Через рік це вже буде складніше — точно відтворити події перших днів війни, наступу ворога на Київ, пережитий жах, історії порятунку.  Усе це  витіснятиметься іншими обставинами та перипетіями воєнного часу.

Нинішня ж розмова дає яскраву та драматичну картину: як ще вчора мирне місто жило під ракетними обстрілами і пристосовувалось до жахливих обставин.

Розповідь Ольги Адаменко, керівника відділення невідкладної допомоги медичної мережі «Добробут», повертає нас на дороги Києва, в лікарні та салони карет невідкладної допомоги.  У спеціальних боксах на «швидких» передчасно народжених або хворих немовлят медики  вивозили з Києва, рятуючи від російських обстрілів.

ДІТИ НА ШВЛ БУЛИ ЗАЛЕЖНІ ВІД ЕЛЕКТРОМЕРЕЖІ, ЇХ НЕМОЖЛИВО СПУСТИТИ В БОМБОСХОВИЩЕ. МИ ЕВАКУЙОВУВАЛИ ЇХ ПО ДВОЄ У МАШИНІ

- Ольго, розкажіть про перші дні війни для медиків вашої лікарні.

- 22-25 лютого у Кременці відбувалися змагання підрозділів «швидкої допомоги», тож керівний склад служби невідкладної допомоги “Добробуту” поїхав туди на міжнародні змагання екстрених бригад, які відбуваються щороку, а то і двічі на рік. Але через ковід тривалий час їх не було. І тому, коли в 2022-му оголосили про їх проведення, ми вирішили взяти участь.

Але ми припускали, що може розпочатися війна. Раніше, на раді директорів нашої медичної мережі, було погоджено, що ми залишатимемося у Києві і надаватимемо допомогу. У нас був складений план та прописані завдання для тих, хто залишався на місці.

На той момент у нас було вісім пунктів базування бригад. Це Київ і Київська область, в тому числі — в Ірпені та Бучі. Ми маємо відпрацьовані логістичні схеми, але на випадок, коли щось трапиться, були розроблені додаткові інструкції, куди приїхати. Ми також заздалегідь зробили додаткове замовлення на ліки й витратні матеріали — зокрема, на кровоспинні засоби.

Ранок 24 лютого був як страшний сон. У Кременці мене із колегами розбудив дзвінок з Києва: почали бомбити Україну. Наші співробітники у столиці швидко, як домовлялися, весь автопарк перегнали до Києва у наш “добробутівський” центральний шпиталь на вул. Сім’ї Ідзиковських.

Вирішили, що це буде опорним пунктом, і надалі всі базувалися тут.

А ми тим часом поверталися до Києва. Дорога була жахливою. Люди їхали зі столиці, йшли пішки, тягли за собою валізи, дітей, собак. У київському напрямку по трасі машинами було заблоковано все. Йшли колони військових, літали літаки, працювала ППО, волали сирени. Але ми таки дісталися Києва, перерозподілили обов’язки і 25-го були готові продовжити працювати. Втім того дня не вийшло багато людей — хтось не зміг доїхати, хтось вивозив свої сім’ї, хтось був заблокований або вже опинився в зоні бойових дій. Я вийшла на роботу і, хоча належу до адміністративного складу, сіла в машину і працювала.

З 25-го, у перші тижні війни, ми не брали кошти з пацієнтів, у нас виклики та транспортування були безплатними. Муніципальна медицина переходила на військові рейки. Лікарні змінювали режим роботи, це потребувало переміщення пацієнтів. Нам потрібно було транспортувати хворих між лікарнями — тоді жодної різниці, чи це приватна “швидка”, чи державна, не було. Наприклад, я займалася того дня тяжкими пацієнтами, які перебували на штучній вентиляції легень.

- Ви повідомили муніципалітет про те, що ви працюєте?

