Прокинутися перед війною багатодітною мамою

Я чомусь дуже чітко уявляю цю картину. Британія. Далеке село. Будинок, який належить громаді англіканської церкви. І звідки кожного ранку ідуть через ліс та поле до школи мама і троє її синів. Її усиновлених діток. А потім вечір. Родина збирається у вітальні під українським прапором на стіні. Для них це важливий час чекання: тато-військовослужбовець дістанеться до старлінку і зателефонує їм, щоб розповісти про Україну, війну, фронт та перемогу, яка точно буде. І після якої вони обов’язково повернуться до рідної країни, додому.

Багато тем з нашого мирного життя зараз відкладені та призабуті. Але ця - всиновлення, прийомні родини - здається, зазвучала на найвищих нотах. Діти без батьків, сироти або ті діти, яких вивезли попри нашу волю до рф, діти, яких загубили рідні, діти, які зараз тимчасово у соціальних закладах і чиї батьки на фронті. У нас після війни буде багато дітей, які потребуватимуть домашнього затишку та батьківської опіки. І, можливо, це стане одним із наших головних завдань - показати, що ми людяні до сиріт і після війни, що ми жертовні та добрі, навіть коли відійшла найстрашніша загроза нашому існуванню.

Ця розмова між дружиною військовослужбовця та керівника Відділу у Вінницькій області Міністерства у справах ветеранів, який воював з 2014 року, а 2022 року (вже будучи батьком трьох усиновлених дітей) знову пішов на фронт, цікава не лише тим, що розкриває окремий світ родин-усиновлювачів, а й є путівником для молоді (і не тільки), яка плекає думку про те, щоб стати прийомними батьками.

ЖИТТЯ ДО МАЙДАНУ АБО ЗВІЛЬНЕННЯ ЧЕРЕЗ ПОЛІТИЧНУ НЕБЛАГОНАДІЙНІСТЬ

Ми з Надією домовляємося про зустріч в онлайні, а потім переносимо (комунальні проблеми трапляються і у британських помешканнях). Потім я підлаштовуюся під її робочий графік: Надія працює в тій самій школі, де вчаться її діти. І нарешті вона, роздавши завдання почитати і пообіцявши призи за його виконання, усамітнюється для розмови. Правда, під час неї найстарший син тричі стукає у "справах державної ваги" - перепитати щодо цукерок та показати іграшки, які прийшли поштою, а Надія терпеливо відповідає на питання, та все таки просить дати поговорити.

- Правда, що коли дітей троє, то легше, ніж один, бо вони одне одного бавлять?

- Ми спочатку також в це повірили, - сміється Надія, - але якщо серйозно... Спільне виховання дітей, усиновлених діток - це питання абсолютної довіри у подружжі. У нас “народжував чоловік”, він був автором ідеї, він займався паперами. Я чоловікові довіряла. Пам’ятаю, як за рік до Майдану ми переїхали до Києва. Володимиру, коли він ще був слухачем інституту, запропонували роботу в Міністерстві культури, в юридичному управлінні. Я на той момент працювала викладачем у Вінницькому національному технічному університеті, мала захищати кандидатську.

Я переїхала до Києва, до чоловіка. Пішла на стажування до Міністерства освіти. Випробувальний термін я пройшла, але на цьому кар'єра у пресслужбі закінчилася.

Я мала необреженість висловити свою проукраїнську позицію. Не виявила бажання вітатися за руку із тодішнім керівником Дмитром Табачником. Справа в тім, що мені потрапив на очі документ, призначений ректорові Санкт-Петербурзького університету. Лист був підписаний так: «Всегда ваш Дмитрий Табачник, министр образования Украины». Я ще подумала: чому “всегда ваш”. Це було останньою краплею. На що моя керівниця сказала, що коли вас приймали на роботу, то вам мали повідомити про те, які політичні погляди ви повинні мати. Розказую Володимиру, він: "Не переживай, знайдемо іншу роботу". Мене “попросили” перевестися в іншу структуру. Новою роботою став Інститут інноваційних технологій. Там, де відбувалося грифування підручників.

І знову патріотизм не на часі. Фактично саме в цьому інституті мені пояснювали, що з українською символікою, а тим паче прапором України ходити не можна, треба знімати при вході. Я не могла зрозуміти. Уся структура системи освіти була просякнута цим. Я пропрацювала там кілька місяців. І цей досвід по-своєму корисний, зрештою, це теж була боротьба за власну ідентичність.

