З Олегом Сенцовим зустрічаємося на Закарпатті під час форуму розвитку Re:Оpen Zakarpattia - 2021. Олег бере участь у панелі, де обговорюють Закарпаття як західний мультикультурний фронтир України. Від Олега Сенцова чекають оцінки ситуації з його досвіду життя в Криму, який довго був південним мультикультурним фронтиром України, а наразі став чи не найбільшою військовою базою Росії. Кінорежисер паралель наводить одразу, каже, що все життя слухав казки про те, що кримські татари – це загроза для жителів Криму, бо так і мріють відтяпати його та приєднати кудись туди, до Туреччини. Натомість ворог прийшов у Крим не з того боку. Тому перше, з чого починає Сенцов виступ, – каже, що не варто слухати байки про “угорський сепаратизм” на Закарпатті. Бо їх нашіптує ворог зі Сходу. З цього ми згодом починаємо й нашу розмову для Укрінформу.

ЗАКАРПАТТЯ НАРАЗІ НЕ ВИГЛЯДАЄ ЯК ВОРОТА УКРАЇНИ В ЄВРОПУ, ЦЕ ТАКИЙ СОБІ ПАРКАН

- Вам доводилося чути про “угорський сепаратизм” на Закарпатті?

- На рівні загальноукраїнському так, але в проблематику я не заглиблений. Проте одразу згадався той меседж про сепаратистів – кримських татар, який упродовж довгого часу ми чули в Криму. Треба розуміти, що завдання Росії – роздроблювати Україну, робити, як кажуть, відволікальні маневри, тобто чинити так, аби значна більшість людей не бачили, де справжня проблема. Звідси й виникають байки про “угорський сепаратизм”, які всі обговорюють. Щодо цього: не відчуваю, щоб це була якась проблема України. Угорщина – це західноєвропейська держава. А в нас є дійсно серйозна проблема, тільки вона – на Сході, й це Росія.

- Чи є у вас враження зараз, що ви тут на Закарпатті перебуваєте на західному рубежі країни? Чимось Закарпаття як край відрізняється від інших в Україні?

- У мене не склалося ще враження про цей регіон як західний рубіж із того, що я встиг тут побачити. Треба більше його дослідити. Я тут ніколи не був. Хіба колись студентами ходили на Чорногору в походи.

- Це зрозуміло, але з того, що встигли побачити: регіон, якому активно творять імідж “західних воріт України”, виглядає на те? Як вам здалося?

- Це наразі не такі ворота країни, якими б хотілося, аби вони були. Такий собі “паркан” поки що. Але можливості тут є, і значні, це насамперед зумовлено кордонами з ЄС. У цьому сенсі Закарпаття має фору перед іншими. Регіон дійсно може бути воротами країни – для інвестицій, втілення проєктів, ідей. Можна зробити так, щоб це був якийсь такий хаб, регіон, який розвивається і є прикладом для інших. Найперше це має демонструвати інфраструктура – дороги, авто на цих дорогах і житла людей. Це – відображення процесів, які тут є.

НАСПРАВДІ МИ ВЖЕ ПОТРОХУ ПЕРЕМАГАЄМО У ВІЙНІ З РОСІЄЮ

- Тобто наразі авто на закарпатських дорогах та й дороги не тягнуть на “західний фронтир”?

- Знаєте, усе зміниться відчутно тоді, коли у нас зміниться у державі підхід, коли перестануть задовольняти інтереси олігархів та політичних сил або кримінальних структур чи правоохоронців. Тоді це буде можливим. Ми можемо проводити сотні форумів і шукати інвестиції, але поки не зміниться підхід, результату не буде. Коли західні партнери бачитимуть, що у нас гроші захищені законом, їх сюди вкладатимуть. А коли зараз тягнуться суди з 2014 року щодо підприємств, котрі вклали мільйони доларів, а їх просто рейдернули – про який імідж можна говорити?

Ну, а стосовно фронтиру... Мені згадався анекдот. Він такий бородатий, там суть у тому, що школярі пішли до лісу і знайшли старого діда-упівця: сидить він, значить, такий, у потертій формі, з вусами до землі й шмайсером. Він питає, мовляв, хлопці, що там, іще війна триває? –  “Ну, триває...” – “З москалями?” – “З москалями...” – “А де фронт?” – “Під Донецьком…” – “О, то ви нормально просунулись!” Це – про фронтири. Раніше ці фронтири – культурні, політичні, цей наш рубіж – був набагато західніше в Україні. Тому ми насправді перемагаємо у цій війні.