- Так, у нас була відповідальна особа по госпіталю, яка комунікувала з Нацгвардією, ТрО і з владою. Наступні дні ми інформували і ЗСУ, і міську владу, що ми готові допомагати. Одразу десять машин нашої “швидкої” ми передали на фронт (зараз “воюють” вже 14 “добробутівських” “швидких”). Нам тоді майже щодня приносили списки, що було потрібно захисникам.

 Окрім того, шпиталь “Добробуту” працював у своєму режимі. Сюди потрапляли поранені і з наших машин, і з бригадами інших медзакладів або ж їх привозили самі військові. А  якщо була необхідна допомога саме наших спеціалізованих бригад, ми виїжджали і забирали поранених — або на нейтральній території, або на базі сортування в лікарні, куди масово надходили поранені, щоб її розвантажити.

Ну, і зовсім окремий та дуже важливий профіль роботи, яку ми тоді виконували, — забирати й перевозити на захід новонароджених, хворих дітей, дітей-сиріт. У нас були окремі черги на медичну евакуацію — на дітей і на дорослих. На транспортування дітей надходило дуже багато запитів від лікарень, батьків, волонтерів. До Львова ми перевезли одночасно шість тяжкохворих дітей з Боярського дитячого будинку. Це були діти з ДЦП, які потребували зондового годування і не могли сидіти. А ті,  хто міг сидіти, їхали з нянями окремим автобусом.

А далі їх забрали уже до Польщі. Вивезення сиріт потребувало додаткових документів, тому що ці діти знаходяться на забезпеченні у держави. А дітей в тяжкому стані ми забирали і з реанімацій ОХМАТДИТУ, і з другої та сьомої лікарень, з перинатального центру, деяких — із дому.  За правилами цивільного спокійного життя, ми беремо в машину одного пацієнта. А  у перші тижні нам зайшло кілька десятків запитів на транспортування дітей. У нас тільки тридцять сім новонароджених стояло на черзі.

Дітей, які перебувають на ШВЛ, складно спускати в бомбосховище, тому що апарати за собою не потягнеш. Вони не витримують холод. І знову ж, у лікарів завжди страх, що не буде електропостачання. Тому що тоді були обстріли Києва, тож існував постійний ризик для дітей, які були на кисневій підтримці. Бо немає мережі — немає дитини. І тоді ми прийняли рішення брати на евакуацію по дві дитини в машину. Ми обладнали авто таким чином, щоб у нас було два комплекти моніторингу та два апарати штучної вентиляції. Єдине обмеження — зріст дитини, яку ми перевозили, не мав перевищувати 100 см. Бо «каталка» довжиною два метри, і ми можемо на ній розмістити двох дітей до 100 см.

Багато практик транспортувань дітей в умовах війни доводилося буквально вигадувати на місці. Ми інколи одночасно вивозили двох-трьох або п’ятьох немовлят. Перелаштували і свою роботу, і своє мислення.

Готуючи транспортування, аналізували потреби — чи можемо розмістити, чи можемо об’єднати цих дітей. І якщо ніхто з них не мав інфекційного захворювання, то діти могли їхати разом.

А знаєте, з багатьма батьками ми спілкуємося і досі, і багатьох дітей ми забирали з-за кордону назад до Києва.

- Вони хотіли повернутися?

- Так. Коли в Києві стало більш-менш безпечно і вони почали повертатися, багатьох діток ми ж забирали  і назад. За час війни тяжких дітей ми вивезли десь близько сотні. І новонароджених майже стільки ж, серед яких були й здорові дітки з центру сурогатного материнства, бо тоді батьки доїхати за ними не могли. Це були рейси на Львів, Івано-Франківськ,  Чернівці, а потім до Польщі, Німеччини та інших країн.

Попервах ми відмовлялися їхати за межі України, за кордон, бо тоді бригада випадає з роботи на три доби. Ми собі не могли цього дозволити. І тоді ми просили колег з-за кордону, щоб вони у нас забирали дітей на кордоні. Таким чином ми скорочували час на передачу однієї дитини, щоб привезти інших.