Тоді почався Майдан. І ми проходили з чоловіком вдвох: було готування їжі, стояння на мітингах, розуміння, що для того, щоб пляшка вибухнула, то її треба підпалити. Там, до речі, зустріла і колишніх своїх студентів з Вінниці.

Ще на Майдані чоловік записався добровольцем. Це було зрозуміло, що він піде, тоді хлопці органічно продовжували захищати наш вибір та країну. Чоловіку відмовляли спочатку у військкоматі. Але він зробив операцію, і через місяць поїхав. Тоді військових треба було вбирати від шкарпеток до шолома, і колеги з Міністерства культури допомогли. Скидалися усім. Він поїхав з речами, а я вже на полігон допривозила “амуніцію”. Він був у 28-й окремій механізованій бригаді, зараз вона називається імені Лицарів Зимового походу. Стояли на Донецькому напрямку, Красногорівка. Одного разу я приїжджала до нього. В якійсь момент кажу: "Я їду". Він: “Надійко, тут небезпечно, обстріли”. Я кажу: “То подумай, як мене доправити”. Я приїхала, щоб побачити чоловіка, бо туга за ним була немилосердною. В зоні АТО був одинадцять місяців. Цей час очікування чоловіка максимально завантажуєш себе роботою, щоб після роботи ти могла просто лягти та заснути і ні про що не думати. Початок війни був важким. Телефонував чоловік і казав, що гинуть молоді хлопці, які навіть не встигли ані закохатися, ані створити сім’ї.

Він, до речі, з 2008 року займається дослідженням родоводу. Але тоді сказав, його треба буде комусь передати.

Після АТО чоловік повернувся до Міністерства культури. За кілька місяців поїхав працювати в районну державну адміністрацію на Одещині, у Любашівці, а потім знову до Києва. Він шукав роботу, щоб було пов’язано з його фахом, і щоб допомагати побратимам. Відповідно, став працювати в Міністерстві у справах ветеранів.

Йому пощастило з колегами: хтось вмів працювати з документами, хтось з людьми, хтось був мобільним. У нас були сильні ветеранські спільноти, яких не розсварювала орієнтація на різні політичні сили. Міністерство тільки зароджувалося, ані потужного фінансування, ані інструментарію та баз даних не було. Багато що було на власних контактах та людських стосунках.

Після фронту, коли він повернувся у 2015 році, ми мали якось розібратися із собою. На фронт йшов веселий класний хлопець, прийшов зарослий чоловік з тугою в очах (сміється). Він сказав: я хочу дітей, я хочу створити сім’ю з тобою. І я сказала: "Добре". А ще, коли він вперше був на війні, то я зверталася до Бога, мовляв, якщо ти врятуєш життя мого чоловіка, то після його повернення ми усиновимо дитину. Напевно, Бог рятував його більше, ніж один раз (я у цьому впевнена), тому вийшло, що дітей у нас трійко. Але коли говорять про “озаріння” під час процесу пошуку дитини, то воно існує. Свою дитину ти завжди впізнаєш. Тому тим подружжям, хто відчуває силу, любов та достатню кількість психічного здоров’я, я раджу брати дітей і кажу: "Свою дитину відчуєте".

Ми зібрали документи.

У Вінниці ми простояли в черзі на дитину, нам казали, що діток немає.

Були люди, які пропонували “порішати” за гроші. Я сказала чоловіку: "Я купувати дитину не буду". Він погодився. Але коли ми переїхали до Одеси, то там був зовсім інший прийом. Там місцева співробітниця дала теку зі справами дітей і запропонувала подивитися. Це була прірва порівняно з нашим попереднім досвідом, де мені казали: "Дітей нема, бази закриті". Я побачила фото Артема, Володимир побачив фото Максима. Я кажу: "Ми обов’язково маємо побачити Артема", Володя каже: "І Максима", а керівниця каже: "Добре, поїхали, побачите всіх трьох".

Ми: “Як трьох?” Вона каже: "Там є ще один братик, і це троє рідних братів". І коли, не змовляючись із Володимиром, ми обрали двох братів, то зрозуміли, що це наші діти. Це, власне, було вже після першої зустрічі, це відчуття, що це твої діти. Але не було такого, що вони біжать до тебе, сльози на очах. Вони погано розмовляли, а молодший майже не говорив. Але ми просто говорили з ними і слухали їх. Їм було три, чотири і п’ять років. Вони були малесенькі.

