12 лютого. Пам'ятні дати

12 лютого 2002 року набрав чинності Рамковий протокол до Конвенції про права дитини щодо втягування дітей у збройні конфлікти (прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у травні 2000 року). Цей день – заклик до спільних дій проти практики залучення неповнолітніх у воєнні дії, а також підтримка дітей, позбавлених нормального дитинства через збройні конфлікти на батьківщині. Чимало міжнародних організацій активно виступають проти використання дітей в якості солдат. Зокрема, Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), «Міжнародна амністія», «Terre des hommes», Міжнародний рух Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Співпрацю цих організацій можна охарактеризувати абревіатурою DDR – Disarmament, Demobilization, Reintegration (роззброєння, демобілізація, реінтеграція).

У 2008 році діти й підлітки організували кампанію зі збору червоних (кривавих) відбитків рук. Понад 250 тисяч відбитків були зібрані у 101 країні світу й презентовані тодішньому Генеральному секретарю ООН Пан Гі Муну 12 лютого 2009 року колишніми дітьми-солдатами з Колумбії та Кот-д’Івуару разом із молодими активістами з Німеччини з закликом зупинити використання дітей в якості солдатів.

Нині найбільше дітей воює у Сомалі, в Демократичній Республіці Конго, Руанді, Уганді, Судані, Кот-д’Івуарі, М’янмі, Філіппінах, Колумбії, Палестині. Загалом понад 17 країн світу офіційно приймають дітей до армії. Неповнолітніх вербують і зараховують до складу різних бандформувань, воюють вони і на боці проурядових сил. Зазвичай їхній облік не ведеться, тому надзвичайно важко підрахувати загальне число малолітніх вояків. За приблизними підрахунками ця «дитяча армія» складається з більш як 250 тисяч осіб. Вони озброєні, середній вік бійців – 10-12 років, третина з них – дівчатка. Більш-менш вправно поводитися з АК-47 дитину можна навчити за 40 хвилин, але після цього їй вже ніхто й ніколи не поверне дитинство.

Події дня:

Цього дня, у 1939 році, на Закарпатті, відбулись перші вибори до Сойму Карпатської України.

Як відомо, після розпаду Австро-Угорської імперії, Закарпаття, яке входило до її складу, відійшло до Чехословацької республіки.

У жовтні 1938 року празький парламент ухвалив конституційний закон про автономію Карпатської України, після чого Чехо-Словаччина перетворювалася на федеративну державу чехів, словаків і карпатських українців. До влади автономної Карпатської України прийшов уряд, очолюваний Августином Волошиним. З його ініціативи була утворена політична організація закарпатського населення – Українське національне об'єднання (УНО), яка мала на меті створення суверенної держави.

Зрештою, у неділю, 12 лютого 1939 року пройшли вибори до Сойму. Сам день виборів був досить спокійним. Більшість населення після недільної літургії на заклик священиків пішла на виборчі дільниці для волевиявлення. У підсумку партія УНО набрала 92,4% голосів виборців.

Вже через місяць, в ніч з 14 на 15 березня, в умовах окупації Закарпаття Угорщиною, Сойм прийняв історичне рішення: проголосив самостійну Карпатську Україну. Тоді ж парламентом була прийнята конституція, яка визначила назву держави - Карпатська Україна, державний устрій - президентська республіка, державну мову - українська. Водночас були визначені Державний герб (ведмідь на лівому червоному півполі й чотири сині та три жовті смуги у правому півполі та тризуб з хрестом на середньому зубі), Державний прапор - жовто-блакитний стяг і Гімн - пісня «Ще не вмерла Україна». Президентом Карпатської України було обрано Августина Волошина.

Однак, 18 березня 1939 року угорські війська повністю окупували Карпатську Україну, яка, як незалежна країна, проіснувала лише кілька днів.

12 лютого 2014 року, під час Революції Гідності, активісти зайнялися зміцненням барикад у центрі Києва, які через потепління розтанули. Для перебудови снігових барикад на Майдан привезли 17 вантажівок із піском.

Цього дня у прокуратурі Києва повідомили, що провадження стосовно ексзаступника секретаря РНБО Володимира Сівковича, ексголови КМДА Олександра Попова та колишнього начальника київської міліції Валерія Коряка за перевищення повноважень під час розгону Євромайдану 30 листопада були закриті за рішенням суду.

У Генеральній прокуратурі України заявили, що станом на 12 лютого під контролем майданівців перебувають 6 адміністративних будівель, в яких розташовані органи влади та самоврядування. Це обласні адміністрації в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській областях, Київська міська держадміністрація, а також Сокальська районна адміністрація у Львівській області та сесійна зала Полтавської обласної ради.

Крім того, на виконання Закону про амністію прокуратурою було внесено клопотання про пом’якшення запобіжних заходів 43 заарештованим учасникам акцій протесту. Загалом за час дії цього закону, запобіжний захід було пом’якшено 180 особам.

