Як росіяни «визволяли» Балкани: стандартний «мир» через війну

Кожен їхній правитель одні народи «визволяє», іншим «допомагає», а ще якісь – «просвіщає». Одне з найяскравіших свідчень тому – досвід країн Балкан, які нібито були «визволені» імператором Олександром ІІ з-під турецького контролю в ході російсько-турецької війни 1875–1878 рр. Поширення «русского мира» в регіоні напередодні цих подій відбувалося впродовж не одного десятка років. Про це та інше – нижче мовою документів.

Царський уряд визнавав за необхідне «підвищити рівень матеріального, інтелектуального і духовного розвитку» балканських народів задля їх визволення з-під турецького панування. Про реформування війська чи урядової політики в цьому напрямі не йшлося зовсім. Задум росіян полягав у широкомасштабній культурній експансії на Балканах з тим, щоб остаточно перетворити країни цього регіону на свій щит і виключно їхніми зусиллями забезпечити собі стратегічні переваги над Туреччиною і навіть над західними країнами. На виконання такої «генеральної лінії» уряду згадане вище «Настоятельство одеських болгар» стало займатися поширенням церковного приладдя та релігійної літератури в Болгарії, навчальних посібників для церковних і світських училищ, організацією підготовки в Росії священнослужителів і педагогічних кадрів для Болгарії, а також сприяти еміграції до Російської імперії талановитої молоді для побудови наукової кар’єри. Знову ж таки, очевидною є тенденція до архаїзації та копіювання заходів, які вживалися царатом після Московського собору 1654 р.

Того ж таки 1853 р. в м. Бухарест було надруковано прокламацію під назвою «Єдинородним братам нашим, що проживають на турецьких землях». Автором її тексту був російський генерал-фельдмаршал П. Ериванський. Змістовно прокламація була своєрідним заспокоєнням для балканських народів, заперечуючи будь-які натяки на експансіонізм з боку росіян. «Єдиною метою Благовірного і Всемилостивого Государя є захист церкви Христової, захист вас, її православних чад, пригноблених лютими ворогами», – стверджувалось у документі. Знову тема православного братства опинялася на вістрі російської пропаганди, а інтервенція російських військ трактувалася не інакше як виконання ними «священного обов’язку». Релігійність мала би споріднити росіян із біблійними рятівниками, за рахунок чого суттєво підвищити їхній статус у свідомості балканського населення. Попри зовсім інакші історичні реалії порівняно з часом становлення концепції «Москва – Третій Рим» на межі XV–XVI ст., ідеологічна основа цієї світоглядної системи залишалася цілком незмінною.

Російський імператор так само залишався вищою духовною особою для християн усього світу, хоча такий статус на початку виник як протиставлення Константинопольському патріарху та Папі Римському. Станом на середину ХІХ ст. така конкуренція вже актуальною не була, однак російське чиновництво не бажало виробляти інших варіантів для реального захисту світової християнської спільноти. Архаїзовані постулати залишалися цілком вигідними цареві та корелювали з його політичними цілями, які ґрунтувались виключно на експансіоністських намірах. Як у часи підготовчої стадії експансіонізму, так і в пізнішу добу його утвердження та розвитку методи діяльності російського державного механізму були цілком ідентичними і жодним змінам залежно від історичної обстановки не підлягали. Така позиція уряду суттєво шкодила внутрішньополітичному становищу Росії, а території, які приєднувалися за рахунок завоювань, як і в попередні часи також охоплювалися загальноімперською стагнацією. Експансія продовжувала слугувати виключно для підвищення самооцінки імператора та його свити.