Ми зробили помилку, що поселилися з рідними. Моя порада родинам, які готуються усиновлювати: в жодному разі не з’їжджатися з родичами. Тиск, який ви отримаєте, буде значно більшим за гіпотетичну допомогу чи плюси від наявності рідні. Їхні завищені очікування від дітей згубні і для вас, і для дітей. Я згадую це як страшно складний період, навіть більше - втрачений час. Коли тебе вчать, як виховувати дитину, кажуть, що у цьому віці він би мав робити і знати те і те, - можеш потрапити в емоційну яму, з якої важко вибратися. Майбутнім батькам слід бути готовим, що люди, які підтримували у бажанні взяти дитину, потім скажуть: "Нащо взяли, поверніть назад". Вони не будуть ставити для них стільці, коли будете приходити, не вітатимуть з Днем народження і не запрошуватимуть на свята, або казатимуть, щоб приходили без дітей. Спочатку ви мусите розраховувати на себе, і бажано знайти таких, як ви. Та й завжди слід розуміти: стати батьками - ваш вибір, а не дітей. Життя наших дітей - це випробування. Боротьба за виживання. Їм теж потрібен час пристосуватися до вас, почати довіряти і відчути, що їх люблять і що вони потрібні попри все. Діти, які пройшли випробування інтернатом, не мають ані навичок, ані елементарних знань, не кажучи вже про правила поведінки.

За чотири роки після усиновлення ми створили групу підтримки з таких самих батьків-усиновлювачів.

Тут робота має бути тільки удвох. Чоловік продовжував працювати у Києві, приїжджав на вихідні. Але п’ять днів на початках (близько року) я чинила опір тим, хто знає, як краще.

Ночі не були спокійними. Діти довго звикали. В інтернатній установі були діти різного віку, і виходячи з попереднього досвіду, їм було страшно засинати. Інтернати в Україні в принципі мають зникнути, як щось радянське чи пострадянське. Загалом - щось нелюдське. В інтернаті виживає той, хто сильніше, у кого менше ніжності та емоцій. Фільми про братиків-сиріт, які все життя тримали одне одного за руки, далекі від реальності. Вони спочатку не сприймали одне одного як брати, не знали, що таке рідність.

Я розпитувала Максима, чому ти б’єш хлопця, якого називаєш другом. Він каже: "Ну як же. У мене, мовляв, колись був друг, він бився, забирав іграшки та лякав по ночах". І тоді я розумію, що у сина викривлене розуміння поняття “друг”. Ми починали з базових речей, пояснювали, що таке брат-друг, що таке любов. Ми не могли скористатися допомогою нянь, бо діти мали чітко усвідомити, хто є мама, а хто є тато і що це люди, яким можна довіряти. Якби тут знову були тьоті і дяді, то вони б знову втрачали орієнтир. Вони тоді могли назвати кожну жінку та чоловіка, які посміхалися та могли щось дати, мамою чи татом.

З 14 грудня 2016 року (шість років) ми сім’я, а не подружжя. А разом як пара ми вже більше п’ятнадцяти років. Діти дають повноту відчуттів.

- Ви почали формувати якісь традиції?

- Так. Але через два роки, після того, як переїхали у власну квартиру (стара електропроводка, проблеми з каналізацією) в будинку 1936 року. Ми переїхали туди, коли ще не було опалення, спали у спальних мішках зі свічками. Це було під Новий рік. Тоді вже у нас почалися спільні прогулянки лісом, бо ми шукали середовище, де б не було соціального тиску. Вони ходили з татом по гриби, лазили хащами, спільно читали казки, грали в настільні ігри. І тоді діти почали сприймати нас як дорослих, яким можна довіряти. Тому що кажуть, що дитина, коли народжується, вона знає твій запах, твій настрій і звички. Вони знають, хто ти. А тут ти повинен все завойовувати. Бути усиновленими - це не вибір дітей, це більше твій вибір, і ти за нього відповідаєш. І ти як дорослий повинен завойовувати їхню любов, це така крихка субстанція. А крім того, істина, що діти вчаться від наочного прикладу батьків у таких родинах, возведена майже в абсолют. Вони повторюють твої вчинки і ти бачиш їх у дзеркалі. Виконання обіцянок - основа основ. Тому у нас установка: “Сироватко сказав, Сироватко зробив”.

