Юлія Должанська – вчителька української мови та літератури в одній із приватних шкіл Харкова – цього року потрапила в топ-10 Global Teacher Prize Ukraine. Усміхнена, енергійна, відкрита, вона веде до свого класу. В коридорі чується дитяче: «О, до Юлії Вікторівни знову з камерою». Спілкуючись із нею, розумієш – перед тобою педагог, для якого дистанційка не стала проблемою. І в звичайних умовах Юлія викладає старшокласникам, не боячись використовувати смартфони, та щодня проводить уроки за допомогою мультимедійного обладнання. А ще створює різноманітний контент для навчальних додатків.

Укрінформу вчителька розповіла про особливості роботи в державних і приватних школах, поділилися думками про реформування освіти й про те, чи потрібні дітям домашні завдання.

УКРАЇНСЬКА МОВА – У КОМІКСАХ!

- Юліє, не можу не запитати: як воно – бути серед найкращих?

- Це надзвичайні емоції та нові знайомства з учителями з різних куточків України. Кожний по-своєму особливий, у кожного є свої «родзинки». Це спільнота, середовище, у якому хочеться бути! І це стимулює бути кращим, розвиватися.

Нас збирали, коли визначили топ-50, кожен учитель проводив невеличкий майстер-клас, ділився своїми лайфгаками. Це було так класно! Я сиділа і думала: так, мені ж треба все це занотувати, щоб не забути і теж використовувати в роботі. Хоч вмикай диктофон чи відео пиши (сміється). Я розумію, як же було складно журі обирати серед таких крутих колег десятку, і я дуже вдячна тим, хто читав мою анкету і знайшов у ній щось особливе.

- А діти як відреагували на новину, що перед ними одна з найкращих учителів країни?

- Раділи, вітали. Казали, що й так знали, що я найкраща. Я говорю, що справді стараюся робити для них трішки більше, ніж можу.

- А як ви прийшли в учительську справу? Це був свідомий вибір?

- Я народилася у селищі Дворічна на Харківщині в учительській сім’ї. Прабабуся, дідусь, дядько й тітка – вчителі. І ми з двоюрідним братом теж пішли у цю професію, цілком обдумано вирішили продовжувати династію. Не скажу, що мріяла про це прямо з раннього дитинства, але ляльок навчала, кошенят навчала (сміється).

- Торік ви були у топ-50 Global Teacher Prize Ukraine, цього року – в десятці. Що саме оцінило журі у вашій роботі?

- Мабуть, мені допоміг карантин! Під час дистанційного навчання я дуже багато працювала над удосконаленням форм і методів роботи, які можна поєднати під час змішаного навчання. Я робила різні відеоролики. Я писала контент для навчального додатку Erudito (програма для учнів початкової школи, з 2 по 4 класи, – авт.). Намагалася охопити шкільну програму, щоб створити текстове наповнення для коміксів, анімації, ігор, різноманітних завдань для дітей у смартфоні. Над коміксами мені особливо подобається працювати, бо інформацію треба подати яскраво, влучно, щоб учням справді сподобалося.

- Які засоби використовуєте на уроках?

- У нашій школі у кожному класі є мультимедійна дошка. Учителі мають змогу створити різноманітні завдання та демонструвати навчальний матеріал. Мені подобається і мобільний телефон використовувати, наприклад, для ігор. Зараз дуже багато різних ресурсів, які стають у нагоді. Але в той же час є робота з підручниками, їх ніхто не скасовував. Тобто вчитель має вибір, які методи та засоби використовувати, і це дуже добре для навчання.

Також я записую для учнів короткі відео, вони переглядають їх удома, щоб краще запам’ятати матеріал чи виконати домашнє завдання за цим роликом.

У ПОШУКАХ СЕМІНАРІВ ДЛЯ РОБОТИ І РОЗВИТКУ

- Раніше ви працювали в державній школі – доволі відомій у Харкові гімназії, були завучем. Чому пішли у приватну сферу?

- У мене було замало уроків і вдосталь паперової роботи. А я хотіла працювати саме в класі з дітьми. Побачила оголошення про вакансію. Подумала: “Чому б і ні?” Відправила резюме, і мене прийняли.

- Можете порівняти приватне і державне навчання? Напевно, і там, і там є «підводні камені».

- Коли я перейшла у приватну школу, почала себе почувати якось легше, можливо, навіть упевненіше. Бо з’явилася можливість вибору, як саме проводити урок, що використовувати. Інтерактивні панелі, гаджети – це однозначно перевага. Плюс – значно менша кількість учнів. У нас за статутом не може бути більш як 15 дітей у класі. У державній школі я працювала навіть із 36 дітьми. Але 15 – з одного боку – легше, а з другого – це вже індивідуальний підхід. Насправді, на підготовку уроків може йти більше часу, щоб кожному донести потрібний матеріал, кожному приділити кілька хвилин уроку.

Зрештою, я думаю, що державні школи, які у більшості є консервативними і перебувають у певних рамках, змушені будуть змінювати підходи. Звичайно, приватники їх не витіснять, і державні заклади мають бути завжди, але приватні школи – це вже норма для України, на них є попит у суспільстві. Усі розуміють, що сфера державної освіти потребує і реформування, і покращення. Як учитель я можу дати дітям набагато більше саме у приватній школі.

