Українська державність: чому і як треба відповідати Путіну

На те, що казав про Україну Путін під час своєї «великої» пресконференції 23 грудня можна було б не звертати уваги. Багато хто це і пропонує. Мовляв, він же уже не вперше верзе оцю маячню, що України ніколи не було – то нехай собі продовжує, не варто звертати увагу на параноїка. Можливо, це й насправді було б так, якби не прикра обставина: потужні рупори російської пропаганди розносять всі ці марення світом і на когось, десь чинять конкретний вплив, принаймні, осідають у підсвідомості. Тож нічого не поробиш: щоразу ТРЕБА ВІДПОВІДАТИ – поширювати ПРАВДУ.

Очільник РФ, він же за сумісництвом «історик», вкотре намагається нав’язати всім, буцімто Україна – «вигадана» держава, яка з’явилася на світ завдяки чи то Лєніну, чи то Сталіну, чи то взагалі Австрійському генштабу. І що зараз її теж начебто немає, але він – великий Путін – докладе всіх зусиль, щоб ця «втрачена» 30 років тому Україна знову «з’явилася». Омріяна путінська Україна – з васалами-малоросами, які б побожно виконували будь-який його наказ; з запопадливими «митцями», які радо лізуть на кремлівську сцену за черговими позолоченими російськими чи то самоварами, чи то грамофонами – така собі новітня версія «хохляцької шароварщини», яка колись мало не до сліз зворушувала Сталіна. Також Путіну потрібен лінивий хохол, який би лежав на дивані, їв сало, запиваючи сивухою й дивився, флегматично почухуючи за вухом, телевізор, по якому або щебечуть російські пропагандисти, або ж серіали про мєнтов-чекістів ідуть. Ото була б ідеальна путінська Україна.

…Як кажуть, не дочекається. Нагадуємо, що Українська державність – це тисячолітня історія багатомільйонного народу, десятків поколінь зі своєю мовою, звичаями, традиціями (політичними зокрема!), культурою, зі своїм військом, церквою і зі своїми героями. Ми були, є, і будемо.

1. Україна-Русь

Зародження ранньої української державності почалося ще з VІ ст.. Подальший розвиток «Руської землі» привів до утворення могутньої ранньосередньовічної Київської держави (882-1240), основу якої становили етнічні українські землі з центром у Києві. Під владою Києва об’єдналися два слов’янських політичних центри – Київський і Новгородський. Але до сучасної Росії цей факт жодного стосунку не має – її тоді, як кажуть, «ще й в проєкті не було». З ІХ ст. по 30-ті роки ХІІІ ст. Україна-Русь була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи, одним із центрів не тільки східнослов’янської, а й усієї європейської культури. Згадати хоча б Анну Київську – доньку Ярослава Мудрого і дружину французького короля Генріха І.

Згодом російські великодержавні історики, як царські, так і радянські, вигадали «Київську Русь» на відміну від Русі «Московської». Спроби (й доволі успішні) приватизувати українську історію почалися відтоді, ледве Московія як держава зіп’ялася на ноги і шалено активізувалися на початку ХVIII століття, коли Московія перетворювалася де-юре на імперію. Як зауважив один сучасний історик, історія зі спадщиною України-Русі нагадує ситуацію з відібраною і незаконно приватизованою квартирою. По факту вона належить нам, а «по документах» – викрадених і підроблених –  московитами, хоча всім відомо, що перша згадка про Москву з’являється лише в 1147 році.

2. Незалежна козацька держава

Приєднання українських земель до Речі Посполитої та відповідний тиск соціального, національного, релігійного і мовно-культурного становища призвело врешті-решт до Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. По суті, це була боротьба українців за право на власну державу, а рушійною силою цієї боротьби був увесь український народ на чолі з тогочасною українською елітою – козацькою старшиною й українською шляхтою.

Національно-визвольна війна 1648–1657 років спричинила виникнення української державно-політичної автономії (у складі Речі Посполитої), а згодом – незалежної Української козацької держави. Підвалиною відродження української держави стала військово-адміністративна система, що склалася у Запорозькій Січі. Організуючою силою, стрижнем визвольної революції, творцем незалежності України було українське козацтво. Українська козацька держава цієї доби мала власні центральні та місцеві органи влади, адміністрацію, суди, церкву, ідеологію; мала свою, нехай і без чітко визначених кордонів, територію. Ця держава проіснувала понад сто років – із першої половини ХVII ст. до кінця ХVIIІ ст. Попри союз з московським царем, вона ще тривалий час продовжувала зберігати всі ознаки власної державності – територію, органи публічної влади, армію, судову систему тощо. Згодом, переважно за Катерини ІІ, все це було знищено і Україна була остаточно поглинута Російською Імперією. Спочатку було ліквідовано гетьманство (1764), потім – Запорозька Січ (1775); ліквідовано попередній адміністративно-територіальний устрій України і її право (1783), а також закріпачено селянство.

Под игом тяжкия державы

Потоками льют пот кровавый

И злые смерти жизнь ведут,

- писав Василь Капніст у 1783 році, протестуючи проти «катка» імперії.

