ПЦУ в Лаврі: як Різдво і Великдень одночасно
Сумнівів бути не могло. Я навчилася на око вирізняти учнів духовних шкіл дуже давно. Зі мною на ескалаторі метро Арсенальна їхали студенти академії ПЦУ, подумалось, що співатимуть на літургії в Лаврі. А в руках у них були пакети, які продавалися в Лаврі, коли вона вся була ще МП.
- Хлопці, ви їдете співати в Успенський собор?
- Так.
- А пакети з Лаврою коли покупляли?
- Ми завжди ходили в печери, прикладалися до святих мощей і купили пакети.
Власне ми на шляху до цього...
Ця новина була як грім посеред ясного неба. Очільник Православної Церкви України митрополит Епіфаній служитиме різдвяну літургію в Успенському Соборі Києво-Печерської Лаври. Ми вже починаємо звикати, що події на релігійному фронті розвиваються в темпі контрнаступу, але Різдвяна служба в Лаврі перевищила найсміливіші очікування.
Оголошення про Різдвяну службу у Успенському соборі на сайті Православної Церкви України з’явилося на четвертий день після Нового року і на п’ятий після звістки про непродовження оренди для Моспатріархату, і одразу стало зрозуміло, що людей на службі буде багато.
Соцмережі тріумфували, більшість тих, хто встиг посвяткувати Різдво 25 грудня, оголосили, що заради такого посвяткують його ще раз. Це дійсно стало подарунком для суспільства. І 7 січня перед двома з трьох входів в Лавру стояло море народу.
Цих всіх людей, які були сьогодні в Києво-Печерській Лаврі і раніше можна було зустріти одночасно. На наших Майданах, на мітингах проти незаконної забудови або за судову реформу, на парадах до дня Незалежності. Але ось тепер вперше з часів війни всі забралися знову і всі... посміхалися.
Журналісти, політологи-аналітики, історики, родини з маленькими дітьми, політики всі прийшли в Лавру. Як багаторічна вірянка Лаври (до 2014 року, потім я пішла з цієї юрисдикції разом з автокефальним крилом) скажу, що ніколи в Лаврі на службу не збиралося стільки людей з громадянського суспільства та інтелігенції.
СЛУЖБА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ЗАПИСОК
Я підійшла до столика, де перед літургією подавалися записки за здоров’я та упокій. Це неодмінна традиція у Православній Церкві (молитовні прохання на літургію).
Я почала писати записки за здоров’я друзів та родини і тут почула молитовні прохання стареньких бабусь:
- Оці записки візьміть окремо за воїнів, за здоров’я, а оце можна за упокій всіх закатованих у війні? - у мене навернулися сльози.
У молитовних проханнях дуже окреслюється характер, мрії та надії Церкви. У ПЦУ з перших днів війни читаються молитви за армію, за перемогу України, молитви за бійців возведені в окрему молитовну щоденну традицію і в храмах, і приватно в родинах. У своїх формулюваннях церква дуже чітко просить Бога про перемогу, про полегшення долі полонених, про знедолену Україну, про те, щоб Бог вернув пам’ять тим, хто себе християнами називає. Це не знеособолена та розмита традиція Моспатріархату, де обтічно моляться “за мир”, або в стилі патріарха Кіріла “проти междуусобная брані” (читай громадянської війни, бо для росіян ми ж “один народ”, тому оцю війну вони називають громадянською).
РОЗВОРОТ ДЕРЖПОЛІТИКИ БУВ НЕПРОСТИЙ
За десять хвилин до служби в Успенський собор зайшов Микита Потураєв, голова парламентського комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики.
Я привітала його зі святом і спитала:
- Ви раді?
- Так, - і це було помітно, - я кермував, і сам не вірив, що це відбувається. І це після отримання Томосу другий великий крок вперед, щоб в Україні була єдина сильна автокефеальна церква.
