Укрінформ продовжує цикл розмов із відомими українськими психологами та психотерапевтами на тему збереження психологічного здоров’я особистості у воєнний період.
Сьогодні ми зустрілися з психологом, кандидатом психологічних наук, доцентом кафедри загальної психології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олександром Білоусом і акцентували увагу на переживанні стресу та дистресу війни у студентської молоді та підлітків.
ЗДАЄТЬСЯ, ЩО Я ВЕДУ ЗАНЯТТЯ НЕ З ПЕРШОКУРСНИКАМИ, А З ВОСЬМИКЛАСНИКАМИ, АЛЕ ЦЕ ОДИН ІЗ ЗАХИСНИХ МЕХАНІЗМІВ ПСИХІКИ – СТАТИ МЕНШЕНЬКИМ, БО ПРО ТЕБЕ ТУРБУЮТЬСЯ
- Пане Олександре, ви вже майже два десятиліття працюєте викладачем національного університету Шевченка, готуєте молодих психологів і водночас, як психолог, маєте змогу зблизька спостерігати за їхніми емоційними станами. Наскільки сильно зараз в них відчуваються психологічні зміни, спричинені стресом війни?
- Насправді, складно розрізнити, коли стрес, пов’язаний із пандемією, перейшов у стрес, пов’язаний із війною. Спершу, зрозуміло, була гостра реакція на війну, ми певний час не навчалися, а потім повернулися до занять, і це для студентів стало навіть терапевтично. Взагалі будь-які форми практикування нормального життя дозволяють повернутися до нормального життя, бодай частково.
Я навмисно запитав їх зараз, коли війна триває вже довго, чи спостерігають вони в собі зміни емоційних станів. Відповіли, що спочатку був страх і відчай, а потім якось призвичаїлися і ззовні нічого особливо не змінилося – мовляв, ми як вчилися за комп’ютером, так і вчимося. Хтось сказав: щось таки змінилося, але не зміг диференціювати що і як саме, хтось назвав це збільшенням рівня страху і тривоги. А один студент додав: це все жахливо, і нам здається, що це назавжди. І всі дуже-дуже його підтримали та підтвердили, що він висловив їхнє спільне переживання і великий страх, що ця війна і все, що з нею пов’язано, назавжди. Їх це дуже лякає і дезорганізовує.
Це те, що я почув від студентів. А побачив я те, що вони демонструють очевидний регрес, тобто повернення на більш ранні стадії розвитку. Як маленька дитина – коли її щось налякало, вона може перестати говорити, типу стає молодшою, так і дорослі можуть регресувати. Наприклад, якщо до першокурсників я раптом на лекції звертався: «діти», то 20 років на це зазвичай отримував гнівну відсіч: «Ми не діти!». А цього року не так... Тепер вони згодні з тим, що вони діти! Вони потребують опіки, турботи, підтримки, тепла і залучення викладача у те, наскільки нормально вони себе почувають, як вони взагалі. Здається, що я веду заняття не з першокурсниками, а з восьмикласниками - хорошими, розумними восьмикласниками, але це один із захисних механізмів психіки – стати меншеньким, бо про тебе турбуються.
- У хлопців, напевно, є ще й додатковий специфічний привід для нервування – вони стресують щодо можливого призову?
- Таке є. Хоча, напевно, це не так вже й жахливо, тому що вони молоді, без жодного військового досвіду, і насправді не дуже потрібні у війську. Але цікава штука – вони переживають цю тривогу, не дуже її усвідомлюючи. Вона проявляється у особливих поведінкових речах, які не про війну. Наприклад, спілкуєшся в жовтні з успішним студентом 2 чи 3 курсу і він починає розповідати, що дуже невпевнений чи складе сесію в грудні. Говорить, що дуже тривожиться відключеннями світла, боїться, що не набере бали і його відрахують. Я кажу: та борони Боже, нам дано вказівку максимально вам сприяти, ми ж розуміємо ситуацію в країні. А потім розумію, що, перебуваючи в умовно спокійному Києві, його страх війни зміщується на те, чим він займається. В цьому випадку йому страшно за навчання. Хтось не міг на початку війни їсти, хтось втратив сон. І якщо потім ми більш-менш нормалізували свою харчову поведінку, то сон досі суттєво зруйнований і у студентів, і у дорослих. Можливо, ще діти якось зберігають режим сну.
