Люди, нагороджені відзнакою «Національна легенда України», - це низка дивовижних історій про нашу війну та виживання.

Історії про те, як щодня бомблять Миколаїв, а молоді хлопці-пожежники вже одразу після відбою повітряної тривоги з неймовірних висот, з конструкцій, що звисають, рятують жінок, дітей, чоловіків і котів...

Про те, як у лікарні окупованої, ізольованої та стражденної Бучі двоє лікарів організували життя та лікування вищого людського ґатунку для малюків і дорослих.

Історія про те, як учителька - легенда з Мелітополя (ще одна лауреатка відзнаки) Ганна Бут виховала з півтисячі учнів, які зараз служать на тій чи іншій ділянці в ЗСУ. Не вірте тим, хто каже про проросійський південь, якщо вже одна його жителька зуміла виховати цілий батальйон патріотів. Зараз вона живе в місті Дубно, через два місяці окупації виїхала з рідного Мелітополя, і ми домовляємося з нею про зустріч у Києві.

Ганна Бут насправді завжди зайнята. Вона або плете сітки, або робить окопні свічки і, почувши, що я з Києва, просить зробити акцію з умовною назвою: ковдра для переселенця. Я встигаю розмістити прохання до підписників, якщо хтось готовий поділитися ковдрою, то є кому надіслати в Дубно,  і мені відразу дзвонять з офісу віцепрем’єрки Ірини Верещук і кажуть, що допоможуть із цим.

Напередодні Дня вчителя я зустрічаю пані Ганну в холі столичного готелю. Вона приїхала як минулорічна переможниця ще однієї престижної нагороди Global Teacher Prize Ukraine і мала брати участь у віншуванні вчителів — уже воєнного часу.

- Пані Ганно, у вас багато нагород, а в Україні багато хороших учителів. Але що, гадаєте, зробило вас відомою?

- Напевно, вперше відомою у нашому професійному середовищі я стала, бо окрім нашого, Мелітопольського ліцею, працювала з дітьми, позбавленими батьківської опіки. У нас є два таких заклади. Це була моя воля, спочатку мої кошти, якщо хочете, мій гештальт. Я виросла в інтернаті, тож дуже відчуваю цю тему. Все, що писали про щасливе інтернатівське дитинство в радянський час, — неправда. Я ненавиджу все те, що пов’язане з радянським союзом, бо це для мене - інтернат. Сказав не так слово, - ти за дверима, наполягаєш на своєму, - ти в підвалі. Я добре вчилася, брала участь у всіх театральних виставах, самодіяльності, але не відставала від шибеників і постійно була за дверима, не мовчала, тож порушувала дисципліну. Якщо мені казали: «Закрий рота», то я продовжувала запитувати, у чому я помилилася, відтак отримувала на горіхи. Був і підвал, були і помідори, вкрадені з бочок у підвалі, бо їсти завжди хотілося страшно. Ми їли у ліжку ті помідори з  хлібом, який залишався з вечора на хліборізці. Діти, які жили в інтернаті, завжди недоїдали. Подумайте самі: як підлітки вечеряють востаннє о п’ятій вечора. Пізно вже - голодні. Але попри це, я була дуже активною, голова ради дружини, активна у такій творчій роботі.

Я могла бути ким завгодно, але всі мені казали, що треба йти в педінститут.

Неважливо — куди, на який напрям, але це твоє, якось так, і воно так і йшло за мною. Хотіла щось про інтернати сказати...

Ми родом із дитинства. І я добре пам’ятаю, що діти, позбавлені опіки, чекають, що їх заберуть. А на усиновлення потрапляли лише найгарніші. Таких ось, подібних на дітей-акторів, брали прийомні батьки. А інші продовжують чекати: на батьків, на подарунки, на свята. Тому я в області роззнайомилася із двома будинками і приїздила. Моя донька робила для них пізнавальні комікси. Ми знаходили подарунки на свята. Про це на одному з конкурсів дізналися мої колеги. Тоді деякі стали допомагати мені. Наприклад, я оголосила конкурс “Одягни першачка у вишиванку” і мені з Дубно моя колега Галина Семенович, з якою ми познайомилися на конкурсі, прислала для всіх першачків дитячого будинку вишиванки. На свята, на Миколая, мені також допомагали і колеги, і люди з Фейсбуку. Діти отримали дуже багато подарунків. Тому ось такий мій профіль справив враження на журі.

