8 листопада. Пам’ятні дати

Всесвітній день урбанізму заснований у 1949 році за ініціативи архітектора Карлоса Марії делла Паолера, розробника сучасного генерального плану аргентинського Буенос-Айреса.

Вважається професійним святом архітекторів, інженерів та будівельників – усіх тих, хто створює сприятливі умови для життя міських спільнот. В цей день в більш ніж у 30 країнах світу проходять заходи, мета яких привернути увагу політиків і громадян до впливу на навколишнє середовище в результаті розвитку міст, до гармонійного, «зеленого» планування сучасних мегаполісів.

У цей день народилися

в Україні…

Остап Луцький (1883–1941), поет, критик, перекладач, громадсько-політичний діяч, теоретик раннього українського модернізму, один з активних учасників літературного процесу початку ХХ ст.

Освіту здобув у Празькому, Львівському і Краківському університетах. Після повернення на батьківщину брав активну участь у літературному житті Львова, став одним з учасників відомої літературної групи «Молода Муза»; згодом очолив чернівецьку газету «Буковина». Залишив чималу спадщину в галузі літературної критики.

Під час Першої світової війни Остап Луцький був офіцером австрійської армії, а у 1918 – ад’ютантом ерцгерцога Вільгельма Габсбурга; під час українсько-польської війни 1918–1919 рр. – сотником Української Галицької Армії; у 1920 – представником української армії у штабі польського війська, зв’язковим Петлюри з Пілсудським. Навіть під час бойових дій він знаходив час для поезії – перекладав з французької вірші Поля Верлена. Після війни Остап Луцький оселився на Стрийщині і поринув у громадське життя, ставши одним з організаторів кооперативного руху в Галичині. Він обіймав посаду директора банку «Селянська каса», а у 1928–1939 рр. був головою Центросоюзу у Львові і директором Ревізійного союзу українських кооперативів. Під час окупації Західної України Польщею провадив легальну парламентську боротьбу, спочатку як посол (1928–1935), потім як сенатор польського сейму (1935–1939). На початку жовтня 1939 року був арештований органами НКВС і вивезений у концтабір біля Котласу (Архангельська обл.), де й загинув 1941 року.

Олесь Досвітній (справж. – Скрипаль-Міщенко Олександр Федорович; 1891–1934), письменник.

Учасник національно-визвольних змагань. Був членом Спілки пролетарських письменників «Гарт», ВАПЛІТЕ. Автор збірки новел «Тюнгуй», повісті «Нас було троє», романів «Американці», «Хто?», «Кварцит». Його твори неодноразово видавалися російською, англійською, німецькою та іншими мовами. 1933 року був незаконно репресований. Розстріляний на початку березня 1934 року.

Дмитро Маївський (1914-1945), член бюро Проводу ОУН, головний редактор органу ОУН «Ідея і чин», генерал-політвиховник УПА.

Народився в селі Реклинець (тепер Сокальського району на Львівщині) в родині вчителя.

Членом ОУН став у 19 років. І вже через рік був засуджений польським судом до десятилітнього ув’язнення. Втім невдовзі був звільнений за амністією.

Напередодні Другої світової війни Маївський очолював повітовий провід ОУН Жовківщини, пізніше – обласний провідник ОУН на Холмщині. Був викладачем зорганізованих за сприяння Абверу краківських підготовчих курсів СБ ОУН з конспірації.

На початку нацистсько-совєтської війни був призначений референтом Крайового Проводу ОУН на ЗУЗ, основним завданням якого була координація дій Похідних груп ОУН.

20 листопада 1942 потрапив в засідку гестапо у Львові. Дмитро, побачивши облаву, пострілом у голову вбив штурмбанфюрера СС і поранив службовця кримінальної поліції, а сам, незважаючи на одержані дві кулі, втік через вікно.

У помсту за це 27 листопада нацисти розстріляли 27 націоналістів, ув’язнених у Львові і 52-х – у Старій Ягільниці біля Чорткова.

Дмитро Маївський був головним редактором друкованого органу ОУН «Ідея і чин»(1942, 1944-45), а також видань «За самостійність України», «Молода Україна». Від травня 1943 р. в трійці членів Бюро Проводу ОУН (поруч із Романом Шухевичем та Зіновієм Матлою), обраний заступником голови Бюро.

Після закінчення нацистсько-советської війни Маївський був одним з ініціаторів створення Антибільшовицького Блоку Народів та Української Головної Визвольної Ради (УГВР). За їх дорученням, в грудні 1945 року, разом з генералом Дмитром Грицаєм був направлений на зустріч зі Степаном Бандерою, Ярославом Стецьком та іншими членами Бюро Проводу, які перебували за кордоном, для узгодження дій руху Опору.

При переході чесько-німецького кордону потрапив у засідку чеської поліції. Під час сутички Дмитро Маївський застрелився, а Дмитро Грицай був схоплений і через деякий час страчений у Празькій тюрмі (за іншими даними, покінчив життя самогубством).

Надія Світлична (1936-2006), активна учасниця руху «шістдесятників», правозахисниця, публіцистка, мемуаристка.

Член Закордонного представництва Української Гельсінської групи, редактор-укладач «Вісника репресій в Україні» (США), лауреат премії імені Василя Стуса (1992), Державної премії України імені Тараса Шевченка (1994). Сестра Івана Світличного.