Перший місяць ми працювали безплатно, потім зрозуміли, що ми заходимо в катастрофу по витратах, і наприкінці березня почали просити батьків, щоб оплачували пальне. 

Перший місяць жоден працівник нашого відділення невідкладної не питав про заробітну плату, це було неважливо — у пріоритеті був порятунок життів. Ми жили на роботі. У нас був виділений нульовий поверх — як сховище. Частина цієї зони була для пацієнтів, яких також спускали туди, якщо були активні обстріли. 

Багато працівників “Добробуту” в перші дні війни пішли добровільно в ЗСУ, когось призвали пізніше.

МИ 24/7 КОНСУЛЬТУВАЛИ ЛЮДЕЙ ОНЛАЙН

Ми почали консультувати онлайн. Якщо це ніч або зона бойових дій, люди не могли отримати допомогу.

Деякі лікарі нашої невідкладної допомоги, які не були задіяні на виїздах і перебували на базі, віддалено працювали онлайн. Ми намагалися максимально повно пояснити людям, як собі зарадити в тій чи іншій ситуації. У когось справді це були складні стани, когось просто треба було заспокоїти, просто поговорити. От таким чином ми ще зробили консультування онлайн невідкладних станів. Це було безоплатно і 24/7.

- Який із виїздів перших днів запам’ятався вам найбільше?

 - Пригадуєте, як впала на будинок на проспекті Лобановського ракета в Києві? Це тут, поряд з нашим госпіталем. Я супроводжувала як лікар сім’ю, що постраждала від цієї атаки, до кордону. Найтяжчий у них був старший хлопчик. Йому не було ще й 19 років, найтяжче поранення. Вони перебували у квартирі, коли прилетіла ця ракета. І він тоді сам, незважаючи на тяжкі поранення, з 17 поверху спустився вниз. Він розказав мені все, що відбувалося до того моменту, доки він не потрапив у лікарню. До лікарні він був при свідомості, а далі просто розслабився і “відключився”. Це було одне із перших транспортувань до кордону, де нас зустріли ізраїльські колеги. Мене дуже вразило, як вони поставилися: із співчуттям, з теплом, з розумінням. І вони мені сказали: вам треба навчитися з цим жити. Пояснили, що у них є два алгоритми: цивільний і військовий. І коли починається війна, у них усі служби перелаштовуються на військовий алгоритм, якщо мир, то знову переключаються на “мирний алгоритм”.

- Скажіть, а телефоном можна врятувати людину, чи це була радше психологічна допомога?

- “Лікувати” по телефону — неправильно. Але є таке поняття “служба підтримки”. Це наша ще довоєнна мрія — створити у “Добробуті” підтримку диспетчером невідкладної на етапі доїзду бригади, щоб зняти знервованість та паніку у пацієнта і його рідних. І з початком повномасштабної війни ми повернулися до цієї ідеї. Як це працює? Диспетчер ставить запитання, визначає критичні симптоми і ми розуміємо, що можна порадити в тій ситуації. А в деяких випадках взагалі нічого не можна радити. Насправді, найскладніше, коли ти розумієш, що там, з того боку слухавки, відбувається катастрофа, а ти нічого не можеш вдіяти от прямо зараз — диспетчер може скоординувати дії з проведення серцево-легеневої реанімації, але це не замінить роботи медика, а лише дає можливість виграти час до приїзду лікарів. Ми намагалися детально розпитувати і скеровувати людину, що потрібно робити, питали, які ліки є, що можна прийняти. І таким чином також допомагали.

- Ви казали, що евакуювали дітей-іноземців. Розкажіть детальніше.