- Але офіційно звання ви отримали як найкращий учитель громадянської освіти?

- Так. Я викладаю в Мелітопольському аграрному ліцеї. Ми готуємо трактористів-машиністів, водіїв автотранспортних засобів категорії С, тобто далекобійників для рефрижераторів, машиністів холодильних установок і швачок. Я і зараз думаю, що профтехнічна освіта дуже недооцінена у нас. І професії, і власне навчання потребують популяризації. Не повинні наші діти вчитися на допотопних камазах. Не повинно існувати кліше “петеушник”. Тому що це принижує і людину, і цілі галузі.

 - Але за що я отримала нагороду?

 - Коли був перший «ковідний» карантин, важко сидіти 24/7 вдома. Ми з учнями (багато хто з них мої сусіди) побачили у Фейсбуці, що оголошується конкурс на розробку ігор із громадянської освіти. Я така: хоп, це наше, тому що це все - напрями виховної роботи в цьому предметі, там і медіаграмотність, і користування грішми, там і свідомість, самосвідомість, ідентифікація, соціум… «Один, два, твої права» — це гра про життя і для життя, що робити в тій чи іншій ситуації, коли твої права порушено.

- Як виховати громадянина — зрозуміло, а як доброго патріота?

- А спробуйте в мене не бути патріотом (посміхається). - Коли вчитель патріот, він відданий дітям, любить їх, то і вони наслідують його. Їм просто передаються його почуття до Батьківщини. Моя любов до країни мала і зовнішній прояв. На державні та церковні свята, на прогулянку в парк я одягала вишиванку. Знаєте церковний піснеспів: як в Христа хрестилися, у Христа зодягнулися? Я його дуже добре розумію. В пам’ять, наприклад, Стуса, на початку вересня, коли він загинув, я одягаю чорну вишиванку. На Великдень — яскраву. Є безліч можливостей виховати любов до країни.

Наприклад, у мене є предмет «Різноманіття рослинного світу Запорізької області», я ніколи не проводитиму його в кабінеті. Ми з дітьми йдемо туди, де можна зануритися в цей світ, в це довкілля, і показати радість та багатство нашого рослинного світу.

На озері ящірок ловимо, потім відпускаємо, тут бачимо жабок, вужиків, з’ясовуємо, для чого воно, хто за що відповідає в живому світі тощо. Якщо брати громадянську освіту, обов’язково веду їх до флагштоку на найвищу тридцятиметрову точку Запорізької області і занурюю їх в атмосферу Прапора, щоб у них аж защеміло, щоб прямо дихати не давало. Український прапор завжди був у моєму синьо-жовтому рюкзачку, я його брала на свої останні уроки громадянської освіти. Якщо ми говорили про Революцію Гідності, то я їх водила у краєзнавчий музей, там є майданчик такий, саме присвячений Майдану і майданівським подіям. Де вони можуть це все відчути? Вони краще зрозуміють революцію не тоді, коли я диктуватиму хронологічні етапи Майдану, а коли доторкнуться до експонатів. А на дні Голодомору запрошувала дослідника Голодомору, який про це розповідав дуже фахово.

Я з Буковини. Там дух свободи, дух волі, це - понад усе. Мені не треба в городі чужий зайда.

- Легко було в Мелітополі жити з таким світоглядом?

- Всупереч стереотипам, Мелітополь приязний до України. Тут живе понад сто національностей. Немає у нас зрадників у Мелітополі, там є хворі на радянський союз люди, у яких просто пряма асоціація: росія – радянський союз.

У нас багато є патріотів. І якщо людина розмовляє російською, це не обов’язково не патріот. Але після війни мені почалися погрози. Це правда...

