Несповідимі шляхи Господні

«Скануючи» соцмережі, звернув увагу на сторінку ФБ Лисичанської військової адміністрації. Здивувало, що інформація про вивезення містян подавалась не лише від органів влади, а й від волонтерів Щербинівської церкви «Маяк Свободи» (Щербинівка – це село в Золотоніському районі Черкащини). Причому, якщо влада називала лише кількість евакуйованих, то церква викладала детальні списки тих, кому допомогла вибратись з-під обстрілів. До Щербинівки від міста, куди мене занесла сьогоднішня (не)доля, година їзди на рейсовому автобусі, і вже за пару днів ми спілкувалися з одним із вірних «Маяка Свободи» Дмитром Архіпушкіним у його селянській хаті…

Шлях виправлення

Відразу ми домовились, що про саму Щербинівську церкву і, ширше, про питання релігійні – не говоритимемо. Єдине, про що я спитав – це до якої конфесії вона відноситься і отримав відповідь, що її можна вважати протестантською (потім ми заїхали до Будинку молитви, який зсередини нагадував бачені в голлівудських фільмах – жодної ікони, а замість кафедри пароха – сцена з гітарами, електроорганом, акустичною апаратурою, а в залі – ошатні дерев’яні лави. Мабуть, про таку простоту мріяв свого часу Мартін Лютер).

Як можна було здогадатись, біографія у Дмитра визначилась звивистою.

– Народився в Підмосков’ї; дитинство пройшло в Дніпрі, де я прожив років до 22-х. Потім опинився за гратами і відбув там «невеличкий» термін – років 12. З 14-ти, визначених судом. У місцях позбавлення волі звернувся до Бога, ввірив йому своє життя. Познайомився з дружиною – одружився після звільнення в 2007 році. Народився син Іван, згодом донька Альона. Мешкали спочатку в Черкасах – дружина сама черкащанка. Потім переїхали на село в Чорнобаївському районі. Служив там Господу десять років. Роки два з половиною тому переїхали сюди, в Щербинівку. Тут уже була Християнська Євангельська церква (вона десь близько до баптистів). Ми приєдналися до неї й розпочали своє служіння, як християни.

Про всяк випадок: тут ідеться не про знамениту нині херсонську Чорнобаївку, а про колишній райцентр у Черкаській області – селище Чорнобай.

Основне, скажемо так, соціальне служіння Щербинівської церкви направлене на родини з прийомними дітьми. На цій ниві вона співпрацює з благодійним фондом «Струмок» (село Стариця під Броварами). Цей фонд також опікується багатодітними сім’ями і сім’ями з прийомними дітьми.

– На території нашої громади вони щороку організовують табори, де батьки з дітьми можуть відпочивати тиждень-два. З дітьми займається команда зі «Струмка». Пастор нашої церкви Сергій Раєвський одночасно є директором дитбудинку сімейного типу. У нього більше десяти прийомних дітей. Декілька – вже дорослі, пішли у світ самотужки.

Зі слів Дмитра, у пастора теж непростий життєвий шлях, але в мене не було часу спитати в нього дозволу на таку розповідь, тому – промовчу.

НОВЕ СЛУЖІННЯ

Спитав, з чого Дмитро і його товариші почали проводити евакуацію переселенців.

– З початку війни до нас переїхала родина Віталія Сухини (директора БФ «Струмок») – у Стариці на той момент стало небезпечно, і переїхали до нас. Вони почали їздити спочатку в Суми, Харків, Чернігів. Потім до них долучився я. У мене свого транспорту немає, то вони надали бусик. Перша моя поїздка з ними була в Суми, потім, з ними ж, їздив до Чернігова, поки росіяни не розбомбили міст. Потім їздили, забирали з-під пішохідного мосту. Після того, як російська армія звідти відійшла, почали їздити до Лисичанська.

В нас було більше десяти бусів. Ми їхали, забирали людей  і відразу вивозили сюди. Згодом ті, кого ми привозили,  приходили до тями і починали розуміти, що і як їм робити далі, куди вирушати. Ми допомагали їм дістатися до тих місць, які вони намітили. Це або Польща була, або країни Балтії, або Західна Україна… Ми людей довозили до прикордонних районів, а вони вже самі їхали далі, - розповідає Дмитро.

Потім щербинівці почали їздити самостійно, трішки змінивши тактику. Поруч із Бахмутом, кілометрів за десять від нього, знайшли  колишній реабілітаційний Центр («чудове містечко», яке автор вважає за краще не називати з міркувань безпеки). Наразі він порожній, залишився сам лише наглядач. Волонтери влаштували тут базу, з якої робили «марш-кидки» в Лисичанськ і його міста-супутники Новодружеськ, Привілля, забирали людей і везли їх або в цей Центр, або в Костянтинівську церкву, або в Бахмутську.

– Звідти викликали два наших великих буси, на 20 – 22 чоловіки, і вже ці буси везли їх на Дніпро, або в Черкаси, в Центр для переселенців або там ще є така організація «3-17», яка також приймає біженців і розташовує їх у себе, а потім уже надає допомогу з реєстрацією або, якщо потрібно, з подальшим переміщенням. Ми їздимо 2 – 3 – 5 – 7 днів, потім повертаємось на базу, ремонтуємось, готуємось до наступних поїздок…

СМІШНЕ Й СТРАШНЕ

На час, коли ми зустрілись, остання поїздка Архіпушкіна припала під надпотужний обстріл.  

– У таборі під Бахмутом переночував – було ясно, що після такого обстрілу ще хтось захоче виїхати. Під’їхав ще один наш волонтер, брат по вірі Руслан. У нього легковик великий, на сім осіб. Коли ми  приїхали в Привілля, на евакуацію були згодні вже 115–117 чоловік. Ми розуміли, що всіх не вивеземо і тому довелося робити не одну ходку, а дві. Коли виїжджали, зустріли волонтерів християнської церкві з Волині. Ми їх направили в Привілля, а вони дали нам адресу церкви в Бахмуті, куди можна привезти людей. За декілька ходок разом ми врятували понад сотню привільнян.

– Що у ваших поїздках було найстрашнішим? Або кумедним?

– Найстрашніше те, що часто люди не хочуть їхати. Я спеціально приєднався до телеграм-каналу «Привілля». Люди звертаються, скидають адреси, прізвища людей, яких хотіли б вивезти. Їдемо за цими адресами: «От, ваші родичі звертались…» – Я нікуди не поїду!

Частіше за все на питання «Чому?!» відповідають: «У нас нема грошей, кому ми там потрібні, де ми будемо жити?» Пояснюємо, що ми не кидаємо людей просто посеред поля. Є люди, які займаються розміщенням евакуйованих, супроводжують в отриманні необхідних документів. Траплялося, нам вдавалось декого вмовити…

Смішні моменти – ще ті… Обстрілювали завод «Knauf» (виробник будівельних матеріалі неподалік Бахмуту – авт.), коли ми поверталися з Привілля. І тут стався прильот по заводу, такий гучний, і ми одночасно відчули удар по машині. Подумав, що то осколок або каміння. Питаю в людей, чи всі цілі – кажуть, так. І тільки коли приїхав на базу, побачив, що в момент вибуху в радіаторну решітку влетів горобець…

Дуже страшно було 10 червня. Ми з напарницею, Сашею, спочатку заїхали в Новодружеськ, передали місцевим трішки гуманітарного вантажу. Ще на під’їзді до Лисичанська побачили, що Привілля дуже щільно обстрілюється. Бачили дим, що здіймався над містом. На під’їзді до нього дорогу завалило скошеним снарядами віттям. Біля дороги валявся кинутий кимось велосипед, а поруч у траві лежали люди. Ми подумали – загиблі, але скоро зрозуміли, що то вони просто ховаються. Уже коли ми в’їжджали в Привілля, бачили, як горять будівлі…

БОЖЕ, ПОМОЖИ!

– Під 29-ю школою, де зібралось дуже багато людей, зрозумів, що мені необхідно прийняти рішення, як діяти далі. Я спитав у Бога, як мені вчинити посеред суцільних вибухів. Відійшов за школу, щоб люди мене не відволікали – і почув таку думку: слід вирахувати інтервали між пострілами. Виходило так, що після 4-5 вибухів настає невеличка пауза, ще вибухи – ще пауза. І я зрозумів, що в цю паузу можна прориватись. Ірина, волонтер, наполягала, щоб ми перечекали, а я боявся, що поки ми чекатимемо, дорогу зруйнують. Або впаде дерево, або дім посиплеться, і ми не зможемо проїхати. Прийняв рішення вирушати, і коли почалась чергова серія вибухів, дав команду грузитися… У восьмимісний бус всілися 14 чоловік, ми вирушили… Як Бог дав розуміння, так воно й вийшло – ми проїхали цю територію без єдиного вибуху. У тиші проїхали до Новодружеська, де зупинились, аби компактніше розмістити людей, речі… Вийшло, що я забрав майже всіх людей, що чекали на школі. Наступного дня знову поїхав у Привілля, розуміючи, що там має бути дуже багато людей.

Серед подій, які запам’яталися, Дмитро згадує сім’ю з Маліївці.  Зателефонували йому чоловік із жінкою і попросили вивезти колишню дружину з дітьми та новим чоловіком. «Заберіть їх».

- А забирати треба було з низу Привілля. Я приїхав за адресою, і коли побачив – мені стало моторошно. Весь простір відкритий, бачу Сіверський Донець, бачу Рубіжне, Кремінну – розумію, що ми тут як на долоні.