Надія Світлична народилася в селі Половинкине Старобільського району на Луганщині. За фахом філолог, випускниця Харківського університету. Після закінчення вишу працювала вчителькою, директором школи на Донеччині. 1963 року переїхала до Києва. Працювала редактором у видавництвах, перекладачем з російської в декількох журналах, науковим співробітником Інституту педагогіки і за сумісництвом – учителькою вечірньої школи в київському мікрорайоні Дарниця. Крім того, співала у хорі «Жайворонок», пізніше – у хорі «Гомін». З середини 60-х років – активна учасниця неформальних літературних вечорів, зборів, маніфестацій. Була близькою подругою Алли Горської. У березні 1969 разом із братом – літературознавцем Іваном Світличним – фігуранти кримінальної справи, порушеної слідчим відділом КДБ за фактом розповсюдження фотокопії забороненої книги Авторханова «Технология власти». Чергову кримінальну справу органами КДБ стосовно Надії Світличної порушено в березні 1972 року – її звинувачували в антирадянській діяльності. Як результат – 4 роки таборів строгого режиму. А дворічного сина Надії Олексіївни «гуманна» влада віддала в інтернат. Після звільнення восени 1976 року надіслала до ЦК КПУ заяву-відмову від радянського громадянства. У жовтні 1978 року вона емігрувала до Риму, а згодом до США. Працювала перекладачем у Гарвардському університеті, у 1983-1994 роках – в Українській редакції Радіо Свобода в Нью-Йорку. Один із останніх проєктів, над яким Надія Світлична активно працювала, – це створення в Києві музею шістдесятників.

Дмитро Стецько (1943-2017), художник, представник андеграунду.

Народився в селі Полонна (нині Польща). Закінчив Львівське училище прикладного та декоративного мистецтва.

Дмитро Стецько – представник західноукраїнського мистецького андеграунду 1970-80-х, відомий як живописець та скульптор, однак на початку ХХІ сторіччя заявив про себе акварелями.

Після погрому андеграундної виставки художників у Ізмайловському парку (1984 р.) у Москві партійні органи взялися за подібну зачистку і по регіонах: Стецька позбавили майстерні в Тернополі й не давали можливості творчо працювати, тобто жити з праці художника.

На початку Незалежності Дмитра Стецька прийняли до Спілки художників Україні, й на одному з пленарних засідань він запропонував перереєструвати всіх членів організації, вилучивши з неї тих, хто співпрацював з тоталітарним режимом. Коли ж цю пропозицію ніхто не прийняв, Дмитро Стецько покинув лави Спілки художників. І тоді він ініціював створення Національної Асоціації Мистців.

Дмитро Стецько – учасник численних міжнародних та національних виставок. Автор пам’ятників і меморіальних таблиць Івану Франку, Василю Стусу, Миколі Лисенку, Ярославу Стецьку.

Дивитися картини Дмитра Стецька: https://sverediuk.com.ua/stetsko-dmitro-mitets-andegraundu/

…і у світі

Марґарет Мітчелл (1900–1949), американська письменниця. Авторка єдиного роману «Звіяні вітром» (1936), який приніс їй Пулітцерівську премію (1937) і світову славу.

«Звіяні вітром» – грандіозна історична епопея й водночас – захоплююча історія кохання-ненависті двох його головних героїв: Скарлетт О’Хара та Ретта Батлера. Надзвичайній популярності роману Маргарет Мітчелл в усьому світі сприяла також і вдала екранізація – у 1939 році Віктором Флемінгом був знятий однойменний фільм, де головні ролі виконали Вів’єн Лі й Кларк Гейбл.

Через півстоліття після смерті письменниці (загинула в автомобільній катастрофі) був знайдений рукопис її юнацької повісті «Зниклий острів Лейзен» (опубл. 1996). Повість досить слабка, але свідчить про надзвичайно яскраву уяву Маргарет Мітчелл, яка згодом утілилась у «Звіяних вітром».

Ален Делон (1935), французький актор кіно і театру, продюсер, режисер і сценарист, якого досить часто називають ще й секс-символом 60-80-х років.

До кращих робіт актора належать ролі у фільмах таких грандів світового кіно як Лукіно Вісконті («Рокко та його брати», «Леопард»), Антоніоні («Затемнення») та Рене Клемана («На яскравому сонці»).

Шлях Алена Делона до вершин світового кінематографа був трохи звивистим. Працював спочатку в м’ясній лавці, потім в одному з паризьких ковбасних магазинів. Одного разу в метро юнак прочитав оголошення про набір до льотної школи. Він одразу ж кидає роботу й опиняється в лавах парашутно-десантних військ корпусу морської піхоти й потрапляє на війну в Індокитаї. За неналежну поведінку старший сержант Делон був направлений до дисциплінарної роти. Вдень він вантажив рис, а ввечері сумирно повертався на гауптвахту. Попри все, як згадував актор, «…То був найщасливіший період мого життя. Саме завдяки йому я став тим, ким став потім, і ким є сьогодні». Після закінчення служби молодий вояка повернувся в Париж, служив офіціантом, але не довго: його напружували крики й накази адміністратора, метрдотеля, старшого офіціанта. Лакейська праця була явно йому не до душі, тому Делон розсилає власні фото кінопродюсерам, ходить на кінопроби. У 1956 році він разом з товаришем їде на Каннський фестиваль де знайомиться з одним із американських «ловців талантів». Його запрошують на кінопроби до Риму й дають «добро» на зйомки. Так розпочинається його зіркова кінокар’єра, хоча перші ролі і перші фільми не принесли йому ані слави, ані грошей.

Відомим Делон став після виходу на широкий екран детективу Рене Клемана «На яскравому сонці» – першої екранізації роману Патриції Хайсміт «Талановитий містер Ріплі», де він блискуче зіграв роль чарівного покидька, людини з «обличчям ангела» й «душею диявола» – Тома Ріплі. Але світова слава прийшла до нього після ролі романтичного боксера Рокко (цілковитої протилежності Ріплі) у фільмі Лукіно Вісконті «Рокко і його брати» (1961).