В Україну з дводенним візитом прибув тодішній Єврокомісар з питань розширення та Європейської політики сусідства Штефан Фюле. В той же день він зустрівся з лідерами опозиції, а по обіді - з Януковичем. Також за час візиту Фюле зустрічався з пораненими мітингарями. Єврокомісару провели екскурсію Майданом. Він закликав владу припинити переслідування активістів та розпочати розслідування побиття майданівців і застосування тортур правоохоронцями. Візит Штефана Фюле став третім за минулий місяць.

12 лютого тодішній голова Європейської комісії Жозе Мануель Баррозу в інтерв'ю Reuters заявив, що введення санкцій проти України з боку ЄС на нинішньому етапі може привести до негативного ефекту. За словами Баррозу, він особисто попередив Януковича, що, якщо ситуація погіршиться, то ЄС не буде стояти осторонь.

12 лютого 2015 року були затверджені Мінські угоди (Мінськ – 2).

Цього дня на саміті у Мінську після багатогодинних переговорів Нормандської четвірки було затверджено Комплекс заходів, спрямованих на імплементацію вересневих Мінських домовленостей (Протокол від 5 вересня 2014 року та Мінський Меморандум від 19 вересня 2014 року) з метою деескалації збройного конфлікту на сході України. Документ підписали: Ангела Меркель (Німечина), Франсуа Оланд (Франція), Петро Порошенко (Україна), Володимир Путін (РФ). Крім того, було прийнято Декларацію лідерів України, Франції Німеччини і РФ.

«Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод» передбачав негайне і всеосяжне припинення вогню в окремих районах Донецької та Луганської областей України; відведення всіх важких озброєнь обома сторонами на рівні відстані з метою створення зони безпеки; ефективний моніторинг і верифікацію режиму припинення вогню і відведення важкого озброєння з боку ОБСЄ; звільнення всіх заручників; безпечний доступ, доставку, зберігання і розподіл гуманітарної допомоги серед цивільного населення. Крім того, передбачалося відновлення соціально-економічних зв’язків між окупованими територіями та рештою України; відновлення банківської системи; відновлення повного контролю над державним кордоном з боку уряду України в усій зоні конфлікту; виведення всіх іноземних збройних формувань; військової техніки, а також найманців з території України під наглядом ОБСЄ.

17 лютого 2015 року Рада Безпеки ООН у своїй резолюції 2202 (2015) щодо ситуації на сході України одностайно схвалила «Комплекс заходів щодо виконання Мінських угод». Радбез ООН закликав всі сторони на Донбасі дотримуватися режиму припинення вогню за будь-яких обставин. Питаннями виконання всіх складових Мінських домовленостей опікується Тристороння контактна група з проведення переговорів і врегулювання ситуації на Донбасі.

Цього дня народилися

В Україні…

Анатолій Кралицький (1835-1894), український священик-василіянин, літератор-прозаїк, етнограф, історик, фольклорист, журналіст, громадський діяч; один із закарпатських «будителів» другої половини ХІХ ст.

Навчався у монастирських школах та в Ужгородській духовній семінарії. З 1858 року працював учителем, а з 1869 року і до кінця життя – ігуменом Мукачівського Свято-Миколаївського монастиря, де зібрав велику бібліотеку. Михайло Драгоманов надсилав йому етнографічні та фольклорні матеріали і збірки. Кралицький вів листування з Яковом Головацьким та Іваном Франком, підтримував зв'язок з багатьма діячами науки та культури, серед яких Антон Будилович, Федір Єзбера, Олексій Петров, Корнило Сушкевич, Ізмаїл Срезневський, Михайло Раєвський, друкувався в різних виданнях Будапешта, Відня, Києва, Львова, Москви і Санкт-Петербурга. На основі аналізу історичних джерел А. Кралицький відстоював думку, що закарпатські українці є спадкоємцями Володимирового хрещення Русі-України.

На честь Анатолія Кралицького в містах Ужгород та Мукачево названо вулиці, а в селі Чабини, де він народився, йому споруджено пам'ятник.

Лесь Мартович (1871–1916), український письменник і громадсько-культурний діяч.

Доктор права (закінчив Львівський університет; щоправда, диплом доктора прав здобув лише за два роки до смерті); працював помічником адвоката в містечках Галичини. Брав активну участь у селянському русі, був членом Русько-української радикальної партії. Редагував газети «Хлібороб», «Громадський голос».

