Пам’ять Голокосту: Хрест проти свастики

Голокост – найстрашніше, що могло статися в християнській Європі ХХ століття. Європі, яка жила за християнським календарем, де кожен перший день тижня – неділя – дорівнює Великодню і згадується воскресіння Христове. Європі десятків тисяч церков – католицьких, протестантських, лютеранських й інших. Європі, в якій був Ватикан і папа, звершувалась літургія, дзвонили дзвони і побожно схилялися в молитві перед олтарем. І раптом Гітлер з його безглуздими і страшними «расовими теоріями», які знайшли відгук у серцях мільйонів людей! Хоча, так вже й «раптом»? Дехто стверджує, що це була доба, коли Європа повернулася до свого язичницького коріння, адже родюча й щедра гілка християнства була свого часу «прищеплена з дерева Старого Заповіту на європейський дичок».

Де була Церква, коли починався весь цей жах? Церква, для якої не існує «ні елліна, ні юдея», а лише ближній, якого маєш «возлюбити як самого себе»? Чому не розпізнала, не попередила і не захистила? Чому мовчав Бог, коли в газових камерах у муках задихалися тисячі людей, коли розстрілювали й закопували в ровах вагітних жінок і дітей? Чому не відповідав на сльози і молитви, крик і благання? Такі питання ставила собі не одна людина. Але, насправді, у цій найтемнішій темряві було світло, була надія і був Бог. Інакше світ давно б загинув.

Церква, що підтримала нацистів

Гітлерівський режим виявив перед Другою світовою війною абсолютну кризу християнської цивілізації. Церква, за великим рахунком, підтримала націонал-соціалізм.

У Німеччині існували дві основні християнські церкви: євангельсько-протестантська і католицька. Переважали протестанти, католики були в меншості. Нацисти намагалися залучити обидві на свій бік, адже боролися за потенційних виборців. І це їм з легкістю вдалося зробити. У партійній програмі 1920 року була навіть висунута ідея «позитивного християнства». Згодом Гітлер на публіку говорив: «Ми потребуємо солдатів, віруючих солдатів. Віруючі солдати цінніші. Вони віддаються без останку». Сам він народився в католицькій родині, але був радше безрелігійним. З 33 основних лідерів нацистської партії протестантами вважали себе 16, католиками – 3. Інші називали себе абсолютно індиферентними до релігії. Чимало нацистських високопосадовців, особливо в останні роки існування нацизму, захоплювалися окультизмом. Загалом серед німецьких нацистів переважали вихідці з протестантських сімей. Хоча, є й цікаві моменти. Наприклад, найсильнішим був нацизм серед баварців, а переважна більшість баварців були католиками. Австрія була на 90% католицькою, але в цій країні ідеї нацизму були надзвичайно поширені, та й австрійському антисемітизму могли б «позаздрити» німці.

Керівництво протестантської церкви поставилося до нової влади лояльніше, адже вона – влада – декларувала зростання міці країни на засаді моральної єдності народу. Військові капелани, які служили в гітлерівській армії, благословляли солдатів, котрі йшли на Схід «визволяти світ від більшовиків і захищати християнські цінності німецького народу». Це було дуже вдале пропагандистське поєднання. А пересічні виконавці божевільних наказів фюрера і «християни» в одній особі, святкували Різдво неподалік від газових камер і крематоріїв, в яких спалювали трупи замордованих людей.

Папа і Гітлер. Ненавидіти один одного, але терпіти

Зрештою і Католицька Церква погодилася з націонал-соціалізмом. Папа Пій ХІ позитивно поставився до Третього Райху як ворога більшовизму. Лише посилення боротьби з Церквою спонукало папу до видання 10 березня 1937 року енцикліки Mit brennender Sorge («З величезною стурбованістю»), в якій засуджувалася політика нацистської Німеччини.