- Але ви були дуже обережні у ставленні до Моспатріархату. (Саме мені колись депутат казав про неприпустимість дій, як призведуть до православного “джихаду” Москви).
- Моя обережність і зараз нікуди не поділася. Ворог втратив і християнську, і людську подобу в принципі, і ми маємо захищати нашу релігійну свободу. Але ми повинні бути обережними, щоб не давати міжнародним партнерам підстав говорити, що у нас порушується свобода совісті.
- А була політична єдність у партії влади для такого рішення? Що спричинило такий розворот?
- Тут тепер ПЦУ буде служити постійно?
- Ми не можемо укладати угоду, бо це світова спадщина ЮНЕСКО, але ПЦУ буде тут служити.
- А до храмів у печерах діло дійде?
- Ми пройдемо цей шлях, - запевнив депутат.
У храм зайшов митрополит Епіфаній і, власне, починаються виголоси літургії, потім ціла низка молитовних прохань, і я чую прекрасні голоси митрополичого хору.
Успенський був набитий. Люди підходили, обнімалися, віталися.
Я бачу історика Олександра Альфьорова у формі ЗСУ. Всі помітні наші історики на фронті. І всі — віряни ЗСУ. Це як закон нашого життя.
Ми вітаємо одне одного і я чую: “Нарешті ми тут як віряни, а не крадькома як туристи. Прекрасний день. Я приїхав на службу”.
Потім бачу ще одну відому людину — волонтера, парамедика Романа Холодова. Він очолює соціальну місію ПЦУ, у його розпорядженні мало не караван медичних екіпажів, які вивозять наших хлопців з Бахмута. Вони навчилися обладнувати під швидкі навіть дуже непрофільні буси та машини. Ми обмінюємося вітаннями і він каже, що спеціально приїхав з-під Бахмута на цю літургію.
На моє запитання, чи всіх довозив живими, радісно та ствердно киває.
Служба минає швидко.
Для тих, хто не помістився в храмі, служба транслюється на вуличному екрані.
Коротку та сильну проповідь митрополита Епіфанія слухають затамувавши подих.
- Там, де правда, там Бог, а з Богом ми неодмінно переможемо. З допомогою Божою наш народ вже досяг багатьох перемог, зруйнував плани кремлівського тирана швидко підкорити нас. Ми вже досягли моральної перемоги, адже всі люди доброї волі засуджують акти геноциду, терору та численні воєнні злочини, які російська імперія зла чинить на нашій землі, - каже предстоятель.
Після кульмінаційного моменту літургії люди почали готуватися до причастя. А частина з них вийшла надвір. Тут були сотні іноземних журналістів, які спілкувалися з вірянами. А я, спостерігаючи за літніми жінками у свитах, недешевих народних строях, подумала, що в Лаврі, де завжди витримувався певний дрескод (ну вірянки тут завжди в довгому та хустках) вперше у одязі з’явився етнічний елемент. Наче та сама скромність, але національна та яскрава...
- Ми з Гореничів та Мотижина, де наша церква стала українською. Батюшка проросійський не захотів з нами переходити, то нам прислали нового, - ділиться зі мною пані Софія, - Я, коли церква була московська, туди не ходила, бо дуже Україну люблю. А зараз можу любити Бога і країну, і у мене все в гармонії. (Ось так просто пояснила свій перехід і своє пізнє навернення пані Софія).
Я ж згадую, як ходила сюди, в Успенський храм попередні роки, як тут, на площі перед собором, виступав з проповідями під час приїзду патріарх Кіріл, закумуфльовуючи тут зневагу до української ідеї. Згадала, що саме сюди привозив дари волхвів злочинець Гіркін. Ці згадки викликали у мене цей настрій: ніколи знову. Ніколи знову сюди не привозитимуть дари волвхів російські резиденти, спокушаючи людей. Ніколи стіни храму не розмальовуватимуть ликами Онуфрія та Павла Лебідя. Ніколи не лунатиме антиукраїнська проповідь.