- Просто вона затягнулася...

- Так. І не треба думати, що це, як у голлівудському кіно, все швидко відбувається. Наша перемога – це роки й роки праці. І може навіть той рік перемоги над Росією і не буде чітко визначений. Навіть не буде чіткої дати. Але перемога – за нами, я в це вірю.

Дивіться, ми були сателітом Росії до 2014-го року. Від самого початку, від часів Незалежності, коли, ставши вільними, ми звернули не туди, та ми, по суті, нікуди й не звернули. Ми просто змінили назву нашого потягу, але ми були причеплені до локомотива Москви. Ми якщо і не їхали за ним, то стояли й іржавіли на цих рейках. У 2014 році все змінилося. Росія офіційно названа ворогом. Зараз ні в кого нема сумнівів щодо цього. Вже ніхто на державному рівні (крім ОПЗЖ) не каже, що Росія нам друг і ми можемо мати якісь стосунки в цій ситуації.

Але разом із тим, зміни у свідомості так швидко не відбуваються. Візьміть приклад Усика. Щодо нього триває в суспільстві велика дискусія. Я вважаю, і багато разів казав: якщо людина вважає себе українцем, якщо вона виходить під державним прапором і перемагає – це плюс. Це перший етап, його зроблено, але треба працювати далі. Бо водночас – це людина, яка мислить тезами з Радянського Союзу, надихається тими сенсами, ходить до церкви московського патріархату. Тому треба працювати. Але не шукати зраду. Ось така зараз Україна, ось ми так живемо. Це реальність. А чому не треба в цьому шукати зраду? Бо тоді усі навколо будуть зрадниками. Адже якщо почати копати, то виявиться, що “крім мене і кума” нікого не залишилося, усі не такі. Та й до кума – якщо добре придивитися, то можна засумніватися...

ВАКЦИНАЦІЯ ЗАРАЗ – ЦЕ ПОКАЗНИК КУЛЬТУРНОГО РІВНЯ ЛЮДИНИ

- Пане Олеже, вас сьогодні спитали про короткий рецепт щастя для України, який би змінив країну на краще, ви відповіли, що це – 80% вакцинованих громадян. Бо мова тут – про рівень освіти і культури, і відповідальності також. Цікава думка!

- Так, вакцинація – це дійсно показник рівня культури зараз. Культура – це ж не про те, скільки людина читає книжок. Це про те, як вона поводиться з іншими людьми, з жінками та дітьми, з людьми з обмеженими можливостями. Це все – теж культура. Освіта теж відображається на культурі: якщо люди не довіряють сучасній медицині й більше схильні вірити забобонам, то це багато про що каже. А у нас виявився дуже високий відсоток таких людей. Це справді проблема. У нашому варіанті – ще й помножена на фейк-ньюз, і ще – на зусилля нашого східного ворога.

Розумієте, у нас в країні чекають, що зміни почнуться з держави. Що, от, зміниться система...

- …а далі ми підтягнемося?

- Так, і це такий дуже радянський підхід. Ми чекаємо, що держава за нас усе зробить: дасть безкоштовну освіту, медицину, зарплатню і потім пенсію. Але в сучасному світі це не працює! Треба жити по-іншому. Держава – це ми. Ми створюємо цю державу. А люди хочуть швидких рішень, що хтось прийде і за всіх усе вирішить. Ну, так воно не працює! Тому ми й ходимо по колу і не можемо вибратися.

- А де вихід?

- Треба почати з себе. Роби усе, що можеш, на своєму рівні, там, де ти працюєш. У бізнесі – плати податки. На дорозі – не порушуй ПДР. Під час пандемії – вакцинуйся. Не давай хабарів. І не бери їх. От у нас завжди сваряться на німців, у яких прийнято телефонувати до поліції, якщо сусід порушує закон...

- Так, це вважається таким ганебним варіантом доносу.

- А це, між іншим, також наслідок системи радянської, зеківської.

