982), поет, літературний критик, перекладач, правозахисника-шістдесятник, один із засновників українського руху опору.
Народився на Луганщині, закінчив Харківський університет, став аспірантом Інституту літератури Академії Наук. Почав друкуватися. Згодом став відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», а у 1955 році завідував відділом критики в журналі «Дніпро». Крім літературного, у Івана Світличного був ще один дар - відчувати талант і всіляко його підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не лише поети і прозаїки, а й художники - Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха та інші.
На початку 1960-х років розпочинається кампанія, спрямована проти української творчої інтелігенції, яка у 1970-х виросте у хвилю масових репресій. За це десятиліття, перебуваючи під суворим наглядом, Світличний усе одно пише і часом навіть публікує статті, здійснює переклади Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, перекладає з польської, турецької, сербської. Вперше Світличного арештовують у вересні 1965 року, та вже наступного року за браком доказової бази його випускають на свободу. У 1972 — знову арешт. Його, як і минулого разу, звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді, однак цього разу «докази» вже знайшлися. В одній справі з Іваном Світличним йшла його сестра Надія, Василь Стус, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Микола Плахотнюк, Олесь Сергієнко, В'ячеслав Чорновіл, Ірина Стасів-Калинець
Наприкінці січня 1973 року на закритому засіданні суду заарештованим виноситься обвинувальний вирок. Мірою покарання Світличному постановлено 7 років концтаборів суворого режиму і 5 років заслання. У тюрмі здоров'я Світличного різко погіршилось, проте, він намагався працювати разом з усіма на рівних. І, окрім того, брав участь у протестних голодуваннях. 20 серпня 1981 року у Івана Світличного стався інсульт. Усі клопотання про дострокове звільнення за станом здоров'я були відхилені – Світличний відбув призначений термін повністю. Із заслання він повернувся дуже хворим, інвалідом, назавжди втративши працездатність. Однак, наскільки це було можливо, працював: перекладав, писав. 25 жовтня 1992 року серце Івана Світличного зупинилося. Поховали поета на Байковому цвинтарі неподалік від могили Василя Стуса. У 1994 році книга Світличного «Серце для куль і для рим» посмертно була відзначена Шевченківською премією.
Михайло Жук (1883-1964) , художник, один з найяскравіших представників модерну в українському мистецтві.
 |
Народився у місті Каховка Херсонської області. Професійне навчання розпочав в Київській малювальній школі у Олександра Мурашка. Потім вчився у Краківській академії мистецтв, студіював у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури.
Його ранні роботи «Дівчина в кріслі», «Гуцул» (1902), «Жіночий портрет», «Дівчина в польському костюмі» (1903), «Портрет батька» (1904) виразно демонструють вплив західноєвропейського модерну, тяжіння до орнаментально-декоративного стилю.
Перша персональна виставка відбулася в Києві (1904), в залах Міського музею (тепер Національний музей).
Михайло Жук написав портрети Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського , Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Олександра Мурашка.
У 1925 році Жук створив серію портретних плакатів (близько 30-ти), у техніці кольорової літографії, у 1932 році — серію гравюрних портретів (з натури) українських письменників, своїх сучасників.
У 1920-ті роки Михайло Жук працював у техніках офорту, деревориту, літографії, лінориту. Він ретельно досліджував народний орнамент, щоб, реконструювавши його, створити свій, за допомогою якого можна було б оздоблювати речі побуту.
Останні роки життя художник тяжко хворів, був прикутий до ліжка. В цей час він віддавав перевагу літературній діяльності: писав спогади, вірші.
Нова хвиля інтересу до творчості Жука прийшла вже після його смерті. Виявилося, що в його квартирі збереглися живопис і графіка, літературні публікації й невидані рукописи, гравірувальні дошки та розписаний посуд. За короткий час усе розійшлося по музеях та приватних колекціях, а згодом почало з’являтися на виставках, стало поштовхом до інтенсивного вивчення й публікування.
Дивитися твори:
https://parafia.org.ua/SUM/artist/%D0%BC%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE-%D0%B6%D1%83%D0%BA/
http://uartlib.org/ukrayinski-hudozhniki/mihaylo-zhuk/
http://museum.net.ua/news/mixajlo-zhuk-solus-eritis/
https://sverediuk.com.ua/hudozhnik-mihaylo-zhuk-ukrayinskiy-modern/
Сайт, присвячений художнику: https://juk.pp.ua/
Надія Білоконь (1893-1981), майстриня петриківського розпису.
Народилася у селі Петриківка (нині Дніпропетровської області).
 |
Техніці малювання вона навчилася від матері. З 12 років стала допомагати їй прикрашати хату мальовками, а з 14 років вже заробляла на життя малюванням.
У своїх композиціях Білокінь наслідувала місцеві традиції стінопису, витинання, вишивки. Вона з легкістю створювала рослинний світ на свій лад, не переносячи квіти на папір натуралістично, а знаходячи нові узагальнені форми. У 1936 році Надія Білокінь була учасницею І Республіканської виставки народного мистецтва, на якій експонувалося багато її квітів та жанрових композицій.
Творчий доробок майстрині складається з двох частин: по-перше, це традиційне квіткове малювання і, по-друге, краєвиди і сюжетно-жанрові фігурні картини.