- Чому в багатьох школах досі так бояться гаджетів? Збирають їх у коробки, а не використовують для навчання?

- Це залежить навіть не від керівництва школи, а загалом від органів управління, які відповідають за освіту. Це на рівні району, міста. Я думаю, що поступово ситуація зміниться, і вже є до цього тенденція.

- А що зі шкільної теми у вас особисто викликає реакцію: «Та скільки ж іще це триватиме?»

- О, мабуть, я так скажу про паперові шкільні журнали! У нашій школі ми користуємося електронним журналом та електронними щоденниками. Діти і батьки бачать усі оцінки. Тему уроку вчитель обирає в один клік, а не переписує рукою. Але йде дублювання, бо все одно ми не можемо відмовитися від паперових журналів, бо це звітність.

- І ще щодо змін у системі освіти. Здається, у нас жодна почата реформа не була завершена. Дванадцятирічку вводили – скасовували. Міняються програми, додаються нові предмети. Як вважаєте, на що зараз треба звернути особливу увагу?

- У нас є гарні зміни, наприклад, НУШ (Нова українська школа, – авт.). І дуже важливо не втратити цей правильний вектор. Бо сама ідея – класна, можливо, щось треба допрацювати, але важливо не звертати з цього шляху. Через рік діти, які чотири роки навчалися за новою системою, прийдуть у п’ятий клас, а там – все по-старому. І це питання перекваліфікації кадрів. Потрібно підготувати вчителів старшої школи, щоб вони знали, як працювати з цими дітьми. Бо в них інші підходи, зокрема, до оцінювання. Я зараз задумуюсь, де мені щось послухати – семінари, вебінари – щоб підготуватися. Вже є перші курси, я думаю, найближчім часом їх стане більше.

ДІТЯМ ПОТРІБНІ ЦІКАВІ ДОМАШНІ ЗАВДАННЯ

- Юліє, якість підручників із ваших предметів улаштовує?

- Доволі часто зіштовхуюся з тим, що учні не знають певних слів, або розуміють їхнє значення неправильно, відповідно – не розуміють усього речення. І ми на цьому зупиняємося, розбираємося. Вони, буває, дивуються, в них мовні відкриття. З одного боку, діти дізнаються про нові слова, і це добре, з другого – для них часто неактуальні використані текстові уривки. Тож потрібно осучаснювати ті речення, які в підручниках даються для розбору. Але різні є підручники. Є вибір – і з чим працювати на уроці, й що додатково завантажити у Google Classroom. Я працюю так, що десь 30% завдань і матеріалів – із підручника, а 70% – це речення, тексти, вправи, які я добираю з інших джерел.

- Діти, батьки часто скаржаться, що забагато вчителі задають. Як вважаєте, чи обов’язково має бути домашнє завдання?

- Мабуть, ідеально, якби його зовсім не було. Але коли це старша школа, 10-11 клас, іде підготовка до ЗНО, то без закріплення вдома буде дуже складно опанувати той обсяг матеріалу, який потрібно. Ми проводимо уроки парами і таким чином зменшуємо загальну кількість домашніх завдань, бо учням щодня треба готувати менше предметів. І знову ж таки, я намагаюся давати креативні домашні завдання, наприклад, скласти Kahoot (додаток для створення навчальних тестів, ігор і т.п., – авт.) або намалювати комікс. Бо мені здається, що проблема не в тому, що є домашнє завдання і що його багато, а в тому, що учні не хочуть його виконувати, бо їм нецікаво. Просто вправа з підручника – це нудно.

- Ви згадали про ЗНО, тож спитаю про ваше ставлення до цієї форми оцінювання. Подеколи викладачі, особливо точних наук, говорять про його необ’єктивність, формалізованість.

- Я тільки «за» ЗНО. Вважаю, воно більш чесне, і це все ж таки величезний шанс для багатьох дітей з абсолютно різних шкіл, різних регіонів вступити до будь-якого вишу. Я вступала, коли була інша система, і на самому початку мені довелося обирати між педагогічним університетом ім. Сковороди та університетом ім. Каразіна, бо іспит був призначений на один час. А зараз діти можуть обрати кілька вишів, кілька спеціальностей, податися до Києва, Львова, куди завгодно.

- Наостанок спитаю поради. Чи є у вас досвід, як запобігати професійному вигоранню? Та трішки – про подальші плани.

- Звісно, бувають проблеми, не без цього. Але є психологічні тренінги, різноманітні курси, самоосвіта. Зараз дуже багато дистанційних курсів з емоційного інтелекту. І я їх теж проходжу періодично. Мені це подобається. Насправді, професія вчителя – це не лише про віддачу. Ми ще й беремо енергію від учнів. Якщо діти з задоволенням біжать на урок, у них світяться очі, їм усе подобається, то відчуваєш – так, я на своєму місці!

Щодо планів. Продовжу працювати над створенням цікавого контенту для дітей. Буду розвивати відеорубрику «ЗНО за 30 секунд». Це коротко викладений основний матеріал, який буде зручно використовувати для повторення правил. І надалі співпрацюватиму з Erudito.

Юлія Байрачна, Харків
Фото В’ячеслава Мадієвського