«Предтеча з ніжними очима», або Ким був Дзюба для України?

Ким був Іван Дзюба? Дисидентом, шістдесятником, літературним критиком, громадським діячем. Він – один із засновників Народного Руху України, редактор журналу «Сучасність» у 90-х, другий міністр культури України (1992 – 1994), один із учасників ініціативної групи «Першого грудня». Академік, Герой України. А ще – інтелектуал, блискучий знавець історії та літератури, зокрема й російської. Його статті про Гоголя чи про Салтикова-Щедріна – то справжня розкіш і насолода для читача.

Втім, все ж, ким був Іван Дзюба для України? Кого ми втратили і кого ніколи не забудемо?

Правдолюб Дзюба проти «голих королів»

У Дзюбу, за словами Ірини Жиленко, був закоханий увесь інтелігентський Київ 60-х. Він був «звістовником правди». Людиною кришталевої чесності і тонких емоцій. Коли він виходив на сцену і починав говорити своїм тихим голосом – зала завмирала. В нього ніколи не було якихось спеціальних ораторських прийомів. Не було ядучого сарказму. Він завжди говорив спокійно, чемно і аргументовано. А ще в нього були світлі, майже дитинні очі. Кожен його виступ був поєдинком. Із глупством, ошуканством, підлістю на які багата зазвичай будь-яка доба, але та – радянська – була багата особливо.

Він послідовно і ретельно викривав брехню, не знаючи милосердя до тих, хто її поширював. Він показував неймовірне убозтво і нікчемність – і професійне, і людське – тодішніх «літературних генералів». Він, шляхом порівнянь і зіставлянь – одних фактів – ловив їх на пересмикуванні і хамелеонстві. І вони ставали тим, ким насправді були: «голими королями». Бундючними, пустопорожніми і смішними. Попри все надимання щік, попри регалії і цяцьки на грудях. Цим він неймовірно дратував український літературний істеблішмент і викликав неймовірне захоплення у думаючої молоді.

Його зганяли зі сцени, заплескували, але він, витримавши паузу, спокійно продовжував: «Пробачте, я вже закінчую. Я ще тільки про вас скажу, Юрію Оліферовичу…». І Юрій Збанацький, тодішній радянський письменник-функціонер, який сидів у президії, червонів і немилосердно калатав у дзвоник, або стукав по графинові з водою.

Дзюба практично ніколи не сердився. Лише раз, коли йому не дали закінчити виступ, він, зійшовши зі сцени, гукнув: «А ви що думали? Ви будете брехати – а я мовчатиму?»

Смертельний ворог влади, котрого треба було знищити за будь-яку ціну

Дзюба не знав страху, так само, як не визнавав жодної тактики чи стратегії або ж хитрої дипломатії у поводженні з владою. Саме він найпершим привселюдно зробив заяву про арешти 1965-го, коли хрущовська відлига для України закінчилася на три роки раніше за московську. Сталося це в палаці культури «Україна» 4 вересня 1965 року під час прем’єрного показу «Тіней забутих предків» Параджанова. Тоді головними особами були троє: Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Саме фраза Івана Дзюби: «У нас велике свято, але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді», сказана зі сцени у мікрофон, і стала каталізатором усіх подальших подій. Саме ці троє сміливців і стали смертельними ворогами кадебістської влади.

Він дратував і непокоїв режим. І дійсно: хіба може не непокоїти людина, яка відстоює свою національну і людську гідність? Людина, яка в «глухому» 1965-му пише "Інтернаціоналізм чи русифікація?" – працю, за яку арештовували кожного, хто тримав її у руках? Працю, яка стоїть поряд з «Україна чи Малоросія?» Миколи Хвильового і «Возз’єднання чи приєднання» Михайла Брайчевського. Книга, яка мала б бути у кожного українця. Ірина Жиленко у «Спогадах» згадувала, як «десь на початку 60-х ми зустрілися з Іваном Дзюбою на розі Леніна (тепер Хмельницького) і Франка і, довго проводжаючись у межах кварталу, говорили саме про злочинну відстороненість українського слова від проблем сучасника. І тоді Іван сказав, що зараз добре діло зробить поет, який напише піонерську пісню українською мовою, яка стала б популярною. Бо… соціалістичні ідеї – менше зло, ніж русифікація (а отже – нищення) України».

А ще він був геніальним агітатором. За словами одного з сучасників, «Дзюба привів, можливо, в національний рух не менше молодого люду, ніж усі інші дисиденти, разом узяті». «За Дзюбу ми ладні були вмерти…», - кинув хтось із шістдесятників. І саме це було найнебезпечнішим для режиму. Тому Дзюбу безліч разів «проробляли». З ним намагалися «розмовляти». Його цькували і неодноразово погрожували. Вона – влада – чудово розуміла, що ні заслання, ні навіть убивство жодним чином не вирішать проблеми. Радше навпаки: «ореол мученика» зробить із Дзюби національного героя за життя. Їм не потрібен був новий «в’язень честі». І саме тому було докладено усіх зусиль, щоб зламати цю кришталево чесну людину психологічно. То було страшне судилище. Микола Лукаш – ще один київський блаженний – написав заяву до відповідних органів з проханням відсидіти за Дзюбу… А це вірші Ірини Жиленко:

«…А на паркетах, на диванах –

бруд, слина, кров і… благочинність.

Тут зацькували Іоанна,

предтечу з ніжними очима».

Хто мав моральне право сказати хоч щось на адресу Дзюби? Єдиний – Василь Стус. Як рівний рівному. І більш ніхто.

*   *   *

Дзюба наближав українську незалежність. Розбудовував вільну Україну. Переймався її долею. Попереджав і застерігав. Він був порядною людиною, яка називала речі своїми іменами в часи, коли це було небезпечно. Іван Драч про нього сказав:

«Та до крапельки сонцю віддане,

на пшеничних вітрах встає

твоє чисте, густе і провітрене,

помаранчеве серце твоє».

…Вічне Життя роковане Іванові Дзюбі у пам’яті вільної України.

Марко Назаренко, Київ.