На сьогодні точаться суперечки щодо відсутності активного опору Ватикану Гітлеру. З’явилося чимало праць, зокрема "Моральна розплата" американця Даніеля Гольдхагена, яка викликала в 2000-х величезну хвилю гострої полеміки, або книга "Папа Гітлера: таємна історія Пія ХІІ" британського журналіста Джона Корнвелла. Архіви Ватикану поволі розсекречуються, не в останню чергу завдяки зусиллям єврейських організацій. Поки одні звинувачують папу в «тихій колаборації» з Гітлером, інші хотіли б його канонізувати (процес розпочався в 1967 році), підкреслюючи «велич його постаті… як захисника принципів гуманності».

Відомо, що завдяки папі Пію ХІІ італійським євреям було дещо легше – вони могли врятуватися. Коли Рим був окупований, понад 400 євреїв сховалися в Ватикані й понад 8000 – у монастирях. Але все ж він боявся відкрито виступати на захист переслідуваних. Він теж, як і його попередник Пій ХІ, «висловлював стурбованість». Боявся відверто посваритися з Гітлером. Боявся за Ватикан, за святійший престол. За великим рахунком, папа був заручником самого Ватикану, його історії, обставин і влади. «Намісник Христа» був дуже обмеженим у діях і дуже вразливим. Можливо, йому було ще важче, ніж будь-якому рядовому священнику.

Однак, мова не про папу. А про трьох жінок, які в своїй слабкості виявилися сильними.

Едіт Штайн. Філософія і Хрест

У Кельні, за п’ять хвилин ходи від Центрального вокзалу на невеличкій площі поряд з Католицькою семінарією стоїть незвичний пам’ятник, що зображає три іпостасі однієї й тієї ж жінки.

Монумент присвячений католицькій черниці-кармелітці Едіт Штайн (1891-1942). Вона – мислитель, містик, мучениця, свята покровителька Європи.

Едіт Штайн народилася в релігійній єврейській родині в Бреслау (нині польський Вроцлав). У підлітковому віці стала атеїсткою. На початку 1920-х років була зіркою інтелектуального життя Німеччини й однією з найталановитіших учениць засновника феноменології, філософа Едмунда Гуссерля. Вона також стала першою жінкою, яка здобула ступінь доктора філософії в Німеччині.

Певно, Едіт Штайн належала до тих небагатьох людей, хто шукає істину. Але «Той, хто шукає істину, шукає Бога, незалежно від того, усвідомлює він це чи ні». Ці слова належать їй, але їх вона напише згодом.

Її життя кардинально змінилося після однієї книги, яку вона випадково взяла в руки. Це була автобіографія Терези Авільської (1515-1582) – відомої католицької святої ХVІ століття, засновниці ордена кармеліток. Читала запоєм усю ніч. «Коли я закрила книгу, я сказала собі: це правда. Мої пошуки істини були моєю єдиною молитвою». У 1922 році Едіт Штайн хрестилася, а в 1933 стала черницею-кармеліткою.

Вона викладала історію в школах при монастирях, влаштувалася у вищий науково-педагогічний інститут у Мюнстері, але її звідти звільнили як «неарійку». В квітні 1933 року Едіт пише листа папі Пію ХІ із закликом відреагувати на гоніння євреїв. Вона благала його виступити проти нацистської «війни на знищення єврейської крові». Але відповіді так і не дочекалася (до речі, Ватикан отримував тисячі таких листів).

У 1938 році вона змушена була переїхати в монастир нідерландського міста Ехт – жити в Німеччині стало вкрай небезпечно. Наприкінці липня 1942 року в усіх церквах Нідерландів було зачитано лист єпископів Нідерландів, в якому засуджувався расизм нацистів. У відповідь гітлерівці почали арештовувати всіх хрещених євреїв. Едіт Штайн схопили разом з сестрою Розою й іншими 987-ма євреями-католиками. Спочатку їх відправили в транзитний табір Вестерборк, а потім в Аушвіц. Там вони й загинули 9 серпня 1942 року в газовій камері. «Що ж, ходімо до своїх!», – сказала Едіт сестрі. Це були її останні слова.

А до того вона писала подрузі: «Не журися за мене, Господь знає, що мені передбачено…» Вона до останнього допомагала тим, хто був поряд: немічним, хворим, малим дітям, що загубили батьків, напівбожевільним матерям, що втратили дітей. Словом і ділом. Спокійно і впевнено. Так, наче вони всі були не в концтаборі, а в стінах монастиря.