У МЕНЕ Є ПРОСТИЙ МАРКЕР, ЗА ЯКИМ Я СУДЖУ ПРО ТЕ, НАСКІЛЬКИ СИЛЬНО ТРИВОЖУСЯ В ПЕВНИЙ МОМЕНТ - ГРА «СЛОВКО» В ТЕЛЕФОНІ
- А як, за вашими спостереженнями, страх війни позначився на їхніх когнітивних якостях?
- Ми відносимо до когнітивної сфери - увагу, пам’ять, мислення. І ситуація дистресу, тобто стресу, до якого людина не адаптувалася, демонструє зниження цих якостей – погіршення уваги і здатності концентруватися, параметрів короткотривалої і довготривалої пам’яті. Гадаю, ви й самі по собі бачите, що інколи читаєш текст і розумієш, що прочитав абзац, а не був у цьому тексті, бо кудись «відлітав». Сказати, що це проблема назавжди, - ні. Це один із проявів стресу війни, який ми переживаємо.
У мене особисто є простий маркер, за яким я суджу про те, наскільки сильно тривожуся в певний момент - гра «Словко» в телефоні, коли з 5 літер складаєш слово. Мої близькі зараз у Херсоні і в періоди, коли у мене довго не виходить із ними зв’язатися, я не можу скласти в тій грі навіть просте слово, у мене когнітивний ступор! А коли я з ними поспілкуюся, знаю, що там все нормально, то можу. Це такий мій самодіагностичний критерій.
Звісно, через стрес знижується здатність концентруватися і, відповідно, академічна успішність може постраждати. На моє щастя, я у студентів більше вимагаю розуміння, ніж знання. Не знаю, як зараз складається у фахівців з точних наук, було б навіть цікаво довідатися, як сьогодні у дітей з математикою.
- А якщо концентрація знижена, то як домогтися засвоєння матеріалу?
- (посміхається) На початку занять я їх відволікаю, «розкручую». Вони так і просять: «Розкрутіть нас, бо ми такі накручені». Щось розповідаю, де був, що бачив, а потім переходимо до теми. І якщо ми в неї вже занурилися – ми на ній сконцентровані, в ній перебуваємо і все йде нормально. Гірше, якщо студент змушений займатися самопідготовкою, занурюватися в навчання без колективу, без викладача. Йому може бути справді важко переналаштуватися, бо навчання «не лізе» в голову і це абсолютно зрозуміла штука.
ПІДЛІТКОВИЙ І ЮНАЦЬКИЙ ВІК ЗНЕВАЖАЄ АВТОРИТЕТИ БАТЬКІВ ТА ВЧИТЕЛІВ І ЦЕНТРУЄТЬСЯ НА ДУМЦІ ОДНОЛІТКІВ
- Мені взагалі здається, що психіка молоді була доволі «підготовлена» до чогось подібного – створено купу апокаліптичних фільмів, комп’ютерних ігор. Вони це регулярно бачили на екрані і тут – раптом в цьому опинилися. Нам, дорослим, треба їх мотивувати виходити зі стану «ми всі помремо», але як це правильно робити, коли ми й самі у стресі?
- З оцим студентським віком складна штука. За однією із класифікацій, до 18-ти - це ще пізній підлітковий вік, а молодість починається з 18-ти, і для них ключова референтна група, на яку вони орієнтуються, - це їхні однолітки, друзі, можливо, кохані. І абсолютно не мама, не тато, не родина.