- Маєте на увазі оте “нє стучать”?

- Так. Це один із принципів життя на зоні. Але якщо я хочу, аби на моїй вулиці був порядок, то чому я маю не зважати на протиправні дії сусіда? Якщо хтось порушує закон і я не можу це зупинити, я дзвоню в поліцію. І тоді закон виконують. Це не залежить від держави. Президент за вас цього не зробить. Ви бачите порушення – реагуйте. Це ваш обов'язок!

“НОСОРОГА” ГЛЯДАЧІ СПРИЙМАЮТЬ ДУЖЕ ПОЛЯРНО

- Чим ви як режисер займаєтеся зараз? Як справи з “Носорогом”?

- Прем'єра “Носорога” відбулася два місяці тому у Венеції, це другий фестиваль у світі після Каннського. Сприймають його по-різному, чомусь полярно, глядачі діляться на дві частини: є ті, хто не сприймає фільм, – мовляв, це таке жорстоке кіно, ми це не хочемо дивитися. Інші, навпаки, – у захваті. Полярність дуже сильна. І щоб зрозуміти, як сприйняла фільм аудиторія, мені як режисеру потрібна більша вибірка. Наразі не так багато людей його побачили.

- В Україні, маєте на увазі?

- В Україні був один лише допрем'єрний показ. Прем'єра відбудеться у лютому, фільм буде в прокаті в кінотеатрах, потім його покажуть на телебаченні й на платних платформах. А коли він з'явиться у вільному доступі – невідомо, бо це Держкіно.

- Яким, очікуєте, буде висновок української аудиторії щодо вашого фільму?

- Дуже важко прогнозувати. Як автор я бачу одне, люди можуть побачити трохи інше. Хтось побачить там драму, хтось – тільки якусь кримінальну сюжетну лінію, хтось – більш широкий спектр проблем, які я озвучив у фільмі. Адже це кіно про час, який нас змінив як суспільство. Причому, не в кращий бік. Це знову ж таки, про той зеківський підхід, який наше суспільство вбиває. Як людина, яка була за ґратами, я це зрозумів, коли повернувся: в радянські часи через табори пройшли мільйони людей, тому це все так поширилося. А потім з розвалом Союзу прийшли 1990-ті, які показані в “Носорозі”, і ті жахливі речі, що там відбувалися. Злам інституцій, і водночас – хлопці з битками та автоматами, які захопили владу...

У ДЕРЖКІНО НІХТО НЕ ЧЕКАЄ НА СЕНЦОВА З ГРОШИМА

- Поза “Носорогом” щось нове вже готуєте?

- Ми поки що їздимо із цим фільмом, це багато часу забирає.

- Що вам узагалі цікаво знімати як режисеру?

- Дуже різні фільми й теми. У мене зараз є чотири готові сценарії. За двома з них команда займається девелопментом – це пошук фінансування і партнерів. Це може зайняти рік-півтора. Але я готовий знімати. Просто треба знайти партнерів, фонди та бюджет. Це не так швидко робиться, як хотілося б. Кіно – дорога штука. І якщо хочеш робити якісно, треба мати нормальний бюджет.

- Чи допомагає вам у пошуку грошей на своє кіно ім'я? Ви – людина-символ, напевно – багато хто хоче допомогти та підтримати ідеї?

- Я – символ боротьби з путінським режимом. І якби, наприклад, Сенцов знімав кіно про своє ув'язнення або якесь антиросійське, то гроші би знайшлися.

- А ви цього не хочете?

- Не хочу. З різних причин. По-перше, тому, що для мене це болюча тематика. По-друге, ця історія ще не закінчилася, і в будь-якому разі це буде пропаганда. Так, її треба робити, але пропаганду поки що роблять непогано і без мене. І якби я до цього долучився, це була би халтура з мого боку. Це було б те, що треба робити, а не те, що я хочу.

- Тому фільму про ув'язнення Сенцова поки що не буде?

- Ця тематика з'явиться у мене. Обов'язково. Але пізніше. Коли ця тема для мене самого перевариться. Коли і зовнішній градус стихне, й усередині в мені все заспокоїться. Ну, це боляче, розумієте? Тому я не знімаю на ці теми.

- А щодо фільму про боротьбу з Росією – невже вам не пропонували зробити про це кіно?