- Посольства виїхали з Києва, але залишилися окремі представники іноземних держав, зокрема, США і Великої Британії — люди, які допомагали громадянам, котрі вчасно не евакуювалися. Деякі діти народилися передчасно, батьки деяких не встигли виїхати. Це було вперше, коли я взяла трьох дітей в одну машину. Одна дитинка була на вентиляції легень, мала вагу кіло вісімсот, і ще двоє хлопчиків-близнюків - по два кілограми. Всі потребували спеціальних умов. На той момент у нас був лише один кувез (інкубатор для новонароджених з патологіями — ред.) на трьох дітей... Нам тоді дуже допомогли батьки цих близнюків — подарували нам термобокси для транспортування немовлят, я їм дуже вдячна. Завдяки цим боксам ми вивезли дуже багато діток за цей період безпечно, в теплі, у комфортних умовах.

- На кордоні черги були?

-  Боже, тут стільки можна розповідати. Я колись таке бачила в фільмах про війни. Це було десь далеко, нас не стосувалося, але коли я це побачила на власні очі, то було жахливо. Тисячі людей, які були усюди, вони стояли, сиділи, лежали, куталися в ковдри. А вздовж дороги хаотично стояли побиті машини. Люди сиділи вздовж дороги… Підходила черга, вони йшли далі, передавали ковдри, якими грілись, наступним людям, оскільки було холодно. Під’їжджаєш до кордону — просто волосся дибки стає, ми навіть уявити не могли, що таке може бути. А заїздиш на територію Польщі — вздовж автобану стоять пляшки з водою, коробки з їжею, речами. Тобто всі люди, які потрапляють з України, можуть спокійно взяти собі там теплі речі, ковдри. Були облаштовані і пункти обігріву. Наскільки це все було продумано, словами не можна передати.

Але не всіх наших діток можна було передавати на вулиці, оскільки це недоношені діти, для них неможлива втрата тепла, це кіло вісімсот! Тому деяких ми довозили до ближчої лікарні, а деяких забирали інші бригади з-за кордону.

Я багато розповідаю про дітей, але ми транспортували й дорослих. Серед дорослих в пріоритеті були люди з інвалідністю, самотні, хворі — їх просили вивезти їхні діти, які перебували за кордоном. І когось ми вивозили до кордону, когось — і далі, за кордон.

Також ми постійно вивозили поранених бійців. Як із Києва, так і з інших міст забирали — з Дніпра, Харкова, Павлограда, Запоріжжя. По ходу бойових дій ми розуміли, чи можемо поїхати, чи надто небезпечно, і їхали, коли ситуація ставала стабільнішою і безпечнішою для лікарів і наших пацієнтів.

Запити у перші дні були їхати у Чернігів, Ніжин, Прилуки. Тільки-но відкрили проїзд, ми перш за все поїхали забирати поранених звідти.

А далі вже процеси були налагоджені. Тут можна розказувати багато історій. Хтось потрапляв до нашого госпіталя через нашу ж “швидку”, багатьох привозили самі військові на своїх машинах. Було дуже багато пацієнтів, яких пролікували лікарі “Добробуту” за кошти міжнародних фондів. Існувало й багато програм для подальшого лікування за кордоном.

Тоді нашим хворим треба було докласти бодай якихось зусиль, і вони могли потрапити до дуже гарних закордонних лікарень. Наприклад, до нас зателефонували друзі дуже хворої, з онкологією жінки, спитати, чи є шанс її кудись відправити. Наш лікар каже: я нещодавно відвозила поранених до Німеччини, а давайте ми спробуємо. Вона телефонує до Німеччини і каже: у нас є така жінка,  чи можете ви забрати. Вони кажуть, так. І таким чином за декілька днів ми цю жіночку повезли туди на лікування.

Абсолютно вся світова медична спільнота була готова допомогти.  Нещодавно в мене була поїздка до Франції, ми забирали там пацієнтку з Британії до нас сюди, у Київ.

- Для чого?

- Вона громадянка нашої держави. Жінка повернулася додому і отримуватиме лікування. До Британії потрапити наша бригада не змогла, бо це візи, час, тому ми подумали і ухвалили рішення, що ми приймемо її у Франції на поромній переправі. Бригада приїхала туди, її переправили до нас поромом, і далі ми її впродовж півтори доби доставили до Києва.

