Сексуальні злочини рф: жінку ґвалтували тільки тому, що вона була вчителькою української
Якщо знімати стрічки та писати про сексуальні злочини, то слід це робити саме так, як зробила команда Молодіжного центру Атлантичної Ради України спільно з Національною академією СБУ і Командуванням Сухопутних військ ЗСУ.
З одного боку, делікатно, з іншого — достатньо відверто. Без крихти перебільшення чи применшення.
Днями у Національному музеї історії України у Другій світовій війні відбулася презентація фільму “Сексуальні злочини рф в Україні”.
Три коротких серії - приблизно п’ять кейсів трагічних ситуацій за реальними обставинами та випадками ґвалтувань, на які нанизані і міжнародні документи, і достеменна статистика саме таких злочинів, і коментарі військових, що відтворюють, як і над ким чинили наругу росіяни.
Три півгодинні серії порушують надскладну та наддраматичну історію сексуальних злочинів, вже переосмислену і частково задокументовану, про яку в Україні та світі відбудеться ще багато розмов і дискусій. Автори ж фільму сподіваються, що попереду - і Міжнародний трибунал.
Презентація картини розпочалася зі знайомства із знімальною групою, а завершилася експертним обговоренням. Власне, тоді й прозвучали коментарі-свідчення військових про перші тижні війни на передній лінії оборони, перед Ірпенем, який межує з гарним районом новобудов. Вночі у цих будинках спочатку можна було почути жіночі крики, а потім автоматні черги, за якими наставала тиша… Свідченнями у самому фільмі можуть бути й перехоплені телефонні бесіди силовиків, коли окупанти розповідали, що танкісти зґвалтували чотирнадцятирічну дівчину і її маму, а російські жінки заохочували своїх чоловіків ґвалтувати українок.
З КОГО І ЯК ВОНИ ЗНУЩАЛИСЯ?
Кінострічка, попри коректність та стриманість формулювань, дає відповіді майже на всі запитання. І житейські, і правові, і воєнні. Інколи я думаю, що вона може бути ще й джерелом юридичної військової практики та основою серіалу на Netflix. І хотілося б, аби він привів до бажаного трибуналу над військовими злочинцями, які в 21 столітті піддають чоловіків, жінок, дітей страшним катуванням.
Оскільки це перша вивірена кінорозмова про зґвалтування, то відповімо на головні запитання власне цитатами з фільму. Коли, як, хто, з кого?
Сексуальні злочини росіяни розпочали з початку війни. Стрічка від самого старту подає історію про те, як 2015 року дві машини росіян, разом із деенерівцями, наздогнали авто відомої волонтерки (розмова від першої особи), змусили її зупинитися та чинили наругу. Два екіпажі орків ґвалтували жінку (у фільмі показано її в профіль), але хлопці з військової частини, до якої їхала жінка-волонтер, відчувши, що її довго немає, вирушили їй назустріч... Фільм не дає подробиць її звільнення, але жінка, яку зґвалтували, вижила і продовжує допомагати армії, а жоден із її кривдників не повернувся додому. До речі, присутній на презентації фільму заступник голови Бучанської військової адміністрації Євген Рибалко, який свого часу був головою Сватового, також підтвердив, що, за його досвідом, до ґвалтувань окупанти вдавалися ще з 2014 року.
Попри драматизм, у кожній серії стрічки, або всередині кінорозповіді, або під фінал, є приклади і реального покарання ґвалтівників, і помисел про невідворотність покарання.
Документальний матеріал, зі слів творців фільму, вони почали збирати одразу після звільнення міст Київщини, але за вісім місяців роботи над картиною цивільних жертв ставало дедалі більше, а на нових звільнених територіях щоразу відкривалися такі само злочини росіян над цивільними людьми.
Микола Ляшенко, керівник Бучанської військово-цивільної адміністрації (тут було окуповано дві третини громади) розповідає, що жінок намагалися після зґвалтувань скидати у братську могилу. Вони знаходили оскальповані тіла, без нігтів.
Вони ґвалтували дітей - дівчат та хлопчиків. Ґвалтували жінок та чоловіків. Вони ґвалтували поранених і померлих. І могли робити це всім підрозділом.