Розуміння значущості родини, як тих, до кого ти прислухаєшся, спостерігається в дитячому віці, потім втрачається і повертається десь після 25 років. Підлітковий і юнацький вік зневажає авторитети батьків та вчителів і центрується на думці однолітків, у колі яких опинився. Це - школа, двір, переселенський табір. Вони значущі, бо вони - твої однолітки. Ти підліток, ти так живеш. І як пробитися до того, чим вони один одного накручують, це питання, в яких ми повинні мати своїх «лазутчиків», бо їх можна переорієнтувати. Залежно від того, хто у них лідер думок, вони можуть або сітки плести і лити окопні свічки, або просто сидіти в телеграм-чатах і накручуватимуть один одного: «ми всі помремо». Це така індукція одне одного, і ми не авторитети.
ЗАПИТАЙТЕ У НЬОГО: А ДО ТОГО, ЯК МИ ВСІ ПОМРЕМО, ЧОГО Б ТИ ХОТІВ? І КОЛЕКТИВНО ПОМРІЙТЕ, ПОФАНТАЗУЙТЕ
- Але ж, знаєте, вони ніби й кажуть оце «ми всі помремо», а до кінця ж не усвідомлюють, просто роблять нам нерви.
- Я навіть іноді на такі заяви цинічно кажу: «Так, спочатку ви, а потім я». Вони здивовано дивляться і відповідають: «А може, навпаки?». Говорю: «А з чого це ви таке взяли? Ну скільки можна? Так, ми всі потім помремо, а до цього будемо жити довго і щасливо!».
Розумієте, ми не можемо заперечувати нав’язливу думку, яка у людини в голові зараз крутиться, ми маємо перевести її в якийсь інший напрям. Одним із прийомів психологічної допомоги є планування - короткотермінове, довготермінове, можливо, мріяння. Запитайте у нього: «А до того, як ми всі помремо, чого б ти хотів?». І колективно помрійте, пофантазуйте.
Іноді ми бачимо, що у людини нав’язлива ідея, ми розуміємо, що це дурня, але коли ми про це говоримо тому, хто цю думку зараз транслює, ми розриваємо комунікацію. Ми кажемо: «Ти верзеш дурниці», а він сприймає так: «Сам ти дурний» і закривається. Тому треба включитися в діалог - чому помремо, як помремо, з чого ти взяв, що ти в це вкладаєш?
- Зрозуміло, включитися, поспілкуватися і, може, вони змінять ставлення до ситуації?
- Взагалі, якщо ваша дитина з вами про щось говорить, це вже прекрасно! Найгірше – це відсутність комунікації. Якщо комунікація навіть конфліктна чи вам зовсім не подобається те, що він говорить, але є принаймні те, до чого можна доєднатися, уточнити, розпитати. Головне, витримати паузу і не вдатися до повчань, а дати дитині-підлітку проговорити, який стан за цими словами, що він переживає. Чи він просто повторює чиїсь думки, чи справді вони насичені суб’єктивними переживаннями, очікуваннями чогось страшного. Коли все проговорено, тоді можна шукати контраргументи, і всім стане легше. Ми ж знаємо по дорослому життю, що найгірше проживати погані моменти на самоті.
ДІТИ СПРАВДІ ПЕРЕНОСЯТЬ ВСЕ СПОКІЙНІШЕ, ЯКЩО, ЗВІСНО, НЕ ЧИТАЮТЬ У НАШИХ ОЧАХ СИЛЬНИЙ СТРАХ
- Наскільки відрізняється переживання стресу війни у дітей, підлітків і дорослих? Є стала думка, що діти переживають його найлегше. Я говорю зараз не про діток, які пережили реальні бомбардування власних домівок чи втрату близьких, там, безперечно, глибокі психологічні травми, з якими мають працювати фахівці, а про тих, хто перебуває в умовно спокійних містах.
- Так, діти справді переносять це все спокійніше, якщо, звісно, не читають у наших очах сильний страх. Дорослий, якщо навіть не впевнений, повинен поводитися максимально впевнено, щоб дітям було спокійно: це повітряна тривога, значить, що нас захищають, ми йдемо до сховища. З дітьми простіше, бо для них доросла людина є авторитет, дитина може слідувати за прикладом, навіть якісь накази виконувати.