Діти - це абсолютна внутрішня дисципліна та психічне здоров’я. Бувало, що з ними і кричу, і плачу. А старший Артем після одного такого емоційного сплеску дивиться і каже спокійно: “Мамо, можна, я серветочку тобі дам, бо в тебе соплі?” Хіба не багатий спектр емоцій?! Наші діти - три протилежності. Один інтроверт, який може бути на самоті, але час від часу приходить спитати: чи я найкращий. Зірка-інтроверт: нащо вам сонце, якщо я сиджу в компанії. Старший шукає компанії. І найменший - адаптативний, до всього долучиться, але його треба смикнути, посміхнутися.

Вони зрештою почали відчуваюти себе братами, і це був прорив. Ще був значний поступ, коли вони почали читати та писати. Я перший рік, як була мамою, звільнилася з роботи, щоб займатися з ними. І це радість, коли всупереч попередньому досвіду, ти бачиш розвиток. Помічаєш, як вони все переймають у тебе і твого чоловіка. Вони стають схожими на нас у поведінці, смаках і навіть у зовнішності.

Майбутнім батькам я би сказала. Є стандарт дитини, який ти сам собі намалював, а є життєвий досвід діток, який не викреслиш. Навіть навичка “йти на руки” у них була не відпрацьована. Вони не розуміли, що тебе треба обхопити, щоб втриматися на тобі. Цього не було. Ти береш на руки, а вони падають. Навіть навичкам хапання, обнімання теж треба вчити. Очікування від дитини шкідливі... Ще тим, хто думає про усиновлення, я би сказала, що слід бути готовим, що у будь-який момент може бути флешбек. Ти не знаєш, як вони зреагують на колір, звук чи особу. Колись таке трапилося із меншим, коли він побачив високу жінку у чорній сукні. Каже: "Ця жінка брала за ноги та крутила". Також ваші дітки плутатимуть досвід попередній з досвідом життя вже у вашій спільній сім'ї...

Але не бійтеся. Не порівнюйте дітей ні з ким. Бо, як мені казали: "Ти - відмінниця, медалістка, чоловік теж, які ж там мають бути діти". Не слід уявляти, якими б вони мали бути. Але наші діти вміють радіти простим речам та життю. Вони більш відкриті для пізнання життя. У них немає зашореностей та стереотипного мислення. Вони абсолютно щирі у своїх емоціях та словах. Це і їх сильний бік, але не завжди доречний для нас, батьків.

- І ось все налагодилося в сім'ї, але знову війна. Ви розуміли, що буде війна?

- Так. Я спочатку казала чоловікові: “Ти ж розумієш, у нас діти, ти нікуди не йдеш”. Він каже: “Ок”. Але минуло п’ять років, стало з дітьми легше. Але 24 лютого війна наблизилася впритул і він каже: “Ти ж розумієш, що я мушу?” (Сміється). Він каже: "Що я їм поясню, якщо я не піду на війну". І ще чоловік казав: "Я працюю у Міністерстві ветеранів. Як я, працюючи у Міністерстві ветеранів, маю пояснювати ветеранам, чого мене не було". Звісно, у нього була бронь на роботі, він усиновлювач трьох дітей та багатодітний батько, можна було не йти. Але як пояснити потім синам: де татко. Хоча зараз складно пояснювати, чому наш татко там, а чужий татко ні. Особливо зараз, коли вони просинаються вночі, коли плачуть: "Ой, у мене день народження, а тато не буде піднімати на стільчику, а інших діток піднімають".

Ми не планували виїжджати з України. 24 лютого мене розбудив чоловік і сказав: "Війна. Пішли на Київ". Я перепитала, скільки у нас часу. Він сказав: "День-два ми маємо, не поспішай". Я працювала у приватній школі. Ми, до речі, поміняли чотири школи з дітьми. Це окрема історія, але після цього досвіду мріємо написати грант на створення школи. Повертаючись до тих днів. Чоловік передав справи в міністерстві і пішов у військкомат. Пам’ятаю перші дні. Черги в аптеки, банкомати, магазини, військкомати. Ми ще якийсь час були у Вінниці. Але наприкінці липня нам написала дівчина, мама трьох теж усиновлених діток. Вона мене знає по Фейсбуку і запропонувала їхати в Британію за спонсорською візою. Я зателефонувала чоловіку і кажу: "Британія далеко, не поїдемо". Він погодився, а на ранок передзвонив і каже: "Не їдьте, але візу зроби". Я, як вимагалося, написала лист з короткою інформацією про себе та родину. Заснула з проханням: "Боже, поможи прийняти рішення". Через три дні прийшла відповідь, що вас готова прийняти та допомогти з житлом настоятель релігійної громади англіканської церкви. Відповідь була більш ніж прозора (сміється). У Вінниці вже були прильоти, після одного молодший дуже злякався і у нього сталася панічна атака. Ми недалеко від Будинку офіцерів живемо.