В 1998 році папа Іван Павло ІІ проголосив Едіт Штайн святою і покровителькою Європи. «Донька Ізраїлю, яка під час гонінь нацистів залишилася вірною в любові і до Розіп’ятого Господа Ісуса Христа як католичка, і до свого народу як єврейка», – сказав понтифік. Перший «Камінь спотикання», закладений у Польщі в 2008 році, присвячений Едіт Штайн і знаходиться у Вроцлаві.

Етті Гіллесум. «Хочеться бути пластирем для численних ран»

Переважна більшість знає про щоденник Анни Франк, але є й інший – Етті Гіллесум (1914-1943). Це надзвичайно світле і парадоксальне свідчення про Голокост. Сповнене неймовірної емоційної сили, прощення й мудрості. Віктор Франкл – відомий австрійський психіатр і психотерапевт, автор бестселера «Людина в пошуках справжнього сенсу», який сам пройшов через концентраційне пекло і вижив, зауважив, що якби щоденник Етті Гіллесум трапився йому раніше, до пережитого ним досвіду, певно він би не зміг його прочитати…

Розумниця Етті (Естер) мешкала в Амстердамі. Їй було 27. Вона вивчала право, психологію і мови в місцевому університеті. У неї були два молодших брати. Батько – голландець, викладач класичних мов. Мати була єврейкою, втекла від погромів з Росії. Прадід був рабином, але сім’я не дотримувалася юдаїзму. Вона жила життям звичайної молодої жінки: з друзями, таємницями, щоденними клопотами, непростими взаєминами з батьками, заплутаними стосунками з чоловіком, якого шалено кохала і який був набагато старшим за неї (їй було 27, а йому 55), але подальші трагічні події зробили з неї надзвичайно цілісну й гармонійну особистість. Страх, хаос і ненависть, які превалювали довкола, вона дивовижним чином зуміла перетворити на любов у своєму серці. Свідченням цього й є щоденник, який вона почала вести у березні 1941 року.

У 1942-му Етті працювала в пересильному таборі Вестерборк. Невдовзі вона й сама разом з батьками потрапила в цей табір. У вересні 1943-го родину депортували в Аушвіц, де вони всі загинули в газових камерах. Етті було лише 29. Друзі пропонували їй утекти, переховатися, але вона відмовилася. Вона теж прагла «бути зі своїми».

Її життя останніх місяців – суцільне служіння людям. Вони казали їй, що вона вміє все «повертати яскравим боком», але ці слова їй не подобалися, так само, як і здавався їй огидним вислів «віднаходити в усьому позитив».

«…Я хотіла сказати тільки це: нещастя тут справді великі, й усе ж я часто, особливо надвечір, коли день зникає…, йду пружними кроками вздовж колючого дроту, й тоді з мого серця – я з цим нічого не можу вдіяти, так вже воно є, і воно має сили підґрунтя – піднімається відчуття: життя – це щось прекрасне та величне, пізніше нам треба буде побудувати ще цілий новий світ, і кожному наступному злочинові й кожному наступному жахіттю нам треба протистояти шматочком любові та доброти, які нам треба собі відвоювати. Так, нам доводиться страждати, але ми не повинні під цим зламатися. І якщо ми переживемо цей час неушкодженими тілом і душею, але насамперед душею – без озлоблення, без ненависті – тоді й у нас буде після війни право додати своє слово...» (Лист з Вестерборка до друзів, 3 липня 1943).

А ще вона знала (так, не вірила, а вже знала!) що життя вічне. І жаліла тих нещасних, хто ненавидів і вбивав беззахисних. І молилася й за них, бо «молитися треба за всіх». Як писав її улюблений Рільке: «Можливо, всі дракони нашого життя – це принцеси, які чекають лишень тієї хвилини, коли вони побачать нас красивими і мужніми. Можливо, все страшне зрештою є безпорадне, що очікує на нашу допомогу».

Останній запис Етті Гіллесум – від 6 вересня 1943 року: «Хочеться бути пластирем для численних ран».