Літературну діяльність почав з віршів у 1889 році. Перше оповідання опублікував на кошти Василя Стефаника у Чернівцях (письменники були однолітками і товаришували). «Мала» проза Мартовича представлена новелами, оповіданнями і нарисами, пройнятими то добродушним гумором, то дошкульною іронією, їдким сарказмом. «Мартович надзвичайно пильний спостерігач галицького народу, - відзначав Іван Франко, - причому він обдарований неабияким гумористичним талантом. Як ніхто інший, уміє він відмітити в житті нашого народу ту іронію фактів, яка змушує людину цілу свою поведінку виявляти в зовсім іншому світлі, ніж вона є насправді. До того ж його стиль наскрізь оригінальний, легкий і далекий від будь-якого шаблону».

Письменник виступав і з публіцистичними статтями. Написав правознавчу працю «Реформи подружнього закону». У 1966 році засновано літературно-меморіальний музей Леся Мартовича у с. Торговиці Городенківського району Івано-Франківської області, де у родині селянина-бідняка й народився письменник.

Василь Коссак (1886–1932), український актор, співак (тенор) і режисер.

Належав до відомої української родини музичних і театральних діячів: Брат композитора, диригента й педагога Михайла Коссака та акторок і співачок Катерини Рубчакової і Марії Костів-Коссаківни, актриси Антоніни Дякової. Чоловік актриси Ірини Коссак.

У 1904-1932 роках працював у театрах Західної України. У 1904-1914 та епізодично в 1923-1924 роках виступав в оперній групі театру товариства «Руська бесіда». 1915 року керував театром мініатюри й сатири у Львові. Керував власними музично-драматичними трупами: у 1919-1924 роках – «Українська театральна дружина в Коломиї», від 1929 року – «Український театр імені Михайла Старицького у Стрию»; також був у них режисером і солістом. У 1925–1927 роках працював в «Українському театрі» Йосипа Стандика.

Анатолій Петрицький (1895-1964), український художник театру і книги.

У 1912-1918 рр. навчався в Київському художньому училищі. Був учнем Василя Кричевського. Паралельно навчався у студії Олександра Мурашка. Експонувати свої роботи почав з 1914 року. У 1916 році відбувся його дебют як театрального художника. Головний художник Молодого театру Леся Курбаса (1917–1919). Оформив більшість вистав театру.

Був головним художником Першого державного драматичного театру УРСР й Української музичної драми у Києві. Займався художнім оформленням книжок і журналів. Входив до літературних об'єднань «Біла студія» (1918) і «Фламінґо» (1919). У 1927 році був одним із засновників (разом із письменниками Гео Шкурупієм, Дмитром Бузьком, Леонідом Скрипником, Олексієм Полторацьким, Олексою Влизьком та художником Вадимом Меллером) футуристичної організації «Нова генерація».

Альбом „Театральні строї Петрицького“ мав у своїй бібліотеці Пікассо. Олександра Екстер послуговувалася ним, викладаючи основи композиції в Сучасній академії мистецтв Леже в Парижі.

Детальніше про Петрицького тут: https://kyivdaily.com.ua/petrickiy/, дивитися твори тут: https://gloria-ma.livejournal.com/238304.html

Юрій Мушак (1904-1973), український перекладач, педагог, літературознавець, доцент Львівського університету.

Народився в бойківському селі Брєзі (нині Івано-Франківська область). Змалку мав феноменальну пам'ять і за свій талант був зарахований до Долинської гімназії. де запам'ятався тим, що вивчив напам'ять старогрецькою всю «Одіссею» та декламував її на багатьох урочистостях. Закінчивши Львівську гімназію та відділення класичної філології Віденського університету, викладав українську та латинську мови в Тернополі. Під час німецько-радянської війни викладав у Львівській духовній семінарії. Від осені 1944-го працював у Львівському національному університеті імені Івана Франка на кафедрі української мови, з 1946-го - старшим викладачем, від липня 1971 - доцентом Львівського університету (кафедра класичної філології): бувало, на його заняттях студенти співали латиною в інтерпретації викладача «Розпрягайте, хлопці, коні» та інших пісень, навіть стрілецьких.

Уперше переклав українською мовою з давньогрецької байки Езопа (1961), а також фрагменти філософських творів Геракліта, «Поетику» Арістотеля (у співавторстві з Йосипом Кобовим), окремі твори Платона, Плутарха, Теренція, Петронія, багатьох інших грецьких та римських, а також латиномовних письменників зокрема, Теофана Прокоповича та «Сповідь» Августина.

Василь Яременко (1932), український філолог, професор.

Закінчив Великосорочинське педагогічне училище (1951) та філологічний факультет Київського педагогічного інституту (1956-1961). Там же закінчивши аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію «Творчість Бориса Грінченка».

Завдяки невтомності професора Яременка оновлено імена Юрія Дрогобича, Павла Русина, Мелетія Смотрицького… Двотомник «Золоте слово», впорядкований Василем Васильовичем, куди ввійшла епістолярна спадщина Київської Русі, досі не має аналогів, як і чотиритомник «Слово многоцінне», в якому представлено літературу періоду ренесансу і бароко від середини XV по XVIII століття.

