27 січня. Пам’ятні дати

Цей День проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року, співавторами якої виступили 100 держав, в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни. Україна на державному рівні приєдналася до відзначення цієї міжнародної дати у 2012 році (Постанова ВРУ від 5 липня 2011), хоч і була однією з шести країн-ініціаторів прийняття оонівського документа.

Дата 27 січня обрана не випадково: саме цього дня 1945 року війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів найбільшого гітлерівського концтабору смерті Аушвіц-Біркенау неподалік Освенціма.

Варто нагадати, що Голокост з давньогрецької перекладається як «всеспалення» й означає систематичне переслідування і знищення (геноцид) євреїв нацистською Німеччиною і колабораціоністами протягом 1933-1945 років. У ширшому розумінні, голокост – систематичне гоніння і знищення людей за ознакою їхньої расової, етнічної, національної приналежності, сексуальної орієнтації або генетичного типу як неповноцінних, шкідливих.

Офіційно визнано, що до 6 мільйонів євреїв було вбито протягом Голокосту, з них від 2,2 до 2,5 мільйони на території колишнього Радянського Союзу, значною мірою в Україні. Як відомо, одразу після окупації України нацисти розгорнули широку мережу гетто (найбільшим було Львівське), а згодом почали масово розстрілювати єврейське населення. Одними з найбільших і найвідоміших були розстріли у Бабиному яру в Києві, але знищення євреїв України було систематичними і повсюдними.

Світова спільнота цього дня не тільки згадує жертв людиноненависницької політики, але й засвідчує прагнення до боротьби з антисемітизмом, расизмом та всіма іншими формами нетерпимості, які можуть призвести до цілеспрямованого насилля стосовно окремої групи людей.

Події дня

27 січня 2014 року, під час Революції гідності, на Майдані тривало перемир'я. На вулиці Грушевського представники преси провели перед барикадами акцію «Не стріляйте в журналіста!».

Понад 50 представників ЗМІ, одягнувши жилети з написом «ПРЕСА», підійшли впритул до кордону спецпризначенців. Вони тримали в руках плакати «Журналісти – не мішені», «Ми громадяни однієї країни: не стріляй», «Працюємо, а не воюємо».

Цією акцією журналісти хотіли нагадати правоохоронцям, що вони знаходяться поза конфліктом сторін і виконують на вулицях українських міст свої професійні обов'язки. На той час, лише за офіційною інформацією, в період з 19 по 27 січня в Україні постраждало понад 60 журналістів.

Цього ж дня активісти звільнили приміщення Міністерств юстиції та енергетики та вугільної промисловості і заявили, що ці будівлі переходять від утримання приміщень до їх блокування.

Станом на 27 січня в 10 регіонах мітингувальники ще продовжували утримувати облдержадміністрації під своїм контролем – це Івано-Франківська, Львівська, Волинська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська, Вінницька, Житомирська та Полтавська області. Блокування і спроби штурму за останній час відбулися у Дніпропетровській, Запорізькій, Чернігівській і Херсонській ОДА. Сумську і Черкаську ОДА мітингувальникам вдавалося на нетривалий час зайняти. І лише у Донецьку, Луганську та Харкові пройшли мітинги на підтримку влади.

27 січня Янукович і лідери опозиції домовилися про часткове скасування диктаторських законів. Крім того, на засіданні фракції Партії регіонів було запропоновано відправити уряд Миколи Азарова у відставку.

У цей день народилися

в Україні…

Павло Чубинський (1839-1884), етнограф, фольклорист, громадський діяч, автор вірша, який став державним гімном – «Ще не вмерла Україна».

