«Буквар» Шевченка: двічі дозволений, але заборонений

Нині українські діти починають навчання з української абетки, але колись про подібне годі було й думати! Заборонялося не тільки видання книг українською мовою, а й букварів, підручників. Українська мова впродовж століть вважалася власне і не мовою, а «нарєчієм», говіркою. Наприклад, відомий російський літературний критик Віссаріон Бєлінський писав: «Мы имеем полное право сказать, что теперь уже нет малороссийского языка, а есть областное малороссийское наречие, как есть белорусское, сибирское и другие подобные им областные наречия. (...) Литературный язык малороссиян должен быть язык их образованного общества – язык русский». Хоча, варто зауважити, що й російські дворяни, зокрема і той-таки Пушкін, вчили спочатку французьку, а зовсім не «великий и могучий».

Якщо для інших народів у мовному питанні ще існували якісь варіанти, був можливий політичний торг, якісь поступки з боку царату, то для української мови подібних розкошів не існувало. Українською дозволялося співати пісні, розмовляти селянам, але не більше того. Звичайно, були роки послаблення імперського тиску, але подібні періоди були радше винятком. Натомість превалювали часи реакції – всіляких заборон. Особливо нетерпимими щодо української мови і всього українського стали великоросійські шовіністи наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. То був час справжніх мовно-культурних баталій. У 1909 році відомий український підприємець, громадський діяч і меценат Євген Харлампович Чикаленко писав у "Щоденнику": «…міста наші так змосковлено, що дуже, дуже малий процент людности проявляє якийсь інтерес взагалі до українства. (…) Звичайний міський обиватель, який так-сяк уміє говорити селянською мовою, не випише нашої газети, бо він краще розуміє газету російську…»

Розповісти про все – марна річ, тож згадаймо лише один, але дуже промовистий і яскравий випадок, пов’язаний із «Букварем» авторства Тараса Шевченка.

Народний підручник за портрет

В 1861 році Тарас Шевченко видав "Буквар" – це була остання прижиттєва книжка поета. Він видав її власним коштом – 195 рублів 50 копійок. Грошей у Тараса Григоровича не було, тож він розіграв у лотерею – 20 квитків по 10 рублів – власний портрет (у кожусі і смушевій шапці), який петербурзький архітектор Олександр Рєзанов виграв і подарував Василю Лазаревському.

«Буквар» коштував лише три копійки і був найдешевшим з усіх існуючих на той час підручників. Шевченко хотів, щоб якомога більше людей могли купити собі цю книжечку, адже більшість населення тогочасної України було неписьменним.

Абетка була написана для початкового навчання грамоті дорослих українців у недільних школах. Наклад – 10 тисяч примірників. Але, оскільки українська мова була заборонена – не визнавалося право на її окреме існування поза російською мовою, Шевченко мусив назвати книжку на догоду цензурі «Букварем южнорусскім». Саме так: «южнорусской», «малороссийской» офіційно називалася тоді українська мова.

Варто зауважити, що в 1862 році в Петербурзі можна було купити 6 найменувань українських букварів різних авторів, зокрема і Кулішеву «Граматку», яка була видана ще в 1857 році, щоправда, з цензурним втручанням: автора змусили прибрати статті, «проникнутые национальным украинским духом». Царська влада навіть асигнувала певні кошти для видання українських підручників для українських народних шкіл. То був час відносної лібералізації – уряд, напередодні скасування кріпаччини, переймався початковою освітою селян, тож дозволяв проводити дворічне навчання «на местных наречиях».

Дозволити – заборонити, або «лучше не поощрять наречий, разъединяющих два племени…»

Шевченків підручник пройшов через світську і церковну цензуру, жодних проблем не виникло; здавалося б, все йшло прекрасно. Втім, найцікавіше почалося після того, як посібник побачив світ.

Українські активісти надіслали 6 тисяч примірників «Букваря» в Київ, митрополиту Київському і Галицькому Арсенію, щоб він розповсюдив його в недільних школах. Однак митрополит жив за принципом «как бы чего не вышло», тому вчинив як вірнопідданий громадянин Російської імперії. Отримавши чималу посилку, він не надто їй зрадів і не поспішив роздати всім охочим навчитися українському письму і читанню. Натомість, 19 квітня 1861 року написав листа обер-прокурору Святійшого синоду Олександру Петровичу Толстому, в якому запитував, чи варто йому приймати в дар ці підручники, і як уряд ставиться до самого факту поширення малоросійських абеток в народних школах – чи, бува, не небезпечно це?.. Чи не загрожує «устоям государства Российского?». Толстой не став заглиблюватися в цю справу й одразу переслав листа Арсенія начальнику ІІІ відділення, тодішньому шефу жандармів Васілію Долгорукову. Останній передав листа міністру народної освіти Путятіну, а той зробив запит до Головного Управління цензури, яке безпосередньо йому підпорядковувалося.

