23 січня. Пам’ятні дати

Микола Леонтович (1877-1921), автор знаменитих обробок класичних творів для хору, українських народних пісень (понад 150, у т.ч. знаменитого «Щедрика»), опери «На русалчин великдень» (її закінчив, відредагував та оркестрував Мирослав Скорик).

Народився Микола Леонтович на Поділлі, у селі Монастирок. Його батько був священиком, людиною освіченою, музикальною. Мати гарно співала. У родині Леонтовичів завжди звучала музика. Хлопчик не лише співав, а й диригував своєрідним хором, що складався з брата та сестер. Проте батьки готували Миколу у священики. Після закінчення Шаргородської бурси він навчається у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Не маючи можливостей навчатися у спеціальному музичному закладі, він займається самоосвітою (студіює музичні підручники, опановує гру на скрипці, фортепіано), знайомиться з творами світової музичної класики. З 1898 року, після закінчення семінарії, він працює вчителем сільської школи в Чукові, де організовує хор, оркестр, залучаючи туди учнів. На власні кошти купує інструменти. Саме тоді Леонтович склав свою «Першу збірку пісень з Поділля» та працював над «Другою збіркою пісень з Поділля», яка стала першим його виданням, що було надруковане. У вільні від роботи літні місяці 1903-1904 рр. займається в навчальних класах Петербурзької придворної співоцької капели, яка була справжнім центром музично-хорового мистецтва.

Восени 1904 року Леонтович став викладачем співів у школі на станції Гришине, що на Донеччині. Там він заснував хор, з яким виступав у різних містах та селах цього краю. Згодом Леонтович переїздить до Тульчина (Поділля), де також учителює, займається хоровою справою, композицією. З 1918 року композитор у Києві. Його запрошують викладачем хорової справи у Київський музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка. Разом з Григорієм Верьовкою, знаним диригентом, він працює у народній консерваторії, яка ставила за мету музичне виховання народу. Спілкування з видатними музикантами і діячами культури – Кирилом Стеценком, Яковом Степовим, Пилипом Козицьким, Олександром Кошицем, Дмитром Ревуцьким, Леонідом Собіновим – давало композиторові творче натхнення. Але матеріальні нестатки, бурхливі події в Києві, пов’язані з частою зміною влади, робили життя сім’ї, де підростали діти, дуже невлаштованим. Тому влітку 1920 року Микола Леонович відправив дружину з дочками до Тульчина, а восени і сам перебрався туди. Приємною подією для Леонтовича став приїзд восени 1920 року до Тульчина Другої мандрівної капели «Дніпросоюзу», якою керував Кирило Стеценко. В репертуарі колективу були й твори Леонтовича «Щедрик», «За городом качки пливуть», «Моя пісня» та ін.

Життя композитора трагічно обірвалося в ніч з 22 на 23 січня 1921 року. Повертаючись додому, Микола Дмитрович завернув у село Марківці, щоб провідати свого батька, який служив там священиком. І саме у батьківському домі його на світанку застрелив агент Гайсинської повітової ЧК, якого пустили переночувати до хати. Миколі Дмитровичу Леонтовичу було 44 роки. Текст рапорту, який розкриває ім'я агента, було оприлюднено лише у 1990-х роках

Події дня

23 січня, під час Революції Гідності, у Львові, Рівному, Луцьку, Тернополі була оголошена жалоба за загиблими напередодні активістами Євромайдану.

Зранку стало відомо, що протягом ночі «Беркут» та «тітушки» щонайменше у чотирьох місцях по Києву зупинили та побили учасників Автомайдану. За даними активістів, зникли щонайменше 15 автомайданівців. Крім того, було повідомлено про зникнення одного з лідерів цього руху Дмитра Булатова. За тиждень Булатова знайшли в селі Вишеньки Бориспільського району Київської області. За словами активіста Автомайдану, його били і катували невідомі.

В центрі Києва, на барикадах Майдану, бойові дії не припинялися ні вночі, ні вранці. Проте вдень опозиційні сили попросили мітингувальників утриматись від зіткнень – мали початися переговори з Януковичем. Віталій Кличко, який прибув на місце протистояння, закликав до перемир’я, аж поки не закінчаться перемовини. Переговори тривали до пізнього вечора, але ні до чого не призвели: тодішня влада відхилила більшість вимог, а запропоновані нею у відповідь умови не прийняв Майдан.