- Слухайте, ну, в нас у Держкіно та й в культурі загалом, у державних інституціях – відбуваються трохи не ті процеси. Ніхто там із грошима не чекає Сенцова. Зовсім інша стратегія, підходи та інші люди. Тому співпраця йде важко.

ВАЖКО КАЗАТИ РОДИЧАМ ПОЛІТВ'ЯЗНІВ, ЩО ЦЕ НАДОВГО, АЛЕ КАЖУ, ЩОБИ З НИХ НЕ ВИКАЧУВАЛИ ГРОШІ

- Пане Олеже, ви активно підтримуєте політв'язнів, скажіть, що дає цим людям, або їхнім сім'ям підтримка Сенцова? І чим є для вас ця робота?

- Ми створили з побратимами громадське об'єднання. Там нас 16 людей, які більш-менш відомі – це політв'язні, які були і в Криму, і в Росії, й на Донбасі. Ми займаємося цим на громадських засадах. Це відбирає багато часу. Ми перш за все робимо акцент на тому, щоби в суспільстві ця тематика продовжувала звучати, щоби вона була на слуху. Бо суспільство забуває про політв'язнів, на жаль.

- Тобто ви робите це, щоб ніхто не був забутий?

- І тому теж. Це справді важливо – знову й знову проговорювати цю проблематику. Не лише про політв'язнів, а й про протидію російській агресії. Бо політв'язні – це тільки наслідки цієї агресії. Так, у мене це відбирає багато часу, але я це роблю й буду робити. Я на зв'язку з усіма адвокатами чи родичами. Звісно, всіх не можу охопити, але тим, хто до мене звертається, намагаюся допомогти.

- У чому ця допомога?

- Це допомога – сконтактувати з адвокатами, громадськими організаціями, щоби забезпечити захист політв'язнів. А часом, дізнавшись про обставини справи, прямо кажу родичам, що зараз нічим допомогти неможливо і треба просто чекати. Адже є дуже багато організацій, які лише викачують із родичів політв'язнів гроші, обіцяючи, обіцяючи без кінця... А там такий випадок, що справді нічого не можна зробити. Це важко казати людям, але я це роблю. Ніколи не уникаю цієї відповідальності. Треба це приймати і жити з цим. Треба надіятися на краще, але розуміти, де ти зараз перебуваєш.

- Чи слідкуєте за процесом звільнення політв'язнів?

- Там нема за чим слідкувати, півтора року вже нікого не звільняли з ОРДЛО та російських в'язниць. І це дуже погано. З одного боку, якщо це російська в'язниця – там простіше працювати, бо є якесь правове поле, а в ОРДЛО цього нема. Та й тепер в'язнів не так багато, і для них кожен – на вагу золота, вони просто так людей не віддаватимуть, бо за цих людей можна щось виторгувати. Якщо раніше питання звільнення людей із в'язниць ОРДЛО можна було якось вирішити на рівні “польових командирів”, то зараз – усе через Москву. Ключі – у ФСБ-шному сейфі у Кремлі. Росія хоче політичних поступок від України за їх звільнення.

УКРАЇНСЬКИЙ КРИМ – ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ, А Й МОЯ ОСОБИСТА

- Як думаєте, коли вдасться повернутися додому, в Крим?

- Я не був у Криму з часу повернення, я – у так званому “чорному списку” ФСБ як терорист. Але навіть якби мене там не було і мав би нагоду – я би туди не поїхав. Це навіть не про ризик для життя – я вже стільки разів ним ризикував... Я не можу на це дивитися, на те, як мою землю окупував ворог, як вони там хазяйнують. Для мене це неможливо! Хочу туди поїхати тоді, коли вони звідти заберуться. Рано чи пізно це станеться. Я не те, що сподіваюся, упевнений, що вони звідти підуть.

- Тобто, ви належите до тих оптимістів, які вірять, що Крим повернеться до України?

- Ні, я не оптиміст. Я справді в це вірю і докладаю усіх зусиль, які зі свого боку тільки можу докласти, аби це відбулося. І тому не маю сумнівів. Український Крим – це не тільки наша національна ідея. А й моя особиста також.

Тетяна Когутич, Ужгород
Фото Сергія Денисенка