Цензори відповіли, що «…по цензуре нет распоряжения, чтобы не дозволять печатать буквари на малороссийском языке. Только постановлено правилом, чтобы сочинения на малороссийском наречии, писанные собственно для распространения их между простым народом, печатались не иначе, как русскими буквами, и чтобы подобные народные книги, печатанные за границею польским шрифтом, не были допускаемы ко ввозу в Россию». Що зробили в канцелярії Путятіна? Дописали: «Главное управление цензуры постановило: препятствовать нет законных оснований, но лучше не поощрять наречий, разъединяющих два племени…»

Цензурна казуїстика супроти здорового глузду

Далі справу доручили розглянути більш детально члену Головного управління цензури, таємному раднику Тройницькому. За тиждень чиновник надав звіт, в якому повторював висновки, які раніше надало Головне управління цензури: мовляв, жодних перешкод для публікації «Букваря» немає, але одразу ж оговорювався, що «покровительствовать от имени правительства распространению… в Малороссии, в виде народного учебника, едва ли было бы уместно».

Ось така казуїстика. На думку чиновника, це може викликати у малоросійської народності бажання відділитися від великоросійської, що суперечитиме прагненням уряду. Мовляв, релігія в нас одна, вищі класи «благодаря Бога, уже значительно сблизились и слились с такими же классами великороссийского племени в общественном и служебном быту»; простий народ складає значну частину російського війська тощо. Не варто зовсім забороняти малоросійські книги, але й сприяти їхній появі від імені влади – не бажано, адже це в майбутньому може загрожувати цілісності держави. В якості зразка для наслідування чиновник подав приклад Англії та Франції, держав, зібраних «первоначально из частей, более разнородных, нежели наше общее отечество – Россия».

Імперії в імперії завжди є чого повчитися

Втім, тут і дійсно варто згадати Францію. Протягом тривалого часу ця країна була досить строкатою в національному і мовному плані. Наприклад, чверть населення континентальної Франції в середині 50-х років ХІХ століття не знала французької мови. Приблизно для половини з чотирьох мільйонів французьких школярів французька не була рідною мовою, про що свідчить статистичний звіт Міністерства освіти Франції за 1863 рік. До того ж, міністерство, задля того, щоб продемонструвати власні успіхи в мовно-асиміляторській царині, всіляко занижувало показники нефранкомовних. Селянин із Провансу чи Бретані буквально не зрозумів би, що від нього хоче подорожній з Парижа. Богородиця, яка в 1858 році явилася Бернадетті Субіру з Лурда, розмовляла з дівчинкою зовсім не французькою, а окситанською мовою.

Французький уряд задіяв абсолютно всі наявні адміністративні важелі – армію, церкву, школу, щоб здійснити мовну і культурну асиміляцію. А все задля того, щоб зробити всіх мешканців Франції «французами». Мовну і культурну строкатість сприймали як чималу небезпеку і керманичі Французької революції, і Наполеон, який замінив усі історичні назви департаментів на географічні, пов’язані з річками, які протікають по їхніх територіях, і правителі початку ХХ століття.

Закон, який вперше дозволяв факультативно викладати місцеві мови в школах, з’явився лише в 1951 році. Щоправда, в асиміляторській політиці були задіяні також і економічні важелі, які діяли набагато ефективніше, ніж репресивні. Саме тому Франція досягла в цьому питанні вражаючого результату. Наприклад, каталонці, які живуть на території Франції, ідентифікують себе як французів, натомість іспанські каталонці вважають себе окремою нацією і прагнуть незалежності. Іспанія, яка за великим рахунком діяла за тією ж французькою асиміляторською моделлю, свого часу не змогла зробити потужних економічних вливань у регіон, та й тиск держави був доволі слабкий.

В підсумку: Валуєвський циркуляр замість Шевченкового «Букваря»

Тож після розлогої й досить аргументованої пояснювальної записки чиновника цензурного відомства, митрополиту Арсенію було рекомендовано «принятие и раздачу южнорусского букваря отклонить». Владика з полегшенням зітхнув і перехрестився. 6 тисяч примірників «Букваря» Тараса Григоровича Шевченка, написаних із думкою про просвіту українців, знищили.

А вже 27 червня 1863 року новопризначений очільник Київського цензурного комітету Орест Маркович Новицький – теж українець, нащадок волинських дворян і перший професор філософії Київського університету (українська Вікіпедія чомусь називає його «українським філософом») написав міністру внутрішніх справ Російської імперії Петру Валуєву листа, в якому висловлено те, що Путін перефразовує досі: «…никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». Невдовзі цей пасаж майже цілком увійде в текст сумнозвісного Валуєвського циркуляра, який з’явиться дуже скоро – 18 липня 1863 року.

Утім, варто зауважити, що починаючи з середини ХІХ століття, «мовне питання» вже не було справою виключно російського уряду і українофілів: воно вийшло в площину громадського обговорення, на шпальти ЗМІ. Українська мова стала тотожна українській державності. Це чудово розуміли як українські патріоти, так і великоросійські шовіністи. Тому боротьба за серця і уми обивателя – того, кому за великим рахунком «какая разница», розгорілася з новою силою. Триває вона й нині.

Тож відкриваючи українську абетку, пам’ятаймо, якою дорогою ціною далася нам наша мова: розмовляймо нею, плекаймо і розвиваймо її!

Світлана Шевцова, Київ

Ілюстрація: картина Івана Їжакевича "Мені тринадцятий минало" (1926 р.)