Тим часом протести поширилися по всій Україні. 23 січня в низці українських міст – Тернополі, Львові, Рівному, Черкасах, Івано-Франківську та Хмельницькому протестувальники блокували та захоплювали будівлі обласних державних адміністрацій. Загалом до кінця січня в Україні були захоплені 10 адміністрацій.

Цього ж дня мережу сколихнуло відео знущань працівників «Беркуту» над активістом Михайлом Гаврилюком.

Пам’яті Героїв Небесної Сотні

У цей день у селі Цвіклівці на Хмельниччині народився Анатолій Корнєєв (1961- 2014).

Військовий, за совєтів служив у Німеччині, на Далекому сході. У 1991-му повернувся в Україну, працював на Кам’янець-Подільському хлібокомбінаті, де пройшов шлях від завідувача складу до заступника директора. З листопада 2010 року – Рудський сільський голова (Кам'янець-Подільський район).

Як патріотично налаштована людина, брав участь у подіях на Майдані. Зранку 20 лютого загинув біля Жовтневого палацу від кулі снайпера в серце.

Цього дня на Хмельниччині народився Олександр Подригун (1972-2014). Працював в одній із місцевих фірм, після служби в армії поїхав на заробітки до Києва.

Брав участь у Революції гідності. 21 лютого 2014 року був жорстоко побитий. Його знайшли на вулиці Лісовій у Києві з розбитою головою. Помер в лікарні 23 лютого.

У цей день народилися

в Україні…

Павло Тичина (1891-1967), поет, державний і громадський діяч - голова Верховної Ради УРСР (1953-1959).

Творчий шлях поета – одного з найбільш знаних українських поетів XX століття – припав на складний період української історії. Комуністичний режим, який уже на початку 30-х років унеможливив вільний розвиток літератури, наклав свій відбиток і на творчість митця. Тому численні поезії, написані Тичиною в роки комуністичного диктату, хоч і становлять певний інтерес для дослідників, на ділі не цікаві сучасному читачеві. Натомість справжнього класикою української лірики стала рання творчість Тичини – це поезії написані в 1907-1929 роках, що увійшли до книжок «Сонячні кларнети», «Плуг», «Замість сонетів і октав», «В космічному оркестрі», «Вітер з України».

Михайло Донець (1883-1941), оперний співак (бас), соліст Київського театру опери та балету. Убитий в катівні НКВС.

Народився в багатодітній робітничій сім’ї. Залишився сиротою і був зарахований до військової школи медичних фельдшерів. Під час навчання грав у курсантських спектаклях. Там його помітив тодішній популярний актор і режисер, засновник російського драмтеатру у Києві Микола Соловцов і запросив до своєї студії. Після навчання у видатних педагогів вокалу і набуття сценічної практики в популярних виставах, у 1905 році Михайла зараховують до Київської опери. Наступного року співака запросили до Москви в приватний оперний театр Сергія Зиміна.

У Москві Михайло Донець здобув собі ім’я, ставши сценічним партнером таких відомих співаків, як Федір Шаляпін, Леонід Собінов. У 1913 році, заживши слави першокласного оперного співака, Михайло Іванович повернувся до України. Кожна його поява на сцені ставала подією у культурному житті міста.

У пореволюційні роки Донець став одним з найактивніших фундаторів українського оперного театру. Йому першому серед оперних співаків республіки було присвоєно почесне звання Заслуженого артиста, а 1930 року – Народного артиста України. За своє творче життя він досконало оволодів 134-ма партіями басового репертуару. У 1930-х роках він здійснив великі концертні поїздки, зокрема Уралом, Сибіром, Далеким Сходом.

З кінця 1920-х років, коли почався наступ на «націонал-ухильництво», стали створюватися реєстри потенційних ворогів сталінського режиму, потрапив до такого реєстру і Михайло Донець. Із початком Другої світової війни вирішили зачистити заздалегідь виявлених антирадянських елементів, аби убезпечити тил Червоної Армії.