Василь Васильович велику роботу провів з реабілітації та очищення від ідеологічного намулу образів Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Павла Грабовського, Бориса Грінченка, Ганни Барвінок, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, Василя Симоненка, В’ячеслава Чорновола… У своїх наукових працях, передмовах, виступах він повертає майстрам слова справжність, первинну цілісність.

…і в світі

Чарлз Роберт Дарвін (1809-1882), англійський природодослідник, основоположник вчення про історичний розвиток органічного світу.

Автор знаменитої монографії «Походження видів шляхом природного добору, або Збереження обраних порід у боротьбі за життя», в якій викладено його вчення про розвиток живої природи. Дарвіну належить багато праць з зоології, ботаніки, геології тощо.

Лу Андреас-Саломе (1861-1937) німецька письменниця, психоаналітикиня, одна з найлегендарніших і найзагадковіших постатей кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Народилася і до 20-х років жила в Петербурзі, потім виїхала за кордон. Товаришувала з Фрідріхом Ніцше, була близькою подругою Райнера Марії Рільке, підтримувала товариські стосунки з Фройдом. Написала книгу «Еротика», яка була свого часу європейським бестселером. Автор повістей «Руф», «Фенічка», збірок оповідань «Діти людські», «Перехідний вік», «Година без Бога», роману «Ма», листів і спогадів.

Ежен Атже (1857–1927), французький фотохудожник, піонер міської фотографії.

Походив із сім’ї бідних ремісників, у п’ятирічному віці осиротів, виховувався бабусею і дідусем. З другої спроби вступив у 1879 році в Консерваторію драматичного мистецтва, в 1885 прийнятий у трупу пересувного театру, але через хворобу змушений був залишити акторську професію. Почав займатися живописом, графікою, і фотографією; з 1888 року знімав повсякденне життя Парижа до його масштабної перебудови, запланованої й розпочатої бароном Османом. Він фотографував з виключною ясністю деталей, створюючи графічний літопис історії на основі суб’єктивного й здебільшого поетичного бачення. Інколи критики називають його Волтом Вітменом фотографії. Деякі фотографії Атже виконував на замовлення. Для французького Архіву він зробив серію документальних фотографій історичних будівель Парижа. У 1927 році Музей історичних пам’яток Парижа придбав 8 000 негативів Атже.

Вважається, що праці Атже популяризували сюрреалісти. Творча спадщина та архів фотомитця були збережені завдяки зусиллям Ман Рея (відомий французький і американський художник, фотограф, режисер) і Береніс Еббот (американський фотограф, одна з перших жінок-фотографів). У 1927 році, одразу ж після смерті фотомитця вони викупили архів (декілька десятків тисяч знімків і негативів) і вивезли до США. В 1968 році Нью-Йоркський музей сучасного мистецтва придбав зібрання праць Атже з архіву Береніс-Еббот. Про Атже написано біографічний роман «Атже і Береніс» (1987). Не можна також не згадати і Вальтера Беньяміна з його відомим есе «Коротка історія фотографії» (1931), в якому він розглядає Атже як попередника сюрреалістичної фотографії, фактично роблячи його представником європейського авангарду. Фраза Ежена Атже про те, що «Хороша фотографія – як хороша собака: німа, але красномовна», - відома всім.

Франко Дзеффіреллі (1923-2019), італійський режисер, художник, продюсер, сценарист.

Був актором і асистентом Лукіно Вісконті, з котрим працював над картинами «Земля дрижить», «Найкрасивіша» і «Почуття». З 50-х рр. ХХ ст. ставив драматичні та оперні спектаклі в Італії й за кордоном. До кінорежисури повернувся в 1965 році. Відомим став завдяки кіноверсіям опер: «Богема» (з солістами міланського театру «Ла Скала»), «Травіата» (з Терезою Стратас і Пласідо Домінго у головних партіях), та ін. Майже кожен – театральний, кіношний чи оперний проект Франко Дзеффіреллі був створений під знамениту діву. Він ставив спектаклі для Марії Каллас, Анни Маньяні (музи Росселіні і Вісконті), Джульєтти Симіонато (партнерки і подруги Марії Каллас). Дзеффіреллі відкрив Джоан Сазерленд, перетворивши її з австралійської провінціалки з гарним голосом у закривавлену менаду, примусивши метатися по сцені в сцені божевілля Лючії в опері Доніцетті у Ковент-Гардан. Сама Каллас прийшла за куліси – привітати дебютантку. В тих же мізансценах вже Дама Британської імперії – Сазерленд завершила свою кар’єру на початку 90-х. У Дзеффіреллі знімалася й Елізабет Тейлор, блискуче зігравши в його голлівудській екранізації шекспірівського «Приборкання непокірної» (1967).