Додатковою мотивацією у моєму рішенні було те, як діти отримуватимуть освіту. Постало питання, як пройти шлях з дому у невідомість. Сумок у нас не було, був рюкзачок у кожного, ручні поклажі. Я зрозуміла, що з валізами я просто погублю дітей в дорозі. Ми їхали три доби. В дорозі були максимально зібраними. Зараз мені здається, що я це все зробила на адреналіні. У Британії нас зустріли. І привезли в село. Ми живемо у будиночку. Тут чотири кілометри до магазину. Автобус двічі на день. Пристосовуємося. Але ми недооцінювали нашу державу. Виявляється, ми круті. У нас все налагоджено. І бюрократія не така страшна. І в кожному селі транспорт, і магазин, а ми йдемо до магазину через поле та через міст, бо, не маючи власного транспорту, в обхід шість кілометрів. До школи йдемо через ліс та поле у гумових чоботах. Час від часу олені та лисиці дорогу перебігають.

Коли ти показуєш британцям, як люди вбрані, як живуть, які бувають фестивалі, види дозвілля, традиційні страви - базові речі, то вони кажуть: "Ми розуміємо, чому ви хочете додому". Бо коли нас приймали, за замовчуванням сприймалося, що ми хочемо залишитися. Куди, мовляв, вам повертатися, там розруха. А я кажу: "Ми не від розрухи їхали, а від війни, від ракет". І ти бачиш, як у них просинається інтерес, коли ти даруєш їм книжки Жадана, Забужко, Куркова, Матіос англійською, це все є на Амазоні. Ми чітко позиціонуємо себе, як гості. І коли ти йдеш в місто, там купа людей, але ти завжди бачиш українця. Просто деколи кажеш: "Привіт!" і чуєш: "Привіт!"

- Ви сказали, що ви працюєте в Британії? Є така необхідність?

- У нас безкоштовне житло. Невеличка допомога від уряду є для українців, на їжу. Але треба платити за одяг, транспорт, комунальні платежі. Тому так, я ходжу на роботу. Я влаштувалася у ту саму школу, де вчаться діти. Мої діти виступили моїми рекрутерами. Їхня початкова поведінка схилила адміністрацію до рішення, щоб взяти мене на роботу. (Сміється)

- Діти були настільки чемні, що в адміністрації захотіли взяти маму? Чи навпаки?

- Чемні британські діти. А українські (там не тільки мої), вони - алярм, бігають, галасують. Бачу свою дитину, то він десь чобіток загубив, то джемпер перекручений. Наші діти - це штовханина, бешкетування. Власне, мене прийняли на роботу лише після перевірок англійською поліцією, рекомендацій від місцевих жителів та двогодинної співбесіди.

Мені сказали так делікатно: ми сподіваємося, що емоційна відкритість українців сприятиме культурному обміну з нашою внутрішньою британською стриманістю. До речі, нещодавно ми робили в школі благодійний ярмарок зі смаколиками, зібрані кошти з якого підуть на допомогу українським дітям. Я асистент вчителя. Моя співбесіда тривала дві з половиною години. І нам дуже подобається школа. Це абсолютна повага до дитини, як до людини. Хоча ми всі дуже хочемо додому.

- А ви б радили батькам усиновлювати?

- Перед нашим інтерв’ю я зателефонувала чоловікові, порадитися з ним. Він мене питає: "А як ти себе відчуваєш зараз з дітьми сама?". Я кажу: "Я не знаю, як зараз в окопі, але мені видається, що я в окопі і всюди гатять міномети і артилерія, і ти ніколи не знаєш, з якого боку прилетить" (Сміється). Але чи радила б я народжувати дітей в серці, усиновлювати?

Тим, хто відчуває у собі багато любові та має психологічну стійкість, то радила б. Раніше ми життя з чоловіком відкладали на потім. От зараз зробимо кар’єру, от захищу кандидатську, тоді зробимо те і те. З приходом дітей ти розумієш, яким цінним є час. Цінним є час, проведений з дітьми, цінним є час, проведений вдвох. Діти дають неймовірну повноту.

Лана Самохвалова, Київ

Фото зі сторінки facebook Надії Сироватко