2 липня 1941 року працівники НКВС УРСР вирішили, що перебування на волі артиста оперного театру Донця може становити небезпеку для радянської влади і виписав ордер на його арешт і трус.

Тричі за час ув’язнення співака допитували, але жодного разу він ні в чому не визнав себе винним. В одному із протоколів зафіксована заява Михайла Донця: «Никакой контрреволюционной работой я никогда не занимался и националистом никогда не был. Я любил и люблю украинскую народную песню и украинскую музыку и больше никаких националистических увлечений у меня нет».

Слідчі теж не довели злочинної діяльності Донця. Проте після 6 липня 1941 року сліди Михайла Донця губляться.

10 вересня 1941 року в київських тюрмах за наказом наркома держбезпеки Меркулова без вироку суду були поголовно розстріляні всі в’язні. Є дані, що саме в цей день обірвалося і життя співака.

Після смерті Сталіна дружина артиста Марія Донець-Тессейр на особисте звернення до Микити Хрущова отримала куцу довідку: «с санкции врага народа Меркулова Донец без решения суда был в Киеве расстрелян». Реабілітовано Михайла Донця тільки 1989 року.

Про співака можна почитати тут: https://www.ukrinform.ua/rubric-culture/2617172-mihajlo-donec-pocilenij-u-golos.html

А тут можна послухати програму про нього: https://www.youtube.com/watch?v=vqXueBoAYFc

 …і у світі

Стендаль (справж. – Анрі Марі Бейль; 1783–1842), французький письменник.

Автор романів «Червоне і чорне», «Пармський монастир»; психологічного трактату «Про любов», циклу новел «Італійські хроніки». До того як стати професійним письменником, а сталося це досить пізно – після 40 років, був військовим. У лавах наполеонівської армії брав участь у російському поході 1812 року. Учасник Бородінської битви, свідок грандіозної пожежі Москви, тріумфу і розгрому французької армії; її слави і ганьби. Після війни досить довго жив в Італії (Римі, Мілані): відвідував театри, галереї, цікавився мистецтвом, писав. Італія залишила глибокий слід в душі письменника. Цій країні він присвятив «Прогулянки по Риму», книгу «Рим, Неаполь, Флоренція». У 52 роки він пише: «Я обожнював і все ще обожнюю, принаймні мені так здається, жінку на ім’я Мілан. Пристрасть ця сягала божевілля від 1814 до 1821 року. Я отримав у дружини її старшу сестру на ім’я Рим; це жінка гідна, доброчинна, серйозна, строга, яка не любить музику. Я знаю її досить добре і глибоко: між нами не залишилося нічого романтичного після чотирьох років шлюбу. Я із задоволенням покину її для мадемуазель Валенсії, про котру кажуть багато чого гарного…» Для Стендаля міста були наче жінки, і він любив їх так само палко і щиро. Хоча єдиною жінкою, котру він кохав усе своє життя була Метильда Дембровська.

Едуард Мане (1832–1883), французький живописець («Олімпія», «Сніданок на траві», «Нана»), один із засновників імпресіонізму.

Помер Мане рано – на 51 році життя. Останньою його великою роботою була картина «Бар у Фолі-Бержер», яку він написав за рік до смерті. З галасливого Парижа Мане перебрався в село, працював пастеллю й аквареллю і писав чарівні листи своїм друзям – світським дамам, запрошуючи їх позувати для портретів. З початку нового, 1883 року він лежав прикутий до ліжка. В результаті параліча лівої ноги йому загрожувала гангрена, й аби запобігти цьому, лікарі пропонували ампутацію. Проте лікар Гаше (гарний приятель Ван Гога), переконаний гомеопат, був проти хірургічного втручання, доводячи, що Мане ніколи не призвичаїться до життя на милицях. У квітні художника все ж прооперували, проте ампутація вже не могла врятувати йому життя. «Він був більш великим, аніж ми собі уявляли», – з сумом визнав Дега. Похорон відбувся 3 травня. За два роки до смерті Мане нагородили орденом Почесного легіону, на що художник зауважив: «Нагорода не може зробити мене щасливим… Надто пізня компенсація після двадцяти років жорстоких невдач…» Після смерті Мане ціни на його картини невпинно зростали.