28 жовтня. Пам’ятні дати
Під час Другої світової війни, у лютому 1943 року, розвиваючи наступ після перемоги під Сталінградом, радянські війська зайняли Харків та деякі інші українські міста, але вже в березні 1943 року залишили їх внаслідок німецького контрнаступу. Лише восени 1943 року розпочалося остаточне вигнання нацистських окупантів з України. У 1944 році було проведено низку операцій, які дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецьких військ «Південь» і групу «А», зайняти майже всю територію України і Крим.
Вигнання нацистів із Закарпаття почалося 9 вересня 1944 року. 16 жовтня радянські війська оволоділи містом Раховом, 24 жовтня визволили Хуст і Сваляву, 26 жовтня – Мукачеве, а 27 жовтня – Ужгород.
Усталеною датою очищення України від гітлерівських загарбників вважається 28 жовтня 1944 року. Насправді залишався ще Чоп – важливий залізничний вузол на кордоні Закарпатської України, Словаччини та Угорщини. 28 жовтня 1944 року радянські війська підійшли до Чопа. Внаслідок запеклого бою, який тривав цілий день, 29 жовтня війська 17-го гвардійського стрілецького корпусу, 237, 8 та 138 стрілецьких дивізій визволили Чоп. Та скоро нацистські війська перейшли у контрнаступ. Окремі райони Чопа кілька разів переходили з рук у руки. Остаточно Чоп було визволено лише 23 листопада 1944 року. У цей день народилися
в Україні…
Дмитро Бортнянський (1751-1825), композитор, співак і диригент.
Предки Дмитра Бортнянського вели свій рід з села Бортне (на Лемківщині у Галичині). Батько майбутнього композитора, Стефан Шкурат, уникаючи покатоличення емігрували з Речі Посполитої на Гетьманщину, де оселився в Глухові та змінив своє прізвище на Бортнянський (за назвою рідного села).
Початкову музичну освіту Дмитро Бортнянський здобув у Глухівській співацькій школі. У юному віці його за сильний голос і музикальність Дмитра забрали до Петербурга – до хорової капели, де він навчався у її керівника, Бальдассаре Ґалуппі.
Згодом Ґалуппі взяв свого вихованця до Італії, де Бортнянський протягом 10 років навчався у Венеції, Болоньї, Римі та Неаполі. Навчання і власна творчість йшли паралельно: в Італії були з успіхом поставлені опери Бортнянського на італійські лібрето – «Креонт» (1776), «Алкід» (1778), «Квінт Фабій» (1779).
У 28-річному віці Бортнянський повернувся до Петербурга, де отримав посаду придворного капельмейстера, а 1784 року – капельмейстера «малого двору» престолонаслідника Павла Петровича. За Бортнянського петербурзька придворна капела досягла високого рівня. Перебуваючи на службі керівника капелою Бортнянський написав багато інструментальних творів, три опери на французькі лібрето «Сокіл» (1786), «Син-суперник» (1787), пасторальну комедію «Свято сеньйора» (1786), ряд творів для клавесину та ін.
У 1796 році, після зведення Павла І на престол, Бортнянський отримав посаду директора придворної капели, на цій посаді композитор перебував до кінця життя. Як і його попередники, Бортнянський поповнював капелу переважно вихідцями з України, зокрема Глухівської співацької школи.
Повне зібрання творів Бортнянського у 10 томах вийшло у 1882 році під редакцією Петра Ілліча Чайковського.
Найвідомішими серед духовних творів вважаються 35 чотириголосних концертів. Бортнянському належать 6 опер, з яких перші три він створив в Італії на тексти італійською мовою, а останні три – в Росії на тексти французькою мовою. Збереглися 3 сонати для клавесину, концерт для чембало з оркестром, квінтет і Концертна симфонія.
Вплив творчості Бортнянського відмічають у творчості видатних українських композиторів М. Лисенка, К. Стеценка, М. Вербицького, М. Леонтовича, М. Дремлюги, Л. Ревуцького, К. Домінчена, Б. Лятошинського та ін.
Читати більше тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2788394-dmitro-bortnanskij-1-diskant-iz-gluhova.html
Дмитро Макогон (1881–1961), письменник, культурно-освітній діяч.
Вчителював у сільських та приватних школах на Буковині та в Галичині. Дебютував збіркою віршів «Мужицькі ідилії» (1907), в якій з гіркою іронією писав про безпросвітне життя селянина. Поезія «Два листи» – про сумну долю емігранта і його родини – поширилася на Буковині та Покутті як народна пісня. Гімном радикальної партії Буковини став його вірш «До боротьби». Проте, основне місце в доробку письменника посідають прозові твори – збірки оповідань «Шкільні образки» та «Учительські гаразди», «По наших селах», «Проти хвилі». Прикметною рисою творчості Дмитра Макогона є широке використання народного гумору. У повоєнний час друкував гуморески у газетах і альманахах.