Я зараз постійно отримую їх у месенджер. Невідомі люди пишуть: “Нацистская тварь, тебе гореть в аду, фашистка, ты сюда это принесла. Ти служишь киевскому режиму, за тобой следят, тебя скоро убьют, если ты не жалеешь себя, пожалей родственников». Пишуть такі жорстокі речі. Але люди просто не знають моєї натури.

Я влаштовувала в своєму ліцеї інтеркультурні вечірки, мені дуже подобалося, коли збиралися турки, роми, дагестанці, білорус у нас був, кримський татарин, і ми говорили про традиції, весілля, про те, що вони їдять на Новий рік...

Я захоплювалася Достоєвським, я дуже багато його свого часу читала, дуже багато речей його в свою практику взяла, ставлення до підлітків. Тому що він дуже класно описав психологію підлітка в його однойменному творі, незважаючи на те, що він був залежний від гри в карти, він видатний психолог. Можна навіть сказати, з порушеною психікою.

І я нацистка? Ну, це просто смішно.

Але війна не додає здоров’я. Я живу в постійному стресі, іноді прокидаюся вночі із запитанням: як так сталося?

- Про війну давайте поговоримо...

- Я 24-го о 4.30 прокинулася, не спалося, щоб не пити ліки, ввімкнула свій комп’ютер, я робила проєкт на обласний конкурс “Моральний вчинок”. Світлини сортувала. Діти понакидали світлин із різних акцій, а я розбирала їх, формували візуальний ряд моральних вчинків…

Почалися вибухи, як ніби хлопки, негучні, я собі далі працюю. Я, як правило, намагаюся раніше прийти в училище, щоб привести до ладу свої почуття, написати на дошці те, що треба, розкласти книжки. Приходжу. Чую у гуртожитку на другому поверсі гамір. Заходжу, а там всі з сумками, всі кричать «війна». Я вмикаю інтернет, а там відео кругом, що танки підповзають до нас. Набрала доньку, яка в Запоріжжі вчилася в аспірантурі. Вона вже виїхала до мене в Мелітополь. Вчасно приїхала, бо одразу після повернення закрили на в’їзд і виїзд Мелітополь. І не було ні хліба, ані ліків, — все розгребли за одну мить. А 26-го по місту йшли танки із зетками.

І почалося наше протестне життя. Вісімнадцять днів, день у день, жителі Мелітополя ходили на акції спротиву. Дорогою на акції ми проходили велику кількість постів, а у нас з донькою були повні рюкзаки символіки, два великих прапори, одним я себе закутувала, а один ховали. Якби вони нас зупинили, нас би просто не випустили. Зараз я прокручую це в голові і думаю: хвора я чи що, я не знаю. Ну себе ще можна було наражати на небезпеку, а доньку? Але вона у мене теж мотивована. Іноді погано почуваюся, не можу встати. А вона каже: мам, ну я все одно йду, бо ж там свої. І я йду.

А на ці акції і учні, і випускники ходили, і геть малі діти ходили, і освітяни, та нас там тисячі були! А ви кажете, проросійський край, та ви що, ми там плакали…Там просто от приходиш, починаємо співати, спілкуватися. Я через особисту історію не знаю, що таке мама, але відчуття, що мама це Україна, - було. І окупація — це як бачити вбивство, як катують і вбивають твою маму. Тому ми ходили поспілкуватися, поплакати, поспівати гімн. Ми з донькою поверталися додому і дивилися на смарт-годинник, який показував, що ми пройшли 33 тисячі кроків по всіх кварталах міста, і де не ставали, всюди співали: «Ще не вмерла України…». З балкона люди виносили колонки, махали прапорами, діти виставляли малюнки з Україною. Я двоє чобіт собі зносила за час мітингів, тому що ми дуже багато проходили. Коли поверталася додому, лягала на диван, у вухах ще лунало: “Україно, вставай, Мелітополь, вставай, слава ЗСУ! Окупанти, додому!”

Я лише умовляла, щоб не кричали: “Руський воєнний корабль...”. Тому що ззаду священники йшли.