- Вона відмовилася від британської медицини заради нашої?

- Там не взяли лікувати. Це онкологія. До речі, є багато станів, які там не наважуються лікувати, і люди повертаються додому, аби отримати допомогу. І навіть в мирний час так було, що оперують тут, а на подальшу хімію тощо багато хто їде за кордон.

- Але повертаються в Україну переважно до приватних клінік?

- Не завжди, зокрема, ця жінка повернулася в державну київську лікарню. У нас насправді дуже багато висококласних спеціалістів — і в приватних, і в державних медичних закладах.

За той перший період війни ми відвезли в Рим поранену дванадцятирічну дівчинку,  ще шестеро діток теж поїхали до цієї ж італійської лікарні, де отримали лікування за допомогою благодійного фонду. Пам’ятаєте, як подружжя наших лікарів, Андрій та Ольга Свист з колегами, вивезли поранених дітей із Бучі? Одного хлопчика, якого вони тоді евакуювали, на запит батьків з Італії забрали назад на реабілітацію додому. Зараз він за рахунок нашого благодійного фонду “Фундація Добробут” отримує лікування і проходить реабілітацію у нашому відділенні паліативної допомоги. 

- А багато ваших пацієнтів повернулося після того, як ви їх відвезли?

- Деякі, слава Богу, мають можливість приїхати вже своїм ходом, а деяких ми забираємо назад. Є запити від батьків, щоб назад привезти дітей, також привозимо додому і дорослих.

- Але не було у вас такого екстриму, що от довезу/не довезу?

- Дуже-дуже часто такі пацієнти є. Ми не боги, ми не можемо гарантувати стовідсотковий результат. Я завжди вчу нових співробітників, що ми не можемо обіцяти, ми просто кажемо, що зробимо все, що від нас залежить. І справді, це робимо. Ми маємо те оснащення і можливості, які дають нам змогу везти пацієнтів у дуже критичних станах, у нас є ліки, кваліфіковані лікарі, тому ми з усією відповідальністю беремо таких “непростих” пацієнтів попри всі ризики.

- Скажіть, як змінювався характер медичної допомоги от по ходу війни?

- Війна для нас — це новий виклик. Тактична медицина, надання допомоги при бойовій травмі та в умовах бойових дій — окремий розділ медицини, який має стати одним із пріоритетних для всіх лікарів в Україні. В університеті, коли я навчалася, це звучало як теорія, як щось, що нас не стосується. Ми мали вчитися та опановувати її по факту. Але у нас в “Добробуті” є свій тренінговий центр, супер-круті інструктори, ми вчимо персонал по ходу війни. Тут багато тонкощів: сортування пацієнтів, первинний контакт з медиком при бойовій травмі і при цивільній — дещо різні речі. Бо коли ти в цивільних умовах, тобі немає загрози, ти працюєш спокійно. А в зоні бойових дій у тебе і бригади ще є і загроза бути ушкодженим, крім того, що пацієнт може бути тяжкий і з бойовою травмою. Зараз змінилося все — від поведінки бригади до вмісту кишень у лікаря “швидкої”. Якщо раніше це були переважно якісь цивільні штучки, то зараз це джгути, бандажі і те, що знадобиться при бойовій травмі.

Пригадуєте, ізраїльські колеги казали, як з цивільного протоколу медицина має переходити, за потреби, на військовий. Ми де-факто перейшли на цей протокол за ці місяці.

І крім того, враховуючи загрози, вчимо багато іншого. Ми читаємо і про медичну допомогу при радіаційних ураженнях, при хімічних. Багато інформації дає вже і МОЗ — і протоколи, і алгоритми вже затверджені,  багато змін відбулося за місяці війни. Лікарі мають багато можливостей для навчання.

Взагалі домедична допомога має викладатися ще на етапі шкільної освіти. Як і виховання здатності жити в бойових умовах, в умовах піших подорожей і виживання. Все це повинно стати частиною нашого життя.

Лана Самохвалова, Київ