29 січня. Пам’ятні дати
Крути – одна з трагічних і водночас легендарних сторінок в історії українських визвольних змагань 1917-1921 років.
Завдяки звитязі та сміливості українських вояків, більшовицький наступ на Київ було зупинено на чотири дні, що дало змогу укласти Брестський мир між Українською Народною Республікою і державами Четверного союзу. Цим документом Україна визнавалась самостійною державою з західним кордоном, що існував між Австро-Угорщиною й Росією до 1914 року. Холмщина і Підляшшя відходили до України. Водночас, Договір передбачав встановлення дипломатичних відносин між деякими країнами, повернення військовополонених, обмін цивільних інтернованих, відмову від будь-яких анексій і контрибуцій, негайне відновлення економічних контактів і взаємного обміну товарами.
Як відомо, наприкінці грудня 1917 року уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти Української Народної Республіки. Більшовиків надзвичайно дратувало проголошення Україною самостійності. Спочатку Москва створила окремий «український червоний уряд» зі столицею у Харкові, який фактично оголосив війну незалежній частині держави, а потім двинула і війська – балтійських матросів, червоноармійців-головорізів з Москви, Пітера, Пскова, Смоленська тощо. Подавалося це як «громадянська війна».
Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року між Ніжином і Бахмачем на Чернігівщині, за 130 кілометрів на північний схід від Києва під час наступу на Київ військ більшовицької Росії під проводом полковника Михайла Муравйова. З кінця грудня 1917 року загін Першої Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького під командою сотника Гончаренка обороняв станцію Бахмач, важливий залізничний вузол на кордоні УНР і РСФРР. 27 січня 1918 до них надійшло підкріплення з Києва – 1-ша сотня новоствореного студентського куреня, складена з добровольців – студентів Українського народного університету, київського Університету Святого Володимира (нині ім. Шевченка), гімназистів старших класів українських гімназій на чолі з сотником Омельченком.
Українські війська зайняли оборону біля станції Крути. Вранці 29 січня 1918 розпочався наступ на українські позиції 4-тисячного більшовицького загону петроградських і московських червоногвардійців. Українське військо, якому судилося вступити в криваву сутичку з цією ордою, налічувало близько 300 бійців Студентського куреню, 250 – Першої української військової школи та майже 40 гайдамаків – оце й усе.
Бій тривав до вечора. Завдяки вигідній позиції і героїзму бійців, українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції неподалік і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 юнаків, заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. 27 полонених юнаків (студентів і гімназистів) було розстріляно. Наймолодшим полеглим було по 16 років.
На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. Це студенти Народного унiверситету – Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського унiверситету святого Володимира – Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти 2-ї Кирило-Мефодiївської гiмназiї – Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич.
Загалом у бою під Крутами загинуло з української сторони, за різними оцінками, 70–100 осіб. Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 воякiв.
Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Лише після визволення Києва від червоних, за розпорядженням українського уряду, 19 березня 1918 року відбувся урочистий похорон полеглих у бою під Крутами на Аскольдовій могилі.
В радянський час могили полеглих під Крутами було зруйновано. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії.
Після здобуття Україною незалежності подвиг героїв Крут зайняв гідне місце в пантеоні національної слави, став символом патріотизму і жертовності у боротьбі за державну незалежність. На державному рівні цей день почали відзначати з 2003 року. Щорічне вшанування пам’яті Герої Крут закріплено у Постанові ВРУ від 16 травня 2013 року «Про відзначення подвигу героїв бою під Крутами». У 2006 році на залізничній станції Крути відкрили Меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут».
Події дня
29 січня 1616 року, в добу Великих географічних відкриттів, голландські мореплавці Якобо Лемер та Віллем Схаутен відкрили мис Горн – мис на півдні Південної Америки, на острові Горн, найпівденнішу точку архіпелагу Вогняна Земля. Мис отримав назву рідного міста Схаутена – Хоорна. До будівництва Панамського каналу (офіційне відкриття відбулося в 1920 році) суднам, які проходили з Тихого океану в Атлантичний або навпаки, доводилося огинати мис Горн, це був єдиний прохідний шлях в обхід Американського континенту. Альтернативи йому не було, тому що північна дорога була практично недоступна тодішнім мореплавцям. Судну потрібно було багато місця для маневрування, а прохід через Льодовитий океан був надто вузьким, і до того ж, заважала сильна зустрічна течія. Отже, доводилося пливти повз мис Горн, а там океан був неспокійним. У результаті за мисом Горн закріпилася «слава» найбільшого кладовища кораблів – за різними даними, там їх затонула майже тисяча. Мис згадується в багатьох літературних творах. Один із найвідоміших – «Аварія корабля «Джонатан» Жуля Верна, писав про цей мис і Редьярд Кіплінг.
