За що дали «Нобеля» з фізики? За відкриття? З поваги? З веління «моди»?

Одразу зазначимо: стосовно одного з лауреатів-2021, Джорджіо Парісі, немає жодних заперечень, а його премія (половина) дійсно пов’язана із значним внеском у скарбницю досягнень науки. Але його робота не має жодного відношення до вшановані разом із Парісі , Сюкуро Манабе та Клауса Хассельманна. Є відчуття, що вони отримають «на двох» другу половину премії, радше, за сукупністю робіт, завдяки поважному віку, а ще – через загальносвітову моду саме на предмет їхніх наукових інтересів.

Одна на трьох, але не порівну

Нобелівська премія нерідко надається двом або більше науковцям та розподіляється таким чином, як це вирішить Нобелівський комітет. Цього року половину премії в галузі фізики отримав Джорджіо Парісі, іншу половину премії розділили між собою японський науковець Сюкуро Манабе та його німецький колега Клаус Хассельманн. Манабе і Хассельман (обидва працювали в США) впродовж багатьох років досліджують процеси, пов’язані з глобальним потеплінням.

Італійський фізик Джорджіо Парісі отримав найбільшу наукову відзнаку за вклад у теорію складних систем та розвитку уявлень про взаємодії у фізичних системах від атомних до планетарних масштабів. Він є лауреатом великої кількості премій та відзнак, і вважається одним з найвпливовіших фізиків-теоретиків сучасності.

Тепле ставлення до глобального потепління

За усієї поваги до шанованих членів Шведської королівської академії наук, здається, що нинішні лауреата отримали відзнаку скорше не за науковий внесок, а «honoris causa», з поваги до їхнього літнього віку (обом по 90 років) та наукових регалій. Формулювання, згідно якого вони отримали премію Нобеля, цілком поважне, «за фізичне моделювання клімату Землі, кількісний аналіз варіацій і надійний прогноз глобального потепління».

По-перше, роботам, про які йдеться уже більше 50 років…У них є свої прихильники, але також – є безліч опонентів.

Якщо відверто - що можна сказати про глобальне потепління, крім того, що людство переживає період, коли дійсно теплішає літом, проте це зовсім не відчувається зимою? Минула зима та теперішня осінь доводять, що у катастрофічних передбачень щодо глобального потепління є наочні заперечення. Спроби моделювання клімату Землі грішать певними нестиковками, коли йдеться про реальність, а не умоглядні побудови. Для прикладу, на Південному полюсі було зафіксовано рекордно низькі температури за всю історію спостережень, в середньому -61,1°C у цьому вересні.

Про антропогенні фактори глобального потепління говориться дуже багато, проте достеменно невідомо, чи зміни клімату дійсно пов’язані з діяльністю людини – індустріалізацією, збільшенням та кількості вихлопних газів і промислових викидів у атмосферу, та із продукуванням метану, кількість якого в земній атмосфері збільшується із зростанням поголів’я великої рогатої худоби.

Коротше. Тема – модна. Особливо на рівні урядів. Чи не піддалася цій моді Шведська академія?

Людський вплив на кліматичні зміни? Тисячу років тому він теж був. І дві тисячі…

Існують різні оцінки антропогенного впливу на довкілля. Кліматичні умови нашої планети неодноразово змінювалися, причому досить радикально. Ці періоди називають кліматичними оптимумами та песимумами. Так, римський кліматичний оптимум, від 250 року до н.е. до приблизно 400 року н.е., сприяв розквіту Римської імперії та античної цивілізації. Похолодання, песимум, викликав «велике переселення народів» у середині І тисячоліття і різкі зміни у становищі тогочасних держав. Деякі кліматологи кажуть про те, що існував й середньовічний кліматичний оптимум, теплий період від 950 до 1250 року. 

У літописах згадується про виноробство в Східній Пруссії, Померанії і навіть на півдні Шотландії. У Норвегії сходили врожаї зернових на широтах аж до полярного кола. Скорочення льодовиків дозволило вікінгам на постійній основі заселити Ісландію (870 рік) і Гренландію (з 986 року; у XV столітті поселення були покинуті).

Деякі історики прямо пов’язують з природними факторами Смутні часи у Московському царстві від 1598 до 1613 року. Відомо, що Смуті передував великий голод та «роки без літа». Хоча якоїсь «видатної» індустріальної діяльності тоді людство не провадило.

Розмови про шкоду людської діяльності, пов’язаної з промисловим виробництвом, почалися з початком зеленого руху та зростанням кількості екологічних захисних організацій. Спочатку ці організації акцентували свою увагу на галузях, пов’язаних із видобуванням корисних копалин, перш за все - нафти, газу та вугілля. Згодом почали говорити про шкідливість промислового вирощування худоби, що продукує надто багато, на думку екологів, метану і це шкодить атмосфері.