Ірина Вільде, дочка письменника – авторка відомого роману «Сестри Річинські» – так згадує атмосферу, яка панувала в родині Макогонів: «Я, можу з гордістю сказати, виросла в ідеальній родині… В нашій сім’ї панував культ (не дамо собі спаплюжити цього гарного слова!) матері. Мама – це була найвища й остаточна інстанція у всіх спірних питаннях. Тепер тільки здаю собі справу, яке колосальне значення мала для формування мого світогляду, мого світосприймання та обставина, що я ніколи не чула, щоб батьки не те, щоб сварились, а говорили між собою в неприязному тоні… Батько мій був для мене зразком громадських чеснот…» Онук Дмитра Макогона – Ярема Євгенович Плотнюк (1935-2012) був сходознавцем, перекладачем, та викладав на кафедрі сходознавства (створеної, між іншим, з його ініціативи в 1997 році) Львівського національного університету.
Майк Йогансен (1895–1937), поет, прозаїк, перекладач, журналіст, критик, один з яскравих представників модерного романтизму 20-х років ХХ ст., а також один з фундаторів нової української (радянської) літератури.
Юрій Лавріненко в книзі «Розстріляне відродження» слушно називає Йогансена ювеліром слова. Народився Майк Йогансен у Харкові. Батько був шведського роду, вчителював (викладав німецьку мову); дав синові добру освіту. Юнак закінчив філологічний факультет Харківського університету (варто пам’ятати, що на ту пору то був університет Потебні, який розглядав уже саме слово як поетичний твір), а після того – аспірантуру при кафедрі мовознавства цього ж таки вишу. Був людиною широко начитаною, знавцем декількох західноєвропейських мов, з яких дав ряд досконалих мистецьких перекладів. Добре знав модерну західну літературу. Товаришував з Василем Елланом, Миколою Хвильовим, Павлом Тичиною, Володимиром Сосюрою та іншими молодими харківськими письменниками. Разом із ними творить перші маніфести «української пролетарської літератури», альманахи, першу організацію українських пролетарських письменників «Гарт». З 1925 року стає одним із співфундаторів ВАПЛІТЕ, за діяльну участь у праці і виданнях якої пізніше тяжко розплатиться. Друкуватися Йогансен почав 1921 року, дебютував як цілком сформований поет. У прозі був цікавим експериментатором, майстром засобу «учуднення» й гумористичного тінювання сюжету.
У 1937 році, під час тотального розгрому й знищення всього українського, Йогансен був репресований і розстріляний совєцькими будівниками світлого комуністичного майбутнього.
Більше про Йогансона, його характер і його час: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2804377-jogansen-prigoda-gulivera-u-slobozanskij-svejcarii.html
Іван Шутєв (1933-2019), художник
Народився в Ужгороді. Учень засновників Закарпатської мистецької школи Йосипа Бокшая і Альберта Ерделі.
Мистецтвознавці вважають Івана Шутєва одним з найбільш плідних і витончених закарпатських майстрів натюрморту, талановитим, емоційним, вражаюче різножанровим пейзажистом.
Саме Іван Шутєв увіковічнив для нащадків майже всі старовинні дерев’яні церкви Закарпаття.
…і у світі
Білл Гейтс (1955), американський підприємець і громадський діяч, філантроп.
Програміст, один із засновників корпорації Microsoft; рицар Британської Імперії (2005), один із найбагатших людей планети.
«Витрачати гроші з розумом так само важко, як і заробляти їх. У майбутньому я планую займатися осмисленою роздачею грошей, якщо, звісно, у мене буде що роздавати… Що таке бізнес? Це класна гра: мінімум правил і максимум драйву, а лік у цій грі ведеться в грошах» (Білл Гейтс).
Джулія Робертс (1967), американська кіноактриса і продюсер, володарка премій «Оскар» і «Золотий глобус».
Підлітком працювала офіціанткою, в той час як її старший брат Ерік вже мав успіх в акторській кар’єрі. Під враженням від цього Джулія стала здійснювати свої перші кроки в акторстві. Перша її роль – епізодична поява у фільмі «Пожежна команда». А першим успіхом в кіно стала роль у фільмі «Сталеві магнолії» (1989), за яку Джулія Робертс отримала премію «Золотий глобус» і номінацію на премію «Оскар» за «Кращу жіночу роль другого плану» в 1990 році. Через рік вона набула статусу «зірки Голлівуду» після виконання головної ролі в мелодрамі «Кралечка» (1990). Зігравши головну роль у фільмі «Ерін Брокович» (2000), Робертс стала володаркою безлічі нагород, в тому числі премії «Оскар», «Золотий глобус», BAFTA і «Премії Гільдії кіноакторів США» в номінації «Краща жіноча роль». Серед найвідоміших фільмів Джулії Робертс – «Весілля найкращого друга», «Ноттінґ Гілл», «Мексиканець», «Одинадцять друзів Оушена», «Усмішка Мони Лізи», «Їсти, молитися, кохати». Загалом фільми, у яких зіграла Робертс, зібрали понад 2,8 мільярди доларів, що вивело її на перші місця серед акторок світу за касовими зборами. Окрім того, акторка неодноразово визнавалася найгарнішою жінкою року.