Яке щастя, що цього всього не буде. І тут мене потягнула за руку маленька дівчинка. Донька моєї в минулому колеги, випускниці духовної школи при Московській духовній академії, колись прихожанки Лаври Ольги Фіщук, яка у 2014-му після остаточного розвороту Моспатріархату в Україні в бік Москви пішла з цієї церкви та виборювала з усіма активістами автокефалію. Напередодні ввечері я телефоном умовляла не брати на літургію дитину.
- Багато пишуть про можливість провокацій. Якщо з нами щось станеться, то ми з тобою поляжемо там, де поховані великі військові та церковні діячі Костянтин Острозький та Петро Могила, а ще й Феодосій тут в Успенському, а дитина може налякатися.
Вона ж мені заперечила, що церкви без вірних не буває, і вона хоче дитину причастити саме сьогодні і в Успенському.
- Як враження від служби? - розпитую її.
- Мені все подобається. Це наче Різдво і Пасха в один день, я навіть не можу вмістити цю радість, - вона плаче, тримаючи за руку свою шестирічну доньку. - Я щаслива, що ми самі вирішуємо проблему повернення Лаври, а не чекаємо ЗСУ. Це перемога у тому числі і громадянського суспільства.
Армія не повинна звільняти Лавру, вони не мають цим займатися. Її повинні звільнити ми. От ми закріпися на узятих висотах, і будемо наступати далі. Я вважаю, що братія монастиря повинна переходити до ПЦУ. Якщо вони хочуть молитися у Лаврі, то вони можуть це робити в ПЦУ.
Нещодавно я була в печерах і у мене складалося враження: священновладдя абсолютно нічого не боїться, що Моспатріархат тут назавжди. На тлі новин про Бахмут, про наші втрати їхня впевненість була ляпасом. Але що неможливо людині, то можливо Богу, а Бог з нами.
Бог з нами. Цікаво, що вчора я також прийшла в Лавру, побувала в печерах. Я хотіла прикластися до мощей преподобних. І думала, що святі наче через тисячу років повторюють українську історію. Ілля Муромець — воїн з Чернігівщини наче відродився у мужності наших військ і сам допомагав боронити наш край. Перший мученик Руси немовля Іоанн наче повторився у цій дитині, яку п’ять років тому відмовився відспівувати священник Моспатріархату, і після чого у Адміністрації Президента пролунав той самий дзвінок Вселенського патріарха, який дав згоду на старт автокефального процесу. В печерах лежали великі люди свого часу, заможні, багаті, знамениті. Святим печерським, до яких я вчора прикладалася, вдавалося переконувати та приводити до хрещення орди половців та хазар, але коли вони виявилися безсилими навернути до любові до своєї країни промосковську братію в Києві та Москві, вони просто почали вивільняти від них Лавру.
Лавра - це і реальний і літописний початок України-Руси. Кожне ім’я святого, гетьмана, науковця - про українську історію.
Від моїх думок мене відволікли співи. Літургія завершилася і люди повсюди співали колядок. Судячи з усього, єпископат ПЦУ знав про можливість служби у Лаврі, бо сюди приїхали не лише люди з Київської єпархії, але з Івано-Франківської, з Полтавської. І вони теж співали. В якийсь момент мені це нагадало Об’єднавчий собор, коли народжувалася Церква. Тоді попри холод на площі (біля Софії) стояла вся Україна. Тоді поява Церкви стала і благом, і дивом. І водночас, здається, ці роки стали випробовувальним терміном. На стійкість, любов, милосердя, діяльність. І так виглядає, що іспит ми склали. Бо поступ автокефальної Церкви очевидний. І по доєднанню парафій. І по можливості служити в Лаврі.
- Славімо його. Відспівали, хлопці? Завершили на сьогодні?
- То ще не фінал, зовсім ні, - посміхнулися вони.
А я зовсім і не думала, що то фінал.
Лана Самохвалова, Київ
Фото: Лана Самохвалова, Павло Багмут, ПЦУ