Ще десять-п’ятнадцять років тому нас лякали, що порушується озоновий шар над землею, з’являються «озонові діри», через які на нашу планету проникатиме шкідливе космічне випромінювання. І зрештою ми всі від цього помремо. Зараз екологічні активісти майже не згадують про необхідність захисту озонового шару. Виявилося, що озоновий шар має здатність відновлюватися, а озонові дірки – затягуватися. Що й відбулося останніми роками, попри збільшення обсягів викидів промисловості, кількості автомобілів тощо.

Боротьба за довкілля чи спроби зупинити прогрес

Екологічна тема – дуже вигідна, в усіх сенсах, для людей, які будують свою кар’єру у ніші будь-якого активізму. Людство завжди буде непокоїти доля планети, власне здоров’я та комфортність, перспективи для дітей та онуків. Природу потрібно берегти, але не варто кидатися у крайнощі та намагатися стати на шляху прогресу в якості як не шлагбауму, то купи наваленого каміння.

В кінці позаминулого століття тодішні активісти заявляли про можливу екологічну катастрофу у найбільших мегаполісах світу. Йшлося про те, що, із збільшенням кількості мешканців великих міст, збільшувалася і потреба у транспорті. Оскільки транспорт був, майже виключно, гужовим, то й постала проблема очищення від його «шкідливих викидів» - навозу. Проблема вважалася такою, що немає розв’язання. Аж тут з’явився автомобіль.

Щось подібне відбувається із проблемами, які нині виносяться на перші шпальти газет та у прайм-тайм телебачення. Активісти почергово боряться з проблемою пластику, забуваючи, що за десять років до того агітували за пластик як альтернативу вирубуванню дерев. Світ поступово переходить на електродвигуни, вважаючи це альтернативою використанню невідновлюваних енергоносіїв. Водночас обходиться стороною питання того, що для виробництва батарей потрібно використовувати сотні і тисячі тон так само невідновлюваних запасів рідких та рідкоземельних металів.

Американський стендапер Джордж Карлін якось пожартував, що, можливо, не варто боротися з пластиком. Не виключено, що наша планета потребувала його для свого розвитку. І тому була змушена створити розумну форму життя – людство, щоб воно винайшло пластик для вирішення якихось, поки що не зрозумілих нам, потреб планети.

Людство та планета – хто на кого більше впливає

Сюкуро Манабе та Клаус Хассельманн значну частину свого наукового життя присвятили дослідженням впливу (шкідливого) викидів вуглекислого газу. Графіки та статистичні дослідження виглядають дуже переконливо. Проблема полягає у тому, що коректні наукові спостереження за станом навколишнього середовища, із заміром температури, сили вітру, атмосферного тиску, кількості опадів тощо почали вестися не так вже й давно – якихось 150 років тому.

Згадки про погодні умови ми можемо знайти й у літописах, але «спека» або «дощ лив безперестанку» не є виміром температури цієї спеки або заміром кількості міліметрів опадів на метр квадратний. Без дощовика дощ здаватиметься мокріше, а у хутровій шапці та у вовняному каптані спека відчуватиметься «спекотнішою», ніж у футболці та шортах.

Скласти несуперечливу картину того, що відбувалося з кліматом протягом навіть історії людства, не кажучи вже про загальну історію планети – доволі складно. Те саме стосується, насамперед, і науки.

В масовій свідомості наука чомусь ототожнюється із якимось сакральним та незмінним знанням. Наука завжди розвивалася і найголовнішою притаманною науці властивістю є постулат - нічого не приймати на віру і не зупинятися у дослідженні світу.

Можливо, з плином часу теперішні уявлення про чинники, які шкідливо впливають на нашу планету, зміняться. Так само, як протягом останніх десятиліть змінювалося наше розуміння тих процесів, що відбуваються у космосі або просто усередині людського організму.

Гумор академіка Гінзбурга

Академік Віталій Гінзбург, який став нобелівським лауреатом у віці 87 років, досить уїдливо сказав, що цю відзнаку, в принципі, може отримати будь-хто, потрібно просто до цього дожити. Нинішні лауреати, пан Манабе (89 років) та пан Хассельманн  (90 років), наочно підтверджують цю гіпотезу.

Адже вони отримали премію радше за сукупність зробленого та поважний вік, ніж за наукове відкриття, яке б перевернуло наші уявлення про світ. Можливо, це й на краще, що не перевернуло.

Дмитро Редько, Київ

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства