Українці світу. Світ українців
Пошук кращого місця для життя і роботи штовхали багатьох наших земляків до того, щоб залишити рідну землю в кінці ХІХ на початку ХХ століть. Але саме масштабні збройні конфлікти на українській землі в роки Першої світової, Української революції та Другої світової війни спричинили відтік з України мільйонів мешканців.
Серед них ті, хто творили основу українського національного руху - політики, інтелектуали, діячі культури. Виїхавши за межі України вони рятували не лише своє життя, але й здобутки національного руху.
Породжені війнами хвилі еміграції мали виразно політичний характер. Люди полишали Україну й вірили: це тимчасово. Зберігали ідентичність. Працювали заради політичного і культурного розвитку.
Вони хотіли зберегти Україну за межами України, бо на рідній землі це було неможливо. Там запанував терор.
І їм це вдалося.
Як і усім емігрантам, доводилося вирішувати проблеми виживання - шукати роботу в чужій країні, можливості для навчання дітей. Але вони знайшли час і можливості для розвитку громадських та політичних ініціатив.
Після поразки Української революції 1917-1921 років діяв уряд Української Народної Республіки в екзилі (у вигнанні) - спочатку в Польщі, потім у Франції та США.
Після Другої світової війни запрацювало Закордонне представництво Української головної визвольної ради. Це був парламент воюючої України, створений у 1944 році.
Українські політики на еміграції зуміли поставити українське питання на міжнародний порядок денний. Десятиліття їхньої роботи допомогли міжнародному визнанню України у 1991 році, коли відновили незалежність. Завдяки діаспорі не повторився початок ХХ століття, коли світ не підтримував українців у боротьбі за свободу. Тепер про нас знали й шанували за відвагу і наполегливість.
Десятки громадських організацій діаспори у 1967 році у Нью-Йорку об‘єднали зусилля й створили Світовий конгрес вільних українців. Конгрес став потужним лобістом українських інтересів у Західній Європі, Північній Америці та Австралії. Західні політики змушені були прислухатися до вимог організованого світового українства, ухвалювати потрібні українцям рішення.
Діячі Закордонних частин ОУН об’єднали зусилля народів, які потрапили під панування комуністів. Створений ними в 1946 році Антибольшевицький блок народів включав албанців, білорусів, болгар, вірмен, грузинів, естонців, латвійців, литовців, словаків, туркменів, угорців, хорватів, чехів.
Голова Блоку Ярослав Стецько зустрічався з очільниками багатьох держав, і не лише західних. Він шукав союзників у боротьбі з комунізмом і на Сході. У 1955 році Стецько відвідав Тайвань, де мав переговори із його лідером Чан Кайші.
Але українці діаспори займалися не лише політичними справами. Вони створювали наукові та культурні установи, підтримували роботу давніших українських інституцій.
Одним із центрів став Український вільний університет, створений у 1921 році. Він діяв спершу у Відні, згодом у Празі, а після Другої світової і дотепер — у Мюнхені. Продовжило роботу на еміграції засноване ще в 1873 році Наукове товариство ім. Шевченка. Ця структура стала по суті незалежною Академією Наук України. Її намагалися ліквідувати після приєднання Галичини до СРСР. Та невдало - по завершенні Другої світової філії працювали у Західній Європі, США, Канаді, Австралії.
Митрополит греко-католицької церкви Йосип Сліпий, який відбув 18 років ГУЛАГу, вийшов на волю й заснував у Римі Український католицький університет у 1963 році.
У Торонто 1973 року колишні вояки Української повстанської армії створили видавництво «Літопис УПА», яке друкувало документи та спогади про боротьбу повстанців. Серія на сьогодні нараховує вже понад 100 книг і є найбільшим джерельним проєктом в українській історіографії.
Щоб зацікавити науковців світу українською проблематикою діаспорянам вдалося створити спеціальні інституції в рамках престижних університетів. В 1973 році постав Український науковий інститут Гарвардського університету. Через три роки створено Канадський інститут українознавчих студій Альбертського університету.
Українці діаспори провели низку масштабних інформаційних кампаній, які з одного боку мобілізували їх самих, не давали забути про коріння, з іншого - привертали увагу світу до України.
Кампанія до 50 ліття Голодомору увінчалася важливими публікаціями і пам’ятниками. І головне — було створено спеціальну комісію Конгресу США на чолі з Джеймсом Мейсом. Саме результати її роботи заклали основи міжнародного визнання Голодомору геноцидом.
Міжнародна кампанія до 1000 ліття хрещення Русі у 1988 році на весь світ вголос заявила про українську історію давньої держави, спадщину якої сотні років намагається вкрасти росія.
Частина створених у діаспорі установ продовжили роботу в еміграції і після 1991-го. Деякі почали чи продовжили діяти в Україні: до Львова повернулося Наукове товариство імені Шевченка, переїхав Український католицький університет, тут досі видають томи «Літопису УПА».
22 серпня 1992 року Президент УНР в екзилі Микола Плав'юк передав у Києві грамоту Державного центру УНР Президентові України Леоніду Кравчуку. Так було визнано, що українська держава, проголошена 24 серпня 1991 року, є правонаступницею Української Народної Республіки. На жаль, аби сама незалежна Україна почала вважати себе спадкоємицею УНР, знадобилось ще понад двадцять років. Переломним став аж початок війни з росією.
Масштабне російське вторгнення спровокувало нову хвилю еміграції. За оцінками Агентства ООН у справах біженців, понад 9,5 мільйона людей перетнули кордон України. Майже 4 млн українців подали документи на тимчасове проживання в сусідніх країнах. Найбільше — у Польщі.
За масштабами ситуація справді нагадує те, що робилося сто років тому та після Другої світової.
Але є вирішальний чинник, який визначає різницю. Цей чинник — українська держава. Її не було тоді, але вона стоїть сьогодні, попри колосальні зусилля Кремля її повалити. Попри побоювання наших союзників, що ми не витримаємо тиску росії.
Мільйони українців включилися у захист держави. Тисячі повернулися з еміграції після 24 лютого. Станом на 21 березня майже 400 тисяч громадян України перетнули кордон на в'їзд. Переважна більшість — чоловіки.
Ще більше тих, хто допомагає захисникам. Це українці з цілого світу. Це цілий український світ, який зупиняє наступ «руского міра».
Цей український світ нині споряджає українську армію, проводить акції на підтримку України по всьому світу, спонукає політиків своїх країн активніше допомагати нашій державі, приймає і допомагає влаштуватися тим, кого війна вигнала з домівок. Ця єдність українців усього світу — запорука того, що ми переможемо. Біженці, які опинилися в Європі та Америці, повернуться додому, як і ті кого насильно вивезла росія.
І всі ми разом, українці в Україні та з поза її межами, почнемо відбудову своєї держави. Бо українська держава — найефективніший інструмент для захисту української нації, захисту усіх українців, куди б не закинула їх доля.
На цьому нині все. До наступних зустрічей у вирі історії.
Слава Україні!
***
Ukrainians of the World. A World of Ukrainians
The war has changed the scale and nature of emigration.
The search for a better place to live and work has pushed many of our compatriots to leave their native land in the late 19th and early 20th centuries. But it was the large-scale armed conflicts on Ukrainian soil during the First World War, the Ukrainian Revolution and the Second World War that caused the outflow of millions of Ukrainian residents.
Among them were those who formed the basis of the Ukrainian national movement – politicians, intellectuals, cultural figures. By leaving the borders of Ukraine, they saved not only their lives but also the gains of the national movement.
The waves of emigration caused by the wars had a distinctly political character. People left Ukraine and believed that this would be temporary. They kept their identity. They worked for its political and cultural development.
They wanted to preserve Ukraine outside of Ukraine, because it was impossible on their native land. Terror reigned there.
And they succeeded.
They had to solve problems of survival, like all immigrants – to look for work in a foreign country, opportunities for their children’s education. But they found time and opportunities for the development of public and political initiatives.
After the defeat of the Ukrainian Revolution of 1917-1921, the government of the Ukrainian People’s Republic operated in exile – first in Poland, then in France and the USA.
After the Second World War, the Foreign Representatives of the Ukrainian Supreme Liberation Council became operational. It was the Parliament of the warring Ukraine, created in 1944.
Ukrainian politicians in exile managed to put the Ukrainian issue on an international agenda. Decades of their work helped Ukraine gain international recognition in 1991, when it regained independence. Thanks to the Diaspora, the beginning of the 20th century, when the world did not support Ukrainians in their struggle for freedom, did not repeat itself. Now we were known and respected for our courage and perseverance.
Dozens of public Diaspora organizations joined forces in New York in 1967 and created the World Congress of Free Ukrainians. The Congress has become a powerful lobbyist for Ukrainian interests in Western Europe, North America and Australia. Western politicians are forced to listen to demands of the organized global Ukrainians, to make decisions needed by Ukrainians.