Вони могли прийти у підвал, де переховувалися жінки, і запропонувати обрати ту, яку вони зможуть ґвалтувати.
Є історія, як ґвалтували вчительку української мови та літератури. Просто за те, що вона викладала українську мову та літературу.
Жінок ґвалтували на очах їхніх дітей, дівчат - на очах у їхніх родин, як свідомий акт підкорення. Ґвалтували жінок цілими ротами, попередньо вбиваючи чоловіків, якщо ті намагалися їх захистити. Підтверджено випадки, коли після зґвалтувань маленькі дівчатка помирали. Уряд держави-загарбниці стимулює та підтримує таку поведінку.
Існує алгоритм дій окупантів. Спочатку вони здійснюють подворовий обхід. Завжди озброєні, завжди з погрозами. Вдруге приходять знову, щоб щось запитати чи щось узяти, потім обирають жертву, погрожуючи рідним, дітям, батькам, і тоді починають процес ґвалтування.
У спільних базах українських правозахисниць понад десять тисяч кричущих епізодів воєнних злочинів, пов’язаних із насильством.
Ми начебто знали про ці випадки, але зараз вони пролунали з вуст урядовців та правозахисниць, тож не буде жодних сумнівів у їх достовірності.
РОСІЯНИ — ДИКУНИ, ЯКІ НАСЛІДУЮТЬ ПРАКТИКИ АФРИКАНСЬКИХ ПОВСТАНЦІВ
Правильний задум з боку документалістів — вписати сексуальні злочини проти України у світову історію таких злодіянь (це була третя частина фільму). Хоч як сумно визнавати, але українці зазнали того, що було в Малі, Руанді, Конго, М’янмі, Боснії і Герцеговині. Російські вбивці, які прийшли сюди з метою «денацифікації», не кращі за африканських лиходіїв. Африканський лікар-гінеколог і правозахисник Деніс Муквеге, лауреат Нобелівської премії, котрий допомагав жінкам під час війн у Конго, зараз допомагає українкам.
Саме йому належать слова, що зґвалтування це не задля задоволення бажань, це інструмент війни. Це домінування, залякування. Це приниження та прагнення паралізувати здатність до опору всієї громади.
Експерти вважають, що в російському суспільстві схвалюється культ зґвалтування, там власне цей злочин сприймається як щось нормальне. путін у інтерв’ю постійно використовує метафори сексуального збочення. Домашнє насильство – у традиціях росіян, а військове насильство - нормальна для них тактика.
Письменниця Словенка Дракулич розповіла, що під час Балканських воєн існували темні кімнати для дівчат, які піддавалися зґвалтуванню з боку сербських солдатів. Україна знає і таке.
Олександр Павліченко, один із очільників УГС, зі слів колишнього військовополоненого, розповідав, як з підвалу Донеччини, де утримували чоловіків та жінок, щоночі забирали жінок начебто на допит. Зранку їх повертали, на них не було слідів допитів.
Заключна серія фільму містить історію дівчинки, у якої вбили батьків і яку у найжахливіший спосіб ґвалтували троє росіян. У неї були розриви, травми, вона у перші дні, після того як її звільнили, майже не розмовляла. Їй давали гормональні препарати, щоб вона не завагітніла, і з нею працював психолог.
А на Великдень, від’їжджаючи з рідними з України, вона прийшла до лікарки, посміхнулася і подарувала їй янгола. Власне, покарання винних та надія на краще, попри тяжкі факти, є ниткою Аріадни у фільмі.
Післямова
Ця кінострічка, безперечно, хороша і з огляду на глибину підходу, і щодо мети, яку переслідують автори. В усіх трьох серіях домінує думка про те, що над путіним має бути Міжнародний трибунал для ґвалтівників та організаторів наруги.
Від початку до завершення з творцями фільму та глядачами поруч була міністерка у справах ветеранів Юлія Лапутіна. І надзвичайно слушним підсумком цієї презентації були її слова про те, що ми не повинні дати світові забути цю жахливу історію, як свого часу дали забути про Голодомор. Ми повинні документувати все і свідчити. І перша спроба стала вдалою.
Лана Самохвалова, Київ