Як поет Чубинський займає досить скромне місце в українській літературі. Єдина збірка його віршів «Сопілка Павлуся» (щоправда без імені автора) вийшла у 1871 році. Основна ж заслуга Чубинського – це створення вірша «Ще не вмерла Україна», який був написаний у вересні 1862 року. Він став яскравим виявом національних почуттів, патріотизму, прагнень до кращого життя. За народницьку пропаганду на Київщині царський уряд заслав поета на сім років до Архангельської губернії. Після повернення із заслання Чубинський знову опиняється у центрі громадського та наукового життя. У 1869-1870 роках він очолив організовану Географічним Товариством експедицію для збирання етнографічно-статистичних матеріалів про Київську, Подільську і Волинську губернії. Дослідження поширилися також на Полісся, Холмщину, Підляшшя та інші регіони. У 1874 році Чубинського царським урядом було звинувачено в «українському сепаратизмі» і вислано з України. На цей раз до Петербурга, де він працював службовцем у Міністерстві шляхів. У 1879 році важко хворий Павло Платонович повертається в Україну; за 5 років помирає у Києві на 45 році життя. Похований у Борисполі. Варто зазначити, що попри репресії з боку влади наукова громадськість визнавала теоретичні й практичні роботи Чубинського за еталон у галузі етнографії та народознавства. У 1873 році Імператорське Російське Географічне Товариство нагородило його Золотою медаллю, у 1875 він отримує золоту медаль Міжнародного етнографічного конгресу в Парижі, у 1879 – почесну премію імені Уварова Російської Академії Наук.

Іван Гончар (1911–1993), скульптор, живописець, графік, етнограф, засновник музею.

Зібрав понад 2,5 тис. експонатів народної тканини – 900 рушників, близько 300 сорочок, зразків іншого одягу, 500 зразків вишивок, 630 одиниць народної кераміки (макітри, горщики, миски, іграшки, кахлі з гончарних осередків майже всієї України), колекцію народних музичних інструментів і близько 500 ікон. Крім того, залишив чималу власну художню спадщину – численні живописні та графічні роботи (більше тисячі), пам’ятники, які стоять у багатьох куточках України (Тарасу Шевченку в с. Шешорах Івано-Франківської обл., Степану Васильченку в м. Ічні Чернігівської обл., Івану Гонті в с. Гонтівка на Вінниччині, Катерині Білокур в с. Богданівка на Київщині та ін.).

Олекса Тихий (1927–1984), дисидент, правозахисник, педагог, мовознавець, один з засновників Української гельсінської групи.

Народився на Донеччині. Навчався в транспортному і сільськогосподарському інститутах, працював. Згодом закінчив філософський факультет Московського університету. Там одружився, там народився його первісток – син Микола. Але в Москві залишатися не захотів, тому приїхав в Україну. Працював учителем у школах Запорізької та Сталінської (Донецької областей), викладав історію, українську мову і літературу, фізику й математику.

Згодом Олексу Тихого усунули від викладання гуманітарних наук. Уперше був засуджений у 1948 році військовим трибуналом Сталінської області за критику кандидата в депутати на 5 років позбавлення волі, але військовий трибунал МВС Українського округу замінив покарання на умовне. Вдруге його арештували в 1957 р. за лист протесту проти окупації Угорщини. Дістав 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 5 років позбавлення громадянських прав. Термін відбував у Мордовії. У неволі зблизився з композитором Василем Барвінським, Юрієм Литвином і Левком Лук’яненком. Звільнився в 1964 році, але, звісно, що до школи – улюбленої справи – його не допустили. Працював вантажником, слюсарем-механіком. Чимало мандрував із молодшим сином Володимиром по історичних місцях, поширював самвидав.

Літературна і правозахисна діяльність Тихого стала причиною його арешту на початку лютого 1977 р. Справу Тихого було об’єднано зі справою колишнього секретаря парткому Спілки письменників України Миколи Руденка. Згодом Тихого було засуджено до 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років. Визнаний судом «виключно небезпечним рецидивістом». Покарання знову відбував у Мордовії. У березні 1980 переведений у табір особливого режиму для політв’язнів у с. Кучино Пермської області. Кілька разів оголошував голодування. З 1981 тяжко хворів.

Олекса Тихий загинув у тюремній лікарні в Пермі 5 травня 1984 року. 19 листопада 1989 року перепохований разом із Василем Стусом і Юрієм Литвином у Києві на Байковому кладовищі. Реабілітували Тихого у 1990 році. «Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю… Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, композиторів та акторів» (Олекса Тихий).