Зараз є прекрасні відосики для діток, як діяти за тривоги і опановувати страх, який тебе намагається захопити, – «вушка потри, ручками потруси». Це - повернути відчуття в тіло, відчути свої кінцівки, зробити ковток води, тобто переключитися на інші відчуття. У страху, емоціях, паніці, які тебе накривають зсередини, ти можеш перевести свої думки і відчуття у тактильну, аудіальну сферу. Підстрибни, стряхни ручками, візьми тривожну валізку, перейди до сховища - нас там захищають. Маленькі дітки спокійно це приймають, дорослі дають алгоритм дії і вони його виконують. З підлітками така штука не дуже спрацьовує. Та й взагалі, з ними мало що спрацьовує, але іноді саме дорослішання і відповідальність проявляються в таких складних ситуаціях.
- А який алгоритм дій під час стресу дорослий може задати сам собі?
- Сильною рисою особистості є її здатність виявляти турботу про інших, а слабкою - може бути самотність, якщо людина втрачає родину або не має її. Відповідно, з цього можна шукати виходи в те, як ми можемо проживати стрес. Професійна сила, здатність виконувати професійну діяльність – це усвідомлення, що я допомагаю собі і країні, а здатність проявляти піклування прекрасно перерозподіляється у волонтерську діяльність.
У нас в університеті днями відбулася конференція, присвячена психологічному здоров’ю особистості. Там була доповідь академіка Тетяни Михайлівни Титаренко «Психологічне здоров’я та його практикування. Підходи, перешкоди і перспективи», в межах цього дослідження вона опитала певну кількість людей різних вікових груп, як вони самі собі допомагають за нинішніх обставин: хтось дивиться Ютуб, хтось в’яже, хтось донатить на ЗСУ, а хтось - спілкується в чатах. Так от, молодша вікова група - підлітки - переважно спілкуються в чаті з однолітками. Дорослі люди можуть дивитися умовного Арестовича або роблять якусь хатню роботу – це їм допомагає впоратися з ситуацією, але чомусь ніхто з представників юнацького віку не говорив про такий спосіб опанувати ситуацію, як миття підлоги.
НАЙГІРШЕ, ЩО МИ МОЖЕМО РОБИТИ, – ЦЕ НІЧОГО НЕ РОБИТИ, СИДІТИ І ДУМАТИ: ХТО Я? ДЕ Я? І ЯКЕ МОЄ МІСЦЕ В ЦІЙ ВІЙНІ?
- Ви щойно згадали про волонтерство – тож крім очевидної користі, це ще й форма психологічної адаптації?
- Абсолютно. Взагалі найгірше, що ми можемо робити, – це нічого не робити, сидіти і думати: хто я? де я? і яке моє місце в цій війні? Це те, що мене бісить в наших російських колишніх друзях: «мнє так стидно за мою страну». Та плювати, що ти відчуваєш, зроби що-небудь! Ми от можемо робити, ми донатимо, ми плетемо, ми щось надсилаємо для армії чи не для армії, а просто людям, які цього потребують. Будь-яка діяльність може не бути безпосередньо спрямована на підтримку армії чи країни, але все одно ти функціонуєш, працюєш, платиш податки, працюєш з іншими людьми, комусь посміхнувся, у когось щось купив – це прості маленькі кроки і це дуже терапевтично. Найгірше – це усамітнення та бездіяльність. Рефлексуватимемо потім, зараз час діяти, все, що ми робимо, – це краще, ніж ми нічого не робимо.
- Повертаючись до вікових відмінностей переживання цього стресу - тобто, юність «самонакручується», а дорослість функціонує ефективніше завдяки своїй здатності відчувати відповідальність за інших, проявляти турботу і реалізовуватися?