29 січня 2014 року, під час Революції Гідності, ситуація в центрі Києва, на Майдані та вулиці Грушевського залишалася спокійною. Більшість активістів були розосереджені на барикадах на вулиці Грушевського. Протестувальники продовжували зміцнювати барикади і патрулювати територію.
Вдень кількатисячна колона євромайданівців рушила до Аскольдової могили, щоб вшанувати пам'ять Героїв Крут. Крім того, цього ж дня на Майдані створили Національну гвардію, до якої відразу увійшли самооборона Майдану, козаки і «Правий сектор».
У Верховній Раді цілий день 29 січня голосували за закон про амністію всіх затриманих активістів Майдану. Під вечір приїхав Янукович – вмовляти Партію регіонів проголосувати. Зрештою, парламент ухвалив законопроект, поданий нардепом від регіоналів Юрієм Мірошниченком.
Відповідно до нього мітингувальники мали б звільнити адміністративні будівлі в Україні протягом 15 днів. Також йшлося про звільнення автошляхів. У свою чергу учасники протестів звільнялися від кримінального переслідування. При цьому амністія не поширювалася на осіб, що вчинили тяжкі злочини, наприклад, побиття журналістів та викрадення людей.
Проте, вже наступного дня лідери опозиційних фракцій Арсеній Яценюк, Віталій Кличко і Олег Тягнибок опублікували спільну заяву, в якій звинуватили Януковича та Партію регіонів у порушенні конституційних норм щодо прийняття відповідного законопроєкту.
Пам’яті Героїв Небесної Сотні
У цей день народився Богдан Калиняк (1961-2014). Мешкав у Коломії. Працював слюсарем на заводі «Сільмаш», згодом відкрив власний магазин.
Чому Богдан, будучи небідною людиною, маючи власний бізнес, поїхав на Майдан? Три тижні сім’я стримувала його пориви, все ж одного дня, він сказав: «Через дві години автобус вирушає на Майдан, я їду!».
Повернувшись після першої поїздки до рідної Коломиї, Богдан мав рішучий настрій і порожню банківську карточку. Через кілька місяців до родини Калиняків підійде чоловік і скаже, що хотів подякувати Богданові за те, що той купив йому куртку. Богдан часто повторював слова з Біблії: «Потрібно так давати, щоб права рука не знала, що робить ліва» Так і робив, допомагав, не очікуючи похвал. Жив у наметовому містечку коломийської 14 сотні і, як розповідав рідним, відчуття були такі, ніби він знаходиться в рідному місті.
Він встиг дати інтерв’ю, в якому сказав «Якщо не відстоїмо цього разу, то, мабуть, вже ніколи».
26 січня Богдан повернувся додому важко хворим на пневмонію – двічі потрапляв під водомети. Він помер в обласній лікарні 28 січня, за день до свого 53-річчя.
У цей день народилися
в Україні…
Антін Кобилянський (1837–1910), літератор, лікар, винахідник.
Багато мандрував по Європі, Америці. Був актором, учителем. Винайшов «фізіократичну камеру» для лікувального дихання, пристрій для вловлювання й корисної переробки диму, літальну машину, яку описав у брошурі «Повітряна яхта» (1898, нім. мовою). Писав вірші, публіцистичні статті. Один з авторів, редактор і видавець брошур «Слово на слово до редактора «Слова»» і «Голос на голос для Галичини», в яких відстоював ідею розвитку української літератури на народній основі.
Більше про нього тут: http://dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=844663
Борис Івченко (1941-1990), кінорежисер і актор.
Найбільш знаний як режисер культової стрічки «Пропала грамота» за сценарієм Івана Драча та з геніальним Іваном Миколайчуком у головній ролі козака Василя.
Народився Борис Івченко в Запоріжжі, у родині кінорежисера та сценариста, Народного артиста УРСР Віктора Івченка та його першої дружини, акторки Ольги Ножкіної.
У 1966 році закінчив режисерський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого. У 1966–1990 роках – режисер Київської кіностудії імені О.П.Довженка.
«Пропала грамота» стала його четвертою стрічкою. До цього були «Антракт», «Анничка» та «Олеся».
Без «Пропалої грамоти» годі й уявити історію українського кіно. Героїчна комедія про подорож козаків Василя та Андрія з гетьманською грамотою до цариці у Петербург, повна веселих пригод і важких випробувань, стала в радянський час забороненою.