Недвозначно у згаданій вище прокламації, створеній П. Ериванським, наголошено також і на покровительському статусі російського імператора відносно болгар, сербів, чорногорців, греків та інших християнських народів Балкан: як і за часів становлення згаданої концепції «Москва – Третій Рим», російський монарх виступав покровителем усіх православних, притому далеко не лише в релігійних питаннях. Більше того, у прокламації було записано, що «російською кров’ю просякнуті права, здобуті вашими братами, життя яких не таке нужденне, як ваше». Текст прокламації перекладався національними мовами балканських народів і активно розповсюджувався серед місцевого населення. Найбільший деструктивний вплив це справило на болгар, де російська еміграція була наймасовішою. Етнічні серби, які такого роду ідеологічному впливу майже не піддавалися, зазнали в подальшому широкомасштабного фізичного винищення російською армією в ході наступної російсько-турецької війни 1876–1878 рр., про яку йтиметься нижче. Греки ж, попри те, що для них релігійна автономія стояла на одному з найважливіших місць, прагнули до самостійного курсу та підтримувались австрійськими емігрантами. У таких заходах було втілено незмінну ідеологему російського експансіонізму щодо ґрунтовної попередньої роботи з населенням тих територій, які підлягали захопленню, для відвернення його опору окупантам.

Відомий в історії також план графа О. Ігнатьєва – російського посла у Стамбулі. Він, зокрема, стверджував: «Болгари являють собою сирий матеріал без достатніх кадрів для утворення самостійного князівства». Більше того, усупереч положенням Паризької конвенції, російська преса тих часів називала Болгарію не інакше як провінцією, хоч офіційно вона була автономним князівством. Це висловлювання О. Ігнатьєва датується не раніше 1867 р., коли російською стороною було запропоновано «Програму політичних сербсько-болгарських (болгаро-сербських) відносин, або їх сердечних взаємовідносин». Очевидна різниця в риториці росіян порівняно з початком століття, коли з їх боку йшлося про автономію для болгар та сербів від Османської імперії.

«Ми прийшли сюди не завойовувати, а звільняти, ми вступаємо на територію… не як вороги населення, а як його друзі, як старші брати, як покровителі, і тому цілком природно, що між покровителями та опікуваними встановлюються цілком особливі відносини», – такою була офіційно висловлена позиція російського самодержавства щодо південнослов’янських народів загалом і балканських зокрема напередодні російсько-турецької війни 1876–1878 рр. Попри вже неодноразово доведену наукову неспроможність теорій щодо слов’янського походження росіян, виявлені численні факти виходу ними за межі положень договорів 1810–1820-х рр. задля реалізації справжніх намірів щодо балканських народів (а не задекларованих під час укладання договорів), пропаганда не змінювала своїх методів діяльності, а лише вдосконалювала їх і ставала ще більш зухвалою. «Ми повинні відректися від будь-яких хизувань нашою силою і старшинством, між нами [і балканськими народами] не повинно бути жодних обов’язкових, вимушених відносин», – проголошували російські ідеологи, декларуючи виключно покровительське ставлення до народів Балканського півострова без будь-яких натяків на експансіонізм та подальшу їх інкорпорації до політико-економічної системи Російської імперії. Між тим, «старші брати» відкрито стверджували про неповноцінність своїх підзахисних як окремих етнічних спільнот, тим самим виправдовуючи свої загарбницькі наміри. Останні вже більше не приховувались: «особливі відносини» означали встановлення на завойованих територіях системи російського воєнного управління всупереч усім чинним міждержавним договорам. Відтак, в останній чверті ХІХ ст. сформувалася вже доволі чітка ідеологічна схема російського експансіонізму, котра брала початок іще за доби Московського царства, постійно вдосконалюючись і пристосовуючись до нових умов.

«Знову на Балканському півострові ллється кров, знову єдиновірні нам серби, утративши терпіння від численних несправедливостей з боку своїх гнобителів, вирішили взятися за зброю», – таким, наприклад, було одне з повідомлень тогочасних російських газет. Втім, такі гасла були спрямовані вже більш на обивателів, яким пропонували з патріотичних міркувань емігрувати і долучитися до повстанських загонів. Автори статей посилювали емоційність своїх публікацій за рахунок таких епітетів, як «запалена повстанням іскра», «полум’я повстання», «доведений до крайнього відчаю народ» і т. ін., намагаючись у такий спосіб збурити у свідомості не надто освічених широких мас населення псевдопатріотичні почуття і спровокувати їх долучитись до реалізації експансіоністської політики на Балканах. Публікувались також імена контактних осіб, засоби зв’язку з ними та місця збору. Технологія «війни керованого хаосу» набирала обертів.