Activists of the Foreign Unit of the OUN united the efforts of those people who fell under the rule of communists. The Anti-Bolshevik Bloc of Nations created by them in 1946 included Albanians, Belarussians, Bulgarians, Armenians, Georgians, Estonians, Latvians, Lithuanians, Slovaks, Turkmens, Hungarians, Croats and Czechs.
The head of the Bloc, Yaroslav Stetsko, met with the heads of many states and not only Western ones. He was looking for allies in the fight against communism in the East as well. In 1955, Stetsko visited Taiwan, where he held talks with its leader Chiang Kai-shek.
But Ukrainians in the Diaspora were not only engaged in political affairs. They created academic and cultural institutions, supported the work of older Ukrainian institutions.
One of these centers was the Ukrainian Free University, established in 1921. It was first active in Vienna, later in Prague and after the Second World War and until now – in Munich. The Shevchenko Scientific Society, which was founded in 1873, continued its work among the emigres. This structure became essentially an independent Academy of Sciences of Ukraine. They tried to liquidate it after the accession of Halychyna into the USSR. But this was unsuccessful – after the Second World War, branches opened in Western Europe, the USA, Canada and Australia.
The Greek-Catholic Metropolitan, Josyp Slipyj, who served 18 years in the Gulag, was released and founded the Ukrainian Catholic University in Rome in 1963.
In Toronto, former soldiers of the Ukrainian Insurgent Army created the “Litopys UPA” publishing house in 1973, which published documents and memoirs of the insurgents’ struggle. The series currently has more than 100 books and is the largest source project in Ukrainian historiography.
In order to interest the academics of the world in Ukraine’s problems, the Diaspora managed to create special institutions within the framework of prestigious universities. In 1973, the Ukrainian Scientific Institute of Harvard University was established. Three years later, the Canadian Institute of Ukrainian Studies at the University of Alberta was established.
The Diaspora Ukrainians conducted a number of large-scale information campaigns, which on the one hand mobilized them, did not let them forget their roots and on the other – drew the world’s attention to Ukraine.
The campaign for the 50th anniversary of the Holodomor was crowned with important publications and monuments. And most importantly, a special commission of the US Congress, headed by James Mace, was created. It was the results of their work that laid the foundation for international recognition of the Holodomor as genocide.
The international campaign for the 1000th anniversary of the baptism of Rus in 1988 loudly announced to the whole world that Ukraine had an ancient history, a heritage that Russia had been trying to steal for hundreds of years.
Some of the institutions created by the Diaspora continued their work in emigration even after 1991. Some started or continued to operate in Ukraine: the Shevchenko Scientific Society returned to Lviv, the Ukrainian Catholic University moved, volumes of UPA tomes were published here.
On 22 August 1992, the President of the Ukrainian People’s Republic in exile, Mykola Plaviuk, handed the certificate of the UNR State Center to the President of Ukraine, Leonid Kravchuk in Kyiv. Thus, it recognized that the Ukrainian state, proclaimed on 24 August 1991, is the legal successor of the Ukrainian People’s Republic. Unfortunately, it took more than twenty years of independence for Ukraine itself to begin to consider itself the heir of the Ukrainian People’s Republic. The beginning of the war with Russia was a turning point.
The large-scale Russian invasion provoked a new wave of emigration. According to estimates of the UN Refugee Agency, more than 9.5 million people crossed the border of Ukraine. Almost 4 million Ukrainians submitted documents for temporary residence in neighbouring countries. Most of them in Poland.
In terms of scale, the situation really does resemble what happened a hundred years ago and after the Second World War. But there is a decisive factor that determines its difference. This factor is the Ukrainian state. It was not there then, but it stands today, despite the Kremlin’s colossal efforts to topple it. Despite the fears of our allies that we will not withstand Russia’s pressure.
Millions of Ukrainians joined the defense of their state. Thousands returned from emigration after February 24. As of March 21, almost 400,000 Ukrainian citizens crossed the border into Ukraine. The vast majority are men.
There are even more who help our defenders. These are Ukrainians from all over the world. This is the whole Ukrainian world, which stopped the advance of the “Russian world.”
This Ukrainian world is currently equipping the Ukrainian army, holding actions in support of Ukraine all over the world, encouraging their politicians to help our country more actively, accepting and helping settle those who were driven from their homes by the war. This unity of Ukrainians all over the world is a guarantee that we will win. Refugees who ended up in Europe and North America will return home, as well as those forcibly deported into Russia.
And all of us together, Ukrainians in Ukraine and those outside Ukraine, will start rebuilding our state. Because the Ukrainian state is the most effective tool for the protection of the Ukrainian nation, the protection of all Ukrainians, no matter where fate throws them.
Володимир В‘ятрович
реклама