Юрій Єгоров (1926-2008), художник, класик одеської школи живопису.

Батьки були балетними танцівниками. У 1941 р. разом з трупою Одеського оперного театру сім’я Єгорових була евакуйована до Ташкенту, а потім переїхала до Красноярську. Там він познайомився з київськими художниками Степаном Кириченко і Зінаїдою Волковіцькою, які стали його першими вчителями. Повернувшись 1946 року до Одеси, Єгоров був прийнятий одразу на IV курс живописного відділення художнього училища, де навчався у майстерні професора Теофіла Фраєрмана.

У 1948 р. він вступив до Ленінградського державного інституту живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна, згодом перейшов на факультет монументального живопису Вищого художньо-промислового училища ім. В. Мухіної. У 1955 році переїхав до Одеси, де до 1957 року викладав в Одеському художньому училищі ім. Грекова, був ректором Одеської Академії мистецтв (1995–1997).

З початку 60-х навколо Єгорова гуртувалася творча молодь, яка згодом сформувала «одеський нонконформізм». Фактично Єгоров не був нонконформістом, проте всіляко допомагав і підтримував молодих художників. Саме Єгоров чітко поставив питання про одеську школу живопису і сформував її основні постулати, ставши одночасно і найяскравішим представником, і теоретиком цього напрямку.

Спогади художника Олександра Ройтбурда про Єгорова: https://ukr.lb.ua/blog/culture/298247_egorov_popitka_memuara.html

Більше творів тут: https://art-nostalgie.com.ua/Egorov_Y.html

Богдана Півненко (1977), скрипалька, яку називають «українською Паганіні в спідниці».

Донька видатного художника Івана Марчука. Солістка Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Учасниця дуету із піаністкою Іриною Старод. Як продюсер та виконавиця брала участь у створенні 12-дискової «Антології сучасної української музики». З 2000 року є викладачем у Національній музичній академії ім. Чайковського, року 2014 році організувала проект підтримки музично обдарованих дітей «Ми діти твої, Україно!»

Послухати Богдану Півненко можна тут: https://youtu.be/BVyWrFMwCIc

…і у світі

У місті Зальцбург (тоді столиця Зальцбурзького архієпископства, а нині австрійське місто) народився Вольфґанґ Амадей Моцарт (1756-1791).

Автор понад 600 творів, серед яких сонячний «Дон Жуан», «Чарівна флейта», трепетний «Реквієм». Композитор, за яким через століття тягнеться блискучий шлейф захопливих епітетів: божественний, райський, незрівнянний, універсальний тощо. Вже за кілька років після народження, з легкої руки Моцарта-старшого, хлопчика називали «зальцбурзьким дивом», адже малий і дійсно був вундеркіндом: п’ятирічним він почав компанувати, беручи домашні уроки фортепіано й скрипки. Рання слава не зробила з Вольфганга маленького чванькуватого зазнайку. Можливо, через надзвичайну зайнятість. Батько був для нього беззаперечним авторитетом, «другим після Господа». Свої листи Вольфганг завжди закінчував фразою: «Тисячу разів цілую Вашу батьківську руку». Щоправда, стосунки між батьком і сином трохи охололи наприкінці життя першого – через шлюб Вольфганга з Констанцею Вебер (старий не визнавав невістку). Проте шлюб видався напрочуд щасливим і гармонійним. Як і Вольфганг, Констанца мала легку веселу вдачу, гарно співала. Існує легенда, що якось, коли подружжя не мало гульдена на дрова (а була зима), то вони, аби хоч якось зігрітись, пішли в танок і веселилися мов діти.

Варто зауважити, що Моцарт заробляв пристойні гроші (грубо кажучи, у перерахунку на сучасні гроші, його річний прибуток становив десь до 200 тис. доларів), але композитор не вмів заощаджувати й жив «на широку». Тобто, байка про «злиденного» митця – лише байка. Так само, як байкою є й те, що він був просто геніально обдарованою людиною й творив не замислюючись, граючись чи несвідомо. Насправді ж, до феноменального таланту варто додати систематичну працю й зусилля постійного пошуку й винахідництва в рамках заданих норм.