- За концепцією Еріксона, основна ідея дорослої людини – це продуктивність. Ми її реалізуємо в різний спосіб: в кількості закруток, в заробітній платні чи в квадратних метрах сплетених сіток. А для молодості основна ідея – це становлення власної ідентичності, пошук себе (хто я в цьому світі?), побудова близьких стосунків (чи люблять мене? чи це взаємно?). Це моменти, які мило згадувати, коли ти дорослий, але складно проживати, коли ти в них перебуваєш, і все це накладається ще й на війну.
Юним і молодим важче, оскільки на тлі війни шукати себе і будувати стосунки складніше, ніж просто функціонувати у продуктивний спосіб і знаходити нові аспекти своєї продуктивності.
А ще підлітка може чекати такий ризик, як дифузна ідентичність, тобто розмивання себе – або «я непотрібний», або, навпаки, формувати відчуття неймовірної винятковості, що він вищий за це все, ескапізм, який заводить людину у власну мушлю і не дозволяє у здоровий спосіб соціалізувати на тлі цих обставин. Зовсім здорових способів зараз ніхто не має, проте побудова близьких стосунків на тлі війни можлива.
По студентах, з якими працюю (це перехід з підліткового віку до молодого), я бачу, що у них зараз дуже багато любові, а це – сильна риса молодої особистості. Ця любов ще інколи не персоніфікована, але вони люблять усіх і готові про це говорити. Я працюю онлайн з молодими психологами, вони вчаться у «Zoom», бачаться у тих віконечках, і на перерві я відходжу від екрана, а повертаючись, запитую: «Про що ви говорили?». «Про те, що ми всі один одного любимо, всі такі класні і ви такий класний». І це повторювана тема в різних групах, вони такі щирі, ніжні, тендітні, тут нічого не попишеш, це покоління «сніжинок», вони легко ламаються.
- І наш обов’язок не дати їм зламатися, чи бодай розтанути, бо вони – наше майбутнє і ми за нього боротимемося. А ви дайте нам, будь-ласка, кілька конкретних порад, як нам усім разом подолати дистрес війни і зберегти психіку ще на довгі-довгі роки після перемоги.
- Поради класичні, вони будуть однакові у всіх психологів: збереження свого фізичного здоров’я (вдосталь їсти, займатися фізичною активністю, нормалізувати сон, хоча б і примусово, а відповідно, нормалізувати режим дня, втім, із відключеннями електроенергії це зараз складнуватенько).
Не гортати постійно стрічку новин, дотримуватися інформаційної гігієни.
Коли є реальні переживання тривоги і неспокою, можна застосовувати методики фіксації на диханні, для заспокоєння – більш довгий видих, ніж вдих. Або дихання по квадрату, промацування себе внутрішнім зором чи уявою від маківки до п’яток і розслаблення груп м’язів. Коли переключаєш увагу з переживання або тривоги на тіло, так чи інакше, вона відходить.
Надзвичайно важливо виявляти почуття, емоції, не тримати їх у собі: коли хочеться плакати, можна плакати, це нормально, хочеться кричати – можна кричати і вивільняти емоції, відреаговувати їх. Може, це буде дивно, може, незручно, але це буде краще, ніж вони поїдатимуть вас зсередини.
Не втрачати здатності мріяти і уявляти майбутнє, мати певні плани, як діяти, на що спиратися. З одного боку, що зараз можна планувати? А з іншого – так, треба планувати! Що ми робитимемо після війни, куди ми хочемо поїхати одразу, що ми можемо зробити навесні, навіть якщо війна триватиме. Постійно робити якесь мікропланування на день, хоча б для самого себе: зарядка, борщ, прибирання.
Неодмінно бути серед людей, не мовчати, говорити – це, як на мене, найпростіша і найлегша для виконання рекомендація, але вона дуже дієва.
І, повторюсь, обов’язкова фізична активність – це дуже ресурсна штука. На мій погляд, це ключове, бо коли ти починаєш займатися здоров’ям свого тіла, ти займаєшся собою в цілому.
Любов Базів. Київ
Фото Євгена Котенка