Майдан – це не майданчик. Янукович переплутав – і де він?

Вісім років після Майдану, незважаючи на все, що після нього було – це все про історичну його безальтернативність, цінність його досвіду та не марність його жертв. І нині це обґрунтовано ще й тим, що країни Європейського Союзу, Великобританія та США, усвідомивши цінність українського досвіду в протистоянні російській гібридній агресії, заявляють про підтримку нашої країни.

Пряма демократія. Українська специфіка

Майдан не був чимось унікальним у новітній історії, таким, чого не траплялося в інших країнах. Масові протести, які тривають довго – це перевірений спосіб боротьби за свої права, дієвий на всіх континентах. Унікальність нашого Майдану полягає в тому, що це був новий досвід для України в принципі і досвід перемоги, зокрема.

І ще. Український майдан – це не 2013-2014 роки – він розтягнувся більш ніж на два десятиліття і склався з трьох ключових етапів.

Першим, 1990 року, були масові протести проти політики тодішнього радянського керівництва України – Кравчука та Масола – «революція на граніті». Це було про те, що Україна більше не терпітиме комунізму. Під цим знаком пройшло все наступне десятиліття.

Другий Майдан, уже саме під такою назвою – це «помаранчева революція». Українці сказали: демократія – це чесні вибори. Протести проти фальсифікації виборів президента у 2004 році, і привели до влади Віктора Ющенка. Внутрішні суперечки у владі та корупція, якій нічого не зробилося, це те, що захоплений перемогою помаранчевого Майдану народ не побачив. І був за це покараний у 2010 році тим, чого у 2005-му ніхто й уявити не міг: «реінкарнацією» Януковича. То була фантастичний поворот, але цілком у дусі того, що відбувалося з Україною.

…Але зауважимо: Майдан в Україні ніколи не припинявся, навіть у найчорніші часи реакції. Іноді він був локальним, як протести шахтарів проти невиплати зарплат, обуренням щодо свавілля поліції у Врадіївці, чи виступом на захист державної мови, проти закону «КК» – Ківалова-Колісніченка.

Ну, власне, і 2013-2014 роки… І тут знову – про неординарність та символічність тих кількох листопадових днів та подальших трьох місяців. Вперше, з часів облоги Києва ордою хана Батия, через 773 роки, над містом лунав набат Михайлівського монастиря.

Саме вранці 30 листопада 2013 року Майдан і стався - як масове явище та протест, щоб стояти до кінця і назавжди увійти до історії України прикладом мужності, стійкості та рішучості відстояти свої права. І тому киян підтримали мешканці всієї України, включно з Донецьком та Луганськом.

Тоді багато чого в Україні було вперше. Вперше держава стріляла, вбиваючи свій народ. Авторові важко писати ці рядки ще й тому, що однією з перших жертв протистояння влади та народу став мій старший товариш по боротьбі з комуністичним режимом, добрий журналіст та прекрасна людина Яків Якович Зайко, який загинув 18 лютого 2014 року…

На Майдані суспільство показало державі та владі ті межі та кордони, за які їм не дозволено виходити. У листопаді 2013-го, Януковичу і «донецьким» (хоча, там, у владі, традиційно були всякі – і «львівські», і «київські»…) вдалося налаштувати проти себе та об'єднати ненавистю та зневагою інтелігенцію та трудяг, бізнесменів та військових, всю країну. І не було поділу за ознакою мови спілкування, соціального та майнового статусу, ідеологічних уподобань або релігійної приналежності. Важливим, хоч і досі не оціненим належнопідсумком Майдану став той факт, що груба пропагандистська кампанія, спрямована на розкол України, дала збій. Люди об'єдналися і змогли утримати це об'єднання у найтяжчі і найважливіші дні Майдану.

Досвід Майдану: де пролягає прірва?

В ті дні можна було подекуди чути, що, мовляв, на Майдані «зібралися маргінали». Що ж, ми маємо сказати, що формально були праві ті, хто це поширював за гроші, або через службову інструкцію, або через свою антиукраїнську сутність. Адже коли людей відчужують від прийняття рішень, вважають їх не народом, а натовпом, за який можна вирішувати і від імені якого можна вчиняти будь-що – то вони й перетворюються на маргіналів. Всі. Включно з академіками і докторами наук. Питання полягає в тому, чи згодні люди з відведеною для них роллю? Українці не погодились. «Маргінали» – за версією Януковича – вийшли на Майдан, щоби взяти у свої руки відповідальність за своє майбутнє. Бідні та багаті, успішні і не дуже, геть різні, об'єдналися навколо кількох слів, старих як світ – свобода, права, справедливість. Українці показали, що вони можуть єднатися.

Майдан показав, що немає в Україні ніякої світоглядної прірви між поколіннями, що всі ці поділи на «совків», «людей 90-х», «міленіалів» – штучні, притягнуті за вуха. Справжній поділ – між тими, для кого ця земля, ці міста та села, цей Майдан – батьківщина, і на тих, хто розглядає країну як майданчик для збагачення.

А ще поділ стався за ознакою готовності підкорятися чи чинити опір насильству. Бо є, завжди були і будуть люди свободи та ті, хто мовчки підставляють спину під канчуки.

Так, виявилося, що не вся молодь за свободу. Частина її, як і частина старших, у виборі між гідністю та грошима схиляється на користь готівки. І це теж один із важливих уроків Майдану – розуміння того, що автоматично повна єдність не прийде Якщо розібратися, то її «повної» не буває ніде і ніколи, а за те, щоби вона стала «повнішою» треба довго і самовіддано боротися.

Держава відбулася, суспільство подорослішало

Не можна погодитись, що Майдан став відправною точкою в ескалації насильства та протистояння між «європейцями» та «проросійською партією», що призвело до анексії Криму та конфлікту на Донбасі. Раптова втеча президента та його спільників, спроби відірвати схід і південь України та проголосити «республіку» під контролем партії регіонів не залишили лідерам Майдану іншого виходу, як взяти владу в свої руки та спробувати навести лад у країні наявними силами.

Наразі можна аналізувати помилки та прорахунки постмайданного керівництва країни, проте вдалося головне – зберегти тяглість та легітимність влади, використавши парламентські методи забезпечення її переходу від зрадників та колабораціоністів до рук, власне, української частини Верховної Ради України.

Напевно, навіть через вісім років від початку Майдану, ще не прийшов час давати йому остаточні оцінки. Ми ще до кінця не розібралися ні в собі, ні в країні, ні в наших пріоритетах. Але один незаперечний висновок зробити можна – ми склали іспит ЗНО з предмету «держава, що відбулася», скільки б з цього питання не лили отрути в інформаційний простір з Москви.

Майдан став початком створення української політичної нації, до складу якої входять не лише етнічні українці, а й люди всіх національностей, що відчувають відповідальність за країну, відчувають біль України та цінують поки що нетривалі, але підбадьорливі миті радості та гордості за неї.

Ми зрозуміли, що ми різні, але це не заважає нам бути єдиними. Поки це проявляється, переважно, у скорботі за загиблими, у єднанні для протистояння агресору, у спільному виживанні у складній економічній, військовій та соціально-політичній ситуації. Водночас, це чимало – розуміти та відчувати спільні біди та радіти спільним перемогам.

Їх буде більше, з кожним новим днем життя нашої молодої держави та цілком зрілого суспільства, яке вже ніколи і нікому не віддасть своєї долі, своєї незалежності, свого суверенного права бути українцями в Україні та Україною у світі.

Дмитро Редько, Київ