3. Конституція Пилипа Орлика

Варто згадати ще один важливий епізод в історії українського державотворення, а саме «Конституцію Пилипа Орлика» 1710 року – чи не з перших подібних документів у світі. Тоді на козацькій раді, між новообраним гетьманом Пилипом Орликом, козацькою старшиною і козаками, які не захотіли служити Московії, було укладено угоду «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького». Цей нормативний акт виходив з визнання природних прав народу чинити опір іноземному гнобленню, проголошував незалежність України від Речі Посполитої та Московії, ідею козацької соборності та козацької держави; делегував вищу владу в Україні представницькій установі, своєрідному козацькому парламенту. Тобто, Україна фактично трактувалася як гетьмансько-парламентська республіка. Також було визначено державні кордони, що відповідали кордонам часів Богдана Хмельницького. Основною релігією затверджувалося православ’я, з підпорядкуванням Константинопольському, а не Московському патріарху.

Поки Пилип Орлик, перший український гетьман в екзилі, намагався достукатися до європейських володарів, щоб разом протидіяти Московії (щоправда марно, це було радше схоже на «глас вопиющего в пустыне») – після перемоги під Полтавою Петро І відгородив Україну від Європи стіною, не згірш від «залізної», яка існувала за часів СРСР. Варто лишень подивитися, як працював тодішній «сыск»: бунтівну козацьку еліту, яка «имела наглость» піти супроти Петра І, виловлювали по закордонах і насильно привозили в Росію, де кидали у в’язниці; кого не могли викрасти – труїли, або наймали вбивць і вбивали.

4. Закабалення України, «п’ята колона», боротьба Шевченка і намагання Гоголя «виправдатися»

Зміцніла хижа Російська імперія вже не потребувала ні козацького, ні запорозького війська. Україна стала адміністративно-територіальною частиною Російської імперії. Українські політичні й церковні еліти опинилися закабаленими не згірш, ніж українське селянство. За незалежницькі ідеї якщо й не страчували, то відправляли в кайданах у Сибір, або деінде.

Згадаймо лише один єдиний промовистий випадок (насправді їх чимало): український церковний діяч, єпископ Арсеній Мацієвич, який мав сміливість боронити вже програну справу – незалежність церкви від держави – був за велінням Катерини ІІ не тільки засуджений на довічне ув’язнення в талліннській фортеці, але й позбавлений власного імені та прізвища – йому дали нове: «Андрєй Враль»… Дата його ув’язнення збіглася з датою скасування Гетьманщини. Натомість «верноподданичество» нагороджувалося званнями, маєтками. Так зародилася і сформувалася сумнозвісна українська «п’ята колона». Позбавивши у ХVІІІ столітті українське селянство і міщанство політичної еліти, Росія обезголовила Україну, яка з незалежної держави перетворилася на «милую малороссийскую провинцию».

Втім, так думали в Петербурзі, а насправді, боротьба українців за свою свободу тривала протягом усього ХІХ століття. Для того, щоб переконатися, що це було саме так, достатньо згадати Тараса Шевченка та інших кирило-мефодіївців з їхніми ідеями державництва або згадати про те, як Микола Гоголь, коли добивався призначення посади професора в Київський університет, виправдовувався в листах, що він не належить до «самостійників».

5. Центральна Рада – гетьманат Скоропадського – Директорія – УНР. А де ж тут Ленін?

А потім були 1917–1921 роки. Крах Російської та Австро-Угорської монархій:  після тривалого періоду русифікації, національного та соціального поневолення, український народ взявся за відродження власної держави. Тоді Україна пережила декілька різних форм національної державності: Українську Народну Республіку за Центральної Ради, Українську державу – Гетьманат Павла Скоропадського, а також Українську Народну Республіку за Директорії і Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Чим був Акт Злуки УНР і ЗУНР від 22 січня 1919 року, коли Лівобережна та Правобережна Україна об’єдналася? Український народ тоді об’єднався на своїй землі задля створення соборної держави після шести (!) століть роз’єднання. Так, євреї повернулися, як державна нація, на землю Ізраїлю після двох тисячоліть розсіяння. Але ці «українські» 600 років, здається, більш ніж почесне друге місце в світовій історії.

Українці не змогли тоді втримати державну незалежність. Чому? Через сварки, а подекуди навіть відверту ворожнечу між собою українських національних сил (один із яскравих прикладів – Винниченко – Петлюра), а з іншого боку, через щиру й наївну віру українських соціалістів у «добру» Росію, а ще – через трагічну помилку українського селянства, яке за 15 років до Голодомору повірило в більшовицьку брехню про «землю – крестьянам».

 «Україна є така сама країна, як є Росія, як є Германія, як є Франція, як є Італія, як є Норвегія, як є Англія і т.д.. Подібно до них вона має не тільки «право», а й бути на ділі такою ж самостійною, такою ж незалежною, як і вони. І коли російський пролетаріят наважиться поставитися так до України, і поставиться щиро, одверто, без всяких «задних мыслей», без всякого «применения к местности», симпатії України, робітничо-селянської України будуть перебувати «до скончания века» з Росією», – так писали на початку 1919 року українські більшовики Сергій Мазлах і Василь Шахрай у праці «До хвилі». І закликали: «Товарише Леніне! Доведіть необхідність об’єднання України і Росії…» Ленін не відповів двом українським комуністам-незалежникам. Натомість послав Червону армію й відібрав усе зерно. Тож щира спроба українських комуністів «заприязнитися з російськими більшовиками» дорого коштувала – в рази дорожче, ніж українська незалежність.

*  *  *

Історія української державності тривала і важка. Часом нестерпно трагічна. Озираючись назад, ми бачимо наші хиби. Але й бачимо глибину нашої життєвості. Ми не можемо звільнитися від нашої історії, але мусимо давати відсіч тим, хто нам нав’язує власну.

Марко Назаренко, Київ