- О’кей, і ви казали, що ви ходили вісімнадцять днів на мітинги, але потім вже квітень і ви зрозуміли, що треба вибиратися, так?

- У квітні ми ще клеїли протестні листівки, дратували рашистів, у мене вдома дуже багато цього було. Я ще з часів карантину вдома мала такий необхідний роздатковий матеріал, кольоровий папір, скотч.

- Робили листівки, про це йдеться?

- Листівки, а ще різноманітні сердечка, голуби. Я носила додому, тому що коли я не на роботі, то взимку включала собі обігрівач і сиділа, вирізувала. Ото понавирізувала його стільки, що його дуже багато було, ми обклеювали символікою все, що можна і де можна. Отак сидиш на лавочці, приклеїла і пішла. У нас була течка, в якій на кожному аркушику з символікою квадратиками наклеєні скотчі. Дістала, приклеїла і пішла, наче ти взагалі нічого не робиш, просто от сидиш, балакаєш, і ти встаєш і вже тут наліпочка.

Я запропонувала просто писати «ЗСУ, ми чекаємо!», а донька там цитати різноманітні писала проукраїнського характеру.

- Коли вирішили, що це вже час їхати?

- Мені життя в окупації остогидло: вся продукція рашистська, рублі, ліки. Консерви рашистські, воно таке бридке, воно несмачне, воно смердить зрадою. Воно мене нудило від отих ганчірок триколору, вони почали їх чіпляти з 26-го лютого. Українську церкву закрили, ключі у священника відібрали, сказали: ще раз сюди сунешся, - підвал.

Я взяла у нього благословення на евакуацію, він каже, а я евакуюватися не можу, тому що за храмом треба хоч раз у сто років глянути, як він там виглядає, душа болить.

- Як ви вибиралися?

- Нам сказали заповнити анкету і чекати. Потім повідомили: завтра виїзд о 7.30.

- Випускали на блокпостах нормально?

- Вирішили, що ми несповна розуму: у нас дві шиншили в машині, кішка, собачка, знаєте, вони отак глянули, думають: що з них візьмеш, обклалися тваринами, у доньки кішка на руках сидить, у мене собака в ногах, шиншили. Тобто я вважаю, що нас врятували тварини. Тому що, а що з нас взяти, ну, от що? Тварини і рюкзачок, — і більше нічого немає. У рюкзачку забрали ліхтарик, не знаю, ну, просто їм треба ліхтарик.

- Ви знали, куди їдете?

- Так, звісно. Нам допомогла моя колега Галина Семенович, про яку я згадувала, і яка обдаровувала наших інтернатівських дітей. Ми з нею спілкувалися дуже тісно, і я їй дуже-дуже вдячна, тому що вона і нам з донькою допомогла по приїзді. Ми живемо зараз у священника Василя Лозинського на території недільної школи. Я дітей зі школи водила на плетіння кікімор, сітки вони не можуть плести, тому що це важкувато, а кікімору - легше.

У мене є випускниця, вона снайпер. Я кікімору їй вислала, вона мені сотню разів дякувала. А я їй кажу, мені не треба подяка, бережи, будь ласка, Україну і все, більше нічого мені не треба. Хтось із колег нарахував, що у мене за всі роки з півтисячі випускників в ЗСУ.

Мені живеться добре в Дубно, але я хочу додому. Там мій дім: вийду на вулицю, а за п’ять хвилин я на озері. Я захотіла на річку, я пройшлася трошечки далі на річку, мені захотілося на коней — через п’ятнадцять хвилин я у коней. Скучаю за учнями. За місцем, де мені стільки вдалося, яке є частиною моєї душі. Ми віримо, що повернемося. Ми, як можемо, це наближаємо.

У нас правило з донькою: після того, як ми евакуювалися, то отримуємо по дві тисячі, вона чотири прапори купує і я чотири прапори купую. І передаємо разом із сітками, з кікіморами туди, на фронт. Чому чотири? Бо вона народилася 4 липня, це день незалежності Америки.  І завжди в кутику пишу: “Місто Дубно. Мелітополь. Слава Україні! Героям Слава!”.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Володимира Тарасова