У сім’ї – чоловік, жінка, троє дітей. Кажу: «Поїхали» – Ні! Більше години я їх умовляв. То погоджуються, то відмовляються. Так вони й залишились… Тричі погоджувались, тричі відмовлялись. Наступного дня приїхав, бачу, вони вже стоять біля школи. З дітьми, з речами. Питаю: що ж вплинуло на ваше рішення? – Приліт до сусідів.

ДВІЧІ ЗЕМЛЯКИ

Під’їхав бус пастора із вісьмома переселенцями. Я вийшов слідом за хазяїном. Привітався з пастором, і поки вони з Дмитром про щось спілкувались, поговорив з пасажирами. Всі вони – з Привілля, тобто земляки. Приїхали десь із тиждень тому, а це пастор їх возив отримувати переселенські документи. Ті, що сиділи в першому ряді салону, представились: Світлана, Юрій, Ганна. Сім’я. Світлана погодилась на фотографування, зазначивши:

– О, ми б мали сумними виглядати, а я сміятимусь на фото.

Спитав, як вони вибирались. Відповіла Світлана:

– Коли в містечко почали все більше заходити військових – вирішили виїжджати. У нас же містечко тихеньке, немає ні промислових об’єктів, нічого. Думали – обійдеться. Не обійшлось. Військових стало більше – почали більше стріляти. Біля нас падали вже осколки. Зрозуміли, що далі буде страшніше. Один день не поїхали, другий. На третій – поїхали.

– Ви тепер куди?

– Поки невідомо. Пастор поки прихистив.

– Давно в Привіллі живете?

– Усе життя. Хороший городок. Шахту («Привільнянську» – авт.) директор все намагався зберегти. Воно ж як – вода прибуває. Як тільки переб’ють лінію – хлопці йдуть, герої наші. Аварійні бригади. Якщо воєнні дозволяли – обстріли ж там – відновлювали всю проводку. Тільки зроблять, воду трохи відкачають – може, на п’ять годин світло з’явиться – знову бабах! Потім і це стало неможливим. Шахту затопило. А так бригада ходила – чоловік сорок.

Юрій, який сидить поруч, уточнює, що то був не директор, а головний інженер. Усі його вважали директором.

Директор виїхав кудись, а місцевий хлопець, Сікора Юрій Михайлович, боровся як міг, до останнього. Це було єдине підприємство, де можна було працювати. Ну, ще трохи шахта Капустіна. Нема шахти, місто згорить…

- Надіємось, що буде куди вертатися, кажуть мої співбесідники.

ЧУЖІ-РІДНІ

Дмитро повіз мене подивитись на церкву, на дім пастора, по дорозі висловившись про людей, з якими я тільки-но спілкувався:

– Чужі-рідні.

– Це як?

– Та от начебто геть чужі люди, але після того, як зумів їх витягнути з пекла, так весь час думаєш: як вони, чи все в них гаразд…

Після знайомства з «Маяком Свободи» поїхали до переселенців, яким допомогли облаштуватись у сусідньому селі Маліївці. З’ясувалось, в одному обійсті розмістилось аж три родини з Привілля.

– Скільки вас тут усього?!

– Нас – п’ятеро. – Нас четверо. – Нас теж четверо. Три сім’ї, тринадцять чоловік разом. Усі – куми. Мене Катерина звуть. Іра. Оля. Аня. Діма. Женя. Льоша…

Я згадав розповідь Дмитра про те, як чоловік витягав колишню дружину з дітьми, і що вони оселились якраз у Маліївці – а тому посоромився з’ясовувати ступінь спорідненості співрозмовників (один з яких був дорослий чоловічого роду). Довелося обходитись загальними фразами:

– Ви з однієї вулиці?

– З одного міста. Ми через паркан жили. – А в мене сусідня вулиця.

– Ваш будинок не постраждав?

– На момент, коли ми від’їжджали – ні. А так – на нашу вулицю прильоти вже були. Як тепер – не знаю.

– Як ви тут влаштувались?

– (хором) Добре. З житлом допомогли, що потрібно – звертаємось. Далі – не знаємо, як буде.

Спитав у Дмитра, чи зможуть біженці викупити будинок, де вони знайшли прихисток, але ті, знову майже в один голос, заперечили:

– Ми сподіваємось додому повернутись. – (Дмитро) Я цими питаннями не дуже володію. – (ще одна біженка) А мені подобається. Я б залишилась.

– У вас там велике господарство лишилось? Худоба?..

– І кози, й кури.

– А діти у вас є шкільного віку?

– Є. Закінчують навчальний рік дистанційно. Ще після нового року перейшли на дистанціонку. А там подивимось.

– У вас є якийсь зв’язок з чоловіками?

– Немає. Через знайомих, якщо побачиш кого: «Живі-здорові»…

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.

Фото Дмитра Ахіпушкіна й автора