Її «Щоденник» перекладений 20 мовами, зокрема й українською. Для нідерландців він – жива книга, яку неодноразово (десятки разів) перевидавали. 3 липня 2020 року в Амстердамі, перед будинком, в якому мешкала Етті й вела свій Щоденник, було встановлено «Камінь спотикання».

Мати Марія Паризька. Гаряче серце

«Немає єврейського питання, є християнське питання. Якби ми були християнами, ми б самі надягли жовті зірки», – кинула якось Марія Скобцова (Єлизавета Кузьміна-Караваєва, в дівоцтві Піленко), знана просто як мати Марія. Сказано надто сміливо і безапеляційно. Але це було не умоглядне моралізаторство, а вищий моральний імператив. Саме за ним і жила мати Марія – православна монахиня в Парижі часів нацистської окупації. Її будинок на вулиці Лурмель, 77 знали всі.

Вона одягала, годувала, лікувала, переховувала, давала притулок, діставала паспорти, передавала посилки, влаштовувала на працю. Вона вміла абсолютно все: теслювати, готувати, вишивати, в’язати, мити підлогу, доїти корів, шити, забивати цвяхи, прати, писати ікони, перекладати і писати вірші. Вона ненавиділа комфорт і любила небезпеку. Сама їздила на базар, закуповувала овочі й на власних плечах тягла мішки, щоб приготувати обід і нагодувати людей. Її високу сильну постать у вилинялій рясі й у розтоптаних чоловічих черевиках можна було побачити де завгодно: у тюрмах, божевільнях, притулках, госпіталях.

Двоє її дітей загинули. Донька Гаяна, переконана комуністка, у 1935 році повернулася в Росію (на запрошення Олексія Толстого) і померла в Москві від дизентерії. Син Юрій допомагав матері у русі Опору й загинув у 1944 році в Бухенвальді.

Влітку 1942 року в Парижі почалися масові арешти євреїв. З 17 по 20 липня під час облави «Вель д’Ів» («зимовий велодром») було арештовано понад 13 тисяч людей, третина з яких були діти. Згодом майже всіх їх убили. На велодромі, вщерть заповненому людьми (понад 7 тисяч) був лише один кран з водою. Десять убиралень, половина з яких була закрита, а інші заповнені нечистотами… Два лікарі. Туди пропускали тільки представників Червоного Хреста і черниць. І в це пекло добровільно пішла мати Марія. Француз-охоронець її відмовляв і виправдовувався, киваючи в бік есесівців: мовляв, це все вони… «Відповідатимемо за все!», – як відрізала Мати Марія. Вона перебувала там чотири доби. За цей час змогла домовитися з французькими водіями, котрі вивозили сміття, дати їм адресу свого будинку й переправити туди декількох єврейських дітей, яких вона ховала у контейнери для сміття, що стояли вздовж велодрому.

В 1943-му гестапо арештувало матір Марію, а в 1945-му, за тиждень до визволення концтабору Равенсбрюк, вона загинула в газовій камері. Марія Паризька пішла туди замість молодої єврейської жінки.

Її служіння людям тривало з 1932-го – моменту прийняття постригу й закінчилося 31 березня 1945-го, на Страсну п’ятницю. В 2004 році мати Марія була канонізована Константинопольським патріархатом як преподобномучениця. Крім того, вона, разом з декількома своїми друзями, зокрема священником Дмитром Клепініним, була проголошена праведницею народів світу.

*   *   *

Тема «Християнство і Голокост» невичерпна. Так само, як невичерпною є взагалі тема віри перед лицем тотальної смерті і тотального людського приниження. Так, були сотні тисяч вірян і священників, котрі вірили не в розіп’ятого і воскреслого Христа, а в Гітлера, але були й ті, нехай їх була меншість, котрі рятували сувої Тори і рятували євреїв. Справжні християни, які несли в собі Христа і самі були свідченням присутності Бога на землі. Чим глибше вони занурювалися в чорноту війни і Голокосту, тим яснішим було світло, що випромінювалося з їхніх душ. Вони не були жертвами. Вони стали переможцями: «Дорога ж праведних, як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, поки день не стане повний» (Прип. 4:18).

Світлана Шевцова, Київ