Спершу замінили режисера фільму Віктора Греся - радянським чиновникам не сподолося його романтичне трактуватння вільнолюбного козака Василя.
Його замінили Борисом Івченком. Але і йому наказали суттєво переробити вже відзняту стрічку: вирізати і дозняти нові сцени, змінити музичне оформлення, додати нові репліки і багато іншого. І так декілька разів. З-поміж всього московським цензорам дуже не сподобався німецький акцент російської цариці. А знаменитий козацький марш прибрати зі сцени, у якій козаки в’їжджають до Петербурга. Однак навіть після численних правок, фільм таки не дозволили показувати. Він вийшов на екрани лише через 12 років.
В доробку Івченка також стрічки: «Коли людина посміхнулась», «Марина», 5-серійний фільм «Пам’ять землі» про долю людей, які були змушені покинути рідні оселі, що мали піти під воду рукотворного Цимлянського моря, фантастична стрічка «Під сузір’ям Близнюків», «Небилиці про Івана» – за сценарієм Івана Миколайчука, та інші.
Нарис-спогад про Бориса Івченка тут: https://tv.suspilne.media/video/14038/load
…і у світі
Ернст Любіч (1892-1947), німецький і американський кінорежисер, актор.
Зняв фільми: «Дружина Фараона», «Мадам Дюбаррі», «Анна Болейн», «Шлюбне коло», «Бути чи не бути». Володар спеціального призу «Оскар» (1946). Кар’єру син гродненських євреїв-емігрантів розпочав у 16 років – виступав у кабаре і мюзик-холах, хоча батько волів бачити його своїм наступником у сімейному бізнесі. Потім перейшов до театру, а з 1913 року – в кіно. В кіно Любіч пропрацював 30 років. І всі ці 30 років режисер тяжів до комедії. Один із засновників французької «нової хвилі» Франсуа Трюффо називав його кінофільми «швейцарським сиром, в якому сміється кожна дірочка», а інший кінорежисер порівнював їх із вишуканими сортами шампанського. Кіносвіт Любіча й дійсно унікальний: зазвичай грубий народний фарс у ньому чергується з вишуканістю й елегантністю віденської оперети. До Голлівуду Любіч переїхав ще в 1922 році, але в часи Третього рейху кожен німець знав його не тільки за прізвищем, а й в обличчя. Величезний портрет Любіча, на той час художнього керівника студії Paramount, за особистим наказом Гітлера висів на головному столичному вокзалі. Внизу був підпис: «Типовий єврей». Любіч, з його іронічністю і сарказмом страшенно дратував нацистів, яким імпонувало все бундючно-помпезне, тому його ім’я було викреслено з історії німецького кінематографа, а його фільми названі «дегенеративними». Втім, це не завадило їм увійти до золотого фонду світового кінематографа.
Опра Вінфрі (1954), американська телеведуча, актриса, продюсер, медіамагнат, громадська діячка, одна з найвпливовіших публічних персон США і найбагатша жінка у світовому шоу-бізнесі. У 2013 році Барак Обама нагородив Опру Вінфрі Президентською медаллю свободи.
Народилася Опра Вінфрі в бідній негритянській родині у штаті Міссісіпі. Батьки були надто молодими, тому дівчинку виховувала бабуся-баптистка. Раннє дитинство Опри минуло в сільській глушині, з недільними відвідинами церкви. Бабуся вчила її молитися, а прихожани церкви прозвали дівчинку «Проповідником» за вміння переказувати Святе Письмо. Коли їй виповнилося 6 років, безтурботність закінчилася – довелося жити з матір’ю, потім її забрав до себе батько. Дев’ятирічною дівчинкою Опра зазнала сексуального насилля, у 14 стала матір’ю (дитина невдовзі померла). Попри це, вона закінчила Університет Штату Теннессі (історичний університет для темношкірих американців), де вивчала комунікацію. Згодом працювала репортером у місцевих ЗМІ (телеканал CBS); стала першою темношкірою жінкою-репортером телебачення Нешвілла. В 1976 році вона перейшла на WJZ-телебачення Балтимора помічником новин, стала однією з ведучих ранкового ток-шоу «Говорить Балтимор». Саме тоді до неї прийшла перша слава. У 1986 році Опра створила власну програму – «Шоу Опри Вінфри», яка зробила її не тільки знаменитою, але й надзвичайно багатою, а головне впливовою жінкою США. «Величезна кількість людей прагне прокататися зі мною у лімузині, але мені потрібна людина, котра погодиться поїхати зі мною в автобусі, коли лімузин зламається…» (Опра Вінфрі)
